вівторок, 16 березня 2010 р.


Хутір Кулішів під Воронежем

Путівник у світлокрай дитинства П.О. Куліша
Шостка – Гукове – хутір Куліша



Зустрічний вранішньому сонцю туристичний маршрут від міста Шостки до місця колишнього хутора Кулішів починається від музею П.О.Куліша при центральній міській бібліотеці ім. Л.Толстого (вул. Миру, 11).
1. Громадський літературний музей відкрито 11 серпня 2006 року на честь видатного письменника Куліша Пантелеймона Олександровича (1819-1897). Безумовно, наш земляк-воронежець Куліш відвідував у роки свого дитинства поселення Шостенського порохового заводу. Бачив його нові просторі вулиці, зокрема Офіцерську (нині вулиця Миру). Вулиця забудовувалася в 1830-х роках від Глухівської вулиці (нині вул. Карла Маркса) по дорозі до піщаного пустирища. На пустирищі дорога розгалужувалася праворуч ­– на містечко Вороніж, ліворуч – на села Локотки, Макове. Як відомо, батьківський Кулішів хутір був розташований між Воронежем та Маковим. Археологічна розвідка місця розташування колишнього хутора була проведена в 2010 році глухівським археологом Коваленко Ю.О. Знайдені монети та уламки посуду підтверджують заселеність хутора з другої половини ХVІІ століття. Землі хутора Кулішів хутора придбав у 1850-х роках цейхвартер порохового заводу «титулярный советник» Іван Іванович Рябцов, або ж його син Петро Іванович, майстер сірчаного виробництва, а потім кулішева земля була ними розпродана. З тої причини Кулішів хутір обезлюднів, його вже немає в статистичному виданні – «Списку населенных мест Черниговской губернии по сведениям 1859 года». Проте значиться сусідній з Кулішевим хутором власницький хутір «Мезжеловъ (Гуковъ)», у якому тоді проживало 46 людей. Цей хутір, вірогідно, належав колишньому унтер-цейхвартеру заводу 1810-х років Мазжалову Спиридону Васильовичу та Гукову Миколі Семеновичу (батькові полковника Гукова Віктора Миколайовича, майбутнього архітектора порохового заводу 1880-х років). На трьохверстовій карті 1880-х років позначено садибу колишнього хутора Куліша (1), ледь примітну наприкінці відтинку дороги ліворуч від Гукова хутора (2). Також позначено на карті й так звану в народі Гуківську дорогу (3), як другу, після Глухівського шляху, дорогу від «Шост. Порох. Завода» до села Локотки. Вона починалася праворуч від Глухівської (Локотської) застави, там, де нині починається довга вулиця Онупрієнка від стадіону «Хімік» по праву сторону вулиці Карла Маркса.
Туристичний маршрут загальною довжиною в 11 кілометрів йде перші 2 км вулицями Миру, Карла Маркса, Онупріенка і виходить на піщану Гуківську дорогу до колишнього хутора Кулішів, отже, маршрут виходить на колишню Кулішівську дорогу.
2. Врізана в пагорб нинішня Гуківська дорога є прямим продовженням вулиці Онупрієнка по старому найкоротшому шляху з Шостки на Глухів через села Гукове, Гутку, Чорториги (Шевченкове).
Давність шляху підтверджують археологічні пам’ятки, зокрема кургани племен сіверян ІХ-Х століть поблизу цих поселень.
3. Синій Камінь – ярок поперек Гуківської дороги. Ще в 1950-х роках по ярку протікав струмок з криничного озерця, що було праворуч дороги. Урочище Синій Камінь відоме тим, що століття тому влітку 1902 року в його хащах проводили збори члени першого в Шостці таємного соціал-демократичного гуртка, утвореного наприкінці 1901 року під назвою «Організовані робітники шостенських заводів».
4. Перший пагорб – перше узвишшя на Гуківській дорозі, яке своєю висотою в 169,3 метрів над рівнем моря відповідає високому корінному правому новгород-сіверському берегу Десни, яка за 20 кілометрів звідси на захід. Наш пагорб був лівим берегом Десни в часи льодовикового моря, яке 80 тисяч років тому значно поширилося на схід, розмивши ще на кілька кілометрів корінне Придеснянське (Глухівське) плато. Пагорб став островом, на схилах якого льодовик залишив свої відклади, у тім числі різні за розміром валуни з гір Скандинавії. Рожеві гладкі валуни виглядають з ярків пагорбу. Один з валунів гуківської дороги встановлено біля музею Куліша в Шостці. Незмінний тисячоліттями післяльодовиковий краєвид з узвишшя на захід до низини Десни заступили багатоповерхівки нашого міста.
Туристичний маршрут йде пагорбом 1 км, маючи праворуч себе, за триста метрів, глибоку та широку виїмку ("траншею") недобудованої залізниці на Глухів.
5. Виїмка розроблялася в 1909-1914 роках. За переказом, земляними роботами керували австрійські інженери, а локотківці вивозили пісок возами за непогану платню. Прокласти залізничну колію завадила Перша Світова війна.
Туристичний маршрут, подолавши пагорб по гуківській дорозі, повертає перед хатами й городами локотківців праворуч (0,3 км) до насипу недобудованої залізниці через річку Локотку.
6. Археологічна пам’ятка – поселення колочинської археологічної культури V-VІІ століть – виявлена на лівому березі Локотки в 2001 році сумськими археологами Билинською та Нікітіним.
Контури розкопок жилища колочинців збереглися з лівої сторони насипу, неподалік одинокої груші-дички на схилі пагорба.
7. Річка Локотка – ліва притока Шостки.
Ще півстоліття тому криничні джерела живили звивисту Локотку, утворюючи великий став праворуч насипу. У насипу збереглася столітня аркоподібна залізобетонна труба з перепадом для високої води ставу.
Туристичний маршрут йде за насипом другою виїмкою 1,5 км до Гуківської дороги з твердим покриттям.
8. Колишня головна дорога від села Локотки на Вороніж перетинає другу виїмку якраз на її повороті. Дорога остаточно перетворилася в другорядну польову грунтівку після закриття її переїзду через залізницю Шостка-Вороніж у 2004 році з причини безпеки щойно відкритого руху електричок з Шостки на Київ.
Туристичний маршрут йде далі 5 км Гуківською дорогою до колишнього місця садиби Гука в центрі села Гукове. Дорога побудована в 1979 році від села Локотки до села Гукове загальною довжиною 8 км.
9. Другий пагорб висотою в 177,5 метра над рівнем моря. Перехрестя Гуківської дороги з Гамаліївською дорогою, давнім шляхом з Вороніжу на Севськ через Гамаліївку, Ямпіль.
10. Урочище Маняка, де, за переказом, захований скарб між двома великими льодовиковими валунами.
11. Село Гукове (див. далі Село Гукове – мала батьківщина П.Куліша).
12. Хутір Кулішів (див далі Хутір Гуков та «Подорож Кулішівкою»).

























































ІІ. Село Гукове – мала батьківщина П.Куліша



За 12 км від центру міста Шостки на південний схід розташоване село Гукове.
Історія цього села починається з хутора ХІХ століття. На відстані 5 км від станції Терещенська в красивому місці на лівому березі Осоти був розташований двоповерховий будинок пана Гука. Це була його літня дача, а сам він мешкав у Києві. Дерев’яний будинок мав великі різьблені вікна. Вхід був з південно-східного торця будинку. На першому поверсі знаходилися дві кімнати й велика зала, а з тильного боку будинку були прибудовані по краях дві кімнати з окремими вхідними дверима. На другому поверсі теж була велика зала та дві кімнати. За спогадами, дім був пофарбований в жовтувато-зелений колір і нагадував собою садибу з картини «Граки прилетіли». 
Неподалік будинку, від дороги, стояла бесідка, оповита диким виноградом, а поряд дубова цебрина джерельної криниці, вода з якої стікала в струмок Осоти. Тепер на місці криниці колодязь.
За розповідями моєї бабусі, у 1905 році заїжджа банда вирізала сім’ю пана Гука, а маленький їх синок Коля в цей час був у бесідці з нянею, завдяки чому він залишився живий.За будинком була комора та лідник, у якому зберігали м’ясо, молоко та інші продукти. Лід заготовляли зимою в озері, накривали соломою, тирсою, землею і так лід холодив упродовж року. Від будинку уздовж гутянської дороги йшов панський сад близько 3-х га площею, аж до дубини на пагорбі. Там, на межі саду й дубини, росли високі ялини. Обробляли землі та вели господарство пана Гука як жителі його хутора, так і з найближчих хуторів, бо в Гукові було тоді всього 4 хати: Лисиці, Князя, Кушніра, Спаска.
У 1922 році на хуторі організували комуну «Свєт». До Гуківщини переїжджають сім’ї з села Миронівки. У комуну зводили і звозили в кого що було: коней, корів, вози, плуги, й різне господарське знаряддя. Все це комунівське багатство утримувалося в колишніх панських сараях за садибою праворуч саду в бік поля, яке поширювалося на захід. Комунари сіяли, збирали зерно і все, що вирощували, ділили по душах. Податки не платили 3 роки. Першим організатором гуківської комуни був Черкай Микола Михайлович. У 1929 році утворено перший в області колгосп ім.. Чапаєва. Тоді на Гуківщину переїжджають з навколишніх хуторів сім’ї Кушнірів, Павленків, Радченків, також із сіл Каліївка, Погребки (нині Коротченкове), Вороніжа, Локоток і вступають в колгосп.
По дорозі від Гути до Вороніжа знаходилося чимало хуторів, які звалися Щигальнею.

Кажуть, що раніше ця місцевість звалася Зтягалищем, до неї затягували забитих десь тут неподалік у сутичці з москалями Петра І шведів. Поряд, в Надарамовій дубині, була джерельна криниця, до якої приходили лосі пити воду. За хуторами видобували камінь з Кам’яної гори, що неподалік Крутишиного хутора. До гори підходила вузькоколійка, нею возили у Вороніж камінь. Возили і на конях. У 1930 році переїжджають до Гукова з Щигальні Базилі, Гої, Морози, Середи, Сидоренки, Сахнюки. У їхніх сім’ях було по 5-7 дітей, які потім створили й свої сім’ї. Тому хутір Гуків швидко заселявся і розбудовувався. Ще на перших колгоспних зборах люди одноголосно ухвалили, що престольним празником у хуторі буде «День Октября» 8 листопада, який святкують по сей час. Тоді «Октябрьську» святкували на Кулішівщині.

Це було дуже красиве місце: з одного боку – озеро та копанки місцевих жителів, що й зараз називаються їх іменами – Соломкине, Наточеєве, Головенькове, Спасове.
Джерельне гуківське озеро було з давніх часів, навіть його правий високий берег звався Пристанню.
З другого боку був красивий осиковий ліс - Осичина і Монашенська дубина.

Навкруги розстелялись луги з різними цілющими травами. Чотири липи і зараз стоять біля того місця, де було печище Куліша.
Біля однієї, крайньої до озера липи, знаходилася могилка, огороджена до війни дерев’яною оградкою.
Колгосп ім.. Чапаєва був першим у районі, тому в хутір одразу провели з Шостки електролінію і всі хати електрифікували. Збудували перший на всю округу електромлин і електрокрупорушку. Ще була своя колгоспна радіорубка.
У 1934 році збудували початкову школу, де директором був мій батько Боковенко Андрій Тихонович. Ми жили при школі.


У 1941 році батька забрали на війну, де він і загинув у 1944 році. Його колишні учні пригадують, що Андрій Тихонович шанував Куліша, розповідав їм про «Чорну раду», хоча до війни вести уроки про Куліша заборонялося. Здається, у батьківській бібліотеці була Кулішева «Чорна рада» та інші заборонені книжки, які батько змушений був десь закопати у двох ящиках.
Війна увірвалася в Гуків наприкінці серпня 1941 року залізницею. На переїзді німці розстріляли потяг з Шостки, все горіло, ми ховалися в погребі. Старостою гуківського господарства (колгоспу) німці призначили одноосібника Дорошенка. 1942 року 27 гуківських комсомольців привезли до Шостки в технікум, де їх тримали в кімнаті на другому поверсі, визивали на допити в гестапо, і вони чули й бачили, як у дворі розстрілювали людей на двох дошках перекинутих через яму. 22-річні гуківчанки Карпенко Анастасія та Боковенко Катерина (моя мати) посивіли тої ночі після допитів гестапо, боячись уже не за себе, а за своїх маленьких, до року, дітей Ганю та Тамару, яких вони взяли з собою в Шостку. Тоді колгоспний пасічник Середа викопав із землі два балони захованого колгоспного меду, а староста Дорошенко відвіз у технікум німцям як хабар за гуківчан, їх відпустили додому. Дорошенка згодом вбили німці за зв’язок з партизанами. Пам’ятаю, що біля гуківського клубу, неподалік млина, на пагорбі була могилка загиблого у війну мадяра.
У 1943 році Гуків звільнили від німецьких загарбників і прислали в хутір нову вчительку Ольгу Кирилівну, а нас, двох дітей і маму, виселили зі школи в кімнату колишнього панського будинку, де ми прожили до 1944 року. У будинку Гука з 1922 по 1950 роки знаходилася на першому поверсі столярна майстерня, а в двох кімнатах прибудови жили люди, які тимчасово не мали житла, у тому числі й моя сім’я. На другому поверсі діяв клуб, де показували кіно, і була контора колгоспу. Головою колгоспу після війни люди обрали Черкая Трохима Петровича, якого згодом нагородили орденом за понадпланову здачу зерна, за що колгоспники його не переобрали знову головою. Будинок занепадав, і в 1950 році його розібрали. З цього матеріалу збудували на місці викорчуваного тоді ж панського саду клуб, контору колгоспу, медпункт, бібліотеку, дитячий садок.

Старожили дивувались, яке було добре дерево.
На 25-річчя колгоспу ім. Чапаєва 1947 року в Гуків хутір приїжджав з Києва син пана Гука Микола. Старожили казали, що він працював «великим начальником» на залізниці.
Десь у 1951-1955 роках, коли головував чеплієвець Пукало Т.П., печище Куліша та могилу було зорано колгоспними тракторами.
У 1960-х роках біля озера в центрі Гукова збудували новий клуб «Супутник» і бібліотеку. А з матеріалу старого клубу з панського будинку побудували в Гамаліївці зернові склади.

Зінаїда Андріївна Боковенко, пенсіонерка с. Гукове, 1939 р.н.

«Полісся», Шостка 10 лютого 2010 року









ІІІ.

Хутір Кулішів


Знаходився він в джерельних озерцях витоків річки Осоти, праворуч дороги з містечка Вороніжа на село Макове. Хутір згадується вперше в документах однієї судової справи 1807 р., віднайденої у 1920-х р. воронізьким краєзнавцем Іваном Спиридоновичем Абрамовим (1874-1960) [1, 46]. У цих документах значиться власником хутора відставний отаман воронізької сотні Яків Іванович Куліш (1753-18..?), старший брат Андрія Івановича Куліша (1759-1791) – діда письменника Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897). Ще у документах вказано, що Яків Іванович утримував на хуторі двох наймитів, які, зрозуміло, невтомно працювали в пекарні та ґуральні, що стояли поруч з хутірською хатою.
На початку ХІХ століття біля Кулішевого хутора з’явилося ще два нові хутори: Свиридонів та Пешевців.  Вони, як-то бачимо з карти Чернігівської губернії 1820 р., знаходилися за сім верст від Вороніжу на тій же самій маківськй дорозі але перед хутором Куліша (див. на карті – «Калишевъ» хутір). Перший від Вороніжу новий Свиридонін хутір належав Свиридону Васильовичу Мезжелову (Мозжелову, Мазжелову) – унтер-цейхвартеру (завскладу) Шостенського порохового заводу 1815-1818 р. [8, 235; 9, 274; 10, 115]. А другий за ним Пешевців хутір, можливо, належав тогочасній воронізькій поміщиці Ксенії Опанасівні Пещевець, яка згадується в метричній книзі Трьохсвятської церкви за 1815-1833 р. [17,139]. Безсумнівно, що прізвище свого сусіда по хутору Мезжелова Куліш переінакшив в своєму автобіографічному оповіданні «История Уляны Терентьевны» на Мужиловського і надав його Уляні Терентіївні Мужиловськів – романтичній героїні з історії свого дитинства, яка мешкала вже не в якомусь неблагозвучному за назвою хуторі Мезжелова, а в селі Каратаївка на 50 душ населенням [7, 112]. Цікаво, що Каратаївка знаходилася на тій же самім відстані у сім верст від хутора оповідача, що й Мезжелов хутір від Воронежу, і так само у ній мешкало півсотні душ, як і в хуторі.
У 1820-х р. Мезжелов продав частину хутірських земель глухівцю Семену Гукову. Відтоді на Мезжеловому хуторі з’явився ще один двір нового хутора, який вже став зватися за прізвищем нового власника Гуковим хутором. Назва нового хутора вперше значиться разом з прізвищем старого власника Мезжелова в «Списке населенных мест по сведениям 1859 года» [18, 35]. У «Списке» вказано, що в Мезжелову (Гуковому) хуторі було 2 двори, де проживало 25 осіб чоловічої статі та 21 – жіночої (разом 46 мешканців). Один з дворів, вірогідно, ще належав Свиридону Мезжелову, а другий двір належав Семену Гукову. Зазначимо, що Кулішів хутір в списку 1859 р. не згадується. Воно й не дивно, бо за цей час стався ряд подій. 8 січня 1847 р. помер власник хутора батько письменника П.Куліша – Олександр Андрійович Куліш (1781-1847). Відтоді син довірив розпоряджатися своєю хутірською спадщиною власнику сусіднього хутора Семену Гукову [19, 19]. Невдовзі в Кулішевому хуторі оселилася разом зі своєю матір’ю похресниця письменника Олена Вовківна  [12, 71]. Куліш сподівався постійно відвідувати батьківський хутір, зокрема під час проїзду Чернігівською губернією, а то й переселитися туди на старість [6, 32]. Проте, як відомо, уже в квітні 1847 р. Куліш був заарештований, а потім, через борги за друк своїх книжок з творами «Украина» та «Михайло Чарнышенко», змушений був у 1849 р., за рішенням Глухівського межового суду, продати успадковану від батька половину з 30 десятин хутірської землі – лісу, оранки та сінокосів при дорозі на село Макове. Друга половина з 15 десятин залишилася за дітьми старшого брата Пантелеймона – Миколи (1803-1848) [12, 133]. Земельний спадок письменника дістався на торгах в суді «якомусь урядовцю Рябцову» [12, 134]. Відомо, що Рябцов Іван Іванович працював, з 1825 по 1861 р., на Шосткинському пороховому заводі цейхвартером (завскладом) [11, 122; 3, 120]. Отже, у Рябцова, як державного посадовця (урядовця) Шосткинського казенного заводу, було достатньо зароблених грошей, щоби купити чимало землі. У переліку (алфавіті) локотських землевласників, за даними межового плану 1867-1878 р., значиться дружина колезького асесора Єлизавета Володимирівна Рябцова, яка володіла разом з «с прочими» ділянкою землі №2001 у 46 десятин 1920 сажнів [15, 103]. Де саме була ця ділянка землі, далеко чи близько від села Локотки або ж від хутора Кулішів, міг би підказати Генеральний план Глухівського повіту, який зберігається в недоступному Російському державному архіві древніх актів (РГАДА). За переказом, «прочими» співвласниками земель Рябцевої  були локотські козаки, зокрема Тимошенки, які більш відомі за прозвиськом Спаски, Спаси. Це підтверджують нинішні локотські Тимошенки Леонід Михайлович (1932 р.н.). та Анатолій Ісакович (1946 р.н.). Вони вважають, що їхній прадід локотський козак Митрофан Тимошенко (Спас) ще до революції поставив хутір на кулішевій землі, яку він купив у Рябцова. Хутірська хата Спасів стояла на маківській дорозі, якраз навпроти місця колишнього хутора Куліша, що на протилежному лівому березі озерця. У Митрофана було троє синів Конон (1887-1942), Павло та Петро. Про розпродаж земель мешканцем Шостки Рябцевим місцевим селянам, свідчать разсказки воронізького краєзнавця-самоука Макаренка Д.Є., своєму земляку вченому краєзнавцю І.С. Абрамову (1874-1960) [1, 47].                   
За даними всезагального перепису населення Російської імперії 1897 р., у хуторі Спаса був 1 двір з двома мешканцями [16, 172]. У сусідніх хуторах – Князевому хуторі теж був один двір з шістьма мешканцями [16, 162]; – у Пешевцевому хуторі був тільки двір, а постійних мешканців не було [16, 170]; – у Гуковому хуторі нараховувалося  3 двори, де мешкало 7 осіб [16, 158].
За 1925 р. маємо повідомлення І.С.Абрамова, що «…від Кулішевого хутора біля містечка Вороніжа зостались тільки сліди. Збереглися тільки останки саду: старі яблуні й груші. У саду є ознаки могили над тілом Олександра Андрійовича Куліша – батька П.О. Куліша. Воронізький гурток краєзнавства торік (1924 р.) літом зробив огорожу навколо цієї могили» [12, 72].
У публікації Абрамова 1931 р. знову зазначено, що «до останнього часу Кулішів хутір належав селянам села Локотків. Садибні будівлі давно вже знесено, і лише старі тіняві осокори й липи та здичавілі яблуні і груші позначають те місце, де був садок та садиба. Під цими яблунями й липами поховано батька П.О.Куліша – Олександра Андрійовича. Років зо два тому воронізькій гурток краєзнавців огородив дерев’яною загородкою його могилу» [1, 45].    

По війні, як нагадує Абрамов у газетній публікації 1946 р., на місці колишнього фруктового саду, який оточував хутірську хату Кулішів «залишились здичавілі яблуні й липи» [2]. Щодо лип, то за переказом, вони йшли колись прохолодною алеєю довжиною з кілометр від садиби Куліша до садиби Гука. Вірогідно, десь тут був липовий гай – найцінніший куточок землі Уляни Терентіївни Мужиловської [7, 103].
У 1950-х р. гуківський колгосп «Чапаєва», очолюваний комуністом Пукалом Григором Петровичем, розорав Кулішеву могилу, яка заважала тракторам, заодно й спиляли віковий дуб, що ріс біля неї [4; 5]. Мабуть, це був останній дуб з тих, що стояли височезною дубиною біля садиби, і на найвищі верхівки яких, Куліш визбирався наче білка, щоби роздивитися у далині сільські церкви та стрічки виблискуючих на сонці річок [7, 325]. З верхівок дубів Куліш роздивлявся на увесь відомий йому світ, у центрі якого стояв батьківській хутір [7, 372]. Колгоспники, на звільненому від дубу супіску, невтомно сіяли буряк, щоразу виорюючи цеглу на місці печища Кулішевого хутора.

Нині єдиними свідками колишнього хутірського життя залишаються чотири липи на узгірку. А до мовних слідів минулого землі можна віднести топонімічні назви цієї місцевості: Спасове та Кулішівщина.
У 2005 р. було встановлено на місці хутора Кулішів пам’ятний знак – дзвін. 
У 2010 р. на досвідчений глухівський археолог Юрій Коваленко. обстежив місце, де був хутір Куліша. Пошуки могили батька П.Куліша виявилися безуспішними. Гуківські старожили показували місце могили в різних, навіть протилежних сторонах відносно чотирьох кулішівських лип. Було знайдено лише кілька старовинних монет, що зберігаються в шосткинському музеї П.О. Куліша. Найдавніша монета сягає польських часів, точніше часів руїн Вороніжа королем Яном Казимиром 1664 р. Можливо, з того часу й з’явився хутір на цьому місці. Подальші археологічні розвідки мають визначити розташування будівель хутірської садиби з метою її відновлення до 200-річчя з дня народження П.О.Куліша як історико-туристського центру «Запорозька Січ Кулішів на Сіверщині». Неподалік, над озером, має постати літня туристична база для прийому з усієї України найкращих учнів-знавців ранніх творів письменника. Учні відпочиватимуть на мальовничому джерельному озері та здійснюватимуть походи рясними стежками дитинства Куліша. Зокрема й цим розроблений разом зі станцією юних туристів Шостки літописним маршрутом від Кулішевого хутора до Вороніжа (детальніше див. далі на блозі http:// bekshok.blogspot.com/ «Подорож Кулішівкою»).
Бажано було б ще перейменувати залізничну платформу 580 кілометр, що перед Гуківським переїздом, на залізничну станцію «Хутір Кулішів».
    
Посилання
1.      Абрамов І.С. Розшуки про П.О.Куліша й його батьківщину // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1931. – ІІІ.
2.      Абрамов І. Де ми побуваємо в літку // Зоря, Шостка. – 1946. –  6 червня
3.      Адрес-календарь. Общая роспись начальствующих и прочих должостных лиц в Российской империи на 1860-1861 год. – Ч.1. – СПб., 1861.
4.      Андреев Н. Где жили предки П.А. Кулеша // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 12 сентября
5.      Боковенко З.А. Село Гукове – мала батьківщина П.Куліша // Полісся, Шостка. – 2010. – 10 лютого.
6.      Кирило-Мефодієвське товариство. – К., 1990. – Т.2.
7.      Кулиш П.А. История Уляны Терентьевны // Воспоминания детства. – Бахмут, 1899.
8.      Месяцеслов  с розписью чиновних особ или общий штат Российской империи на 1815 год. – Ч.1. – СПб., 1815.
9.      Месяцеслов  с розписью чиновних особ или общий штат Российской империи на 5 1815 год. – Ч.1. – СПб., 1816.
10.  Месяцеслов  с розписью чиновних особ или общий штат Российской империи на 1818 год. – Ч.1. – СПб., 1818.
11.  Месяцеслов  с розписью чиновних особ или общий штат Российской империи на 1825 год. – Ч.1. – СПб., 1825.
12.  Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель. – К., 2007.
13.  Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 р.р. – Київ, 1931..
14.  Павлушков М. П.Куліш у Тулі на засланні // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – К., 1927. – Кн. 13/14.
15.  Планы дач Генерального и Специального межеваний. Глуховский уезд. 1861–1880. // РГАДА. – Ф.1354, оп. 585.
16.  Русов А.А. Описание Черниговской губернии. Том 2. Приложение  IV. Списки населенні мест Черниговской губернии. – Чернигов, 1899.
17.  Ситий І., Федорук О. До родоводу Куліша // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К., 2010. – Випуск 15.
18.  Список населенных мест по сведениям 1859. Том XLVIII. Черниговская губерния.  – СПб., 1866.
19.  Федорук О. Куліш та його оточення. – К., 2007.


Хутір Гуков



Спочатку він звався Свиридоніним хутором, як написано на карті Чернігівської губернії 1820 року. Власником хутора був унтер-цейхвартер (завскладу) Шосткинського порохового  заводу (ШПЗ) Свиридон Васильович Мезжелов. Потім в «Списке населенных мест по сведениям 1859 года» хутір мав подвійну назву – Мезжелов (Гуков) [18, 35]. У хуторі було два двори, де проживало 25 осіб чоловічої статі та 21 – жіночої (разом 46 мешканців). Один з дворів, мабуть, належав Свиридону Мезжелову, а другий двір –  Семену Гукову. Вірогідно, що Гуков хутір виник десь в 1820-х роках. Цікаво, ким був Семен Гуков, де працював? Достеменно знаємо, що в 1847 році П.Куліш написав саме  своєму сусіду по хутору Семену Гукову довірчого листа [2, 65]. З родословної книги Милорадовича дізнаємося тільки про сина Семена Гукова Миколу, штабс-капітана [1, 129]. Він приймав участь у війні з Туреччиною 1828-1829 р. і відзначився в бою під Силістрієй. У Миколи Семеновича було п’ятеро дітей: Катерина (1837 р.н), Василь (1842 р.н.), Віктор (1846 р.н.), Микола (1848 р.н.), Яків (1850 р.н.). По виході у відставку Микола Семенович проживав у Глухові. Як свідчать документи 1847 р., Куліш знав глухівську адресу М.С.Гукова, якому він надсилав поштою свої книжки [2, 37, 38]. Батько Миколи Семен мешкав на хуторі, мабуть, ще мав сили вправлятися з хутірським господарством. Щоліта велика сім’я Миколи Семеновича проживала в батьківському хуторі. Старший син Миколи Семеновича Гукова Василь (1842 р.н.) навчався в Новгород-Сіверській гімназії, а потім Московському університеті. Був членом української студентської громади в Москві [4, 18]. Василь вирішив присвятити своє життя вивченню історії України. У 1865 р. він отримав дипломом історика та розпочав працювати учителем словесності в Полтавській гімназії. Там Василь записав зі слів Якова Джогала, мешканця  приселку Котлово Золотоношського повіту,  переказ «О перенесении церкви из приселка Котлово в село Москаленки» та передав його у Київ Михайлу Драгоманову (1841-1895). На жаль, Василь Гуков захворів на сухоти і помер у 1867 р. Його запис  переказу був опублікований Драгомановим у 1876 р. в збірнику «Малорусские народные предания и рассказы» [8, 241-245]. Безумовно, поживи б більше років Василь Гуков, то ми б мали чимало його цікавих творів з історії Гуківського хутора, напевно б знали й родовід Гукових. Двоє інших синів Миколи Семеновича Віктор (1846 р.н.), та Яків (1850 р.н.). обрали професію військових. Віктор Миколайович Гуков вивчився на військового інженера. Він одружився на Олені Фролівні Рибицькій і мав від неї троє дітей: Ольгу (1878 р.н.), Миколу (1879 р.н.) та Сергія (1883 р.н.) [1, 129]. Родина проживала в Києві, а влітку усі переїжджали в Гуків хутір. Уже маючи звання підполковника Віктор Миколайович Гуков був направлений на ШПЗ, де він відпрацював більше трьох років (з 16.12.1884 р. по 30.08.1888 р.) на посаді заводського архітектора [9, 424; 10, 153]. Вірогідно, що Віктор Миколайович був направлений на ШПЗ, поближче до свого хутора,  щоби доглядати старого батька. Тож проживаючи поряд з батьком в хуторі, Віктор Миколайович збудував чудовий 2-поверховий 8-кімнатний будинок. Будинок позначений продовгуватим прямокутником посеред контуру двору Гукового хутора (2) на трьохверстовій карті Чернігівської губернії, складеній на основі топографічної зйомки кінця 1880-х р. Також у контурі двору  бачимо ще дві значно менші якісь будівлі. Навколо Гукова хутора позначені на карті ще три сусідні хутори, розташовані по звивистій дорозі з містечка Вороніжа на село Макове. Крайній з них на сході, у бік села Макове, є колишнім Кулішовим хутором (1).  Він позначений малим контуром двору з двома будівлями, мабуть, колишньою пекарнею та ґуральнею сотенного отамана Якова Івановича Куліша. Між Гуковим та Кулішовим хуторами зображено на карті хутір (3) з невеликим подвір’ям. За переказом, у ньому мешкали люди на прізвище Князі. Найзахідніше – позначено зовсім малим двором Пещевців хутір (4), відомий з карти Чернігівської губернії 1820 р. За Пешевцівим хутором нараховуємо до Вороніжу ще з десяток хуторів. Найближчим з них до Гукового хутора є Павленків хутір (5), а найвіддаленішим – Радченків (6). На жаль, назви усіх цих хуторів на карті не прописані, мабуть, через щільність їх розташування. А ось одинокий хутір Іващенків, сусідів Кулішів по Вороніжу, по Тросвящині, має прописану назву. На сьогодні визначити назви усіх наявних на карті 1880-х р. хуторів складно ще з тої з причини, що в кожному з них проживало менше десяти мешканців і тому вони не потрапили в статистичні данні «Списка населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей по данным 1892 года» [11]. У «Списку» є данні лише про Гуков хутір, в якому проживало більше 10 мешканців, а саме 11 гуковців у з дворах [11, 101]. Порівняно з 1859 р. чисельність мешканців  зменшилася в чотири рази, з 46 до 11. Семен Гуків уже помер, а його господарство захиріло. Хутірською гуківською землею володіла удова Миколи Семеновича Гукова Стефанида Іванівна, яка мешкала в хуторі.  У «Списку 1892 года» хутір Гуков вже немає другої своєї назви «Мезжелов», як-то було записано в попередньому «Списке населенных мест по сведениям 1859 года». Можливо, й насправді Уляна Терентіївна Мужиловська залишила свою Мезжеловку-Каратаївку і 25 її розкріпачених після 1861 р. ревізьких душ пішли жити на волю у свої власні хутори? Зокрема пішли у новий хутір Щигайльці, що виник неподалік в надесманських лісах. У «Списку 1892 года» в хуторі Щигайльці було 4 двори з 22 мешканцями (11 чол., 11 жін.) [11, 166].
За даними всезагального перепису населення Російської імперії 1897 р., у Гуковому хуторі (2) нараховувалося  3 двори, де мешкало 7 осіб [27, 158]. Але з якої нової причини зменшилося населення Гукова? Мабуть, померла власниця хутора Стефанида Іванівна. Хутірська земля відійшла дітям, зокрема старшому сину Віктору Миколайовичу Гукову, який за даними 1900 р. володів у Глухівському повіті 220 десятинами землі, яку здавав в оренду [13, 289]. Віктор Михайлович служив з 1895 р. в Києві начальником інженерного управління в чині генерал-майора (з 6 грудня 1898 р.) [9, 424].
У знайомому нам з карти 1820-х років Пешевцевому хуторі (4), у 1897 році стояв  тільки двір, ніхто там не проживав [27, 170],. У Князевому хуторі (3) теж був один двір, але з шістьма мешканцями [27, 162]. У новому, невідомому до цього, хуторі Спаса був 1 двір з двома мешканцями [27, 172]. За переказом, хутір Спаса стояв на маківській дорозі, якраз навпроти руїн колишнього хутора Куліша (1), розташованому на протилежному лівому березі двох джерельних озерець витоків річки Осоти. Власником хутора Спаса був Митрофан Тимошенко на прізвисько Спас. У Павленковому хуторі (5) теж був один двір з 5 мешканцями [27, 168]. Далі за ним у Радченковому (6) хуторі було 2 двори з 9 мешканцями [27, 170]. У даних перепису 1897 року взагалі не згадується хутір сусідів Кулішів по Вороніжу Іващенків. Він щез. Як бачимо, кількість мешканці у кожному з цих вищезгаданих шістьох хуторів не перевищувала, так само як і в 1892 році, 10 осіб, тому вони не потрапили в статистичні данні «Списка населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей по данным 1901 года» [12]. За даними «Списку 1901 р.» бачимо, що хутір Щигайльці (7) збільшив своє населення на дві людини, загалом у ньому проживало вже 24 людини [12, 164]. Також зросли хутори, сусідньої Тулиголівської волості, Гутка (8) та Каплиця (9), які загалом за минулі чотири десятиліття з 1859 р. зросли населенням у чверть та вполовину з 120 до 154 та з 97 до 146 жителів відповідно [12, 45,67]. Вірогідно, тамтешній власник земель продавав свої десятини новим хуторянам, тоді як власник хутора Гукова Віктор Миколайович  не розпродавав після реформ 1861 р свої землі, а навпаки збільшував їхню площу.
У 1907 р., загинув син Віктора Миколайовича підпоручик Сергій Вікторович Гуков. Він був вбитий 19 лютого в Лодзі посеред дня пострілом в лоб озвірілим поляком, який прагнув автономії Польщі, і побачив на мундирі поручика ненависні російські «двуглавые орлы на груди»  [15, 102].  
 Влітку 1907 р. велика родина Гуків відпочивала в своєму хуторі, коли несподівано сталася страшна трагедія, про яку згодом дізналися люди по всій Російській імперії з  журналу «Вера и разум» за 1907 р.; «15-го августа сего года на Гуковомъ хуторѣ, Черниговской губ., Глуховскаго у, убили братьевъ генераловъ В H. и Я. H. Гуковыхъ, сына генерала студ. H. В. Гукова и родственника ихъ Б.Ф. Рыбицкаго. Люди мирно сидѣли въ бесѣдкѣ сада за ужиномъ, не думая и не ожидая, что надъ ними нависла уже страшная кровавая смерть. Врывается шайка разбойниковъ и звѣрски,ножами и кинжалами убиваетъ несчастныхъ жертвъ,—приводить загвмъ въ сознаніе упавшую въ обморокъ дочь генерала В. H. Гукова—H. В. Бутлеръ и тащитъ ее въ домъ, гдѣ принуждаетъ ее и бывшую въ домѣ невѣстку генерала, жену студента H. В. Гукова, звѣрски издѣваясь надъ ними, показать, гдѣ хранится оружіе, деньги, драгоцѣнныя вещи. Забравши все, разбойники бросаются въ домъ арендатора хутора г. Бондаренко, но онъ, какъ и всѣ другіе, проживавшіе на хуторѣ, въ ужасѣ бѣжали уже, спасаясь отъ неминуемой смерти; тогда разбойники возвращаются въ бесѣдку и надъ теплыми еще трупами убитыхъ ими правятъ тризну, пируя оставшимся ужиномъ и нисколько за себя неопасаясь... [14, 91].
Зрозуміло, після такого страшного для Гукових 1907 р., уцілілі нащадки штабс-капитана Гукова перестали відвідувати дідівський хутір. Олена Фролівна Гукова (Рибіцька), яка втратила в 1907 році чоловіка Віктора Миколайовича, двох синів Сергія та Миколу, та ще й рідного брата Бориса Фроловича Рибіцького, доживала останні свої дні «въ Ялтѣ въ безъисходномъ горѣ....» [15, 103].
Існує декілька переказів щодо вбивць родини Гукових. Найбільше правдоподібний міститься в щоденнику воронізького вчителя Чайки Петра Васильовича (1908-2002), записаний ним зі слів його дядьки, члена революційної організації у Воронежі 1905-1906 років, Чайки Григорія Васильовича: «у 1906 році хтось із провокаторів доніс про існування у Воронежі революційної організації. Почались обшуки, арешти… Організація залишилась без керівництва, розсіялась. А деякі, як Тованець Григорій Ладимирович, Абрамов Денис Спиридонович і ще якийсь Савицький з Кролевця, стали на шлях терору і експропріації. Під виглядом збору грошей для революції нападали на поміщицькі будинки і грабували. Насправді ці гроші забирали собі. Одяглися в дорогі пальта, шапки. Ніде не робили. Кожному це кидалось у вічі. У Гуковому хуторі вони вирізали сімю поміщика Гука: його синів офіцерів, 3-х доньок. Тованця арештували, Абрамов, як грамотніший (учитель церковно-приходської школи, мав звання, а вчителем не робив) утік у США. Поміг йому брат в С.-Петербурзі. Обох у Києві присудили до смертної кари через повішання. Тованця повісили на Лисій горі. Абрамов після революції повернувся» [16, 18]. Справді, як розповіла дочка Дениса Абрамова Олена (1929 р.н.), її батько «Денис Спиридонович (1885 р.н.) приймав участь у різних антидержавницьких акціях, за що царський уряд засудив його до смертної кари через повішення. Та за допомогою друзів батькові вдалося покинути Росію та дістатися Америки. Повернувся він на батьківщину з початком революції. До війни і після неї працював вчителем» [17, 49]. До речі, влітку того ж вбивчого 1907 р., старший на 11 років брат Дениса Іван Спиридонович Абрамов (1874 р.н.) проводив розкопки курганів в цій  західній частині Глухівського повіту [17, 32].
Існує ще декілька переказів щодо загибелі Гуків, зокрема за переказом, записаним вчителем М.Д.Кривоносом з села Клишок: «родину Гуків вбив клишковець А.Курило разом зі своїм спільником Загуменним. Військово-польовим судом Київського військового округу Курило був засуджений до страти» [18, 31]. У селі Локотках, кажуть, що Гуків вбивав їх односелець Дуплін, бо звідки він міг тоді взяти два такі дорогі панські крісла.  
            Напередодні революційного 1917 р. в Гуковому хуторі нараховувалося «дев’ять маленьких селянських хаток, які тулилися навколо панського дачного маєтку, що потопав у зелених мальовничих садах» [22]. Хати були біля річки, нижче садиби Гука. Старожили пам’ятають гуківську садибу, посеред якої стояв гарний «ніби царський дворець» 2-поверховий дерев’яний будинок, за яким був сад з фунтівками, сахарками, антонівками. Пам’ятають, що «навкруги хутора, серед чудових перелісків, знаходилося 400 гектарів землі, приналежної колись генералові у відставці Гуку» [21].    
У «Списку селений и городов Черниговской губернии по уездам и волостям», складеним по даним всезагального перепису Росії 1917 р., маємо відомості про «Гуковъ» хутір Воронізької волості [19,  26]. У ньому було 5 дворів з населенням у 33 особи. У сусідньому Павленковому хуторі було 2 двори з 10 мешканцями, у хуторі Радченків нараховувалося 3 двори з 17 мешканцями. Сусідній з ним хутір Шигайльці мав 6 дворів та 39 мешканців. У «Списку» значиться новий хутір Калиновець у 2 двори з 20 мешканцями. Дані про хутори Спаса, Князів, Пешевців та інші хутори до Вороніжу у цьому списку відсутні, хоча Князів та Пешевців хутори позначені  на трьохверстовій карті, надрукованій у вересні 1917 р.

Хутори розташовані на карті так само, як і на трьохверстовій карті 1880-х р., отже, карта залишалася не корегованою, старою. Новою позначкою на карті є хіба що жирна лінія залізниці на хутір Михайлівський, з вказівкою залізничних станцій та будок на переїздах. У тім числі аж трьох залізничних будок на дорогах до Гукова хутора.



За спогадами старожилів, перший переїзд (1) з будкою на маківській дорозі звався Прокоповим, другий переїзд (2) по дорозі на Локотки (Шостку) звався Гуківським, він існує й донині, третій переїзд (3) по дорозі на Гамаліївку звався Вереб’ївським.


Після революції земля і сад під гору за садибою Гука дісталася хуторянам, проте хазяйнували вони недовго, бо 10 листопада 1922 р. в селі Миронівці, що за 15 км від Гукова, на північ за залізницею, утворилася з 15 господарств незаможних селян перша в окрузі артіль (комуна) «Свєт», що почала з весни обробляти «23 гектари земель, відібраних у гуківських куркулів-орендарів» [21; 22]. Садиба Гука з гарним 2-поверховим дерев’яним будинком, коморою й лідником у дворі, сараями та садом з фунтовками, сахарками й антонівками, стала комунарівським господарством. А навпроти неї по гутянській дорозі з’явилися перші хати миронівських комунарів, до яких незабаром долучилося  ще кілька хат новоселів з сусідніх Локотків та Макова.
У статистичному виданні «Списку населенных мест Черниговской губернии 1924 года» значиться Гуків хутір Воронізької сільради. У хуторі нараховувалося 6 дворів та 29 мешканців [20, 82]. У «Списку» є й сусідній з Гуковим Павленків хутір. Кількість його дворів та мешканців чомусь включена до загального порахунку разом з іншими далекими 5 хуторами, як то Курдюмівка, Бардаків, Дорошенків, Заруцького та Бабакового. У «Списку» відсутні дані про деякі дореволюційні хутори, зокрема Спаса, Князев, Пешевців. За спогадами гуківців, уже тоді в 1924 р. був хутір Кушнарів, заснований вихідцями з Вороніжу, Тросвящини. Хутір стояв за дубиною по дорозі на Гутку,  праворуч,  на південному схилі пагорба, за версту від Гукова хутора.  
У «Списку населених місцевостей Глухівщини», складеним за даними перепису 17 грудня 1926 р., в Гуковому хуторі нараховувалося 13 господарств, де проживало 65 мешканців (35 чол., 30 жін.) [28 , 57]. У хуторі Князів було 3 господарства та 14 мешканців (6 чол., 8 жін.), у хуторі Павленків (Савченків) було три господарства та 10 мешканців (4 чол., 6 жін.), у хуторі Кушнарів (Капраленків) було 2 господарства та 7 мешканців (2 чол., 5 жін.), у хуторі Калиновець було 5 господарств та 28 мешканців (15 чол., 13 жін.), у 1-му хуторі Радченків було 3 господарства та 20 мешканців (9 чол., 11 жін.), у 2-му хуторі Радченків було 2 господарства та 11 мешканців (6 чол., 5 жін.), у хуторі Щигайлиця було 11 господарства та 63 мешканці (34 чол., 29 жін.). У «Списку» відсутні дані про хутори Спаса та Пешевців, мабуть, їхні мешканці були приєднані до Гукова хутора. В усякому разі Спаси, за переказом, нікуди з хутора не переїжджали.  Ще у «Списку» згадуються так звані «залізничні будки» на переїздах. Кожна з них мала по господарству однієї родини залізничників з 2-10 осіб. Зокрема на Прокоповому переїзді 560 кілометр було 1 господарство та  5 мешканців (4 чол., 1 жін.). на Гуківському переїзді  559 кілометр    1 господарство та 4 мешканці (2 чол., 2 жін.).
У 1927 р. археолог І.С Абрамов у своїй статті «Літописний Вороніж на Чернігівщині» згадує Гуков хутір з тої причини, що біля нього донедавна було до 25 могил (курганів) сіверян. У сусідньому Павленковому хуторі було 5 могил та ще 2 поблизу нього. У 1920-ті р. могили були мало не всі зорані [23, 462]. Безумовно, кургани були й біля гуківського криничного озерця, зокрема й на лівому березі у лісі неподалік колишнього хутора Куліша на зеленому пригорку, проте вони остаточно щезли по утворенню 1929 р. в Гуковому хуторі першого в районі колгоспу на основі першої в районі комуни «Свєт». Колгосп розпочав швидко збільшувати свої посівні площі. Під освоєння пішла дубина піщаних верхів’їв Осоти, починаючи з Костюченкової дубини на заході до Монашенських дубів на сході та до хутора Кушнарів на півдні, де на місці дубини звели колгоспні ферми. З’явилася нова вулиця по маківській дорозі, яку назвали Октябрьскою.

Вона вийшла широкою, як проспект з великим піщаним майданом на оголеному від лісу піску. Колишні новосели розповідають, що до них стояла по дорозі на село Макове зліва під сивими вербами біля криниці лише одна хата Лисиць, а за нею ще одна хата Спасів, але з правої сторони дороги.  Навпроти неї за болотом, окрай змішаного лісу з осики, дубів та липи, стояв дубовий хрест на могилі неподалік печища на пригорку. Кажуть, що це була могила якогось письменника Куліша, який лікувався «у Вінниці», а вже потім, після лікування, «вун (Куліш) сидів на липі, дивився навкруги й писав стихи, впав і помер». Трагічна брехня падіння Куліша з липи з’явилася, мабуть у 1930-ті роки, коли по усій Україні велася боротьба з книжками буржуазного націоналіста Куліша.
Гуківці добре пам’ятають, як ще з довоєнних часів вони що восени «на Октябрьську», в день чергової річниці створення комуни «Свєт» (10 листопада 1922 року), влаштовувати «свєтські» влаштовували гулянки всім колгоспом неподалік лип на Кулішівщині (Спасовому), навпроти хати похмурого пасічника Спаска (Павла Митрофановича Тимошенка). Завжди на свято приїжджали й представники шосткинського порохового заводу, що звався заводом №9. Порохнярі шефствували над першим в районі колгоспом. У 1929 році «дев’ятка» подарувала гуківському колгоспові дизель та динамо-машину [21]. Також робітники допомагали на посівній та на зборі врожаю, переважно картоплі.Як бачимо з фотографії шефи їздили в Гуків ще з усім своїм духовим оркестром. У центрі знімку, точніше у другому ряду сьомий зліва – директор Ш3№9  Стахович (1928-1929). За сприяння заводчан у 1934 році була проведена з Шостки в хутір Гуків електроенергія [21].Збудована нова школа на чотири класи.
У 1930-х роках до світла нового колгоспного життя в Гукові примусово переселили з темного лісу мешканців Кушнарового (1), Павленкового (2), Радченкового (3), Щигайльців (4), Базилькова (Говорунова) (5), Серединного (6) хуторів, землі яких були долучені до колгоспних. До війни гуківський колгосп ім. Чапаєва мав 638 гектарів посівної площі [21]. Отже, за майже два десятиліття комуна «Свєт», а потім колгосп «Чапаєва», прибрали до себе усі 400 га панської землі, та ще додали півстільки за рахунок викорчуваного лісу та полів навколишніх хуторів. Усі ці зліквідовані хутори позначені на довоєнній кілометровій  карті.


Найбільший хутір Павленків мав до переселення 7 хат. Він сполучався з Гуковом дорогою через Кушнірів хутір. Поряд з Павленковим хутором проходила через залізничний переїзд дорога зі Слоута на Вороніж. На карті також вказана чисельність хат в самому Гукові  – 64. Напередодні війни на 2-х вулицях Чапаєва та Октября нараховувалося вже 75 хат [21] (нині у 2010 році їх нараховується 94, з яких 51 хата стоїть на вулиці Октябрьскій, 43 – на вулиці Чапаєва). На німецькій карті 1941 року чомусь не зазначене число хат в Гукові (1), проте позначені окрайці гуківського лісу по обидві сторони Павленкового хутора (2).


Старожили кажуть, що у вересні 1941 року німці розмістили свій штаб у школі (вул.Чапаєва,37). Діти війни пам’ятають ще й Кулішеву могилу, огороджену невисоким штахетником. Знаходилася вона на найвищому місці пригорку, біля крайніх зі сходу лип. Над могилою ріс столітній дуб. Здичавілого Кулішевого саду вже майже не було, а ось лип росло ще чимало. Найтовстіші липи щорік зрізали на потреби колгоспної пасіки, тому липова алея поздовж дороги від садиби Гука до Кулішівщини поступово щезла. У повінь вода з болотистого озерця підходила до лип з заходу, а зі сходу в лузі – становилася широкою рікою аж до Щигальниці. Пригорок Кулішівщини виглядав острівцем посеред води ніби справжня Січ Запорозька Кулішів. По сходу води, гуківці випасали біля лип свійську худобу, луг був чистим, без заростей кущів як тепер. Кожного літа Кулішева могила та навколишня земля була густо всіяна «червоними камінцями» – костяницею.

 У листопаді 1947 року гуківці, та й увесь Шосткинський район, урочисто відзначали 25-річчя створення першої в окрузі комуни «Свєт». Старожили розповідають, як на це свято завітав з Києва нащадок генерала Гука Микола, якийсь начальник на залізниці. Переказують, що коли в 1907 року бандити вирізали червневого ранку всю родину Гука, то якимось дивом малюк Микола залишився живим, бо в цей час був з нянею в бесідці біля кринички [25].

У 1949 році в Гукові зробили з озера великий ставок, загативши воду з криничних джерел, згодом поглибили його земснарядом. На початку 1950-х років вирвали землю під поле у Осочини – товстелезних осик, що впритул підходили до клаптика землі колишнього хутора Куліша, який значно розорали, подовжив ріллю ще на півсотні метрів до калюж-озерець. Щорік у хуторі будувалася нова хата, у 1952 році їх вже нараховувалося 83 [22]. Також у 1950-х роках на швидкому шляху до комунізму з новим головою колгоспу чапліївцем Пукалом Григором Петровичем остаточно по чапаєвськи  гуківці покінчили з буржуйським минулим: розібрали підгнилий будинок Гука [25; 26]. Після об’єднання (укрупнення) у 1954 році Гамаліївської та Маківської сільрад в одну Маківську сільраду, Гуков хутір став зватися селом Гуковим. Його ми бачимо на сучасній карті.
 


   

Посилання

1.      Милорадович Г.А. Родословная книга Черниговского дворянства. – Т.1.ч.2. – СПб.,1901.

2.      Кирило-Мефодієвське товариство. – К., 1990. – Т.2.

3.      Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель. – К., 2007.

4.      Федорук О. Куліш та його оточення. – К., 2007.

5.      Павлушков М. П.Куліш у Тулі на засланні // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – К., 1927. – Кн. 13/14.
6.      Абрамов І.С. Розшуки про П.О.Куліша й його батьківщину // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1931. – ІІІ.
7.      Список населенных мест по сведениям 1859. Том XLVIII. Черниговская губерния.  – СПб., 1866.
8.      Драгоманов М. «Малорусские народные предания и рассказы». – К., 1876.
9.      Список генералам по старшинству. – СПб., 1906.
10.  Календарь Черниговской губернии на 1886 год. – Чернигов, 1885.
11.  Список населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей по данным 1892 года. // Календар Черниговской губернии на 1893 год. – Чернигов,1892.
12.  Список населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей за 1901 год. – Чернигов, 1902.
13.  Календарь Черниговской губернии на 1901 год. – Чернигов, 1900.
14.  Вера и разум. – Харьков, 1907. – №ХVІІ.
15.  Книга русской скорби. –Т.5. – СПб., 1910.
16.  Чайка П.В. Вороніж на Осотою. – Шостка, 2008.
17.  Терлецький В. Дослідник з Воронежа. – Суми, 1997
18.  Терлецький В. Розіллюся по рідному краю. – Суми, 2006.
19.  Список селений и городов Черниговской губернии по уездам и волостям. – изд.2-е. – Чернигов, 1919.
20.  Список населенных мест Черниговской губернии 1924 г. – Чернигов, 1924.
21.  Черкай Т. 25 років сталінським шляхом // Зоря, Шостка. – 1947. – 25 листопада.
22.  Черкай Т. Розквіта земля колгоспна // Зоря, Шостка. – 1952. – 7 листопада.
23.  Абрамов І.С. Літописний Вороніж на Чернігівщині//Ювілейний збірник на пошану Академіка Д.І.Багалія. – К., 1927.
24.  Кулиш П.А. История Уляны Терентьевны // Воспоминания детства. – Бахмут, 1899.
25.  Боковенко З.А. Село Гукове – мала батьківщина П.Куліша // Полісся, Шостка. – 2010. – 10 лютого. 
26.  Андреев Н. Где жили предки П.А. Кулеша // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 12 сентября.
27. Русов А.А. Описание Черниговской губернии. Том 2. Приложение  IV. Списки населенні мест Черниговской губернии. – Чернигов, 1899.
28.   Список населених місцевостей Глухівщини. – Глухів, 1927. 
 

IV. Подорож до Кулішівщини


Воронізький вчитель, краєзнавець, археолог Іван Спиридонович Абрамов (1874-1960) кожного літа подорожував зі своїми учнями у верхів’я річки Осоти. Він брав підводу в колгоспі, саджав на неї найменших дітей і вирушав від Михайлівської церкви до Кулішевого хутора по старій маківській дорозі понад Осотою. Старші учні йшли вслід за підводою і не втомлялися, бо Іван Спиридонович робив зупинки і розповідав учням народні повір’я про загадки місцевості, події історії та стародавні знахідки навколо маківського шляху до родинного хутора письменника П.О.Куліша. У своїх газетних публікаціях Іван Спиридонович пропонував вчителям також побувати влітку разом зі школярами в Кулішевому хуторі на витоках Осоти, де письменник провів свої дитячі роки, пригадати його оповідання та твори, пов’язані з рідним краєм [3,4]. Усі краєзнавчі публікації Абрамова про Кулішів хутір, туристські маршрути, а також спогади його учнів стали основою поновленої подорожі з Воронежа до колишнього Кулішевого хутора, до Кулішівщини.
Туристський маршрут довжиною у вісім кілометрів починається від краєзнавчого музею при районній бібліотеці (1). Музей має експозицію присвячену пам’яті своєму видатному земляку Кулішу. На фасаді будинку бібліотеки 8 серпня 2009 року встановлена меморіальна дошка до 190-ї річниці з дня народження письменника.
Бібліотека розташована в прибудові 1970-х років до старої дореволюційної Гудимової школи на Садовій вулиці, що йде навколо тисячолітнього Великого валу Замковища, древньої фортеці Вороніжа. Від бібліотеки повертаємо по Садовій вулиці ліворуч на звивистий шосткинський шлях, який ще донедавна звався вулицею Карла Маркса, а з 21 травня 2010 року за рішенням депутатів Воронізької селищної ради носить ім’я Івана Спиридоновича Абрамова.Вулиця перетинає ярок колишньої захисної для Замковища річки Гудимівки і підіймається вгору, де за чверть км маємо відтинок праворуч (2). Це і є вулиця Куліша, яка ще до червня 2009 року мала назву 25 лєт Октября, раніше вона звалася Трьохсвятською вулицею. Першим будинком на вулиці Куліша значиться стара хата вчительки Лідії Петрівни Шкуро (1932 р.н.). Безумовно, хата позначена ще на трьохверстовій карті, складеній на основі топографічної зйомки кінця 1880-х років, тобто напередодні побудови залізниці на Конотоп. Також підтвердженням віку хати є купча 1904 року на її придбання воронізьким козаком Мойсеєм Даниловичем Шкуро (1879 р.н.). Купча зберігається в його онуки Лідії Петрівни Шкуро. За переказом, козак Шкуро висадив неподалік хати дуба та закопав десь там горщик з золотом. Про це розповідав своїм учням Абрамов, заохочуючи їх до пошуків горщика, і вони завзято допомагали йому в археологічних розкопках на пагорбі між дубом і ярком Рарати. Старожили кажуть, Абрамов віднайшов там могилу людини з конем. Справді, Абрамов у своїй останній прижиттєвій археологічній публікації 1959 року в шосткинській газеті «Зоря», пригадав, що на садибі Герасименка було випадково виявлене невідоме «поховання людини з конем» [5]. Мабуть, це була давня могила якогось князя або ж багатого воїна. Кілька років тому на тій же, сусідній зі Шкуро, садибі Герасименків пробивали в землі свердловину під воду, й одразу, з невеликої глибини в піску, пішли людські черепи, а вже потім глина до самої води. Також якісь людські кістки траплялися й Лідії Петрівні Шкуро, коли вона викорчовувала стару вишню поблизу дуба. До речі, батьківська хата Абрамова розташована в якихось ста метрах на північ від дубу по шосткинському шляху. Іван Спиридонович мешкав у цій хаті до самої смерті. На обкладеному білою цеглою будинку Абрамових встановлено і урочисто відкрито 18 вересня 2010 року меморіальну дошку на честь видатного воронізця І. С. Абрамова.
Піщана дорога вулиці Куліша йде від вулиці Абрамова повз хату Шкуро униз та праворуч до «Куреня-Кулішівки». Саме так раніше звався воронізцями цей куток Тросвящини навколо церкви Трьох Святих, запевняє нас знавець довоєнного Вороніжа Г.Сірик [17, 64]. Теперішні воронежці Кулішівку звуть Муховкою (Мухавкою) за назвою ручаю Муховка, що починався в полях від урочища В’юнище. Ручай залишив по собі ярок (по обидві боки провулку Абрамова). Схили ярка звуться Раратами, вони є улюбленим місцем зимових розваг дітвори. За переказом, у ярку було декілька незвичних обкладених мохом могилок, нібито померлих від холери москалів, які після побиття шведів під Полтавою доволі довго сторожували воронізьких козаків, живучи по їхніх хатах. Можливо, москалі проживали в дворі «на улиці ідучій к Янполю», двір був придбаний за указом гетьмана Данила Апостола в 1729 році для потреб артилерії [19,арк.239]. Отже, артилерійській двір знаходився на Трьохсвятській вулиці, якою проходила дорога на Ямпіль, точніше починалася «стара сівська дорога», яку краєзнавець Сірик вказує на своєму плані дорогою на Севськ повз церкву «трох святих» [17, 128]. На карті Чернігівської губернії 1820 року 
позначено дві дороги від Вороніжу в севському напрямку. Вони відгалужувалися вліво наприкінці Трьохсвятської вулиці (нині буд.№47 по вулиці Куліша). Перша дорога йшла на село Локотки, а друга – на Гамаліївську слобідку. Безумовно, стара севська дорога проходила в ХVІІ столітті через село Локотки, а потім, з появою в 1702 році Гамалїївської слободи, дорога на Ямпіль, Севськ пішла через Гамаліївку, тому й позначена вона на карті 1820 року більше значимою дорогою ніж міжсільська локотська  дорога. Місце відтинку старої дороги на Ямпіль, Севськ сьогодні визначає розвилка вулиць Куліша та Матросова.
 Виходить, що вулиця Куліша пішла далі від розвилки по севській дорозі, а по маківській дорозі, пішла вулиця Матросова, що збігає до осотянського луга вправо та впирається зліва в тупик, точніше в стару хату Пешевця. Хата з’явилася ще до революції, можливо, її перевіз хтось з предків Пешевців зі свого хутора, що позначений на карті 1820 року далі на маківській дорозі. За ним позначений ще Свиридонів хутір. Зрозуміло, він належав Спиридону Васильовичу Мазжалову унтер-цейхвартеру (завскладу) Шостенського порохового заводу 1810-х років. А третій, позначений на маківській дорозі, Кулішів хутір належав воронізькому мешканцю Олександру Андрійовичу Кулішу, батькові письменника  Пантелеймона Олександровича Куліша. Старожили не пригадують назву Пешевціва хутора, вони навіть маківську дорогу називають гуківською, бо нею їздили їхні діди у 1930-х роках до найпершого в окрузі постійно діючого від електрики млина в гуківському колгоспі.

Старожили Муховки ще пам’ятають цвинтар біля церкви Трьох Святих, де й досі стоїть гранітний надгробок з викарбуваним прізвищем небіжчика: «дворянин Игнатий Максимилианович Сенкевич» (подейкують, що це генерал). Кажуть, що церква була схожа на неї Успенську церкву в центрі Вороніжу але удвічі меншою за розміром. Позначка Трьохсвятської церква (1) є на трьохверстовій карті Чернігівської губернії 1880-х років. На сучасній кілометровій карті Шосткинського району позначки церкви немає, її зруйнували більшовики ще в 1932 році [16, 223]. У 1991 році на місці церкви воронізькі патріоти спорудили з молодих дубків альтанку, мабуть,
сподіваючись на швидку відбудову церкви та покращення життя. З альтанки  проглядалася за «кумполами» дерев височезна труба цукрозаводу по той бік осотянського ставу – Воронізького моря. Невдовзі неподалік альтанки з’явився магазин-шинок окрашений в синій колір, за що отримав назву «Синій туман». Він справді застелив індустріальний краєвид над озером, і стала непомітною, за президента Кучми, ледь дихаюча труба цукрозаводу. Магазин під самими хатами мав незвично широкий для воронежців асортимент харчів та горілки на розлив для гульвіс. Останні, як і за часів Куліша, завжди прагнуть туману в голові, навіть посеред білого дня, не дочікуючи синяви вечора або ж місячної ночі, коли можна було потрапити в спом’янутий Кулішем в «Огненному змії» оманливий «чарівний світ, де немає злиднів і тягарів, все чудесне й ясне» [11, 125].
У 2010 році воронізці розібрали дерев’яну альтанку і встановили на її місці пам’ятний камінь на згадку про колишню церкву, де наступного дня після народження, тобто 27 липня (8 серпня за нов. ст.) 1819 року, хрестили П.Куліша.
Восени камінь огородили оградкою. Розташований неподалік внизу під деревами генделик «Синій туман» перефарбували у веселіший рожевий колір. У 2012 році, за президента Януковича, воронізці значно покращили краєвид, розібравши недіючу ще з Кучми трубу цукрозаводу, заодно остаточно зачистили його від металу. Нині планують встановити й камінь на місці, де була хата батька Куліша (див. розвідку "Кулішева хата у Воронежі").
На десятиверстовій карті 1820 року маємо тільки одну дорогу до хутора Куліша, по якій нині йде Комсомольська вулиця, а за нею вулиця Матросова понад «Воронізьким морем». "Море" починається одразу за заводською греблею у високого очерету Пешевцового ставу на початку вулиці Комсомольській і тягнеться з кілометр до Головеньківської греблі вище по Осоті. На трьохверстовій карті 1880-х років, згадане Кулішем, "Воронізьке море" було нижче Пешевцевої греблі, що по дорозі на Кролевець, а від Пешевцевого ставу до Головеньківської греблі позначена на карті лише стрічка річки Осоти. Сусіди Куліша Іващенки теж мали хутір за дві версти від Кулішевого хутора при дорозі на хутір Гутка, як-то бачимо з трьохверстової карти 1880-х років.
Також мали хутір й близькі родичі Куліша Радченки, але при дорозі на Есмань, до каменоломень в урочищі Крутишине. Нині нащадки Радченків проживають по вулиці Куліша,39. За переказом, майже всі заможні козаки з Кулішівщини мали свої хутори в околицях Вороніжа. Тож зрозуміло всі вони, так само як і Куліш зі своїми домочадцями, переїжджали, «від початку косовиці й медозбору», до своїх хуторів, до пасік. Хутір був для «отця», за висловом сина, наче «Січ запорозька» [14, 100]. Там, за Осотою, була пустинь і тяжка праця. Переїжджали воронізькі козаки тією ж самою незмінною старою і добре врізаною століттями в землю Трьохсвятською вуличною дорогою, що спрямовувала їх у верхів’я Осоти.

Нинішня вулиця Куліша значно подовшала за рахунок болотистого Чернецького лугу, де вона після дощів зовсім непроїзна. У знак поваги до історії та імені письменника вулиця потребує благоустрою та асфальту на всій своїй півторакілометровій довжині. За крайньою хатою №84, вулиця Куліша виходить з багнюки на стару маківську дорогу з твердим покриттям до залізниці і далі до підстанції. По праву сторону дороги проглядається, за кучугурами піску колишнього кар’єру, Чернецький (Монашенський) луг (3), що раніше, до революції, належав Гамаліївському жіночому монастирю. У лузі, як пише Абрамов у своєму маршруті для юних туристів, «трапляються древні черепки, що розповідають про життя минулого» [4]. Звідки ці уламки глиняного посуду, як не з Гострої Могили, згаданої в розповіді Куліша про пригоди козака Бурдюга в Зелену неділю, коли той оминув її по дорозі до свого хутора [12, 308]. Очевидно, за століття могилу доорали або ж зрівняли під час будівництва залізниці на Шостку в 1890-х роках. Нині такою гострою є невелика кучугура піску на місці кар’єра на схилі до Монашенського луга. За переказом, біля залізниці було до війни чимало могил-курганів, й досі трапляються уламки древнього посуду в лузі біля колишньої Монашенської греблі й млина, що діяв до побудови високого залізничного мосту через Осоту разом з захисними дамбами. Маківська дорога перетинає залізничний переїзд Бригадний і прямує своїми ямками до високовольтної підстанції в полі. З правої сторони дороги маємо ліс, що зветься Дубиною з казково красивими схилами до Осоти. За переказом, у Дубині стояла хата монашки (чорниці). На межі лісу й лугу, метрів за триста від залізниці, було донедавна декілька могил загиблих у вересні 1941 року червоноармійців в бою з німцями. За руїнами 1990-х років ферм бригади колгоспу Леніна розташоване посеред лісу, якраз навпроти підстанції, згадане в маршруті Абрамова «так зване загадкове Кручене болітце, цікаве в геологічному і археологічному відношеннях. Існує фантастичне народне повір’я, ніби тут провалився хутір. До речі, детальний сюжет про це розроблено у відомій опері «Град Кітеж». В глибоких пісках тут іноді знаходять мідні речі» [4]. Чимало мідних прикрас-кілець Абрамов віднайшов 1907 року в 5-ти розкопаних ним курганах сіверян Х століття біля Крученного болітця [10, 18]. Отже, ще тисячу років тому тут було криничне озерце, найсвятіше місце округи, де молилися люди та ховали в курганах своїх небіжчиків. Старожили пам’ятають, як по війні мочили в озерці коноплі, пам’ятають джерельну криницю, що була при виході озерця з лісу до лугу, там же були й невисокі могили. Розповідають, як меліоратори шукали зниклий хутір на Осоті та його підземну церкву, в якій начебто у великі свята правлять службу. Де вони тільки в лузі екскаватором не рилися, бо всюди чули дзвін з глибин, дивно схожий з стукотінням коліс далеких потягів від хутора Михайлівського. Потім прикладали вухо до землі колгоспники, коли розробляли кар’єр у Крученого болітця та вигрібали драглайном торф з лугу на поля. Пісок пішов на будівництво в Дубині бригадної молочнотоварної ферми колгоспу Леніна. Наприкінці століття, у середині 1980-х років, кар’єр поглибили, аж до води, більш потужні екскаватори будівельників електропідстанції. Нинішня розкуйовджена місцевість з новоутвореними безторфовими болітцями, мілким ставком, ледаченькою греблею і височезними опорами ЛЕП зветься вороніжцями Бамом (5). А півторакілометровий відрізок напівасфальтної, напіврозбитої дороги від кінця вулиці Куліша (буд.№84) через залізничний переїзд Бригадний й далі до підстанції біля Крученого болітця зветься Чорнобильським, бо, за переказом, збудований він з чорнобильського радіаційного щебеню та ще й на заговореному піску з Крученого болітця, тому має провалитися й щезнути, як щезли в 1990-х роках ферми колгоспу Леніна в Дубині, по яким править службу своїм гудінням підстанція. Недарма переказують, що скільки раніше люди не будувалися біля Крученого болітця, то все провалювалося під землю. Навіть височезний довоєнний ліс ліг на землю трісками навколо Крученого болітця після страшенного буревію, що пройшовся над Осотою на початку серпня 2010 року. Навкруги з півдня усюди ліс залишився цілим, а від Крученого болітця поліг кілометровою смугою. Сучасна дорога оминає Кручене болітце з півночі відтинком ліворуч на Гамалїївку. На карті 1880-х років позначено аж два відтинки на село Гамалїївку (Ямпіль) та один на село Макове. На сьогодні добре в’їжджений північніший відтинок польової дороги, що виходить за 3 км на тверду дорогу з Шостки на Гукове. Стара маківська дорога йде так само як позначено на карті, маючи навколо себе мальовничі переліски та луги, які й досі, після буревію та вирубки лісу, залишаються привабливими для відпочинку й нерозгаданими, як за Абрамова, а то й ще раніш – за Куліша. Зберігся, як стометровий коридор ЛЕП, нічийний сінокіс, підтоплений водами першого ярка (6), що таки схожий своїми схилами на зелені ночви, які звуться в Куліша за іменем власника Кривоносовими [12, 308]. Через століття Абрамов у своїх краєзнавчих розшуках називає їх Бойковими ночвами [2, 48]. Нині через два століття вони є нічийними. За Кривоносовими ночвами мав починатися ліс козака Бурдюга (вірогідно ліс батька Куліша). Дещо сухіший та ширший сінокіс на другому ярку (7), що десь за кілометр від першого по маківcькій дорозі. Праворуч від дороги проглядається невисокий півострів посеред вічно зеленої болотистої місцевості, що зветься Штанами (8) – місце злуки Осоти з її лівою притокою – Павленковим ярком.
Місцевість ліворуч дороги зветься Монета (9). За переказом, там у розораному другому ярку люди знаходили старовинні монети. На карті 1863 року маківська дорога різко повертає за другим ярком праворуч у напрямку Павленкова хутора, а потім, перед Осотою, різко повертає ліворуч і йде неподалік річки на село Макове, маючи з лівої сторони поле з численними гайками.  Це і є, мабуть, Пішевцеве поле, за яким стояв на маківській дорозі Пешевців хутір, позначений на карті 1820 року. Поле  щорік засіяне, родюче, рівне і оточене зусібіч повоєнним лісом урочища Монета. За переказом воронізця Пешевця Миколи Михайловича (1946 р.н.), почутим ним від свого діда Омеляна Марковича (1868-1960), в гайку на схилі поля лежали великі камені, через які по весні спадала тала вода, а потім влітку стояла озерцем на випадок тушіння пожежі. Микола Михайлович, як юний воронізький краєзнавець, віднайшов, наприкінці 1950-х років, разом зі своїм другом ці справді великі камені серед молодого повоєнного лісу. Вода за ними вже не стояла, тож спробували віднайти золото, зарите нібито під каменями, та марно витратили зусилля, викопуючи глину й дрібне каміння з-під льодовикових валунів. Зараз гранітні рожеві валуни лежать так само в лісі, проте не вище землі як півстоліття тому, а просіли на півметра нижче неї. Безумовно, Куліш мав знати ці перекази про монети й валуни на полі. Останній раз він проїжджав маківською дорогою в середині грудня 1846 року, щоби відвідати тяжко хворого батька [15, 134]. Невдовзі, 8 січня 1847 року батько, Олександр Андрійович, помер на 66 році життя. .
У 1890-х роках стару дорогу з Вороніжа на Макове перетнула Київська залізниця. Було влаштовано переїзд, що звався Прокоповим. Він діяв аж до побудови другої колії залізниці в 1950-х роках, потім був закритий, як ще декілька переїздів від Вороніжа до Макова. Залишився лише один Гуківський переїзд на дорозі з Шостки до Гукова. Праворуч колишнього Прокопового переїзду була влаштована в 1950-х роках висока платформа «560-й кілометр» для зупинок київських електричок, хоча назва їй давно має бути «Хутір Куліша». На жаль, керівництво «Укрзалізниці» дуже далеко в Києві, щоби щось почути про хутір Куліша. На сьогодні також потрібен тунельний чи то мостовий переїзд у насипу під залізницею на місці Прокопового переїзду по старій маківській дорозі. Тоді відновиться звична для гуківців дорога на Вороніж, бажано асфальтна, бо не така вона вже довга – від підстанції до села Гукове – всього 3,5 кілометра. Нині з причини залізничної перешкоди тупикова Кулішева (Маківська) дорога повертає вліво і йде, точніше скаче, кілометр уздовж колії до Гуківського переїзду. За спогадами гуківців, ліворуч у лісі урочища Маняка була у війну землянка мадярів, які охороняли залізницю. На височині, біля лісу, донедавна стояла дерев’яна сигнальна вишка для польового літовища, й чимало гуківських хлопців побувало на ній, але віршів не складали, бо знали про наслідки «кулішевого» падіння з липи. З цього другого від Шостки пагорба німецькі танки 27 серпня 1941 року розстріляли потяг з обладнанням порохового завода – «дев’ятки» та саперами, які залишали заміновані шосткинські підприємства. Загиблих поховали в кількох могилах по обидві сторони залізниці, а поранених розмістили в клубі та в хатах, потім їх забрали родичі з Шостки, Макова, Локотків. Розкидану навколо потягу зброю: гвинтівки, гранати й навіть міни, гуківці розтягли по схованках. У повоєнний час могили зліва від залізниці потрапили під нову, другу, колію залізниці. З правої сторони збереглася лише одна огороджена могила під дротами ЛЕП, а дальня, що була в полі, неподалік шведської могили (10) в ліску, загубилась. Для гуківців це були могили червоноармійцям, за якими вони доглядали з року в рік та покладали квіти.

Гладкою шосткинською дорогою потрапляємо через гінку хвоїну за переїздом до Гукова й далі вниз по вулиці Чапаєва, де й побачимо на її другому звиві, праворуч за вузьким ярком колишньої Осоти, колодязь у низині якраз на місці джерельної криниці, з якої ще півстоліття тому витікав ручай, а вище, за спогадами гуківців, стояв двоповерховий будинок «генерала Гука». Місце колишньої садиби примітне трьома старими липами за блідо-рожевим магазином «Родничек».

Ось і все, що залишилося від «панського селища, хуторського ж таки, та пишноватого. Жила в тому хуторі Уляна Терентіївна Мужиловська» [14, 100]. І, як далі розповідає про своє життя Куліш, невеличкий хутірець з внутрішніми прикрасами садиби та квітниками й садовиною навколо, поставав в очах дрібних панків «ніби царський дворець» [14, 101], « петербургская дача» генеральської дочки [7, 122,261]. Куліш не раз проїжджав тут звивистою дорогою ще до того, як удова Уляна Терентіївна купила це дике місце і зробила з нього «картину» [7, 137]. Скільки зусиль та поміщицьких грошей пішло на влаштування тільки англійського саду на береговому схилі [7, 128]. Тут жили на «на большую ногу» [7, 261]. Куліш добре знав садибу Уляни Терентіївни як герой автобіографічної повісті, який ціле літо перебував на вихованні господині квітучої садиби, гарно розташованої у липовому гаю. Він жив у її світлому будинку з білими стінами і зеленими ставнями [7, 111]. Сьогоднішню вулицю Чапаєва прикрашають з брежнєвських років скляно-цегляний магазин «Родничек» та дерев’яний медпункт, зібраний з рештків гуківського будинку в 1950-х роках. Навпроти магазину й медпункту (Чапаєва,2) простягнувся ліворуч провулок з колодязем та десятьма хатами по старій Кулішевій дорозі. Провулок у серні 2009 року був перейменований Гамалїївською сільрадою з Чапаєва в Куліша, але тільки на папері. Грошей на установку хоча б однієї таблички на паркані з написом вулиці Куліша в сільраді немає. Орієнтиром початку вулиці Куліша залишається колодязь, від нього йдемо коротенькою з напівзруйнованими хатами вуличкою до городів понад одинокими липами біля ставка, до безлісої Осичини, до Кулішівщини, до місця колишнього хутора Куліша під осокорами (11). У хуторі, як нагадує Абрамов у газетній публікації 1946 року, «в давні часи жили батьки знаменитого українського письменника П.О.Куліша. Письменник провів свої дитячі роки в хуторі. Будинок і хлів були оточені фруктовим садом, від якого залишились здичавілі яблуні й липи» [3].
Нині на пригорку садиби неоране поле та четверо старих лип, поряд з якими встановлено в 2005 році, примітний для всієї України, пам’ятний знак – дзвін. У 2010 році на місці садиби було проведено археологічну розвідку глухівським археологом Коваленком Ю. О. Знайдено кілька монет, що зберігаються в шосткинському музеї П.О. Куліша. Найдавніша монета сягає польських часів, точніше часів руїн Вороніжа королем Яном Казимиром 1664 року. Можливо, з того часу й з’явився хутір на цьому місці. Подальші археологічні розвідки мають визначити розташування будівель хутірської садиби з метою її відновлення як історико-туристського центру «Запорозька Січ Кулішів на Сіверщині». Неподалік, над озером, має бути літня туристична база для прийому учнів з усієї України, найкращих знавців творів Куліша. Вони здійснюватимуть походи літописними Воронізькими лісами, зокрема ось цім запропонованим мною маршрутом від Кулішевого хутора до Вороніжа. Маршрут йде на південь до Воронізьких лісів по гутянській дорозі повз глинище під гору до яблуневого саду праворуч на пагорбі та руїн колгоспу «Чапаєва». Взявши вправо через руїни бачимо за ними старезні гіллясті липи, які оточили кільцем місце  колишньої садиби Кушнірового хутора (12) на південному схилі пагорба. Місцевість Кушніровщини, як і місцевість «Хутора Маковка» з повісті Куліша, ніби створена для «підняття настрою душі до поетичної чистоти». Повільний розмах зелених хвиль пригорків спрямовує хмари на омріяний спокоєм затінок гаю, який «тоненько співає берізками» у низині окрай широкого поля, розораного по обидві боки древнього волоку з Есмані до Осоти. Мабуть, тоді за літописних сіверян й було на цьому пагорбі-острові, посеред осотянських озерець, якесь давнє поселення, підтвердженням тому є чорний прошарок землі, що нібито пішов, як пригадують старожили, у ямках під час посадки тут опісля війни дерев колгоспного саду. Старий сад межує з Кушніровшиною та заповідним лісом у верхів’ях світлокраю Осоти. Дорога по краю саду минає з лівої сторони липи Кушнірового хутора і входить в заповідний ліс, а там збігає майже з кілометр униз до Павленкового ярка, що ліворуч завжди є сінокосом, а праворуч перетворюється, завдяки греблі, у ставок. Берізки над ставком є місцем відпочинку гуківців з утаємничими заростями саду й кленів колишнього Павленкового хутора (13). Там і досі збереглися в густому лісі за Дворищем на згірку, хоча й розкопані, але дуже цінні для історії краю невеличкі кургани слов’ян-сіверян. За Павленковим ярком дорога майже кілометр підіймається лісом до так званого Сталінського шляху (14). Цей шлях тягнеться із села Береза Глухівського району до Вороніжа. Ним з 1930-х років почали урочисто возити буряки підводами з портретами Сталіна та з червоними прапорами попереду кожного обозу аж з далеких колгоспів глухівських сіл Берези, Слоута до Воронізького цукрозаводу. Сталінський шлях, виходячи з лісу, прямує на Павукове урочище (15), що неподалік лисої Охрімової гори, яка зберігає в собі чимало цінних археологічних пам’яток. Біля неї в полі, як нагадує нам археолог Абрамов, «при оранці був знайдений добре відшліфований камінний молоток неолітичного періоду» [4]. Перетнувши занедбаний Сталінський шлях, підіймаємося ліворуч польовою дорогою до лісосмуги берізок поперек вододілу між Есманню і Осотою. Вододіл зовсім відкритий від Вовкового урочища на сході до Дорошенкого хутора на заході і остаточно позбавлений в 1930-ті роки залишків дубових пралісів біля воронізьких хуторів. З рівного поля розгортається прихована раніше сила безкрайнього видовища мовчазних воронізьких лісів, «Боянської Русі» Куліша. Де ж як не з цієї височини вододілу «розлилася крівцею» сіверська душа Куліша по рідному краю від Есмані до Десни-Дунаю? Ось там, далеко-далеко на півдні, де в пониззі Емані чорніє смуга Липини, Абрамов сподівався віднайти літописний Липецьк [1, 467]. А ось тут, праворуч за найближчим лісом, де «сиплять надуті вітром сосни» над багнистим урочищем Калиновець (16), мав переховуватися в 1284 році від татар Липецький князь Святослав. Посеред них, на південному заході, спадає родючим полем униз урочище Шигальниця (17). Там, «за народним повір’ям, була битва росіян і загонів шведського короля Карла ХІІ в 1708 році» [4]. Навіть, походження назви Щигальниця, гуківці пояснюють від старої забутої вже назви Зтягалище, як місця куди зтягували забитих у сутичці шведів [6]. Кажуть – у Радченковому хуторі, поблизу Щигальниці, була якась шведська могила, яку століттями доглядали хуторяни. Хоча, можливо, вона залишилася з 363 року, коли відбулася битва з готами у Воронженця з «Велесової книги» [20, 15,154]. Від Щигальниці, праворуч гутянської дороги, здіймається ліс на Кам’яну гору, де в урочищі Камінь (18), знаному ще Кулішем, було «зарито з давніх-давен великий скарб, завалений величезним каменем» [12, 298]. Настільки великим, що після його підриву одним заповзятим воронізцем, сучасником Абрамова, валунну жорству вивозили залізницею до Конотопа, і вона ще й дала прибуток шукачу скарбу. Але й потім ще «довго й даремно шукали на цьому місці таємничий скарб деякі воронізці» [2, 50]. Білий камінь-пісковик як справжнє багатство почав видобувати в урочищі Забіловщина ще за життя Куліша генерал Гербель з москалями Шостенського порохового заводу, потім до видобутку в каменоломнях на колишніх землях поміщика Забіли долучився мільйонер Терещенко. Він і залишив відомі всім воронізцям глибочезні Терещенківські каменоломні. У них у вітчизняну війну 1941 року переховувався Шосткинський загін партизанів. На сході, в Слоутських лісах, 21 листопада того ж сорок першого року шосткинські й харківські партизани в жорстокому бою билися з німцями. Дорога вододілом йде кілометр до липняку Калинівця, що мав надзвичайно смачну воду в своєму глибокому колодязі під дубами біля хутора, знаного ще за надзвичайно цілющі трави в лузі, по які приходили щорік на Купала вороніжці. Від Калинівця дорога рівняється на св.Михайлівську церкву, яка біліє несподівано близько над полями, над Воронежем. За пів кілометра від Калинівця повертаємо ліворуч на дорогу, що йде понад лісосмугою до Каменоломської (Крутишинської) дороги (19). За нею проглядається ліворуч бунтівний «злодійський шлях», що блукає між лісом і полем в пошуках прихованого Гаркушею скарбу під великим каменем неподалік хутора козака Бардака, якраз, де нині Дорошенківська вулиця (20) Вороніжа на Глухівській дорозі – Ромодані [8, 683]. Цим Ромоданом по Сокололітальній дубині приїжджав 1782 року до Вороніжа гайдамака Гаркуша, щоби позбавити грошей найбагатшу людину краю Матвія Холодовича та роздати срібло бідним.
А нам, багатим нащадкам неосяжної духовної спадщини Куліша, потрібно лише не забувати дорогу до села Гукова, до місця колишнього хутора Куліша, до Кулішівщини. Тоді вона матиме велике туристське майбутнє з пізнання історії батьківщини Куліша в літописних Воронізьких лісах. 

Посилання
1. Абрамов І.С. Літописний Вороніж на Чернігівщині // Ювілейний збірник на пошану Академіка Д.І.Багалія. – К., 1927.
2. Абрамов І.С. Розшуки про П.О.Куліша й його батьківщину // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1931. – ІІІ.
3. Абрамов І. Де ми побуваємо в літку // Зоря, Шостка. – 1946. – 6 червня.
4. Абрамов І. По маршруту юних туристів // Зоря, Шостка. – 1959. – 29 квітня.
5. Абрамов І. Воронізькі кургани – пам’ятники старовини // Зоря, Шостка. – 1959. – 31 травня.
6. Боковенко З.А. Село Гукове – мала батьківщина П.Куліша // Полісся, Шостка. – 2010. – 10 лютого.
7. Кулиш П.А. История Уляны Терентьевны // Воспоминания детства. – Бахмут, 1899.
8. Литвинова П. Еще о старинных трактах или дорогах в Южной России // Киевская Старина. –1883. – №3.
9. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель. – К., 2007.
10. Никитин Д.В. Рукопись. Раннеславянские и древнерусские памятники Левобережного Подесенья. – Сумы, 1996.
11. Огненний змій. Фантаст. Твори укр.. письменників ХІХ ст. / Упоряд. Ю.П. Винничука. – К., 1990.
12. Огняний змій. Українська готична проза ХІХ ст. / Упоряд. Ю.П. Винничука. – Львів, 2006.
13. Павлушков М. П.Куліш у Тулі на засланні // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – К. 1927. – Кн. 13/14.
14. Пантелеймон Куліш. Моє життя. / Упоряд. О. Шокало. – Київ., 2005.
15. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. – Т. І: 1841-1850 / Упоряд. О. Федорук. – К.:Критика, 2005.
16. Сірик Г. Факти і події для майбутньої історії Сіверщини. – Торонто, 1975.
17. Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989.
18. Сірик Г. Під сонцем обездолених. – Київ,1993.
19. Центральний державний історичний архів України у м.Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр. 2082.
20. Яценко Б. Велесова книга. – К., 2004.
21. Месяцеслов с розписью чиновних особ или общий штат Российской империи. – СПб., 1815.
22. Месяцеслов с розписью чиновних особ или общий штат Российской империи. – СПб., 1816.

Немає коментарів:

Дописати коментар