середу, 12 квітня 2017 р.

Петухівка – Артемівка – Садовка
Історія Петухівки як південної околиці Шостки ведеться з 1810-х рр., коли Шосткинський пороховий завод (ШПЗ) прикупив в локотських козаків смугу землі уздовж дороги на Вороніж, довжиною з версту (1 км) та шириною до 100 сажнів як по ліву (східну) її сторону, так і по праву (західну). Ламана лінія межі смуги заводських земель позначена на плані ШПЗ 1843 р. Вона тягнеться від крайніх кварталів (С) (нині вул. Марата) поселення у воронізькому напрямку (В). 
Ніякої забудови при дорозі на Вороніж на плані не позначено. Ця земля використовувалася шосткинцями під випас худоби. За півверсти по дорозі знаходилося урочище Оборки, де, за переказом, шосткинці збирали малину, а щоби їхні діти не ходили самі по ягоду, батьки розповідали їм про ведмедів, які ховалися в дрімучих хащах урочища. Свою назву урочище Оборки отримало від локотківських козаків за яр з криничними озерцями,  болітцями в суцільних заростях лози, ялинника та берези.
У 1854 р. командир ШПЗ генерал-майор Олександр Петрович Синельников (1849-1856) виділив при дорозі на Вороніж ділянку землі, розміром з десятину (1 га), під єврейське кладовище [2, арк..2] (нині на місці кладовища розташоване кафе «Эліз» вул. Воронізька,6-а). Єврейське кладовище, як написано в статті «Поселок Шостка», опублікованій у газеті  «Черниговские губенские ведомости» за 1888 р., знаходилося «на самой непроизводительной (піщаній) почве и на противоположной (південній) стороне от порохового городка (порохового виробництва)» [12, 95]. На кладовищі ховали померлих шосткинських євреїв, як правило з колишніх відставних солдатів порохового заводу.
На трьохверстовій карті Чернігівської губернії 1860-х рр.позначено на місці сучасної Петухівки яр (Яр), що тягнувся аж до лугу річки Шостки біля села Лазарівки. Старожили Петухівки розповідають, що ярком протікав малий ручай, по якому в повінь можна було плисти човнами до річки Шостки.
Ручай починався з криниці, що була біля нинішньої телебашти (вул. Соняшна,88) на піщаному пагорбі, далі ручай збігав униз, де нині садове товариство «Хімік», а за ним «Молококомбінат». Ручай поєднував між собою озерця та болітця урочища Оборки. Безумовно, родючі землі вздовж ручаю не могли оминути давні племена землеробів, підтвердженням тому є записи воронізького археолога Абрамова І.С. (1874-1960) про знахідки глиняних горщиків поховань, знайдені на глибині двох метрів в піщаному кар’єрі (вул. Маяковського, МЖК). Вони належали першослов’янам зарубинецької культури початку нової ери [35, арк. 12]. Вірогідно землероби проживали біля озерця (О), позначеного на трьохверстовці (десь поблизу нинішньої меблевої фабрики). На карті вказані дві дороги, що перетинали яр. Одна з них йшла на Вороніж (В), друга – на Богданівку, Пирогівку. На воронізькій дорозі, перед її підйомом угору, був дерев’яний місток над ручаєм (там, де нині магазин «Прем’єра» (вул. Воронізька,18-а). Можливо, ручай звався «Петушок», так як і досі зветься ручай, що протікає біля музею Ушинського К.Д. у селі Богданка. Ще на карті прокреслено другорядну польову дорогу (П). Вона йшла від шосткинського кладовища (Кл) (вул. Короленка) над верхів’ями яру до перетину з локотківською дорогою (Л). Далі вони однією дорогою перетинали воронізький шлях і тяглися до хутора Заболотного (нині село Ковтунове). 
На плані земель ШПЗ 1867 р. (масштаб 1 дюйм – 100 сажень (200 м) прокреслена згадана вище на плані 1843 р. смуга казенних заводських земель, довжиною в 540 сажнів (1080 м), від краю заводського поселення, тобто від нинішнього перехрестя вулиці Марата з Садовим бульваром до території ПТУ-19, вул. Воронізька,42. Наприкінці смуги прокреслено відтинок воронізької дороги вправо (на село Клишки). Земля за межами смуги, як написано в поясненнях, належала до «села Локоток общего владения наследников умершего статского советника Игнатия Богаевского с прочими». На плані вказані номери аркушів планів суміжних земель усіх «прочих» козаків села Локотків. Цим планом завод узгодив з козаками спільну з ними межу земель, про що свідчить підпис на плані козака села Локотків Володимира Петровича Тимошенка, «руку приложившего» за особистим проханням від усіх неписьменних суміжників. Ніякого  єврейського кладовища при воронізькій дорозі на плані ШПЗ 1867 р. не позначено.
У 1873 р. єврейське поховальне братство збудувало на своєму кладовищі невелику хату для проживання сторожа разом з родиною. Відтепер у його хаті відбувався обряд омивання померлих та читання молитов за спасіння душі. У 1877 р. шосткинські євреї, відставники та міщани, запросили на посаду могильного сторожа відставного рядового солдата Залмана Юдкіна Гольдшмідта [2, арк..2].
31 жовтня 1888 р., за наказом начальника ШПЗ полковника Ісака Павловича Пилкова (1885-1903), єврейське кладовище було закрито з причини неодноразового захоронення на ньому небіжчиків-євреїв з навколишніх сіл  [2, арк..4]. На кладовище прибув смотритель заводських будівель Іван Павлов разом з найнятими робітниками. Незважаючи на морозний день, вони викинули родину могильного сторожа Гольдшмідта з кладовищенського будинку на вулицю, а потім зруйнували дощенту [1, арк. 2].
          18 березня 1889 р. шосткинські євреїв наважилися відіслати листа до військового міністра Ванновського з проханням ужити заходів щодо начальника ШПЗ полковника Ісака Пилкова, який нібито незаконно закрив їхнє кладовище [2, арк. 29]. Серед 26 підписантів звернення значиться «мещанин Ицка Путин» –  однофамілець нинішнього президента РФ Владіміра Путіна. Уявімо, що Іцхак Путін був прадідом президента, то вже давно б відшукали, де цей Іцка мешкав, чим займався, чи був у нього шинок та де саме. До речі, у 1881 р. в Шостці нараховувалося аж 9 єврейських шинків [12, 94].
Незважаючи на звернення до царя, шосткинські євреї не тільки не повернули собі кладовища, та ще й були позбавлені «возможности посещать кладбище, где покоятся останки родных и детей наших». Вірогідно, що євреї й самі поступово переселилися з ШПЗ поближче до Петербурга. Інакше чим можна пояснити відсутність у теперішній Шостці нащадків євреїв-підписантів вище згаданого звернення до військового міністра, зокрема немає Бруків, Путіних, Епштейнів, Казарновських, Хотимських... Мабуть, чимало цих прізвищ було викарбовано на овальних кам’яних надгробках    старого єврейського кладовища на Петухівці.
Старожилам особливо запам’яталося прізвище Гінзбурга, викарбуване позолоченими літерами на дорогій мармуровій плиті, вмурованій в кам’яний надгробок зі статуетками. Також люди пам’ятають викарбувані прізвища Розенберга та Гуревича.
На «Плане Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1892 года» (масштаб 1 дюйм – 50 сажень (100 м) позначена двома лініями пряма, без будь-яких поворотів, воронізька дорога від стовпів Воронізької застави (Ст) до залізничного  переїзду (Зл) через вузькоколійку з Конотопа на Пирогівку.
 На переїзді позначена сторожова будка ліворуч дороги. Вона разом зі шлагбаумом є й до цього часу так би мовити другою Воронізькою заставою. Далі, за 80 сажнів (160 м) від переїзду позначене ліворуч дороги єврейське кладовище (Єв). Також позначена ще другорядна дорога, за тридцять сажнів ліворуч (нижче) кладовища. Виходить, що єврейське кладовище знаходилося тоді поміж двох доріг у воронізькому напрямку. Ще нижче другої дороги позначена звичною ламаною лінією межа смуги заводських земель. На лінії межі (Пт) маємо два будинки та один осторонь них. Перший будинок (1) відповідає нинішньому розташуванню нового цегляного будинку №3 на вул. Бузковій (Литвинова), що стоїть на перехресті з вул. Спаською (Артема). Цей будинок звели на початку 1990-х рр. на місці старого дерев’яного будинку, збудованого, за переказом, у 1888 р. українцем робітником ШПЗ Корнієм Прониковим.

  Друга на плані хата (2), була розташована за 50 сажнів (100 м) від хати Проникова. Вона належала теж українцю, робітнику ШПЗ Ночовному й зараз стоїть перебудована під №7 на вул. Бузковій. Третя на плані хата (3) стояла ще ближче до хати Проникова, приблизно за 20 сажнів (40 м). Вона належала польському єврею Голубчикову і була з чотирма вікнами до дороги, дещо довша за нинішній цегляний двовіконний будинок №14 на вул. Спаській. Так сталося, що нові хазяї усіх трьох садиб не мають дореволюційних купчих на землю, щоби можна було визначити за ними, хто й коли з колишніх власників купив у локотківців землю та звів там свою хату. За переказом, першими мешканцями Петухівки були євреї, яким не дозволялося проживати в шосткинському поселенні, обмеженому з чотирьох боків заставами. Кажуть, що вони тримали чимало курей, зрозуміло, й півнів. Звідси й назва хутора – Петухівка.  Виходить, що засновниками Петухівки були євреї – спочатку мертві на кладовищі, а потім – живі, зі співучими півнями. Петухівські півні були дуже голосисті, саме за їхніми співами шосткинські солдати знаходили дорогу в єврейські шинки Петухівки. Можливо, шинки з’явилися не одразу з півнями, а пізніше, на початку ХХ століття. Усе ж таки, поки не знайдені купчі на землю, слід вважати засновниками Петухівки усіх трьох першопоселенців: Проникова, Голубчикова та Ночовного.
Безумовно, на історичному для Петухівки перехресті вул. Спаської та Бузкової має стояти, під деревами біля водорозбірної колонки, пам’ятний знак – Півень-співак, бо з цього місця розпочалася в 1880-х рр. забудова вулиць Петухівки.  Ще на плані 1892 р. позначено за залізницею, праворуч дороги на Вороніж за сотню сажнів (200 м), якийсь довгий будинок (4), що відповідає розташуванню нинішнього будинку№26 по вул. Калиновій дорогою на село Собич.

Виходить, що Петухівка забудовувалася по обидва боки від смуги казенної землі, а на самій смузі було лише єврейське кладовище.
 На іншому «Плане Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1897 года» теж доволі чітко прокреслена воронізька дорога посеред смуги казенної землі. Також за поселенням, за Воронізькою заставою (Вз), прокреслена плавна дуга повороту залізниці (З) з Конотопа на Пирогівку посеред призалізничної смуги землі. За півсотні сажнів від залізниці позначене на плані єврейське кладовище як «Бывшее еврейское кладбище» (Єв). 
Кладовище позначене так само, як і на плані 1892 р., ліворуч від дороги на Вороніж (Вд). Отже, кладовище було закритим, не діючим. Померлих євреїв ховали на старому шосткинському кладовищі з каплицею (нині Володимирська церква по вулиці Марата). Старожили кажуть, що єврейські могилки були на окремій ділянці кладовища з боку вул. Короленка.
          На плані 1897 р. немає позначень будь-яких хат як у межах смуги казенної землі, так і поза нею. Вірогідно, що складачі плану вважали за неважливе позначати хутірські хати, які стояли не на казенній, а на прикупленій петухівцями землі. За переказом, крім хутора Петухівки був ще якийсь призабутий поміщицький хутір там, де нині гуртожиток ПТУ 19 (вул. Воронізька,42). Хутір належав якомусь поміщику, він знаходився за межею казенної заводської землі. Навколо хутора було чимало малини, й шосткинці ходили збирати її.
          У статистичних даних щодо населення Чернігівської губернії 1897 р. вказано за межами поселенням Шостка 23 дворів, у яких проживало 235 мешканців, у середньому в кожному дворі проживало з десяток людей [16, 176]. Уже в наступних (1901 р.) статистичних даних маємо назви хуторів поблизу Шостки – Петухівка та Оборки, у яких проживало 270 мешканців (128 чол. та 142 ж. статі) [20, 116]. Отже, за чотири минулі роки кількість хуторян зросла ще на 35 осіб, тобто в сусідніх до Шостки хуторах Петухівка та Оборки з’явилося ще 3-4 нові двори. Зокрема в 1897 р., неподалік хати Проникова оселився козак Петро Раєвський з села Землянки. У 1898 р. він збудував глиняну хату – мазанку з земляною підлогою. Нині це вже обшальований будинок під №20 на вул. Спаській.  
  Він є найстарішим будинком Петухівки, й на ньому має бути відповідна пам’ятна табличка. На протилежному боці хутірської вулиці збудував собі хату робітник ШПЗ Кокошко Іван Григорович, за ним будував хату Маглей з села Локотки. Дочка Маглея,  Галя, вийшла заміж за робітника Василя Максименка, який оселився в хаті тестя. За спогадами Василя Петровича Максименка (1872-1942), він з 1900 р. входив до складу таємного соціал-демократичного гуртка «Організовані робітники Шостенських порохових заводів» («ОРШПЗ»). У 1902 р. Максименко регулярно підкидав у кожен двір Петухівки ленінську газету «Іскра», яку переховував від поліції в кам’яних надгробках єврейського кладовища [22]. До речі, у 22 номері газети «Іскра» за 1 липня 1902 р. була розміщена замітка про бунтівні настрої робітників ШПЗ. Замітка була складена Леніним на підставі отриманої з Шостки кореспонденції за авторством «Петухова». Можливо, що Максименко з Петухівки й був цим самим кореспондентом під псевдо «Петухов» 
          У 1902 р. збудував на Петухівці хату робітник порохового заводу, уродженець села Смяч, Костянтин Кузьмич Фроленко (1873-1938) (нині буд. №52 по вул. Спаській). Земля під хату була куплена за ті гроші, які отримала його наречена на весілля в подарунок від генерала – начальника ШПЗ, у якого вона працювала економкою. У 1904 р. Костянтин Фроленко, став одним з перших соціалістів-революціонерів (есерів) Шостки.
          У 1905 р. на цій же вул. Спаській й ближче до єврейського кладовища з’явилася хата робітника ШПЗ Теліченка (буд. №26), який отримав наділ землі за непогану працю на пана Сербіна з села Локотків. Безумовно, люди селилися на кращих чорних землях над ручаєм, що витікав з болотистого джерельного озерця біля лісопилки. Там «в старину было непроходимое болото, где тонули люди й кони» [10]. Навіть зараз дрижить земля від проїзду автівок в низині, звідки починаються вулиці Петухівки – Джерельна (Войкова) та Григорія Сковороди (Чапаєва). Далі від ручаю, від ярка, земля ставала все менше родючою, піщаною. Єврейське кладовище взагалі розташоване на суцільно піщаному пагорбі, на «грудах», як написано на плані Шостки 1905 р., що зберігається в Чернігівському державному обласному архіві. Дорога по піщаному ґрунті була тяжкою для проїзду.
          На початку ХХ століття відбулося швидке зростання хуторів Петухівка та Оборки з причини розвитку ШПЗ та відсутності казенної землі під забудову в старих межах поселення Шостки. Також динамічний розвиток ШПЗ обумовив потребу в робітниках з місцевих селян. Селяни, отримавши роботу на заводі, прикупляли землю на Петухівці, перевозили свої родини та будували хати. Цікаво, що при будівництві хутірських хат небідні петухівці закладали по кутках зрубу золоті монети «на щастя в домі». Ці червінці знаходили нові хазяї вже в наш час при перебудові старих будинків по вул. Спаській. Отже, Петухівка зростала не на заводських землях, а на власних, прикуплених у локотківців. Тому на Петухівці проживали менше залежні від заводського начальства люди, вони як робітники ШПЗ виявилися найактивнішими в політичному житті Шостки.
          На плані «Поселения Шостка» 1912 р. позначено відоме «Еврейское кладбище» (Єв). Цього разу воно розташоване так, як нині, з правого боку дороги (В) на Вороніж. Ніякої забудови уздовж дороги на Вороніж на плані ще не було. Хіба що в південному кутку кладовища окреслено прямокутник хати, у якій, за переказом, проживав якийсь Пєтухов, звідси й назва хутора Петухівка. Так розповідав своєму онукові Валентину Миколайовичу Леонідову (1933 р. н.) його дід Корній Петрович Манжос (1876-1953) з вул. Базарної. Він показував онукові й хату Пєтухова за кладовищем, поряд із нинішнім будинком №8 підприємця Кшенського по вул. Воронізькій.
На плані 1912 р. перше позначена західніше кладовища відома старожилам «Бойня». Також уперше бачимо за східною лінією межі заводських земель назву «Хутор Петуховка» щодо трьох вулиць та кількох окремих хат понад залізницею.
Найдовша (з півверсти) хутірська вулиця (1) (нині вул. Спаська) прокреслена двома тонкими лініями суцільної двосторонньої забудови від лінії межі заводських (казенних) земель до «Лесопильного завода» (Л). Лісопилка знаходилася майже навпроти залізничної станції Шостка на московсько-київській залізниці – «Ст. Шостка М.К.ж.д». Вулиця частково відповідає сучасній забудові: з лівої (східної) сторони від будинку №15 до будинку №51, – та з правої (західної) сторони від будинку №12 до будинку №64. Ця перша вулиця Петухівки була оспівана хуторянами в частівці: «Петухівка – вулиця, чім вона красується? – Ганчірками, онучами, дівками співучими». Існує ще й інша, неоспівана в переказах дубль-назва Петухівки – Кукареківка, від улюблених викриків «кукуріку» трьох братів-розбійників Петухових, які наскакували на людей, грабували їх та ще й кукурікали при тому для остраху.
          Далі на плані 1912 р. позначено на Петухівці  шість окремо розташованих хат з правої (південної) сторони головної хутірської вулиці (вул. Спаської). Також накреслена ще й друга хутірська вулиця (2), довжиною в сотню сажнів до лінії межі казенних земель. Вулиця була забудована тільки з лівої (східної) сторони. Забудова цієї вулиці відповідає сучасній вул. Бузковій (Литвинова) від будинку Проникових №3 до будинку №19, розташованого всього за півсотні метрів від воронізької дороги. На третій ламаній хутірській вулиці (3) від залізниці до першої вулиці нараховуємо 11 окремо розташованих хат. Цій вулиці відповідає нині провулок Молодіжний та незначна частина вул. Молодіжної. За споминами старожилів, там було колись болото (озерце на трьохверстовій карті 1880-х рр.), з якого колись витікав ручай, що пробігав до залізничного містка (вул. Ціолковського) через чотири болотисті низини (долини), найбільша з яких – Іванова. На жаль, люди не пригадують, щоби цей ручай звався Петушок.
           На плані 1912 р. відсутні будь-які позначки хат обабіч воронізької дороги, окрім зазначеної вище хати Пєтухова за кладовищем. Узагалі ніяких хат не було в межах усієї верстової довжини смуги заводських казенних земель від залізниці до повороту вліво на пагорбі (до нинішньої території ПТУ-19, вул. Воронізька,42). За переказом, там, за межею казенної землі шосткинських пасовищ, на рогачику доріг на Клишки вправо та на Вороніж вліво, стояв з дореволюційних часів кам’яний будинок (Т) (вул. Воронізька,46), збудований коштом мільйонера Терещенка. Мабуть, він був збудований поряд або ж на місці, згадуваного раніше старожилами поміщицького хутора. Люди кажуть, що на цоколі фундаменту будинку «Терещенків» викарбувано «1896» – рік побудови. Крім цього кам’яного будинку були збудовані ще й кілька селянських хат при дорозі на Вороніж. Як бачимо з купчої від 20 липня 1911 р., козак села Локотки Василь Семенович Зеленський продав мешканцю Петухівки селянину Олексію Дмитровичу Кирильцеву 600 кв. сажень землі (2,5 тис. кв. м.), розташованої в урочищі Оборки, за 200 руб. 
Продана козаком Зеленським земля, як зазначено в купчій, була спочатку куплена ним у дворянки Олени Іванівни Халютиної. Можливо, що Халютиній належав згадуваний старожилами поміщицький хутір, куди вони в дитинстві ходили збирати малину. У купчій вказано, що куплена Кирильцевим земля межувала з землею козака Зеленського та міщанина Мікшуна. Нині на купленій Кирильцевим землі стоїть будинок №41 по Воронізькій вулиці, а за ним далі по дорозі стоїть хата Зеленських (№47). Отже, дореволюційна забудова хутора Петухівки відбувалася поза південними межами смуги заводських казенних земель. Підтвердженням тому є сучасна вул. Литвинова, яка проходить від 19 до 45 будинку зигзагом ламаної лінії східної межі казенної землі, відомої зі старих планів ШПЗ. Далі, за 45 будинком, закінчувалися заводські землі, і вул. Литвинова повертає праворуч до воронізької дороги, до будинку «Терещенків». Так само відбувалася забудова за західною межею казенних земель, підтвердженням тому є вул. Калинова (Калініна) з 18 по 36 будинки. До речі, будинок №26 по вул. Калиновій уперше позначений на плані 1892 р., а вдруге – на плані 1912 р. (Х) по дорозі (С) на село Собич. Будинок уже мав свій двір, а поряд по сусідству був ще новий двір (нині буд.№24) та трохи далі ще два нові, але бездворові будинки (нині вул. Ціолковського). Проте всі вони належали тоді до хутора Оборки (О).
            Старожили пам’ятають чимало прізвищ відомих петухівців, а найбільше –Безкровних. Вони проживали в будинку №24 по вул. Спаській.
Відомо, що в родині Безкровних було троє синів – революціонерів. Старший з них, Михайло, був повішений у 1908 р. як безпощадний  убивця знаний в окрузі під ім’ям Куриленка [26]. Середній, Андрій, дотримувався більшовицьких поглядів на життя в Шостці. А молодший,  Петро, взагалі заснував у 1917 р. більшовицький  осередок, очолив його, по суті став першим більшовиком Шостки на прізвисько П’єр.
У великому, чи не найбільшому на Петухівці, будинку Безкровних проживав зимою 1918 р. перший військовий комісар Шостки Дмитро Моргун [25]. Його вбили робітники ШПЗ у березні 1918 р. за намагання перешкодити їм оволодіти зброєю зі складу та запобігти більшовикам вивезти на Москву цінне заводське устаткування. Старожили кажуть, що в цій хаті в 1922 р. П’єр забив до смерті свою жінку Настю. За це його виключили з партії більшовиків [29, 134]. Секретарем КП(б)У Шосткинського повіту був тоді червоний партизан Дем’ян Коротченко (1894-1969). Екс-більшовик П’єр, мабуть, відсидів у тюрмі за вбиту жінку та виїхав до Москви. Шосткинські більшовики вже ніколи не згадували свого партзасновника. У 2014 р. хату Безкровних продав, за великі гроші разом із землею, якийсь П’єрів праплемінник з Москви. Нині на місці дерев’яної хати стоїть у дворі цегляна. Отже, Шостка втратила подвійну історичну пам’ятку, пов’язану не тільки з Безкровними, а ще й з комісаром Моргуном.
За влади більшовиків у Шостці чимало колишніх чиновників, які не встигли втекти в еміграцію, були позбавлені житла. Їхні добротні будинки були націоналізовані, а вони самі переселилися на Петухівку й мали гроші на побудову там нових хат. Як кажуть старожили, корінна «шосткинська кропива» розселилася посеред дореволюційної «петухівської кропиви». Зрозуміло, уже нові з 1920-х р. переселенці з сіл прозивалися на Петухівці когутами.
Назва хутора Петухівка поширилася на хутір, що був на пагорбі навколо кам’яного будинку Терещенка (вул. Воронізька, 46). Хутір став зватися Петухівкою №2. Там у націоналізованому будинку Терещенка  оселився разом з родиною революціонер Іван Григорович Мужило (1874 р.н.), який ще в 1900 р. входив до керівного складу таємного соціал-демократичного гуртка «Організовані робітники Шостенських порохових заводів» («ОРШПЗ») [23]. Мужило, як керівник групи з 10 чоловік, мав підпільне ім’я «Револьвер» [32]. У спогадах старожилів закріпилася за націоналізованим терещенківським будинком уже нова назва «Мужилин дом». Вони пам’ятають, що старий Мужило покривав дах будинку саморобною черепицею, яку за добру платню виробляли наймані петухівці прямо у дворі. На фотографії будинку 1933 р.
вже помітна черепиця,  також видно колодязь неподалік північного торця будинку. Люди кажуть, що з протилежного (південного) торця будинку був балкон. Переказують, що «Мужилин дом» стояв на роздоріжжі: вліво – на селище Вороніж, управо – на  село Клишки. Це роздоріжжя, точніше відтинок від воронізької дороги вправо, позначене ще на плані земель ШПЗ 1867 р. Крім клишківського відтинку на воронізькій дорозі, був ще призабутий собицький відтинок, теж управо на село Собич, але одразу за залізницею. На цій собицькій дорозі, за межею казенної землі, знаходився відомий ще з плану ШПЗ 1892 р. перший і єдиний будинок. У 1923 р. там при дорозі на Собич було вже кілька хат нового хутора, названого більшовиками на честь всеросійського (з 1919 р.) старости Михайла Івановича Калініна (1875-1946). Незабаром хутір подовжився у вулицю Калініна, яка через дев’яносто років (19.06.2016) буде хитро перейменована Шосткинським міськвиконкомом на вул. Калинову.
У 1924 р. вся розномерована більшовиками Петухівка №1 та №2 була перейменована в Артемівку, на честь завойовника Совєтської влади в Україні росіянина Федора Сергеєва (1883-1921) – псевдонім Артем.
Відповідно вулицею Артема стала зватися перша вулиця хутора Петухівки, починаючи від воронізької дороги повз хату Проникова на схдо болота, над яким стояли хати провулку Артема. Також друга, відома нам з плану хутора Петухівки 1912 р., вулиця з лівобічною забудовою по межі казенної землі отримала назву вул. Литвинова, псевдонім агента ленінської «Іскри» єврея Макса Валаха – Литвинова М.М. (1876-1951). Звісно, петухівці читали «Іскру» ще з 1902 р., завдяки петухівському «агенту» з її розповсюдження Василю Максименку [22]. Мабуть, не випадково петухівці назвали свою вулицю на честь Литвинова (нині перейменували в Бузкову). Також не випадково вулиця за єврейським кладовищем та провулок повз бойню отримали 1927 р. назву на честь Войкова, псевдонім єврея-більшовика Пінхуса Лазаровича Вайнера (1888-1927), організатора таємного вбивства царської родини Романових 17 липня 1918 р. Виходить, що назви нових вулиць Петухівки надавалися Шосткинським виконкомом як померлим, так і живим видатним більшовикам. На честь головного ідеолога більшовиків, соратника Сталіна, члена ЦК ВКП (б) росіянина Жданова А.О. (1896-1948) була названа головна, щойно забудована на початку 1930-х рр. вулиця Петухівки по воронізькій дорозі, у недоторканій з 1810-х рр. смузі казенної землі від залізниці до єврейського кладовища й далі до містка в долині. Ще давали назви новим вулицям відповідно до появи в СРСР нових героїв на час забудови кожної вулиці. Так у 1934 р. з’явилися перші нові хати ліворуч від вул. Жданова до провулку Артема над низиною. Нову вулицю назвали на честь героїчних Челюскинців – врятованої Сталіном сотні шахтарів з розчавленого 13 лютого 1934 р. кригою Чукотського моря пароплава «Челюскин». До речі, супутня баржа «Пижма» з 2 тисячами негероїчних зеків, що мали разом з шахтарями видобувати на Чукотці олово, була підірвана та затоплена за наказом Сталіна того ж 13 лютого [32]. Наступний ущільнений забудовою безіменний провулок перед лісопилкою перетворився у вулицю на честь полярника, росіянина Папаніна І.Д. (1894-1986) (нині вул. Молодіжна).
          У 1930-х рр. петухівська дореволюційна лісопилка огородилася парканом і стала зватися фанерним заводом Міськпромкомбінату. Там стахановці гнали понад план не дуже якісну фанеру. Неподалік фанзаводу, майже навпроти залізничної станції, запрацювали контори «Утильсировина» та «Вторчермет».
На відомих з плану 1905 р. піщаних грудах Петухівки, за єрейським кладовищем праворуч вище бойні, розроблявся в 1930-х рр. піщаний кар’єр (нині на цьому місці дев’ятиповерхівка та дитсадок «Золотой петушок»). Кар’єр забезпечував потреби будівельників Шостки. З цієї причини була вимощена камінням воронізька дорога від залізничного переїзду до дерев’яного чотириметрового містка через ручай у Івановій долині (там, де нині магазин «Прем’єра», вул. Воронізька,18).
У 1932 р. з’явилося за Петухівкою, за «Мужилиним домом», нове міське кладовище на локотківському полі, ліворуч (східніше) воронізької дороги. Тож о\до нього вимостили камінням дорогу від містка повз «Мужилин дом» до перехрестя з локотківською дорогою (нині вул. Сумська). Нова вимощена вулиця від містка до перехрестя отримала назву Комінтерну (нині вул. Воронізька). Ця дорога від залізниці позначена на карті 1940 р. Вона мала відоме петухівцям роздоріжжя перед «Мужилиним домом» на село Клишки (К) та на Вороніж (В)
До речі, план Шостки на цій карті є застарілий, узятий з трьохверстової карти 1880-х рр., коли на місці  Петухівки було поле та яр посеред нього.
          Старожили пам’ятають, що до війни на Петухівці діяв кожного літа піонерський табір-форпост, організований першою школою. Він знаходився на Спаському (Артема) провулку в ліску другої долини (низини). Щоранку діти збиралися там на лінійку, співали гімн та підіймали прапор на форшток. Потім готували їжу з того, що кожен приносив з дому. Загальна кухня дуже виручала петухівських дітей у голодовку 1932-1933 рр., тому ніхто з них на не помер.
Старожили добре згадують одного свого вихователя, молодого та веселого єврея, якого вони потім усією Петухівкою переховували від німців у роки окупації. Зимою діти розважалися на кар’єрних гірках за бойнею, улітку купалися в невеликому озерці, що було в третій долині, названою Івановою, бо поряд була хата Іванових (вул. Бузкова (Литвинова),25). 
Жвавий розвиток вулиць Петухівки розпочався після пережитого жаху голодовки 1932-1933 рр. Селяни почали частіше переїжджати до Шостки, не витримавши бід розкуркулення та колективізації. Бувало, переселялися на Петухівку й деякі корінні шосткинці («кропива»), які були в змозі збудувати собі нову хату.
Старожили кажуть, що найбільше новоселів Петухівки походило з найближчого села Локотки, потім – з інших найближчих сіл: Макова, Богданівки, Собича та Клишок. За переказом, вулицю Воровського (нині вул. Рідна) забудовували переселенці з хуторів на новгород-сіверському шляху – Дольникова, Варфоломієва. Також чимало переселенців на вулиці Воровського були сімейними робітниками заводу №9 («дев’ятки»), які мешкали до цього в бараках робітничого селища, що знаходилося навпроти лікарні по вулиці 9-го Січня (нині Січнева). Серед мешканців бараків було чимало вихідців з далеких задеснянських сіл. Вони купляли хати переважно у своїх селах або на тих вулицях Шостки, що забудовувалися багатоповерхівками та перевозили їх на Петухівку. Проте й інші шосткинці, хати яких підпадали під забудову багатоповерхівками, перевозили їх на Петухівку. Так головний пекар шосткинського хлібозаводу Ященко перевіз свою хату з вул. Сталіна на вулицю Комінтерну (нині вул. Воронізька,49), бо вона підпала під майданчик для нового чотириповерхового будинку (вул. Матросова,4).
          Великий терор 1937-38 рр. лякав Петухівку майже щоночі. А вдень поширювалися  пошепки плітки, біля якої саме хати стояв вночі «чорний воронок» і хто є вже новим «ворогом народу». Арештовували без розбору, навіть начальника шосткинського райвідділу НКВС, одеського єврея Олександра Яковича Шильгоріна-Женичковського, 1897 р.н., заарештували 10 серпня 1937 р. і Особливою нарадою при НКВС СРСР 10.02.1938 р. ув’язнили за контрреволюційну діяльність на 5 років у ВТТ [34, 92].
Чи не найбільше «ворогів народу» виявилося на вул. Артема (Спаська). Зокрема 20 серпня 1937 р. був заарештований Костенко Пилип Федорович, 1898 р.н., майстер ТЕЦ заводу № 9. Наркомом внутрішніх справ СРСР і Прокурором СРСР („двійкою”) 31.01.1938 р. за диверсійну та шкідницьку діяльність застосована Вища міра покарання (ВМП). Розстріляний 21.02.1938 р. у м. Чернігів. Дочка Пилипа Федоровича Рита не витримала ганьби арешту батька й покінчила життя самогубством [28].
У вересні 1937 р. були відшукані заарештовані далеко від Шостки колишні мешканці Петухівки, сини козака Петра Раєвського – Данило та Яків (вул. Спаська,20). Раєвський Данило Петрович, 1894 р.н., проживав у м. Краснодар і працював начальником артилерійського постачання 74 СД, інтендант 3 рангу. Арешт відбувся 17.09.1937 р. Був засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР 13.06.1938 р до ВМП за участь у контрреволюційній військово-троцькістській організації. Розстріляний того ж дня у м. Краснодар [34, 69]. Його молодший брат Яків Петрович Раєвський, 1900 р.н., проживав в Окуловському районі Новгородської області (Росія) і працював начальником військового складу № 46 Ленінградського ВО, інтендант 2 рангу. Був заарештований  7.09.1937 р. Через два місяці 19.11.1937 р. позасудова «двійка» застосувала щодо нього ВМП, за шпигунство та антисовєтську діяльність на користь німецької розвідки. Розстріляний 24.11.1937 р. у м. Санкт-Петербург (Росія) [34, 69]. Також енкеведисти відшукали в Полтаві сусіда Раєвських по вулиці Артема – Проникова Олексія Андрійовича, 1901 р.н.. Його заарештували 1.07.1937 року в Полтаві, де він працював  військовим техніком. Верховним Судом СССР 8.12.1937 р. засуджений до ВМП, за ст.ст. 54-1 „б”, 54-8, 54-11 КК УСРР. Розстріляний наступного дня 9 грудня 1937 р. [34, 67].
Восени 12 вересня 1937 р. був заарештований мешканець з вул. Воронізької (Жданова) білорус Жиромський Максим Олександрович, 1897 р.н., інспектор районного фінвідділу. Позасудова «двійка» застосувала щодо нього ВМП.  Розстріляний 27.12.1937 р. [34, 27].  
Уночі 29 листопада 1937 р. був заарештований мешканець будинку №7 на вул. Литвинова Ночовний Василь Дмитрович, 1897 р.н., возій хіміко-технологічного технікуму. На третій день 1 грудня позасудова «трійка» при управлінні НКВС по Чернігівській області (начальник  НКВС, секретар обкому партії та прокурор) ув’язнила Ночовного в табір на 10 років за контрреволюційну пропаганду [34, 59]..
Навесні 14 квітня 1938 р. заарештували на вул. Спаській (Артема) відомого робітника «дев’ятки» Фроленка Костянтина Кузьмича, 1873 р.н., колишнього делегата від ШШЗ на VII Всеукраїнському з’їзді Совєтів, що відбувся в Харкові 10—14.XII 1922 р.  
15 квітня 1938 р. заарештували сусідів Фроленка по вул. Артема Шевцова Кузьму Івановича, 1878 р.н., паяльника заводу № 9 та Проникова Миколу Корнійовича 1880 р.н., слюсаря артілі інвалідів. До їх усіх Фроленко, Шевцов та Приников «трійка» застосувала 19 квітня 1938 р. ВМП, за участь в антисовєтській українській націоналістичній контрреволюційній есерівській повстанській організації. Розстріляні через місяць 19 травня 1938 р. у м. Чернігів [34, 55, 92, 93]..  
21 квітня 1938 р. були заарештовані ще двоє мешканців Петухівки з Воронізької вулиці Мужило (Воронізька,46) та Шульженко (Воронізька,30). Старий революціонер, підпільне прізвисько «Револьвер» Мужило Іван Гаврилович, 1874 р.н., перебував уже на заслуженому відпочинку, на пенсії. Проте 29.04.1938 р. «трійка» застосувала до нього ВМП, за участь у меншовицько-есерівській організації. Розстріляний 23.05.1938 р. у м. Чернігів [34, 55]. Також до Шульженка Степана Феодосійовича, 1896 р.н., слюсаря 1-го виробництва заводу № 9, «трійка» 8.05.1938 р. застосувала ВМП, за участь в антисовєтській есерівській організації. Розстріляний 28.05.1938 р. у м. Чернігів. [34, 93].
Будинки майже усіх згаданих вище петухівців були конфісковані. Реабілітували їх у 1956 та 1957 рр. Таких «ворогів народу» на Петухівці було чимало, та хто їх ще пам’ятає? Меморіальних дошок на їхніх колишніх будинках немає, як немає і самих будинків, хіба що зберігся кам’яний «Мужилин дом» (Воронізька,46), дореволюційний Терещенківський, де й треба створювати Музей «ворогів народу». У ньому треба розмістити матеріали «КГБ» про репресованих шосткинців міста та району. На сьогодні встановлено 1269 імен репресованих, кожен третій з яких був розстріляний. У музеї має бути кімната про мільйонерів-цукрозаводчиків Терещенків, про їхню діяльність у Воронежі. Можливо, нинішній нащадок роду Терещенків, Мішель, підтримає цю ідею як розбагатіє, то викупить будинок під музей у сучасного власника Сігаєва Миколи Михайловича.
Наприкінці 1930-х рр. за Петухівкою остаточно закріпилася нова назва як робітничого селища імені героя Громадянської війни Артема. Відтоді петухівці стали офіційно зватися артемівцями. Петухівка зростала щороку своїми крилами вулиць в східному (локотківському) та в західному (собицькому) напрямках. Зрозуміло, осердя Петухівки зростало в південному (воронізькому) напрямку. Там, при дорозі на Вороніж, було відкрито новий просторий дерев’яний магазин №17 (вул. Воронізька,18-а), що став, так би мовити, родоначальником нинішнього торгового осередку Петухівки.
Історичний головний центр Петухівки, на її лівому (східному) крилі вул. Артема (Спаська) (1) з однойменним провулком (І) та вул. Литвинова (Бузкова) (2), Папаніна (3) (нині вул. Молодіжна), Челюскінців (4), значно ущільнився забудовою на великих городах дореволюційних садиб.
 На південь від вул. Челюскинців забудувалися прямокутні квартали нових вулиць. Дещо кривим виявився тільки провулок Литвинова (ІІ), бо забудовувався по дореволюційному зигзагу межі казенної землі. Усі інші є прямі вулиці: Тельмана (нині вул. Коворотного) (5), Щорса (Остапа Вишні) (6), Чапаєва (Сковороди) (7) та їхні однойменні провулки: Тельмана (ІІІ), Щорса (ІV) та Чапаєва (V). Наприкінці вулиці Артема від другої низини (долини) потяглися до локотської дороги вул. Димитрова (Довженка) (8) та Осипенко (9). З усіх цих назв вулиць здається маловідомою сьогодні для шосткинців остання – на честь льотчиці, першої Героїні Совєтського Союза Поліни Денисівни Осипенко (1907-1939). Вулиця мала забудову тільки правобіч уздовж поля локотківського  колгоспу імені Щорса. Загалом, усі нові вулиці з правої (східної) сторони Петухівки виникли на колишніх локотківських землях. Навіть нове міське кладовище зайняло значну територію локотківького поля. Кладовище (Кл) чітко проглядається тьмяним прямокутником на німецькому аерофотознімку Шостки серпня 1941 р.
Як бачимо зі знімку,  кладовище з часу свого відкриття в 1932 р. дійшло могилами від воронізької дороги майже до кінця східної сторони периметра, де велося поховання шосткинських євреїв. Це було так зване третє єврейське кладовище (перше – по вул. Воронізькій між будинками №6 та №8, друге – за Палацом культури імені Карла Маркса, на розі ближче до перехрестя вул. Короленка та Марата). Тобто до війни поховання на Петухівському кладовищі поширилися по нинішню першу кладовищенську алею, помітну на знімку 1941 р. білою смугою дороги.До речі, по інших смугах доріг вулиць можна визначити на знімку всі перераховані вище 9 довоєнних вулиць та 5 провулків з лівої (східної) сторони від вул. Жданова (Воронізької).
На правому (західному) крилі вулиць Петухівки пішла забудовою по собицькій дорозі вулиця Калініна (Калинова) (1), з однойменним провулком праворуч до залізниці (І). На перехресті вул. Калініна з польовою дорогою до залізниці виникла вул. Залізнична (нині вул. Кшенського) (2).
Третя відома за назвою вул. Войкова (3) (нині вул. Джерельна), за єврейським кладовищем, створила собі ще й провулок Войкова понад бойнею (ІІ). Старожили з вул. Войкова пам’ятають дерев’яний місток через джерельний ручай, ближче до вул. Калініна, на якій теж був місток. Паралельно вул. Войкова забудувався від вул. Жданова провулок Маяковського (ІІІ), на правому березі ручаю, а на лівому березі простяглася вул. Маяковського (4) від вул. Жданова до кар’єру. Від кар’єру тягнеться до вул. Жданова провулок Комінтерну (нині Воронізький) (ІV). Навколо кар’єру забудувалася вул. Красна Поляна (5) з чотирма стандартними бараками наприкінці. Від кільцевої вул. Красна Поляна прямує на захід до богданівського поля вул. Будьонного (нині вул. Панаса Мирного) (6). За нею забудовувалася від Комінтернівського провулку вул. Воровського (нині вул. Рідна) (7), а вже за нею з’явилася вул. Андреєва (нині вул. Нахімова) (8) з провулком Андреєва (V). По ліву сторону від вул. Андреєва в південному (воронізькому) напрямку забудовувалися разом три нові вулиці – Авіації (9), Разіна (10), Чкалова (11), з провулком Чкалова (VІ). Остання вул. Чкалова була з односторонньою забудовою понад полем. Ще вийшли до поля три нові вулиці – Стаханова (нині вул. Сумська) (12), Островського (нині Соборна) (13) та Бакинських комісарів (нині вул. Бакинська) (14). Вони подовжувались забудовою паралельно одна одній від правої (західної) сторони вулиці Комінтерну (нині вул. Воронізька). Перша вул. Стаханова випрямилась по клишківській дорозі, маючи перше перехрестя з вул. Микояна (нині вул. Святомиколаївська) (15), потім правосторонній провулок Стаханова (VІІ) до провулку Микояна (VІІІ), далі – перехрестя з вул. Авіації. Від другої паралельної вул. Островського відійшла на південь вул.  Байдукова (нині вул. Південна) (16). Далі по вул. Островській утворилося перше перехрестя з вул. Микояна (15), потім знову від лівої сторони вул. Островського утворилася вул. Ракоші (нині вул. Докучаєва) (17), за нею – друге перехрестя з вул. Авіації, і нарешті утворилося третя  широчезна вул. Кармелюка (18). Третя паралельна вул. Стаханова та вул. Островського, крайня з півдня Петухівки вул. Бакинських Комісарів проходила над полем і мала усього декілька будинків по своїй правій (північній) стороні. На аерофотознімку 1941 р. дорога вул. Бакинських Комісарів є широким головним клишківським шляхом, порівняно з ледь помітним на знімку колишнім першим відтинком на Клишки перед «Мужилиним домом» (вул. Воронізька,46). Відтинок перетинав прямокутник саду (1) розміром з десятину (гектар). Ще один тьмяний та удвічі ширший прямокутник саду бачимо на знімку праворуч від вул. Бакинських Комісарів. Цей сад, мабуть, належав гамалїївському колгоспу, потім в 1960-х рр. він став «інтернатівським» (2). Далі за садом, зліва вул. Бакинських комісарів, було поле гамаліївського колгоспу. Разом на правому (західному) крилі Петухівки нараховувалося 18 вулиць та 8 провулків.
  Усього на Петухівці нараховувалося 29 вулиць (9+12+2) та 13 провулків (5+8). Як бачимо зі схематичних планів вулиць, Петухівка широко розправила крила своїх вулиць забудовами в колгоспні поля. Старожили добре знають навколишні поля. Вони були сотні раз обійдені довоєнними школярами, яких щоліта залучали для збору загублених після жнив колосків. Збирали їх босоніж по низькій, з-під косарів та женців, стерні. Кожен учень 1-4 класів за день мав наповнити доверху свою велику торбу нормативною вагою 3 кг колосків. З 1940 р. чимало петухівських дітей почало навчатися в новій школі №5, бо своєї школи на Петухівці не було Також діти ходили ще до двох шкіл – №1 та №3.
          У вересні 1940 р. на Петухівському кладовищі з’явилася перша братська могила 15 робітників заводу №9, загиблих вранці 26 вересня під час вибуху 172 тонн пороху у виробничій майстерні [31, арк. 228]. У траурній ході брало участь майже все населення Шостки, люди по черзі несли  труни на руках від заводу до кладовища.
На сьогодні на братській могилі немає ніякого пам’ятника, лише маленька металева пірамідка з написом на табличці:«Погибшим товарищам от заводчан» без зазначення дати поховання та прізвищ, засекречених до цього часу (або ж список загиблих згорів у серпні 1941 р. разом з трудовими книжками та з усім архівом "дев’ятки").  
У серпні 1941 р. петухівці всі гуртом копали в Івановій долини, поперек вул.  Жданова, глибочезний, до води, протитанковий рів, готуючись до наступу німців з боку Вороніжа. Також у кожному дворі хазяї копали в городах бомбосховища – «щєлі» та землянки. 
Уранці 27 серпня 1941 р. німецькі літаки бомбардували шосткинський вокзал. Одна з бомб влучила в погріб біля залізниці, друга – сусідній приватний будинок, уламки від якого долетіли до вулиці Артема. У власника розірваного бомбою будинку загинув кінь, люди відразу розшматували його на м'ясо. Старожили кажуть, що кілька петухівців зібралися біля кладовища зустрічати з хлібом та сіллю німців зі сторони Вороніжу, а німецькі танки чомусь прийшли не з Вороніжу, а з Шостки та ще й під червоними знаменами. На підході до Шостки танки розстріляли потяг з червоноармійцями (там, де нині залізничний переїзд по вул. Паризької Комуни (Родини Кривоносів).

Троє вцілілих з потягу лейтенантів  прибігли вдень до хати Фроленків на вул. Артема. Їх переховували там до ночі, потім перевдягли та відвели до воронізького лісу.
Уночі 28 серпня наші літаки бомбардували Петухівку, сподіваючись знищити німецьку танкову колону, що рухалася на Вороніж по вул. Комінтерна. Але скинули бомби не уздовж вул. Комінтерна, а впоперек неї – на городи. Загинув один чоловік, який перебував у туалеті, куди й влучила бомба.
Старожили пам’ятають, як вони дітьми влітку 1941 р. випасали худобу в полі за Петухівкою, то, бувало, з неба, з німецьких літаків, падали зі страшним верещанням діряві металеві діжки («параші»), від чого корови та кози тікали в різні боки, як скажені. Також згадують, як узимку 1942 р. німці кричали посеред ночі на всю Петухівку: «Партизан! Партизан!» – та стріляли по будинку №24 на вул. Чапаєва (Сковороди). У ньому мешкав начальник Шосткинської допоміжної української поліції – Ukrainische_Hilfspolizei‎ – Михайло Сирота. Він був колишнім співробітником НКВС, звільненим нібито за пияцтво, а насправді залишений у Шостці для підпільної роботи [15].

 Сліди від куль помітні на стіні з боку входу в праву (північну) половину будинку. У березні 1942 р. Сирота був розстріляний німцями (ТРК «Акцент» Шостка, фільм «Розстріляне життя», 2011 р.).
Не забули люди й так звані чотири єврейські бараки, за кар’єром на Красній Поляні.

 Там німці тримали євреїв – й не тільки шосткинських, а й воронізьких та глухівських. Потім їх убивали за Петухівкою, на садибі колгоспу Петровського в жомній ямі (нині «Сільгоспхімія» по вул. Бакинська). У 1942 р. бараки стали центральною «точкою» Петухівки по обміну спирту на харчі. Спирт приносили солдати-власівці російської визвольної армії (РОА), які охороняли спиртосховища «дев’ятки».    
  За німецької окупації вулиці Жданова й Комінтерну були перейменовані в одну вул. Воронізьку. На ній, у будинку №33, мешкав поліцай Лазненко. Він звався паном соцьким й був старшим над паном десяцьким (вуличкомом). Старожили кажуть, що Лазненко, за відсутності німців на Петухівці, ходив без поліцейської пов’язки на рукаві. Він не був злим, бо коли влітку 1942 р. петухівські підлітки «пошухерили» по-партизанськи – витягли кілька колод з настилу містка в Івановій долині, щоби не проїхали по ньому німецькі машини, то Лазненко заступився за них перед розлюченими німецьким офіцером. Він запевнив німця, що більше хлопці так не робитимуть.
На вул. Артема, за переказом, служив поліцаєм Кошель, а десяцьким – Федорченко. На цій же вулиці мешкала гестапівська перекладачка на прізвище Несторенко. На сусідній вулиці Литвинова мешкав «стукач» Шевченко який здавав німцям комуністів Петухівки. Зокрема він виказав німцям інженера з вул. Литвинова Потєєва Дмитра Петровича     (1900-1942). Його відвели до технікуму, де розстріляли вранці 19 липня 1942 р. Момент розстрілу бачив його син Володимир (1929 р. н.), який  заховався за штабелями шпал залізниці біля нафтобази. Батька розстріляли з пістолета над ямою. Від побаченого син знепритомнів, лежав біля шпал, поки посеред дня сусідка по вулиці, подруга матері, випадково  запримітила Володимира та притягла до своєї хати.
У війну дуже виручала не тільки петухівців, а й багатьох шосткинців джерельна криниця й колодязь в Івановій долині. Люди тягали звідти воду візками по всій Шостці. Ще шосткинці ходили на Петухівку по молоко, а німці – по коров’яче м’ясо. У разі появи німців на вулицях Петухівки, люди зав’язували коровам морди, щоби ті випадково не мукнули та були почуті німцями.
Улітку 1943 р. Шостка була переповнена німцями та мадярами. Німці по праву зверхників проживали якомога ближче до залізниці, зокрема в триповерхових будинках на Привокзальній вулиці, а мадяри проживали в хатах Петухівки за залізницею. Вони виганяли хазяїв з хат у вириті на городах землянки-бомбосховища
По звільненню Шостки від німців 2 вересня 1943 р. на Петухівці в садибі Фроленків по вул. Артема (Спаській) буд. №№50-52 було розміщено штаб генерал-майора танкових військ Яркіна Івана Йосиповича (1900-1967), начальника автомобільного управління Центрального фронту. Садиба Фроленків мала вихід як на вулицю Артема, так і на вулицю Челюскинців. У одному з будинків №50 мешкали Фроленки, у другому будинку №52 перебував генеральський штаб. За спогадами онуки Костянтина Фроленка, Афанасьєвої Любові Олександрівни (1927 р.н.), їхня садиба охоронялася вартовими, у ліску на вул. Челюскинців знаходилася автомашина з будкою (пересувний штаб), а неподалік у полі (нині територія молококомбінату) стояв особистий літак генерала Яркіна.   Мабуть, у штабі розробляли військову операцію з форсування Десни, бо постійно відбувалися наради. Одного вечора до штабу прибув командуючий військами Центрального фронту генерал армії Костянтин Костянтинович Рокосовський (1896-1968). Вірогідно, що після узгодження ним штабних розробок, розпочалася 9 вересня битва за Десну,
До Десни були кинуті щойно мобілізовані до лав Червоної армії майже всі ходячі петухівські чоловіки й навіть підлітки. Старожили переказують, що новобранців повели колоною в напрямку Пирогівки. Згорьовані матері потяглися вслід за колоною далеко за Шостку, благаючи червоноармійців відпустити своїх неповнолітніх синів додому. Кажуть, що сини мусили здобувати самі собі зброю в боях з німцями на Десні. Тож чимало шосткинців й досі «числятся безвести пропавшими».
            Старожили розповідають, що у вересні 1943 р. смершівці розстріляли гестапівську перекладачку Несторенко та поліцая Кошеля з вул. Артема (Спасівської), а «доброму» поліцаю Лазненкові з вул. Воронізької дали десять років ув’язнення та конфіскували півхати, кажуть, що він помер у тюрмі. Десяцькому Федорченку дали 15 років тюрми, найменше – 5 років тюрми – отримав петухівець Кулаков – водій німецької «душогубки», що курсувала від гестапо по вул. Гітлерштассе (вул. Карла Маркса,37) до виритих ям на фабриці кіноплівки №6. 
У грудні 1943 р. з’явилася на Петухівському кладовищі нова братська могила. У ній перепоховали 28 червоноармійців,. які померли від ран у військовому госпіталі (нині дитсадок, вул. Свободи (Карла Маркса),36) та були тимчасово зариті на території міської лікарні (вул. Січнева (9-го Січня) [11, 39].
По війні Воронізька вулиця поділилася по-старому на дві вулиці Жданова та Комінтерну. Міськвиконком призначив старшим вуличкомом Петухівки одноногого комуніста, партизана Булатнікова, який мешкав на провулку Щорса. Булатніков розпоряджався благодійною допомогою, що  надходила з Америки. Майже всі петухівці бігали до його хати хоч щось отримати з одежі, взуття та їжі.
Перша повоєнна вулиця в Шостці забудовувалася в 1944-1945 рр. саме на Петухівці, на її правому крилі, посеред урізаних, завеликих, на думку міськвиконкому, прихатніх городах петухівців на вул. Калініна (1) та Будьонного (6)
Городи щільно забудували 48 дерев’яними фінськими будинками, потім щільно їх заселяли робітниками фабрики кіноплівки, по родині в кожну з 2-3 кімнат будинку. Утворилася вулиця, якій дали назву 2-го Вересня (19), на честь дня визволення Шостки від німців.
Поступово чимало петухівців обзавелися малою та великою рогатою худобою – козами та коровами. Старожили пам’ятають, що після Нового року завжди з 1 по 8 січня проводився перепис корів, кіз, свиней, овець, коней. Кожний власник корови мав щороку сплачувати до міського бюджету 30 карбованців, точніше безкоштовно здавати державі 300 літрів молока, відповідно до указу Верховного Совєта СРСР від 10.04.1942 р. Місцем збору худоби петухівців перед її випасом було піщане пустирище наприкінці вул.  Комінтерну (нині територія школи №9). По дорозі на пустирище рогаті годувальниці петухівців (корови та кози) об’їдали листя молодих дерев. Що не посадять навесні деревця згідно з планом алейного озеленення, а влітку вони уже стоять сухі та голі, без кори та листя. Ненаситну худобу випасали понад залізницею на Вороніж та на неораних колгоспних полях навколо Петухівки. Біля залізниці знаходився на піщаному пагорбі, перед залізничним мостом, скотомогильник, до якого, за переказом,  звозили трупи поліцаїв, які померли в таборі за колючим дротом біля Лазарівки (нині територія автопідприємства по вул. Гагаріна). Також укинули до скотомогильника мерців німецьких кладовищ, що були біля церкви Різдва Христового неподалік прохідної «дев’ятки» та в парку біля входу до ПК Карла Маркса. Потім скотомогильник засадили лісом.
Восени 1945 було розоране гамаліївське поле за петухівським кладовищем. Розорювали його коровами гамаліївського колгоспу. Поле було засіяне під зиму кок-сагизом, дуже цінною дворічною сировинною культурою (каучуконосом) для виробництва «резіни» – гуми. Сизуватий кок-сагиз зацвів буйно по весні, а влітку шосткинські школярі збирали його стигле насіння. Норма збору становила 20 кг насіння на учня. Також восени школярі допомагали колгоспу копати волохаті корінці кок-сагизу. Накопували до 20 центнерів корінців з гектара. Вони були такі ж липкі, як коріння кульбаби та ще від нього зовсім чорніли руки. Школярі виглядали сажотрусами. Найкращі збирачі кок-сагизових корінців були нагороджені гумовими калошами, виробленими в Ленінграді орденоносним заводом «Красный треугольник». На радощах нагороджені калошами приспівували: «Спасибі Сталіну-грузину – взув він нас усіх в резіну!». Ті, кому не дісталися калоші, самі клеїли їх з шматків гуми. Головним постачальником сировини для виробництва ленінградських калош мав бути новий шосткинський кок-сагизовий завод великої хімії – «Натуркаучук». Його будівництво розпочали в 1949 р. Завод знаходився за Шосткою, там, де закінчувався петухівський яр по виходу в луг біля села Лазарівки. Старожили кажуть, що вже восени 1950 р. на заводську територію завезли зібрані школярами кок-сагизові корінці. Вони там і пропали в страшенно смердючих кучугурах. Пахощі великої хімії було відчутно навіть на Петухівці. У 1952 р. ленінградський «Красный треугольник» почав автоматично виробляти 25 тисяч калош за зміну. Невдовзі  ленінградські калоші з’явилися на шосткинському базарі.  
Петухівці розповідають, що після кок-сагизу на гамаліївському полі колгоспники вперше в районі опановували нову зернову культуру, завезену з Китаю, – чумизу (дрібне просо), дуже стійку до суховіїв, з непоганою врожайністю 40-50 центнерів з гектара.
А ось на полі за залізницею, ближче до річки Локотки, колгоспники сіяли коноплі  сорту «Новгород-Сіверський кряж» – 8 центнерів волокна з гектара. На високих полях вододілів між Локоткою і Осотою колгоспники завжди сіяли жито, а потім боролися там за стопудові врожаї з гектара, були й переможні збори по 120 пудів.
Проте «другого хліба», картоплі, накопували на полях уздовж залізниці на Вороніж по 180-200 центнерів з га,  тобто вдесятеро більше, ніж збирали жита на тих же полях. Колорадського жука тоді ще ніхто ще не бачив та й не знав. Він з’явиться на полях району наприкінці 1950-х рр. Тобто через 10 років після того, як його нібито американці закинули  літаками на територію Східної Німеччини.
 По війні кожна міська школа отримувала в колгоспі свою планову площу для просапки картоплі в червні та копання її вручну у вересні. Кожен робітник шосткинських підприємств мав відпрацювати кілька робочих днів на збиранні картоплі на полях підшефних колгоспів. До речі, розрахунок за трудодні вівся в колгоспах переважно картоплею: 4 кг за кожен трудодень. У середньому колгоспник заробляв до 5 тонн  (250-300 пудів) картоплі на рік. Ринкова ціна картоплі на шосткинському базарі становила в 1950-х рр. 5 рублів за відро, тобто за 1 кг картоплі давали 50 коп. Отже, колгоспник заробляв за рік дві з половиною тисячі рублів, тоді як у Шостці робітник отримував за рік учетверо більше – десять тисяч рублів, при середній місячній зарплаті 800 рублів.
Наприкінці 1945 р. з’явилася в Петухівці ще одна вулиця на її лівому крилі, на східній околиці, названа на честь Паризької Комуни.
По суті забудова цієї вулиці розпочалася ще до війни з 10-х будинків з лівої (північної) сторони дороги на село Локотки. А вже потім, після війни, до цих 10 довоєнних будинків додалося ще 27, з правої сторони  вулиці. У 1945 р. вул. Паризької Комуни (10) вже мала водогін з водорозбірними колонками. Наступного посушливого 1946 р. водогін подовжили по довоєнній вул. Стаханова, де також встановили водорозбірні чавунні колонки.
Влітку 1946 р. усіх школярів міста знову залучали збирати колоски, що загубилися в стерні після проходу гребки на полі локотківського колгоспу імені Щорса за Петухівкою. Одного дня збирачі колосків першими запримітили в синьому небі «яструбок» Кожедуба, який кружляв над Шосткою і приземлився на міському аеродромі, праворуч воронізької дороги під вербами біля хутора ім. Петровського. Усі дорослі й малі шосткинці прийшли зі знаменами в руках зустрічати з музикою тричі Героя на Петровське поле-аеродром. Переказують, як усміхнений Кожедуб пригощав там своїх земляків цигарками. 

Узимку 10 лютого 1946 р. відбулися вибори депутатів  Верховного Совєта СРСР. Петухівці дружно віддали 99,9 відсотків своїх голосів за тричі Героя Кожедуба І.М. Мешканці правого крила Петухівки вкидали бюлетені у виборчі урни, розміщені на виборчій дільниці в приміщенні хімтехнікуму, а мешканці лівого крила – в урни, встановлені в приміщенні виборчої дільниці в будинку №1 по вул. 2-го Вересня. 
У 1947 р. в Шостці було відкрито три «чайхани» (чайні) та одну їдальню громадського харчування. У них уперше після війни та голодного 1946 року з’явився у вільному продажу комерційний хліб, з розрахунку 100 грамів до гарячих страв, 50 – до холодних. Шосткинці раділи з того, що товариш Сталін повернув їм щастя вільно їсти хліб. Радісні часи мали прийти й на Петухівку в найближчі роки, як запевняла міська газета «Зоря» в 1947 р. Там має бути збудована довго очікувана чайна, ще й дит’ясла для дітей на 120 місць та санаторій для дорослих на 60 місць [13].
19 листопада 1948 р. Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих  прийняв рішення під №202 про перейменування вул. Комінтерну у вул. Жданова [4,арк.430]. Таким чином вул. Жданова подовшала за рахунок зманкуртілого Комінтерну, від якого  залишився тільки коротенький провулок з правої сторони вулиці Жданова (нині він зветься Воронізьким провулком).
У 1949 р. запрацювала на другому поверсі старої школи №3 нова школа №9, з російською мовою навчання дітей Петухівки. Зрозуміло, ніхто тоді не питав в українських  батьків, якою мовою  навчати їхніх дітей, головне – безплатно.
З 1949 р. провулок Литвинова (ІІ) став зватися вул. Суворова (11). Отже, кількість вулиць на правому крилі Петухівки збільшилася на одну, загалом їх стало – 11, а кількість провулків, зрозуміло, зменшилося з 5 до 4-х.
Наприкінці 1940-х рр. знову рішенням міськвиконкому було урізано довгі прихатні городи петухівців ще на двох вулицях – Артема та Литвинова. Там теж утворилася подібна до вул. 2-го Вересня нова вуличка з будинків робітників коксагизового заводу (нині ШЗРХ «Хімреактив»). Її доточили до початку вул. Войкова, точніше сім нових будинків коксагизівців додали до довоєнної вул. Войкова, нумерація хат якої розпочиналася до цього від вул. Жданова і закінчувалася вул. Калініна.  Потім були урізані городи по вул. Калініна під хати нових вулиць, які на додаток зайняли ще й чималий клин городньої землі між залізницею та вул. Калініна. Там утворилися три нові вулиці – Ціолковського (20), Павлова (21) з провулком Павлова (Х), Грибоєдова (22). Водночас за городами, з правої сторони вул. Залізничної, з’явилася нова вул. Галана (23).
 Новоселами цих вулиць Петухівки стали недавні колгоспники з навколишніх сіл, які, дивом улаштувавшись на будь-яку роботу в Шостці, швидко перевозили сюди свою рідну хату, корову та свинку.
У 1949 р. десятикілометрова дільниця воронізької дороги, від кінця вул. Жданова до залізничної станції Терещенська, була проголошена шосткинським міськвиконкомом народною шосейною будовою. На побудову «народного автобану» Шостка – Вороніж були залучені всі без винятку підприємства та громадськість міста та району. Усі наявні самоскиди, що були в організаціях міста, мали разом завезти на дорогу 10 тис. кубометрів піску та 7,5 тис. кубометрів булижнику. На прямій ділянці шляху, в полях між Шосткою і Воронежем, бульдозери нагорнути в насип загалом 33 тис. кубометрів ґрунту. Будівельники спорудили чотири надійні залізобетонні труби, замість чотирьох хитких дерев’яних містків, зокрема тих двох, що стояли на витоках річки Локотки на другому від Шостки кілометрі дороги. За перший рік будівництва «автобану» вимостили булижником 2 км дороги. Тобто дійшли до першої лісосмуги з лівого (східного) боку шляху. До речі, ці полезахисні від суховіїв багаторядні лісосмуги з’явилися в полях відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 10.12.1948 р. Ширина смуги з кількох рядів дерев та кущів мала бути від 12 до 20 метрів. На багатих, більш родючих полях висаджували дуб, липу, на бідних – сосну, березу. З кущів найбільше висаджували жовту акацію. Насіння сосни (шишки) для заліснення заготовляли в Собицькому лісництві, щороку в грудні з сосен з прямим стовбуром.
Шосе до Терещенської будували аж чотири роки. Найскладніша півкілометрова ділянка «автобану» виявилася у Воронежі. Там, біля колгоспу Кагановича, поблизу мосту через річку Осоту, раніше взагалі не можна було проїхати навіть підводою як восени, так і навесні. Улітку 1952 р. бригади мостильників виконували на шосе півтори норми, 100 квадратних або ж 15 погонних метрів удень.
На завершальні роботи з укріплення узбіччя «народного автобану» була мобілізована громадськість міста та району. На комуністичних недільниках працювало на дорозі біля двох тисяч шосткинців. 
По завершенню шосе в 1953 р. вперше налагодилося регулярне автобусне сполучення між Шосткою і  залізничною станцією Терещенська, а восени вже можна було проїхати до Воронежа на таксі – «Победе», дві з яких тільки й мав для послуг трудящих щойно відкритий у Шостці таксомоторний парк.
У 1954 р. спорудили на воронізькій дорозі, одразу за кладовищем високі, символічні ворота
чи то з нагоди недавнього возз’єднання Шостки з Воронежем «автобаном», чи то до трьохсотлітнього возз’єднання України з Московією сумнівним союзом за гетьмана Богдана Хмельницького. Невдовзі, праворуч від воріт возз’єднання, розпочалося будівництво військового «городка» – містечка для військової частини, що ось-ось мала повернутися зі Східної Німеччини. Спочатку були збудовані три тимчасові бараки для трьох рот солдатів будівельного батальйону. Потім будбатівці почали зводити двоповерхівки зі шлакоблоків, вироблених на «дев'ятці» – 35 тисяч штук у місяць. Загалом треба було збудувати 8 будинків. Спочатку солдати вимостили булижником посеред містечка нову вул. Белякова (24). Будбатівці також були задіяні на будівництві шосткинських заводів. Старожили пам’ятають, як вдягнені у все сіре солдати весело щоранку проходили Петухівкою до заводів з «пісняками» про Катюшу та Марусю. Раніше вулицями Шостки тихо водили під конвоєм колишніх поліцаїв, які відновлювали згорілий у війну «ітеерівський» чотириповерховий будинок на вул. Совєтській,23 (нині Садовий бульвар). Ще раніше, до поліцаїв, відновлювали погорілі будинки Шостки німецькі полонені, які ходили вулицями Шостки у «фріцевських фуражах».
13 липня 1954 р. на Петухівці була відкрита бібліотека імені російсько-українського письменника Антона Павловича Чехова (1860-1904). Вона знаходилася в маленькому фінському фабричному будинку №13 на вул. 2-го Вересня. 
У 1955 р. на Петухівському міському кладовищі були перепоховані останки 48 червоноармійців та 3 партизанів, які загинули у 1941 та 1943 роках в боях за Шостку або ж померли в госпіталях та були поховані в різних кутках міста: парках, скверах, садках. Над могилою встановили пам’ятник – скульптурну групу воїна та партизанки.
На сьогодні викарбувані на металевій плиті постаменту 19 встановлених по документах імен червоноармійців та 2 партизанів (Вороніна І.Г. і Омельченка Я.В). До речі, шосткинський партизан Омельченко загинув 27 серпня 1941 р. на перехресті вул. Некрасова й Хрущова (нині вул. Партизан) [15]. Червоні слідопити школи №9 також розшукали родичів деяких похованих у могилі червоноармійців: Ф.П. Патрикєєва, С.К.Мальованого, М. Й.Воликова, В.Д.Кисліцина [21]. 
Це не єдина братська могила на Петухівському кладовищі. На першій алеї, за сто метрів ліворуч, знаходиться з грудня 1943 р., по сусідству з єврейськими надгробками, братська могила 28 червоноармійців.
 Алея повністю зайнята похованнями шосткинців, тому проходу до братської могили майже немає. Бажано перенести могилу до пам’ятника воїну та партизанці, де достатньо місця для більшої пошани. Кожного року в день Перемоги 9-го травня та в день визволення Шостки 3-го вересня шосткинські ветерани покладають квіти на цих братських могилах. Також учні школи №9 несуть почесну варту біля них. На генплані Шостки 1956 р. позначено проектний контур майбутньої петухівської школи №9. Він накреслений на колишньому городі, що був одразу за садибою двоквартирного дерев’яного будинку №48-50 по вул. Жданова.
 Вище контуру школи (1) позначено великий (100х120 метрів) зелений прямокутник саду (2), знайомого нам з аерофотознімка Шостки 1941 р. Посеред саду позначено дві хати та сарай. До саду вів вузенький провулок перед «Мужилиним домом». Старожили кажуть, що сад був обсаджений по периметру березою, кленом та кущами жовтої
акації, тому звався гаєм, точніше «Омельянчиною рощею». Пам’ятають, що в низенькій хаті в саду мешкала старезна ворожка – «баба Єга», або ж Йовга (Євгенія) – «Омелянчиха», дружина Омеляна Тимошенка, робітника «дев’ятки». За спогадами сусідів, у саду росли, мабуть, з дореволюційних років старі фунтівки та антонівки. Біля хати був великий город та стояв сарай, за ним клуня та омшаник. Неподалік саду в низині витікав з криниці ручай. Він пробігав через вул. Жданова по городу Садовничого (буд. №51) униз під містком по вул. Суворова й далі канавою уздовж вул. Литвинова до містка в Івановій долині. Ручай був засипаний при будівництві школи.
Школу взялися споруджувати в 1956 р. солдати будбату, за проектом військового госпіталю. На фотографії тодішнього виконроба Лобовикова Петра Олексійовича (1908-1998) видно монолітний армований бетонний фундамент та муровані стіни майбутнього, найсучаснішого для років холодної війни бомбосховища.
Старожили розповідають, що перші два поверхи школи були зведені будбатівцями без допомоги баштового крану, солдати носили цеглу на заплічних «кобилках». На другій фотографії вже помітно стрілу крану за триповерховою новобудовою школи, огородженою дерев’яним парканом.
 На третій фотографії стріла крану ледь помітна над прикрашеним ліпниною дахом  гарної чотириповерхової школи.
            Нові вулиці Петухівки позначені на генплані 1956 р. світлим кольором забудови, зокрема біля кладовища та на схід від нього.
Там швидкими темпами велося індивідуальне будівництво. Чим далі на південь поширювалася Петухівка, тим менше індивідуальні забудовники («індуси») отримували присадибної землі, усього 4 сотки. На плані нанесено не забудований повністю провулок Паризької Комуни (V) та нові недобудовані вулиці: Лермонтова (12), Ушакова (13), Гайдара (нині Кленова) (14), Лесі Українки (15), Ватутіна (16), Ольги Кобилянської (17), Івана Франка (18).
Невдовзі там, за вулицею Франка, з’явиться ще одна вулиця під назвою Садова (19). На сьогодні вулиця дійсно відповідає своїй назві, бо межує з колективними садами товариства «Хімік». Таким чином за збігом обставин відновилася в Шостці стара дореволюційна назва Садової вулиці (нині Садовий бульвар).
У 1957 р. небагаті пролетарі «дев’ятки» вирішили наздогнати заможних «індусів» щодо темпів будівництва житла на Петухівці. Робітники жваво взялися за колективне будівництво шлакоблочних хат, за всесоюзним почином щодо поліпшення  житлових умов трудящих міста імені пролетарського письменника Горького. Уже в травні 1957 р. було закладено фундаменти 12 чотириквартирних будинків, уздовж лісосмуги залізниці на захід від вул. Галана. Улітку були зведені стіни, а восени – дахи.   
Три нові проектні вулиці на честь героїв громадянської війни Лазо, Фурманова та Котовського вже позначені на плані Шостки 1956 р. Найближча до залізниці вул. Лазо (нині Івана Богуна) (25) була запроектована під будівництво 20-ти чотириквартирних економічних шлакоблочних  будинків. Дві інші проектні вул. Фурманова (нині Тиха)  (26) та Котовського (нині Котляревського) (27) передбачалися під індивідуальне будівництво.
Бажаючих будуватися на Петухівці виявилося забагато, а землі – замало, тому міськвиконком прийняв звичайне для Шостки більшовицьке рішення: урізати завеликі прихатні городи вже не тільки по правій стороні вулиці Будьонного, як то сталося в 1944 р. при забудові нової  вул. 2-го Вересня, а й по лівій її стороні під забудову нової вул. Богдана Хмельницького (28). Також під забудову вул. Хмельницького украли городи ще й по правій стороні вул. Воровського.  
У 1957 р. з ініціативи Хрущова повсюдно в СРСР влада стала запобігати проявам прижиттєвих культів особистостей шляхом перейменування вулиць, названих на честь живих героїв, іменами героїв з минулого. Відповідно до Указу Президії Верховного Совєта від 11 вересня 1957 р. «Об упорядочении дела о присвоении имен государственных и общественых деятелей административным единицам, населенным пунктам, предприятиям, учреждениям, организациям и др.», Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих своїм рішенням під №305 від 20 вересня  1957 р. «упорядкував» назви вулиць міста [4,арк.21]. Зокрема на Петухівці вулиця червоного кавалериста Семена Будьонного стала зватися вулицею письменника Панаса Мирного, вулиця шахтаря Стаханова – Сумською,  Байдукова – Південною, Мікояна – Моргуна (нині Святомиколаївська), Андреєва – Нахімова, Ракоші – Докучаєва, Папаніна – Молодіжною, Белякова – 40 років Жовтня (нині Покровська). Найсумніше, що стахановці Шостки втратили вулицю імені свого героя. Вона стала зватися Сумською, хоча йде клишківською дорогою на захід, на село Клишки, а не на південь, на місто Суми, і мала би зватися Клишківською, та й більшість мешканців цього крила Петухівки саме з Клишок. Чи не з цієї земляцької причини шосткинці взялися будувати шосейку на Клишки, одразу після закінчення «народного автобану» на Вороніж? Тож Сумська вулиця отримала булижне покриття, потім стала твердою сусідня, паралельна вул. Островського як друга, запасна, магістраль на Клишки.
У жовтні 1957 р. було повністю закінчене будівництво перших 12-ти чотириквартирних шлакоблочних будинків, які  звели своїми руками методом народної будови робітники та службовці «дев’ятки» на новій вулиці Лазо. Ордери на їх заселення було вручено заводчанам напередодні 40-річчя Жовтневої революції.
Восени було закладено ще 22 фундаменти таких же шлакоблочних будинків, які мали бути заселеними 82-ма родинами заводчан наступного року, напередодні вже 41-ої річниці Жовтня. Шлакоблочне будівництво зачепило в якійсь мірі й вулицю Жданова. На ній з’явився класичний шлакоблочний будинок №12-а, який збудував Шевченко, водій директора «дев’ятки» – Готовкіна.
Стрімке подовження забудови вулиць Петухівки в західному напрямку, до рідних для багатьох петухівців подеснянських сіл, перегородили колективні садові товариства, створені згідно з постановою Ради міністрів Союзу РСР №807 від 24 лютого 1949 р. «О коллективном и индивидуальном огородничестве и садоводстве рабочих и служащих». У 1957 р. з’явилися перші садові будки посеред голого поля за Петухівкою ліворуч залізниці. Самодіяльні садоводи хімзаводу №3 (нині В/О «Свема») назвали свої сади Товариством садоводів «Мічурінець». Далі південніше за ними отримали 13 га землі робітники «дев’ятки», які теж назвали своє товариство «Мічурінець». Уже по весні 1958 р. всі «мічурінці» висадили фруктові дерева на власних ділянках землі по 6 соток. Також по периметру загальної площі масиву були висаджені різноманітні декоративні дерева. У центрі товариств з’явилися майданчики для зборів садоводів. Колектив садоводів «Мічурінець» при заводі №9 нараховував на 1 жовтня 1958 р. 285 членів. У 1959 р. мічурінці «дев’ятки» освоїли ще 30 га землі під 410 садів та проклали водогін по кожній доріжці між садами. За рік-два сади оточили Петухівку суцільною смугою молодих дерев від залізниці на Пирогівку ліворуч до польової дороги на аеродром та до шосе на Вороніж. Отже, сади встановили нову межу земель Шостки, зокрема по воронізькій дорозі вона посунулася від «Воріт возз’єднання», аж на кілометр у південному напрямку, до трьох великих верб на узгірку праворуч, що визначали раніше межу земель воронізького колгоспу «Октябрь». Нині там на місці трьох верб ростуть кілька акацій біля огорожі свемівського садового товариства «Любитель», а зліва від дороги стоїть оновлений у 2015 р. знак «Шостка».

 Як бачимо з фото, анфас дівочого обличчя очманілої шосткинської хімічки, виконане з мозаїки, замінили на блідий профіль здивованої німфи з пластику.
Наприкінці 1950-х рр. на городах за Петухівкою була розміщена, впритул до садового товариства «Любитель», будівельна техніка військової саперної частини з вул. Прорізної. Шосткинці протягом десятиліть, проїжджаючи на станцію Терещенська, мали змогу бачити, як з правої (західної) сторони воронізької дороги стоять без діла, ущільнюючи щорік свої ряди сотні законсервованих на випадок війни одиниць будівельної техніки: екскаваторів, бульдозерів, автокранів, украй потрібних на новобудовах Шостки.
У 1958 р. будбатівці завершили будівництво школи №9 та залишили Шостку, бо військова частина, для якої вони будували «городок», залишилася й надалі в цивілізованій Східній Німеччині. У цілому солдати звели на Петухівці 7 двоповерхівок із 8 передбачених. Їх передали заводу №9 для заселення своїми робітниками. В одній із двоповерхівок розмістили гуртожиток, у другій – дитсадок №7, що став першим в історії Петухівки дошкільним закладом. Будбатівці також залишили ще й свої три бараки, прозвані «шалманом». Кожен солдатський барак поділили перегородками на 18 кімнат та заселили родинами робітників «дев’ятки». Одна з кімнат бараку слугувала спільною кухнею для 17 родин новоселів. У «шалмані» був свій клуб імені Артема на 200 посадочних місць, прозваний петухівцями «трубою», за розташовану біля клубу котельню з високою трубою. Квитки на кіно в «трубі» петухівці розбирали на місяць вперед, а тим, хто приходив на кіно з інших районів Шостки, нелегко було випросити зайвий квиток. Ще ходили до «шалману» шосткинські пияки, бо  тільки тут можна було будь-коли дістати найдешевшу в Шостці самогонку по 7 рублів за півлітра. Не оминали люди заглянути і в «петухівський гастроном» – продуктовий магазин №25, що працював на першому поверсі будинку №5 зі сторони вулиці Островського. Там у підвалі майже цілодобово розливали в бокали пиво з сушеними бичками в придачу. Цей 25-й магазин був третім торговельним закладом в історії Петухівки (перший – відомий під №17 по вул. Жданова, другий – стояв на «бугорке» Залізничної вулиці).  
1 вересня 1958 р. гучно зазвучали на всю Петухівку піонерські горни та задріботіли барабани при відкритті новітньої 4-поверхової десятирічної школі №9. Того дня за сіли парти 782 дітей петухівців. Відтепер дітки оглядали зі шкільних вікон безкрайнє рідне селище і вже не ходили щодня через вкрай небезпечний залізничний переїзд, поспішаючи до старої, непривабливої та тісної школи №3. На першому поверсі школи №9 розмістили, на вході до їдальні, картинну галерею – «Малу Третьяковку», а на другому поверсі – зал-музей з картинами про Леніна. Цікаво, що шкільний спортзал школи №9 знаходиться на 4-му поверсі і вона здригається від уроків фізкультури. Там, у спортзалі, у разі ядерної війни мають перебувати легко поранені, а в потужному бомбосховищі школи – важко поранені.
У 1959 р. було відкрито регулярний автобусний рух від поселення Куйбишева (Капсуля) до зупинки «Школа дев’ять». Зупинку облаштували шлакоблочною будкою з дерев’яними лавками для довгого сидіння петухівців у очікуванні міського автобуса (нині на місці будки магазин «Норма»). Поряд із зупинкою встановили новий стандартний кіоск «Союздруку». Також проміжну петухівську зупинку «Магазин сімнадцять» облаштували дерев’яною лавкою та бетонною урною для курців.
У 1960 р. перша новоутворена за кладовищем вулиця, довжиною 1080 м, від вул.  Жданова на схід до залізниці, отримала (за рішенням №277 Шосткинського міськвиконкому від 2.09.1960 р.) назву вул. Пролетарської (нині Івана Мазепи) (20) [5, арк.26]. Тим самим було відновлено через 12 років шану до пролетарів Шостки, на честь яких після революції була перейменована в Пролетарську стара вул. Міщанська, потім, після війни, у 1948 р., Пролетарську вулицю чомусь перейменували на честь партизанки Зої Космодем’янської (нині на місці дерев’яних будинків вул. Міщанської стоять п’ятиповерхівки вул. Знаменської (Комуністичної).
Загалом на Петухівці в 1960 р. нараховувалося 49 вулиць та 15 провулків. Зокрема ліворуч від вул. Жданова – 20 вулиць та 5 провулків, а праворуч – 28 вулиць та 10 провулків. Центральною вулицею Петухівки стала одна вул. Жданова, а не дві, як то було до 1948 р., Комінтерна та Жданова. Отже, Петухівка зросла за повоєнні роки на 21 вулицю, на правому (західному) крилі добавилося 12 вулиць, а на лівому (східному) – 9 вулиць. Виходить, що кожна третя вулиця Шостки будувалася на Петухівці, за залізницею, на воронізькому, південному напрямку поширення міста.
1 квітня 1961 р. по вул. Паризької Комуни відкрили Новий кінний ринок, а старий кінний ринок, що за колгоспним ринком по вул. Карла Маркса (Свободи), був закритий. Віднині тільки там, на краю Петухівки, на колишньому локотківському полі за вул. Осипенко, дозволялося шосткинцям продавати домашні речі та всілякі кустарні вироби [7]. У 1965 р. зробили під’їзд до ринку, вимостивши всю вул. Паризької Комуни булижником. За кінним ринком розмістилася Шосткинська районна дорожня дільниця  (Райду, буд.28), а за нею – Шосткинська автошкола ДОСААФ (нині автошкола ТСОУ – Товариства сприяння оборони України)  (буд.32). 
У 1961 р. на центральній вул. Жданова запрацювала, за 17-м магазином, нова чайна (нині маг. «Прем’єра») у просторому шлакоблочному будинку №18, збудованому на лівому березі петухівського ручаю. Поряд з чайною відкрилася в новому дерев’яному будинку по вул. Маяковського пошивна майстерня «Міськпромкомбінату». Таким чином утворився торгівельно-побутовий осередок Петухівки в Івановій долині, започаткований ще до війни 17-м магазином на протилежному правому березі петухівського ручаю. Ручай ще нагадував про себе по весні та після літніх злив великою калюжею. Озерце в Івановій долині було кинуте міською владою напризволяще. Воно все більше заростало лозою та кущами, у яких, за переказом, троє «блатних» хлопців зґвалтували дівчину. Один з ґвалтівників виявився сином відомого лікаря-хірурга, другий – сином директора заводу. Узагалі-то петухівську молодь більше приваблював «мотодром» – колишній піщаний кар’єр на Красній Поляні, захаращений сміттям.  Вони гасали на гірках посеред сміття на старих мотоциклах без глушників.
            Хрущовський стрибок в комунізм спочатку окрилив Петухівку надією швидкого наближення багатого світлого майбутнього. Потім 1962 р. опустив її на бідну піщану землю великими чергами за хлібоподібними жовтими кукурудзяними виробами. Бувало, біля 17-го магазину вишикувалася вся, й велика і мала, Петухівка. Також не менші черги вибудовувалися ще з ночі до хлібного магазину «на бугорке», на перехресті вул. Калініна та Залізничної.
З 1 вересня 1962 р школа №9 стала 11-річною [9].
Восени 1962 р. запрацював на Петухівці вже другий дитячий садок «Івушка» на 50 місць в будинку №12-а, з правої сторони нової вул. Київської (29) (нині в садку наркодиспансер). Також восени 1962 р. було відкрито філіал дитячої бібліотеки імені російського письменника М.Горького при дорослій бібліотеці імені російсько-українського письменника А.Чехова по вул. 2-го Вересня. Філіал мав зо три тисячі примірників книжок для дітей [8]. Колишні читачі кажуть, що серед книжок траплялися й написані українською мовою.  
16 грудня 1962 р. по вул. Сумській відкрилася школа-інтернат для утримання та навчання 250 дітей. Порівняно з сусідньою будівлею школи №9 інтернатівські корпуси на колишньому вигоні мають сирітський вигляд. Корпуси остаточно перекрили Клишківський шлях, позначений відтинком  ще на плані земель ШПЗ 1867 р. Шлях йшов повз березнячок, на місці якого школа №9 облаштувала спортмайданчик та спорудила крільчатник. Кролів розводили тоді при кожній школі, відповідно до узаконеної в місті «кролячої ініціативи» школи №4 з селища Куйбишева. Інтернатівці проявили ще й свою ініціативу й почали доглядати довоєнний сад на дев’яти гектарах землі, праворуч «Воріт возз’єднання» на воронізькій дорозі. У саду, за пропозицією заступника голови міськвиконкому Пустовойтова В.Ф., мали звести в 1960-х рр. височезний курган слави з пам’ятним знаком на честь перемоги 1945 р., щоби його було видно далеко з воронізького автобану. Але вже на стадії підготовки до втілення в життя цієї ідеї втрутилася Сумська обласна влада і «забракувала» проект.
В історію Петухівки увійшов 1963 рік облавою на «хулігана Радченка», який утік влітку з КПЗ. Озброєні автоматами солдати військової частини оточили всю Петухівку,   стояли на всіх петухівських перехрестях. Потім бігали, стріляли на городах та шукали Радченка по дворах. Знайшли його пораненим у сараї на подвір’ї Кузьмина по вул. Артема. Цікаво, що в 1960-х рр. в Шостці з’явилася ще одна, на цей раз кримінальна, версія походження назви Петухівки, що нібито до революції за залізницею на відшибі мешкали колишні засуджені, зґвалтовані співкамерниками, опущені люди – «пєтухи». Їх тримали в камері на верхніх нарах й заставляли кричати «по-петушиному».
У 1964 р. з’явилася по вул. Жданова, поблизу школи №9, нова аптека №129 в будинку №46-а. Цей дореволюційний дерев’яний будинок раніше стояв по вул. Карла Марса, і в ньому теж була аптека, але під №40. Він був перенесений на Петухівку у зв’язку з будівництвом на місці п’ятиповерхівки №49 по вул. Карла Маркса з аптечними приміщеннями на першому поверсі (нині в цих приміщеннях розмістилися комунальні ЗМІ – радіо – та телекомпанія «Акцент» з газетою «Полісся»). Таким чином Петухівка обзавелася старим дореволюційним будинком, чи не найстарішим з усіх її дерев’яних споруд.
У рік святкування 20-річчя Перемоги петухівську чайну перейменували на «Пиріжкову» (нині «Прем’єра», вул. Воронізька, 18-а). Проте зі зміною вивіски пиріжки там не з’явилися і чистоти в «забігайлівці» не добавилося [17]. Також у 1965 р.  міськвиконком прийняв рішення найменувати нову вулицю Петухівки, уздовж «мічурінських» садів, у пам'ять загиблого під час звільнення Шостки від німців 3 вересня 1943 року червоноармійця, ст. лейтенанта І.Ф. Шалімова [24]. Вулиця Шалімова стала вже 30-ю вулицею на правій (західній) частині Петухівки. Будинки по вул. Шалімова розташовані тільки по одній лівій (східній) її стороні, паралельній головній вул. Київській.       
Улітку 1967 р. вул. Жданова вперше вдяглася у два шари асфальту поверх булижної мостової, завдяки старанням робітників «Спецбуду» на чолі з начальником Гуденком В.І. та головним інженером Одарюком О.А. [18]. А восени 1967 р. старе єврейське кладовище, на піщаному пагорбку між будинками №6 та №8 по вул. Жданова, стало будівельним майданчиком. Кам’яні надгробки кудись вивезли або розтрощили, землю розрівняли та вирили котлован під пивний павільйон. Зайвий пісок  вивезли на підсипку доріг, зокрема калюж по вул. Маяковського, якраз за «Пиріжковою». Старожили вулиці розповідають, як школярі познаходили в піску людські черепи, потім наткнули їх на палі посеред дороги та встромили в зуби  «бички» (недопалки). Хто знав з тодішнього партійного начальства, яке дозволило влаштувати на місці єврейського кладовища забігайлівку, що голови небіжчиків виявляться так близько до поверхні. Але й це ще не все: окрім павільйону начальство дозволило встановлювати щоранку прямо на тротуарі велику металеву пивну діжку-причіп, щоб петухівці, поспішаючи на роботу, «пропустили» бокал-два пива. Також, повертаючись з роботи, – ще пару бокалів для відновлення сил та відпочинку вдома на фанерному дивані, дивлячись на гарну шафу та інші фанерні меблі, виробництво яких вміло освоїв  у 1960-х рр. фанерний завод Міськпромкомбінату на Петухівці.
Наприкінці 1960-х рр. кінний ринок на Петухівці став Новим колгоспним ринком. Територію ринку оточили по периметру дерев’яним парканом, з незграбними навісами для вивізної торгівлі Шосторгу та сільпо. Там щороку, в останні два вихідні серпня, проводили міжрайонний ярмарок. Уся людність Шостки добре вивчила криву вул.  Артема з невисихаючими калюжами, перестрибуючи які, добиралась від залізниці до Нового колгоспного ринку. Ця первинна вулиця Петухівки ставала по суботах та неділях  ніби другою, після вул. Карла Маркса, найжвавішою вулицею в Шостці. Найближча до Нового ринку довоєнна вул. Осипенко так і залишилася через базар з односторонньою забудовою. Окрім того її північна частина від залізниці до Нового ринку була перейменована на вул. Гончарова (21).
Нове індивідуальне будівництво, втративши локотське поле, пішло далі від довоєнних вулиць на схід у гамаліївське поле, подовжуючи забудову вулиць Гайдара, Ватутіна, Кобилянської. Та цього виявилося замало, тож виникли ще чотири нові вулиці – Комарова (22), 9-го Травня (23), Корнійчука (24), Тичини (25). Схід та захід нових петухівських кварталів на лівій стороні селища поєднала за кладовищем та гаражами подовжена Пролетарська вулиця, потім за нею потяглася лівою стороною забудови довга вул. Коротченка (нині Сонячна) (26).
Водночас права сторона Петухівки в перші роки ІХ п’ятирічки (1971-1976)  пішла займати хатами вільне поле між садами та складами військової саперної частини. Там до кінця ХІІ п’ятирічки з’явилися за вул. Бакинських комісарів сім нових вулиць: ІХ П’ятирічки (нині Квіткова) (31), Ушинського (32), Першого травня (33), Алексєєва (нині Лугова) (34), Володарського (нині Виноградна) (35), Гречка (36), Єсеніна (37). Значно подовжилися  в поле дві довоєнні вул. Кармелюка та Моргуна.
 До 30-річчя Перемоги довоєнну вул. Залізничну перейменували у 1975 р. на честь Героя Радянського Союзу Кшенського Олександра Фадейовича (1911-1943), який мешкав  до війни в будинку №14 по вул. Залізничній, що не зберігся. На вулиці Кшенського встановлено анотаційну дошку
Ще раніше в 1970 р. була встановлена меморіальна дошка на фасаді школи №3, де вчився Кшенський.  До речі, звання Героя було надано Кшенському за героїчний прорив Лінії Маннергейма на півночі Фінляндії 20 лютого 1940 р. Незважаючи на подвиг Кшенського, Сталіну не вдалося захопити Фінляндію, вона зберегла свою незалежність.
У 1976 р. на Петухівці вперше зруйнували під нове капітальне будівництво приватні будинки, зокрема №№36,38,40,42 по вул. Жданова та два будинки №№1,3 у провулку Жданова. На їх місці, якраз на підйомі вул. Жданова, звели на її правій стороні п’ятиповерховий гуртожиток та чотириповерховий навчальний корпус професійно-технічного училища №19. Урочисте відкриття ПТУ-19 відбулося наприкінці грудня 1977 р. [33]. Училище забезпечувало новобудови тресту «Шостхімбуд» молодими кваліфікованими будівельниками замість малопродуктивних своєю працею зеків – засуджених, направлених «на хімію», на розбудову хімічних підприємств Шостки. Потім, неподалік ПТУ-19, на сусідній вул. Маяковського, привітно відкрив двері петухівським малюкам доволі сучасний, із бетону й скла, широковіконний двоповерховий дитсадок «Золотой петушок» (нині на місці цього третього дошкільного закладу Петухівки маячить сіробетонна руїна без вікон та дверей).
У 1981 р. запрацював на Петухівці, поряд з Новим колгоспним ринком по вул.  Паризької комуни, новенький молококомбінат. Він почав виробляти вкрай потрібну в шкідливому для здоров’я місті хіміків цілющу молочну продукцію.
          У 1982 р. смердюча «Утильсировина» та громохкий «Вторчермет» перебралися, згідно з Генпланом забудови Шостки, далі за км від залізничної станції на новий залізничний тупик, за садовим товариством «Хімік». Сусіднє з садами поле довго очікувало, аж до 1990-х рр., на будівництво нової п’ятиповерхової міської лікарні, яка стоїть уже двадцять років недобудовою по вул. Паризької комуни,81.
У 1985 р. на Петухівці, на її найвищому піщаному пагорбі біля залізниці,  змонтували вертольотом нову телебашту (вул. Соняшна,88). З тої причини Шосткинська кіностудія «Свема-фільм» зняла змістовний навчальний фільм «Монтаж телевышки 191 м. вертолетом МИ-10К в Шостке». Телебашта задіяна з 14 січня 1989 р., як ретрансляційна щогла СФКРРТ (РТПС).
З початком Перебудови СРСР генсеком Горбачовим, з другої половини 1980-х рр., Петухівка стала перебудовуватися тільки дев’ятиповерхівками, у відповідності з Генпланом Шостки. Першими їх взялися зводити на місці довоєнного кар’єру та дореволюційної бойні шосткинські комсомольці. Вони створили свій молодіжно-житловий кооператив (МЖК) і збудували дві дев’ятиповерхівки №4 по вул. Маяковського та №14 на провулку Маяковського. Лише потім долучилися до забудови Петухівки дев’ятиповерхівками по вул. Жданова працівники Науково-дослідного інституту хімічних (неїстівних) продуктів (будинок №44) та їстівного молококомбінату (будинок №19). Невдовзі, уже за побудови в СРСР комунізму в 2000 р., в дев’ятиповерхівках Петухівки  мали щасливо проживати 40% (60 тис.) населення комсомольсько-комуністичної 140-тисячної Шостки [3].
Горбачовська Перебудова вперше торкнулася назв вулиць Петухівки у квітні 1989 р. Тоді в актовому залі ПТУ-19 міськвиконком провів збори петухівців. На них керівники міста оголосили про прийняте на найвищому рівні Совєта Міністрів СРСР рішення щодо відміни партійної постанови 1948 р. про увічнення пам’яті соратника тирана Сталіна, Жданова А.О., який у роки Великого терору особисто візував розстрільні списки «ворогів народу». На жаль, міськвиконком не вказав поіменно, хто з петухівців потрапив 1937 р. в ці списки, щоби встановити біля ПТУ-19 пам’ятний знак з викарбуваними іменами загиблих. Проте одноголосно петухівці підтримали виконкомівську пропозицію щодо перейменування вул. Жданова на вул. Воронізьку, так само, як вона вже звалася за німців. Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих узаконив пропозицію петухівців своїм рішенням №126 від 27 квітня 1989 р. 
У 1990 р. на Петухівці нараховувалося 64 вулиці та 29 провулків. Зокрема, з лівого (східного) боку від вул. Воронізької – 26 вулиць та 15 провулків, а з правого (західного) боку – 37 вулиць та 14 провулків. Отже, за тридцять минулих років, з 1960 по 1990 рр., Петухівка приросла 15-ма новими вулицями, 6 з яких виникло на лівому (східному) крилі, а 9 – на правому.
Раптово з 1990-х рр. Петухівка покінчила з перебудовою старих вулиць  типовими дев’ятиповерхіками й перейшла на забудову нових вулиць у полі різноманітними приватними будинками. Першою стартувала новобудовами вул. Шолохова (38) по городах від занедбаного інтернатівського  саду до огорожі військової бази саперної техніки. Гарні будинки одразу впадали у вічі при в’їзді в Шостку. Здавалося, Петухівка перетворюється на заможне буржуйське селище. Тож не випадково в 1993 р. Шосткинська міська рада вирішила назвати на честь українського «буржуазного» письменника, вороніжця Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897) майбутню шістдесят шосту петухівську вулицю, паралельну вулиці Шолохова і ближчу до дороги на Вороніж і взагалі найближчу до його рідного Вороніжа.
Уже восени 1993 р. на  вул. Куліша з’явилася перша будівля на городі за автозаправною станцією. Ото і все. У 2013 р. Шосткинська міська рада своїм рішенням від 20 листопада вдруге найменувала порожні городи за автозаправною станцією вулицею Пантелеймона Куліша.
Проте нічого там не сталося, хіба що єдина будівля на покинутому городі рухнула в 2014 р.
          Поступово з 1990-х рр. будівництво на нових вулицях в полі за Петухівкою завмерло. Петухівці всерйоз зайнялися городами, розкорчували інтернатський сад та орали землю в придорожній смузі на Вороніж. Люди запозичили ще й частину гамалїївського поля за вул. Коротченка під городнє товариство «Телецентр». Тобто городи з’явилися й там, де мав бути за Генпланом при комунізмі тролейбусний парк, у полі навпроти вул. Коротченка. «Телецентрівські» городи поширилися аж до ліску на піщаному пагорбі та телебаштою, над кар’єром. Цей кар’єр незаконно зростав щороку. Пісок вивозили навіть із колишнього скотомогильника біля залізниці. Натомість у кар’єрі петухівці незаконно звозили усіляке сміття. І він перетворився на величезний петухівський смітник. У його пісках петухівські хлопчаки віднайшли в 1994 р. німецькі хрести-нагороди на зотлілих в скотомогильнику кістяках німецьких солдат, перевезених сюди після війни з німецького кладовища на Церковній площі, неподалік прохідної заводу №9.
          У грудні 1994 р. було введено в дію на Петухівці біля залізниці триповерховий корпус «Інфекційного відділення» казенного закладу «Шосткинська Центральна районна лікарня», вул. Паризької Комуни,83. Сусідня територія недобудованої п’ятиповерхової міської лікарні використовується нині під тимчасове складування привозного намивного піску.
У 1996 р. кудись поділася військова саперна техніка, що майже сорок років накопичувалася за огорожею праворуч від дороги на Вороніж.
Наприкінці 1990-х рр. занехаяні руїни «стекляшки» пивного павільйону, на місці колишнього єврейського кладовища, перетворилися в охайне приватне кафе «Эліз». Єврейська громада Шостки встановила біля «Эліиз» пам’ятний камінь, якраз на північному кутку колишнього кладовища.
У квітні 2006 р. на початку вул. Островського було освячено українським єпископом місце під будівництво першої в Шостці української церкви. Несподівано набігла до цього місця гурба зо два десятки прихожан московських церков Шостки та почали лаятись і обзивати всіляко українців, прагнучих мати свої церкву. 
У серпні 2006 р. новозбудована там дерев’яна козацька Свято-Покровська церква була висвячена Святішим Патріархом
Київським і всієї Руси-України Філаретом
.
У наступні три роки церкву Покрови тричі підпалювали та рятували від пожежі. Потім зловмисники у ніч з 30 червня на 1 липня 2009 р. близько 3-ї години ночі проламали дах церкви, облили займистою речовиною стіну вівтарної частини храму та запалили.
Церкву загасили й відбудували вже як кам’яну в 2010 р. Вона знову була підпалена в 2012 р. і дивом врятована  

          Неподалік від цієї першої в Шостці української церкви була закладена в 2006 р. на Петухівському кладовищі білоцегляна Свято-Николаевская церква Московського патріархату. Церква була освячена 16 грудня 2012 р. єпископом Конотопським і Глухівським Романом Московського Патріархату.
          У 2015 р. єпископ Конотопський і Глухівський Роман Московського Патріархату освятив 18 лютого каплицю Божої Матері Почаївської, яку збудував за свої гроші підприємець Сергій Захожий біля власного магазина «Прем’єра» по Воронізькій вулиці.
Каплиця є першою в історії Петухівки і взагалі першою в Шостці каплицею, збудованою за особисті гроші. Відтепер віруючим Московського патріархату можна не їздити в далеку Західну Україну, в село Почаїв Тернопільської області, щоби відвідати Почаївську лавру Московського патріархату.   
По весні 2016 р. Петухівка-Артьомовка буйно відцвіла садами під своєю новою декомунізованою назвою Садового мікрорайону, отриманою відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». На виконання цього закону Шосткинський міськвиконком, керуючись Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та враховуючи пропозиції  жителів м. Шостка та робочої групи з комплексного вивчення питання перейменування вулиць, провулків,  площ, парків, скверів та  інших об’єктів топоніміки м. Шостка, змінив своїм рішенням №30 від 2 лютого 2016 р. назву Артемівського мікрорайону на Садовий. Петухівка стала Садовкою, добре, що хоч не Когутівкою. Слушну пропозицію повернути Петухівці свою історичну назву Шосткинський міськвиконкомом проігнорував, не взяв до уваги. Хоча в Україні є чимало сіл Петухівок.
Петухівка наприкінці весни також суттєво змінила забарвлення назв своїх вулиць з червоного на салатовий. Вона довго, сутужно декомунізувалася в перебірливому міськвиконкомі, поки «не знеслася та прокукурікала», що її вулиці, зокрема: 1. Артема стала Спаською, 2. Алексєєва – Луговою, 3. Бакинських комісарів – Бакинською, 4. Войкова –  Джерельною,  5. Володарського – Виноградною, 6. Воровського – Рідною,  7. Гайдара – Кленовою, 8. Димитрова – Довженка, 9. Калініна – Калиновою, 10. Коротченка – Сонячною, 11. Котовського – Котляревського. 12. Литвинова – Бузковою, 13. Моргуна – Святомиколаївською,  14. Островського – Соборною, 15. Сергія Лазо – Івана Богуна, 16. 40 років Жовтня  – Покровською,  17. Чапаєва – ­ Сковороди,  18. ІХ П’ятирічки – Квітковою, 19. Паризької комуни – Родини Кривоносів, 20. Пролетарська – Івана Мазепи, 21. Тельмана – Сергія Коворотного, 22. Фурманова – Тихою, 23. Щорса – Остапа Вишні. Узагалі міськвиконком мріяв перетворити Садовий мікрорайон, за назвами вулиць, в ботанічно-церковний сад, якби не призупинила цей «садовий» процес Сумська обласна державна адміністрація та своїм розпорядженням №252-ОД від 19.05.2016 р. вшанувала видатних українців у нових назвах вулиць Петухівки. На жаль, ОДА не врахувала історичних орієнтирів двох вулиць Петухівки, розташованих на собицькій та клишківських дорогах. Тобто вул. Калініна треба було перейменувати не на Калинову, а на Собицьку вулицю, також вул. Бакинських комісарів не на Бакинську, а на Клишківську вулицю.

Порівнюючи сучасну територію Петухівки з її першим планом 1912 р., констатуємо зростання за століття в 25 разів! Населення Петухівки також  збільшилося з кількох десятків людей у 1892 р. до 10 тисяч люду в 2016 р.! На сьогодні маємо на Петухівці 65 вулиць, тобто кожна третя із 163 вулиць міста є петухівською!

Посилання:
  1. Архив ВИМАИВиВС. Ф.6. Оп.6/1. Д. 496.
  2. Архив ВИМАИВиВС. Ф.6. Оп.6/1. Д. 646.
  3. Бугримов В. Наш город в будущем // Советское Полесье, Шостка. – 1969. – 22 июля.
  4. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.30.
  5. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.124.
  6. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.163.
  7. Зоря, Шостка. – 1961. – 23 березня.
  8. Зоря, Шостка. – 1962. – 6 вересня.
  9. Зоря, Шостка. – 1962. – 11 вересня.
  10. Квашин Е. Еще раз о Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 28 августа, 8 сентября.
  11. Навечно и поименно: О памятнике воинам освободителям в парке им. Карла Маркса // Составитель Кавунова Т.В. – Шостка,2011.
  12. Норкина «Власть и евреи на территории Шостенского порохового завода (Черниговской губернии) в 1860-е—1880-е годы» / История еврейской диаспоры в вомточной Европе: Материалы Междунар.науч.конф. памяти Штейна. – СПб., 2012.
  13. Оснач П. Наше місто // Зоря, Шостка. – 1947. – 25 листопада.
  14. Памятники Шосткинщины // Советское Полесье, Шостка. – 1983. – 15 октября.
  15. Поляков А. Вторжение // Полісся, Шостка. – 2004. – 22 червня.
  16. Русов А. Описание Черниговской губернии.  – Чернигов, 1899.
  17. Советское Полесье, Шостка. – 1965. – 4 травня.
  18. Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 14 июля.
  19. Список населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей по данным 1892 г. // Календарь Черниговской губернии на 1893 год. – Чернигов, 1892.
  20. Список населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей по данным 1901 г. – Чернигов, 1902.
  21. Стогнут Б. Живые в памяти людской // Советское Полесье, Шостка. – 1968. – 14 июня.
  22.  Стогнут Б. Наш земляк Василий Максименко // Советское Полесье, Шостка. – 1969. – 24 декабря.
  23. Стогнут Б.С.  Шевелкин Н.А.  // Советское Полесье, Шостка. – 1980. – 19 февраля..
  24. Увековечивание памяти героев // Советское Полесье, Шостка. – 1965. – 11 мая.
  25. Успенский П. Шосткинщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 5 января.
  26.  Цирльов А. Сім’я Безкровних // Зоря, Шостка. – 1962. – 18 вересня.
  27. Планы дач Генерального и Специального межеваний. Глуховский уезд. 1861–1880. // РГАДА. – Ф.1354, оп. 585.
  28. Горшкова В. В 1918 году взрыв на заводе унес жизни сразу двух смен // Полісся, Шостка. – 2015. – 19 березня.
  29. Романченко Ю. Боротьба за порох // Літопис революції. – 1931. – №3.
  30. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп.1 (1940). Спр. 0478.
  31. Стожок М. Перша соціал-демократична організація Сумщини // Маяк комунізму, Кролевець. – 1964. – 10, 17, 26 грудня.
  32. Прокопенко А.С. Тайны СССР остаются за семью печатями (архивы снова закрываются) // Известия 25.09.1997.
  33. Советское Полесье, Шостка. – 1977. – 25 декабря.
  34. Реабілітовані історією. Сумська область, Кн..4.
  35. Никитин Д.В. Рукопись. Раннеславянские и древнерусские памятники Левобережного Подесенья. Сумы, 1996.