понеділок, 19 грудня 2011 р.

Вороніж над Осотою

Вороніж над Осотою
Чайка Петро Васильович (1908-2002)



Ранок дитинства

Народився я 10 червня 1908 року в містечку Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії, у сім’ї козака Чайки Івана Олександровича.

На зорі моїх спогадів сім’я наша складалася з сімох чоловік. Дідусь Іван Олександрович, бабуся Варвара Климівна, батько Василь Іванович, мати Оксенія Мусіївна (дівоче прізвище Левченко), дядько Олександр Іванович, тітка Настя Іванівна і я. Коротко скажу про долю матері до заміжжя, бо далі про це мови не буде. Уроджена козачка Левченко, батька не пам’ятає. Був хліборобом середнього достатку. Мало приділяв уваги господарству, більше на коні перевозив вантажі купців, любив горілку. Коли було матері три роки, померла її мати. Залишилося четверо дівчат і брат Петро. Брат Петро у 18 років захворів водянкою і помер. Коли у хаті брат лежав у труні, блискавка влучила в хату. Хата згоріла. Матір та її трьох сестер розібрали опікуни на виховання і розлучили. Довгий час мати жила в опікуна Пилипейка. Важке було життя. Опікун вимагав непосильної праці. Рано будив, пізно лягала. Уже в 17 років мати якийсь час працювала покоївкою у пані Писаревич, найбагатшої поміщиці Воронежа. Там вона навчилася шити, готувати смачні страви, а особливо – охайності. Такою вона залишилася на все життя. Охайна з собою, вона вимагала цього від мене і всієї сім’ї. Усе в неї горіло в руках. Невтомна в роботі, вольова, вимоглива, весела. У всіх справах намагалася бути першою: у готуванні страви, вишиванні, пряжі, у вбранні, у танцях. Дуже любила і вміла танцювати. Такою залишилась до смерті. Усі ці вимоги впливали на мене в зворотному напрямі. Я не любив п’ястися в перші, не любив одягати нове вбрання, бо воно мене стискало, а в старому я вільно сідав на землю, боровся з хлопцями, лазив по деревах, бродив по калюжах. Нова одежа мене зв’язувала, і в неділю я через кожні 5 хвилин просився, щоб скинути святкову одежу і надіти стару. А нова одежа мене дуже відрізняла від сусідніх хлопців і дядька Сашка. Мене звали паничем, бо я був зодягнений, як панич. Короткі до колін оксамитові штанці, дорога сорочка, бриль з рисової соломи і ще якісь шнурочки. Мати вважала, що я, як усі її речі й діла, повинен бути кращий від усіх. Не схожий на інших і розумом, і одежею, і поведінкою. Я вже змалку хотів бути рівним усім і вважав себе трохи нещасним.
Ранок. Сонце вже світить у вікні. Я прокидаюсь. Усі на роботі. Бабуся мене зодягає. Маленька, як тихий ангел була в сім’ї. Усім заступниця. Неписьменна. З простою ангельською душею. Ніколи не бачив її гнівною. Висмикує вона своїми пальцями з буграми на суглобах нижню сорочку, щось я снідаю. Вибігаю у просторий двір. Пахне прілою землею і бруньками, що розпускаються на деревах. Тоді я відчував і запах снігу. Зараз нічого цього не відчуваю. Біжу в сад. Там рядами стоять вулики-дупляки, багато їх – більше 100 штук. У саду ростуть груші, яблуні, сливи, клени, липи. Кущі порічок, бузку. Усе заросло травою. Дерев ніхто не обкопував. У кущах тьохкав соловейко, а то й не один, кувала зозуля, туркала горлиця, дудів одуд. Дзвеніло дрібне птаство. Ми з дядьком Сашком обходимо, провіряємо, знаходимо гнізда. Тепер у лісі того нема, що було в нашому саду. Дядько Сашко був за мене на 8 років старшим. Це була моя перша нянька і наставник. Цілі дні ми з ним проводили в саду або на городі в ямках. Ямки – це старе панське глинище, що заросло травою. А навколо ліс з дикими грушами, яблунями, березами, дубами й бузиною. Пахло там чебрецем, м’ятою. Рвали ми з Сашком смачні опуцьки. Город був великий – 4 десятини. У ямки мало хто заглядав, і там можна було заховатися так, що й трудно знайти. Тому це місце нам дуже подобалось. Дядько Сашко був тихим сором’язливим хлопцем. З сусідськими хлопцями не товаришував. Якось не тягнуло його на вулицю, де бушувала гра в м’яча, у шара і покатиколо. Більш проводив час або зі мною, або на самоті за книжкою. Літо для мене проходило як у раю. Ночі були, на диво, теплі. Спали в саду, під повіткою, у хаті неможливо було вдержатися. Звичайно, я й бабуся спали в хаті. Зимою Сашко ходив у школу. Я ждав школи з великим нетерпінням. Сашко показував мені букви, і я, сам того не помітивши, у 5 років уже читав і писав. Визначною подією для мене були прислані з Петербурга двоюрідним дядьком Павлом книжки. Це були казки, упорядковані Грінченком. Я так пристрасно взявся за читання, що скоро знав їх напам’ять. Дядько читав мені вірші Пушкіна, Некрасова, Лермонтова. Він учив вірші, а я слухав і разом з ним знав їх напам’ять. Мені здавалося, що бути поетом – це верх усякої науки, і я всім казав, що буду Пушкіном. Навіть зробив собі з допомогою дядька маленьку книжечку і написав першого вірша:
Сизый орел одинокий,
Он и летает высоко,
Но нет ему ласки нигде.
Батько, видно, не придав належного значення моїм здібностям і тому, як я пишався своїм твором, і так знічев’я у моїй книзі написав: „Спробувати пера і чорнило. Господин – сковородин по прозванню Ляпнін”. Не знав він, як уразив моє дитяче серце. Довго я плакав. Як я любив батька! Та не кидав своїх уподобань. Якось у середині квітня з дядьком ми грали у дворі в класа. Було напрочуд тепло, співали солов’ї, гули хрущі, у Водянищі скрекотіли жаби. У серці у нас було по-дитячому весело, і ми склали вірша:
Приємно літнім вечором:
Жабочки крекочуть,
А хрущі усе гудуть,
Солов’ї щебечуть.
Пробував я пробудити в собі музу років до 30. Писав вірші у стінну газету інституту. Але інші справи і відчуття того, що музи від мене далеко, змусили мене залишити ці спроби. Зимою дядько Сашко йшов у школу. Я залишався сам. Тягнулися невеселі довгі дні. Усі жінки цілий день пряли на прядці льон. Я блукав по хаті, не знаходячи собі діла. Іграшок у мене не було. Взагалі в селянських дітей їх не було. Дід і батько молотили в клуні ціпами. Була мова про те, щоб купити молотарку, та вирішили, що тих грошей, що коштує молотарка вистачить на 25 років, щоб наймати молотарку в Купраша й щорічно перемолочувати все збіжжя. Ніяких машин у нас не було. Велось майже натуральне господарство. Дід ніяк не тягнувся до збагачення, землі не купував, вистачало своєї. Усього вистачало. Була пасіка, двоє коней, дві корови, з десяток овець, п’ятеро-шестеро свиней.
Настав 1914 рік. У серпні було оголошено війну з Німеччиною. Мені вже 6 років. Повідомили про набір рекрутів на війну. Раніше призивали зразу всіх за якийсь рік народження в один день. Тоді напередодні явки у воєнкомат усі рекрути збирались у гурт. Ходили по вулицях, збирали по дворах сало, яйця, хліб, заходили у Матлашин ліс (про ліс цей ще буде мова) і жарили яєчню. Пили горілку, їли яєчню. Потім усі гуртом ходили по вулицях з гармошкою і співали пісню:
Последний нонешний денечек
Гуляю с вами я, друзья,
А завтра рано чуть светочек
Заплачет вся моя семья.
Заходили до родичів, сусідів, прощалися: хто плаче, хто танцює, хто співає – у залежності від того, як на кого діє горілка.
Усе це гнітюче вплинуло на всіх і на нашу сім’ю. Батько не потрапив у першу чергу, але з дня на день можна було ждати призову. Один рекрутський набір слідував за другим. Усі були в тривозі. І ось у грудні 1914 року батька беруть на війну. Настав траур. Мати і бабуся голосять. Я теж. Усі сумні, як приречені. Ранком 14 грудня батько зібрався. Дід засвітив перед іконами лампадку, усі стали на коліна молитися за здоров’я Василя. Усі плакали. Я так усердно молився і бив поклони, що набив собі лоба і в мене вискочив на лобі ґудзь. Тепер уже увага всіх була привернута до мого лоба: тільки хто гляне на нього, так і в сльози.
Настали сумні часи. Правда, батька зразу на фронт не погнали. У Глухові він потрапив у учбову команду, де навчали на унтер-офіцера (сержанта), але ця затримка була лише на 6 місяців.
Дід передплатив газету „Русская правда”, купив карту Європи і картину, де були всі царі і президенти світу, а за столом сидів наш Микола ІІ і німецький кайзер із цигаркою в зубах. Щовечора заходили сусіди. Дід читав про події на фронті і ставив знаки на карті крейдою. Фронт посувався на схід, уже Польща, яка, як сліпа кишка, що видавалася на захід, крейдою була відкреслена. Кінця війни не видно. Забрали на війну ворону кобилу і одну корову. По вечорах після читки переказували новини. Знову брали рекрутів. Брали коней, корів. Розповідали про знамення. Баба Харитина бачила хрест на небі. У Купраша, який жив у куплених панських хоромах і займав лише одну кухню, щось уночі грало в стінах. А десь бачили відьму. Усі були релігійні, забобонні. Жодної людини не знайшлося, щоб розвіяти ці страхи. А мене проймало холодом. Я залазив у куток, укривався кожухами, залишав собі дірочку для очей і виглядав, як звіреня. Гасу не стало. На столі блимав каганець з лоєм. По кутах ховалися страшні тіні. Я боявся заходити в темну хату і виходити надвір.
Люди розходилися. Лягали спати. А вночі починав гавкати собака Баско. То був добрий пес. Узяли його в пана Александровича щеням. Він був на диво кудлатий, великий і злий. Спав він зимою у дворі на погребні, під зорями. Снігу тоді випадало багато. Замітало й дахи. Уночі Баско гавкне раз басом, і обривисто потім гавкає, стоячи, з перервами. Зіскакує з погребні і наближається до дверей. Дід піднімається, буркоче: „І бісові бирюки, набридли, щоб вам життя не було”. Бере рушницю „козацьку” з довжелезним стволом і виходить з хати. Баско умовкає. Бух! То дід вистрелив. Усе втихає. І так часто. І раз прихопив дід вовка у дворі. Той хотів вискочить через паркан на вулицю, та обірвався. Метнувся на город у хвіртку. Дід бахнув, та попав не у вовка, а у ворота. Якось пізно ввечері дід увійшов у хату, війнуло холодом від дверей, і сказав: „А-ну одягайся, послухаємо, як вовки співають”. Замотавши мене в кожух, виніс на крильце. Йшов сніг. Його задувало на крильце, і в цьому сніговому мороці я почув протяжне виття – від басу до високої ноти.
– Це бирюк виє. Старий, – говорить дід. – А це он, слухай, молодий.
Наслухавшись, ми повернулись до хати.
І треба сказати, що, лігши спати, я не мав ні страху, ні ненависті до бирюка. Я уявив собі одинокого голодного вовка, який сидить у сніговій віхолі й плаче. Мені було жаль його. Дід, батько змалку розповідали мені про звірів, птахів, їхнє життя, норови, голоси. Навчили розпізнавати та імітувати їх голоси, привчили бережно ставитися до тваринного і рослинного світу. Так що я змалку високо підіймав ногу, переступаючи доріжку, по якій поспішали мурашки.
Був у нас і другий пес – Дунай, гончак польської породи. У неділю було ще темно, а вже грюкають у ворота. Заходять у хату мисливці: лікарі Рознатовський, Лягушинський та інші, підганяють, щоб дід скоріше збирався на полювання. Дід жаліється, що болить нога.
- А, нога, пройдет нога, одевайся, одевайся.
Після полювання дід розповідає про випадки на полюванні, а на підлозі лежить і вогнем горить красень лис.
Усі ці розповіді, збори на полювання, блиск воронених стволів навіки вселили мені жагу до полювання, любов до природних ландшафтів нашого краю.
Релігійні свята зустрічали з особливою урочистістю. Різдво: увечері напередодні печуть пшеничні пироги, але їсти їх до завтра не можна. Пахне смаженою ковбасою. На покуті горить лампадка. У хаті прибрано. На вечерю кутя – ячмінна каша з солодкою медовою юшкою.
А ввечері на Новий рік, щедрують:
Що й учора ізвечора щедрий вечір, щедрий вечір,
Сад садила, говорила: щедрий вечір, щедрий вечір.
Рости, саду, вище мене, щедрий вечір, щедрий вечір, і т. д.
На Різдво скрізь чути, як колядують дівчата. Заходять під вікно і кричать: „Дозвольте колядувати”.
- Колядуйте, – відповідає господарка.
А хлопці ходять зі звіздою. Роблять ту звізду довго. Звізда з п’яти кутів обертається вправо і вліво навколо решета. У решеті горить свічка, а на передній стороні решета малюнок із зображенням Різдва Христового у яслах, добре проолієний, щоб просвічувалося зображення.
- Розрішіть со звіздою.
- Заходьте.
Гурт хлопців увалює в хату. Знімають шапки, хрестяться. Один крутить звізду то в один, то в другий бік. Фольга, сніжок і різнобарвні стрічки,квіти з паперу грають райдугою, а хлопці хором: „Дева днесть пресущественного рождает. Волхви же со звездою путешествуют і т. д.”. Потім співають „Рождество твоє, Христе, Боже наш”, поздоровляють з празником. Господарі обдаровують і щедриків, і звіздоводів пирогами, ковбасою, цукерками, горіхами. І так рухається самодіяльне мистецтво з хати в хату до пізньої ночі. Ходив і я, носив звізду й козу водив. Під Новий рік пекли житні пироги з капустою, варили узвар, кутю, усе ставили на покуті, на сіні. Увечері всі сідали за стіл. Дід мені загадував: „Зови, Петрусь, Мороза”. Я стукаю кулачком у вікно, гукаю: „Морозе, морозе, іди кутю їсти”. Так тричі. Вечеряємо. А під хатами знову бігають дівчата, співають щедрики. Хлопці водять козу. Голову й роги роблять з дерева. До голови прикріплюють лук. На лук надівають кожух навиворіт. Артист залазить під кожух і танцює. Коза кумедно хитає головою і витанцьовує під спів:
Отого коза, отого сіра,
Де коза туп туп, там жита сім кіп і т. д.
А дід-поводир (мороз) тупцює собі і підбадьорює козу. Діти сміються або ховаються і плачуть.
Паска. Хто не ждав Паски?! Це свято означає перші теплі, сонячні дні, смачну паску, крашанки, м’ясо, сирну паску – і це після семи тижнів посту. Сім тижнів ні молока, ні сала, ні м’яса. Пісний борщ, каша з олією. Задовго до свята хлопчаки зайняті виготовленням ліхтарів з різнокольорового паперу гармошкою, з картону, де вирізані хрестики та зірочки і заклеєні прозорим різнокольоровим папером. Тут уже йшло змагання. З цими ліхтарями хлопчаки йдуть у суботу до церкви на всю ніч. А у Воронежі 5 церков. За всю ніч треба обійти всі церкви, перецілувати всі ікони і до свячення паски повернутися до своєї церкви з непогашеним ліхтарем. Тут було багато сутичок. Виривали ліхтарі, йшли вулиця на вулицю, і рідко коли обходилося без бійок. Були такі, що готувалися не до свята, а до бійки. Але все ж у темну ніч було красиве видовище, коли всі вулиці горіли різнокольоровими вогниками, які рухались і мерехтіли в темряві. Пізніше, у роки війни, коли німці сипали в наш бік чергу трасуючих куль, вони нагадували мені веселі пасхальні вогники.
Купала. Ждали й Купалу. Свято не християнське. Релігія боролась із „язичеськими” святами. Це вже було свято дітей. Дорослі не брали в ньому участі. На вулиці замість вогню, як було в давнину, ставили букет квітів, а в нього кущ кропиви, щоб пекла. Усі вистроювались у шеренгу та співали пісню:
Купала на Івана,
На Петра хліб пекла,
На Івана вибирала.
Купала на Івана, гу!
Потім по черзі стрибали через „купалу”.
А скільки інших було свят: Спас, Покрова та ін. Багато було й тяжкої фізичної праці: косовиця, жнива, молотьба ціпом… Але це скоріше весело проходило, і знову вільний час на свято. Жили доволі весело. У центрі Воронежа було близько 12 магазинів, біля кожного мерехтіли гасові ліхтарі. Євреї торгували до 11-12 години ночі. Гарячі бублики, булки – що хочеш.
Улітку 1915 року ми з матір’ю їздили в Глухів на побачення з батьком. Пам’ятаю, що Глухів мене вразив багатолюдністю, гуркотом коліс по бруку. Магазини ще були завалені товарами. Уперше я спробував куплену ковбасу, шинку і тістечка. Батько був у військовій формі. Годували їх дуже добре. Батько приносив свою порцію. Це були макарони, а в них 400 грамів м’яса, і гречана каша, яка вся тонула в маслі. Дома так не мазали. У вересні 1915 року батька відправили на фронт, листів з фронту не було, а в березні 1916 року ми одержали телеграму, що батько в бою пропав безвісти. У сім’ї був траур. Усі ходили похмурі, мовчазні.
Минулої осені, коли мені вже було 7 років, я дуже рвався до школи. Мати взяла мене за руку і повела до школи. Тоді у Воронежі було п’ять початкових шкіл і одна учительська школа. Так звана „Льовшинська”, бо була в колишньому будинку поміщика Льовшина. В учительську школу приймали після екзаменів з початкової школи. Навчання тривало за особливою програмою 3 роки. Виходить після 6 років навчання вже вчитель церковно-приходської школи. При цій учительській школі була початкова школа, де проходили практику молоді вчителі останнього класу. У цю „образцову” школу і повела мене мати. Завідувач у форменому зеленому костюмі з блискучими ґудзиками справив на мене гнітюче враження. Зрісши в кущах, я звик до сусідів у їх сільському вбранні. Панів я страшенно боявся. Намагався говорити їхньою, панською, мовою, язик у мене заплітався, я червонів і опускав очі. Тут за мене говорила мати. Подивився на мене Величковський і сказав: „Куда такого карапуза?”. Справа в тому, що тоді в перший клас приймали віком не менше 8 років, а більше 9-10 й 11 років. Я плакав, злився і казав дорогою матері, що не я, а він карапуз, бо в нього велике пузо. Випускник повинен був мати 18 років, а в перший клас йшли у 12 років.
У 1915 році закінчилося будівництво земської школи. Зараз там 8-річна школа. Якось удалося за протекцією священика Дмитрія помістити мене в 1-й клас. Я там був наймолодший. Останні були 8, 9, 10, 11 й 12 років. Тут моя мати зробила помилку. Це виявилось опісля, коли я закінчив технікум у 16 років, неповнолітнім.
У школі в першому класі було до 40 учнів. Першим учителем моїм був Дорошенко Микола Олексійович. Він був і завшколою. Навчання давалось мені легко, бо я вже все знав за 1-й клас. Було на день три уроки. Програма була така: арифметика, граматика, читання, чистописання і закон Божий. Уроки щоденно починалися з молитви. Усі йшли в найбільший клас з портретом царя Миколи ІІ. Старшокласники по черзі читали Псалтир, потім хором співали „Богородице, діво, радуйся”, „Боже, царя храни” (гімн). У класі вчилися євреї. На уроці закону Божого священик оголошував євреям, щоб або сиділи тихо, або виходили з класу. Здебільшого вони сиділи в класі. За найменше ворушіння священик їх суворо карав. Крутив боляче за вуха і викидав з класу. Тому сиділи вони як мишенята. Переважна більшість учнів з цього тішилась і реготала. Від священика вони переймали зневагу до євреїв, взивали „жидами”, намагалися заподіяти їм якусь гіркоту. Я не розділяв їх поглядів. У нашій сім’ї до євреїв, як і до всяких людей, ставилися з повагою. У мене був друг Льова Мечик, з яким я гуляв дома й ходив до нього. Я переживав за нього і часто ставав на захист. Коли 1 жовтня 1916 року я прийшов у другий клас, то вчителя не було. Його мобілізували на війну. Нас стала вчити молода вчителька, евакуйована з заходу. Їй було близько 18-19 років. Вона була дуже нервова. Страшенно била учнів. Побила й мене. У диктанті я замість „ё” у слові „нёбо” написав „ъ” (такої букви зараз в алфавіті немає). Цю вчительку зняли з роботи за побої. На її місце прислали молоду вчительку Валентину Григорівну. Це була випускниця-гімназистка, що після гімназії закінчила якісь курси. У моїх спогадах це єдина вчителька, яку не забуду до смерті. Молода, вродлива, з усміхненим обличчям. Над нами пролетів тихий ангел. Ласкава, з щедрою душею і якоюсь незримою силою, вона приворожила нас усіх. Усі ледарі підтягнулись, вирівнялись. Сором було перед нею не знати урок. Бігали ми в школу за годину до уроку, щоб скоріш зустрітися з нею. Бо вона внесла новизну в уроки, навчила нас різних ігор і сама грала з нами. Прочитала нам силу цікавих казок, кожного приголубить, по голівці погладить. Ми просто хотіли бути з нею, дивитись на неї, чути її голос і дотик теплої руки, яка гладила нас по голівці. У свої 65 років я зараз припав би до землі й поцілував черевичок і сказав: „Я радий, що є такі вчителі на землі, що ти живеш на світі, моя донечко, що ти існуєш”.
Валентину Григорівну перевели в іншу школу. Прислали Величковиху. Може, у неї був і більший досвід, але 50% учнів залишили навчання, не закінчивши школи. Залишились ті, кого примусили вчитись батьки, у т. ч. і я. Школа мені остогидла. Учитись я став гірше.
У березні 1917 року, йдучи до школи, я зустрів бабу Харитину, яка мені розповіла, що німця піймали в мішок, царя скинула „ліворуція” і мій тато скоро повернеться з полону. Незабаром ми одержали листа від батька. Це була велика радість. Ми плакали і сміялись, жити стало веселіше. У Воронежі збирали великі сходки-мітинги. Багато промовців серед натовпу вилазило на стіл з промовами. Охочих було багато. Аж штовхали один одного. Оратори запиналися, плели нісенітниці, тоді люди реготали, свистіли, а то й кричали: „Долой!” Майоріли прапори, грала музика. А ціни на все підвищувались. Цукру нема, гасу нема, одягу нема. По хатах горять каганці. Фарбують домоткані полотна дубовою корою на штани та сорочки.
7-го листопада 1917 року прийшла звістка, що Тимчасовий уряд у Петрограді скинуто і до влади прийшли більшовики.
Похмурились наші козаки. Стало всім відомо, що у кого з селян є чимало землі, у того її відберуть. Багатих поб’ють. І я від деяких товаришів у свою адресу почув слово „буржуй”. Дід мій був заможний. У Воронежі змінилася влада. При владі стала трійка ЧК. Очолили її Шемшуренко Федір (Косян) та інші. Сам Шемшуряко-кримінальний злочинець. За вбивство був засланий на вічну каторгу. Революція звільнила всіх ув’язнених. Під його вплив попали молоді хлопці, як Власенко Пилип Никанорович, Козир, Ругай, Павловський та ін. Утворилась банда, яка була у Воронежі представником Радянської влади. Почались арешти. Брали заручників.
Навесні 1918 року у Вороніж вступили німці. Разом з німцями по Воронежу роз’їжджали гайдамаки. Так звалось військо, сформоване тимчасовим українським урядом. Вони вступили без бою. У цей час я ходив уже в 2 клас так званого городського училища. Після початкової школи там вчилися 4 роки, це щось на рівні теперішніх 7 класів. Ідучи додому, я спостерігав якось цікаву пригоду. По вулиці йшла свадьба. Грала гармошка, били в бубон. За старовинним звичаєм, смалили курку. Це в день свадьби уже в молодого різали курку, часом на живій курці обривали пір’я. Це робив якийсь дружко. Курку вішали на жердину, за ту жердину чіплявся руками і ногами дружко. Жердину цю з куркою і дружком несли дужі дядьки кудись на вигін. Кругом під музики танцювали й верещали вимазані в сажі й переодягнені в циган молодиці й дядьки.
Назустріч свадьбі з порожньою пляшкою ішов німецький вояка. Одна молодиця з відьомськими поскоками, ужимками та виском підскочила до німця. Видно, німецький вояк улякнувся, бо погрозливо підняв пляшку над головою і позадкував до тину. Молодиця побачила, що німець наших жартів не розуміє і залишила його в спокої. Уже тоді я подумав, що такі дикі оргії залишились тільки в нас і нас німці вважають дикунами.
Якось у серпні всіх вразила небувала новина. На ярку біля магазина вбито гайдамаку. Це був парубок із с. Макове. Будучи у Воронежі на постої, вони вдвох прийшли погулять до дівчат на „колодки”. Треба сказати, що це таке колодки. Бо коли прийде час комусь читати ці рядки, то вже цього слова й поняття не буде. У цей час і аж до 1954 року приблизно у Воронежі та і по всіх селах не було звичаю в молоді ходити увечері на танцмайданчик або в кіно. Та їх і не було. У святкові вечори і перед святами, управившись з ділами, дівчата збирались гуртами і виходили на вулицю. А так як під дворами замість лавочок здебільшого лежали дубові колоди, то й говорили „гуляють на колодах”, тобто на вулиці. Лущать ото дівчата насіння, розмовляють, а то й заводять пісні. А парубки й собі у чоботях, добре намащених дьогтем, у сорочці-косоворотці, підперезаній пояском з китицями, збираються у гурт і з піснями йдуть до дівчат. По всьому Воронежу, хуторах і селах не змовкає спів, звуки гармошки. Здається, співає весь світ. Дівчата держаться одного місця, а парубки кочують від одного гурту дівчат до другого. Буває, оббіжать весь Вороніж – це молодші. А вже статечний парубок додержувався тієї колодки, де сидить його улюблена дівчина і жде, щоб розійшлась дрібнота, і тільки перед світом умовкає пісня. І біля хвіртки можна побачити, як шепочуться та обнімаються парочки. А іноді приляже який парубок на колодці, ненароком засне та так і хропе до ранку, поки якась молодиця не штовхоне його коромислом, йдучи по воду. Може, й нижчою була культура мого покоління і цих гулянок. Я сам на них мало бував. Але з жалем пригадую ті співочі літні ночі на Україні. Зараз співи, ігри вночі заборонено законом та сама молодь перейшла в клуб на танцмайданчик. Завмерло село. Настає ніч – чи будня, чи святкова – тихо, як у могилі, аж сумно. Зажурилась Україна.
Так ото в таку святкову співочу ніч і було вбито гайдамаку дрючками. Наїхало німецьке й гайдамацьке військо, стали погрожувати, що спалять увесь куток. Люди стали закопувати в землю своє майно. Але дівчата під погрозами зразу видали убивць. Це були Галібаренко Кузьма, Власенко Петро та Іваненко (хорунжий). Навряд, щоб це вбивство мало під собою політичну основу. На колодках біля дівчат часто зчинялися бійки. Парубки ці були без освіти, грубі задираки. Але, звичайно, у цій обстановці їм пришили політику, а не уголовщину, і стали їх шукать по лісах та балках. Парубки ці втекли. Як опісля виявилось, вони опинились у Щорса. Двоє загинули в громадянську війну, а Галібаренко залишився. Був на якійсь відповідальній посаді, зараз доживає свій вік десь у Вінниці.
Німці без бою того ж року вийшли з Воронежа, і на деякий час утворилося безвладдя. Появились якісь загони анархістів (загін Шуби), інші вдавали себе за більшовиків. 20 жовтня 1918 року з полону повернувся мій батько. Я дуже любив батька. Радості не було меж. Але на другий день батька арештували. Радянську владу у Воронежі очолила знову банда Шемшуренка (Косяна), й через 3 дні батька, як військовополоненого, випустили, а замість нього арештували дідуся. Брали заручників, хоч ніхто руки не підіймав проти радянської влади. Зимою 1918 року 5 чоловік заручників вивезли в ліс на Писарєва, там їх по-звірячому забили й трупи спалили в хатці біля цегельні. Там стоїть хрест і понині. Діда випустили. Усі жили в тривозі. Банда Косяна, яка офіційно називалась „Чрезвичайною комісією”, ночами грабувала комори. Родичу Косяна, якомусь Радченку, співучаснику по грабунку, було обрубано руку. Люди були наготові. Ночували в коморах. Двері завалювали завалкою. Десь у такій коморі банда прорубала в дверях дірку, Радченко просунув руку, щоб відсунути засув. А господар сокирою відтяв йому руку. Щоб заховати сліди, банда вбила свого співучасника й кинула в канаву на Мисиківській дорозі. Банда убила співучасника – племінника Федора Шемшуренка, молодого хлопця, щоб не було свідка. Удень влада – уночі банда..
Батько влаштувався охоронцем у Казначействі в Шостці. Там зі зброєю в руках день і ніч він був для них недосяжний.. Однієї зимової ночі батько вже прийшов додому. Аж тут нагрянула „влада”. „Отвори!” – і брудна лайка. Знаємо, що прийшли шукати батька. Усі помліли. Та якось не розгубилися. З хати в нас був хід у комору, а двері замасковані кожухами. А з комори був лаз на горище. То батько якось туди і вибрався. Мороз був великий. Двері відчинили, у хату увірвалась орава Шемшуряка. Начальником міліції був циган Бизев. Стали допитувати, де батько. Нанесли холоду. Усіх нас виставили в ряд біля печі. Мене трусило від холоду й ляку. Федір вийняв наган і пихав стволом у груди кожного. Він притулив дуло нагана до моєї скроні і пригрозив матері: „Что тебе дороже – сын или муж? Говори, где муж, иначе пристрелю твоего сынка”. У мене замліли ноги, я ледве тримався на ногах. Але думаю, пригадую зараз, ні під якими тортурами не сказав би, що батько сидить на хаті. Мати впала навколішки і благала в сльозах. Забрали дідуся, Сашка і повели. Ми вже думали, що їм кінець, але через два дні їх відпустили. Двоюрідного брата мого батька, дядю Гришу, арештували в Чапліївці, де він переховувався і захворів на тиф. З постелі і забрали. Направили його в Чернігівську ГубЧК. Там у тюрмі було багато поміщиків, воєнних чинів, були і воронізькі Гудими-Левковичі і ін. Усі ці люди були просто призначені для фізичного знищення як ворожий елемент. Вороніжці зустріли дядю Гришу зі злорадством: „А, и ты здесь, Григорий Васильевич. Ну что, добился свободы, революции?”. Там, у загальній камері смертників, він опинився у ворожому таборі, чужий цим „высокородным стражам монархії”.
Справа в тому, що в 1905 році у Воронежі була і діяла революційна організація, якою керував лікар Зеліонко. Штаб цієї організації містився на Дубині у Григорія Васильовича і його брата Павла Васильовича Чайки. Тут проводилися таємні сходки, на яких читалася революційна література. Сюди приїздили студенти і професійні революціонери з Києва, проводили агітаційні сходки. По тижню й більше потайки жили в Григорія Васильовича і в нас у саду. Григорій Васильович жив у лісі, а в нас сад був, як ліс – з бузками, ліщиною та травою. Днями вони лежали в холодку, а вночі йшли на збори. Чайка Йосип Васильович двічі в одежі робітника і належним паспортом їздив у Фінляндію на нелегальну явку і звідтіль у чемодані привозив революційну літературу. Був у нас і папірограф, на якому друкувались революційні листівки, у яких був заклик до повалення монархічного ладу. Друкував листівки Чайка Павло Васильович, який мав освіту вчителя і мав красивий почерк. Листівки розповсюджував у Воронежі й по селах. Чайки були активними революціонерами. Дід мій і батько не брали безпосередньої участі. Були на сходках, переховували агітаторів, але ставилися до цього з пересторогою. Їх улаштовував і старий лад. Жили незаможно, просто із достатком. Розуміли, що в революції вони нічого не виграють, а можуть програти. Власне, вони були, як і всі ці революціонери, не до кінця послідовні. Вони були не проти повалення монархії, зрівняння всіх у правах станів: козаків, селян, міщан і поміщиків. Не проти націоналізації заводів, фабрик, поміщицьких, монастирських і казенних земель і роздачі їх малоземельним. Але якщо, бува, одріжуть і у нас кусень землі, то така революція не годиться.
А ця організація і ставила завдання такі, які не ущемлювали селян. Ніхто в цій організації не був членом якоїсь партії. Ніхто не мав партквитка. Програма більш підходила під програму есерів, але й вони не належали до цієї партії. У 1906 році хтось із провокаторів доніс про існування організації. Почались обшуки, арешти. Арештували Чайку Григорія Васильовича, Тованця Василя (Самтута) і Тарасенка Івана. При обшуках нічого не знайшли, усе ретельно ховалось. Прокламації ховались у нас в клуні (в овині), а папірограф закопали на грядках під гурками. Чайку Йосипа чомусь відпустили, а останніх Чернігівський генерал-губернатор своєю владою присудив на висилку в Татарію, у м. Казань, на 5 років. Яку вони й відбули. Після повернення їх не взяли в армію на війну 1914 року як соціально неблагонадійних „шатателей основ”.
Зеліонко втік з Воронежа. Організація залишилася без керівництва, розсіялась. А деякі, як Тованець Григорій Ладимирович, Абрамов Денис Спиридонович і ще якийсь Савицький з Кролевця, стали на шлях терору і експропріації. Під виглядом збору грошей для революції нападали на поміщицькі будинки і грабували. Насправді ці гроші забирали собі. Одяглися в дорогі пальта, шапки. Ніде не робили. Кожному це кидалось у вічі. У Гуковому хуторі вони вирізали сім’ю поміщика Гука: його синів офіцерів, 3-х доньок. Тованця арештували, Абрамов, як грамотніший (учитель церковно-приходської школи, мав звання, а вчителем не робив), утік у США. Поміг йому брат у Петербурзі. Обох у Києві присудили до смертної кари через повішання. Тованця повісили на Лисій горі. Абрамов після революції повернувся.
Я зробив відступ, щоб вам, мої читачі, було ясно, чого так вороже зустріли Григорія Васильовича Чайку в Чернігові в камері смертників. Кожної ночі з камери викликали по 5-6 чоловік. Назад вони не поверталися, їх розстрілювали десь у дворі, чути було постріли. Дядя Гриша чекав своєї черги. Коли взнали, що дядю Гришу відправили в Чернігів, про це сповістили телеграмою в Петроград його брату Чайці Павлу Васильовичу. Той у цей час був електромонтером при Смольному – штабі революції. Він умовив свою знайому, яка брала Зимовий палац і виконувала якісь доручення Леніна. Не знаю, якими документами вона користувалась. Але зразу приїхала до нас. Це була молода красива дівчина в шкіряній тужурці, у шкіряних штанях. Весела, гомінка. Переночувала, і ранком батько одвіз її на вокзал. А в Чернігові розгорнулися події так. Уночі брязнули в камеру двері- і: „Чайка Григорій Васильович, виходь”. То було по кілька чоловік викликали, а то одного. Защеміло серце, усе ж у гурті не так страшно вмирати. Повели по довгих проходах, завели у світлу кімнату. Там за столом сиділо щось з 6 чоловік у кожанках. Один молодий хлопчик піднявся: „Здрастуйте, дядя Гриша”, – і подає руку. На боці наган. „Цей, видно, буде стріляти, – думав дядя Гриша, – та бо як ввічливо поводиться перед стратою”. Далі один каже: „Чайка Григорій Васильович, ви свободні”. Зразу не повірив. У голові шум. „Идемте, дядя Гриша, до свидания товарищи”, - сказав хлопець і повів дядю Гришу. Уже коли вийшли на вулицю і побачив перехожих, повірив у спасіння і розібрав, що перед ним дівчина. Вона привела його в готель, де замовила два номери. Розповіла, що вона з Петрограда від Павла Васильовича, і звільнила його як революціонера 1905 року, що відбував заслання. Улаштувала його сторожем націоналізованого поміщицького будинку і саду. Сказала, щоб у Вороніж не їхав, поки там все очиститься і утрясеться.
Ліку грабункам і вбивствам Шемшуренка ніхто не знає. У липні у нас на Дубині буває свято Петра. У цей день парубки робили дерев’яну гойдалку, вішали її на міцних дубах у лісі. А ліс цей був прямо проти нашого двору.
Тут росли дуби велетні до 1,5 м в діаметрі, між дубами росла трава з ромашками, дзвіночками, смолками, незабудками та ін. Це був рай земний, і в цей земний рай на Петрів день сходився народ зі всього Воронежа. Парубки наперебій лізли до гойдалки, щоб показати свою силу й хвацькість. Часом через це виникали бійки. Чимало було вже під чаркою. Ходили парочки по стежинах. Грала гармошка. Парубки й дівчата вибивали гопака. Старші стояли гуртами, дивились на це видовище і статечно розмовляли. Так от на Петрів день 1919 року, у розпал свята, на Дубину з’явилася банда Косяна на велосипедах. Звичайно, велосипеди вони забрали в їх господарів. Уся банда була добре вдягнена, а на ногах у всіх липові постоли й білі онучки. Цим, очевидно, банда намагалася символізувати свою належність до біднішого класу.
Треба підкреслити, що Шемшуренки (Косяни по-вуличному) міщанського походження. Їх було 4 брати. Змалку були великі забіяки. Моя мати, будучи дитиною, боялася через них вийти на вулицю, бо жила по сусідству. Федір, найбільш лютий садист, був малий на зріст, сухорлявий чоловічок років 35. У 15 років він уже зробив якийсь проступок, убив щотинника на Н-Сіверському шляху, за який був заарештований. Понятий, що десь супроводжував хлопця, нахилився до криниці напитися води. Тоді хлопець вхопив гострий камінь і вбив понятого та вкинув його у криницю. За це його було засуджено на вічну каторгу. Юхим, брат його, великий статний красень, був заточений в тюрму на якийсь час теж за вбивство, Данило був жонатий десь у Ковтуновому хуторі. Найменший Борис був ще молодим, років 16-17, хлопцем.
Постоявши в натовпі, уся банда, чоловік з 15, подалася до Тованця Василя Парфентійовича. Один з цих бандитів, Козир, учащав до Тованцевої дочки Галі і частенько заводив туди всю кампанію, як до майбутнього брата тестя. Відмовити їм ніхто ні в чому не міг. Там банда пиячила до смерку. Усі були насторожі. Я, батько, дядько Сашко спали на вишках у повітці. (Повітка – це навіс, де стояли вози). Дідусь, мати, бабуся спали в хаті. Уночі я прокинувся від грюкоту та гавкання собак. У дворі метушилися люди. Били в хатні двері й кричали: „Отвори!” Коли двері відчинились і частина людей ускочила в хату, батько по вірьовці спустився на двір і промайнув непоміченим у сад. Я чув голос матері, лайку людей (я вже знав, що це банда Шемшуренків). Я весь дрижав і стримував крик. Дядько Сашко шелестів соломою і шепотів мені на вухо, щоб мовчав. Далі шелест затих. Я лапав кругом, але Сашка вже не було. Як потім я взнав, Сашко продрав стріху і виліз на верх. Ніч була місячна. Він бачив, як матір водили по саду й допитували, де батько й дідусь. Тінь від слив ховала його від очей злочинців. Далі все стихло. Сашко зліз з криші по сливі і заховався в житі на городі. Батько з гвинтівкою сидів на криші омшанника і держав увесь час на мушці Федора Шемшура. Коли б той здумав вдарити матір чи бабусю, Федір був би вбитий, а мо, й ще хто. У хаті в цей час було таке. Зачувши стукіт, дідусь хотів вискочить у вікно. Але там стояв бандит з гвинтівкою. Тоді дідусь кинувся до другого вікна. Але заплутався у швейній машині. Лише тоді, коли дідусь благополучно вискочив, перебіг дорогу і вскочив у ліс, мати відчинила двері.
Усе стихло. Мати з бабусею підперли двері. Ледь живого стягли мене з вишок, і ми пішли в сад. Там у картоплі, під кущем порічок, ми укутали бабусю, а мене мати вирішила одвести до сусіда Іващенка Івана Трохимовича. Од страху й холоду у мене цокотіли зуби. У житі ми почули тупіт ніг й помчали в протилежний бік. Як після з’ясувалося, то дядько Сашко тікав від нас, а ми від нього. Кожен думав, що за ним гониться Шемшуренко (Косян). Захекавшись, ми упали під кущ, щоб відсапнутись, і тут у тиші липневої ночі ми почули якісь удари. То десь під лісом колодою били двері. Потім почувся стогін і крик: „Пробі! Рятуйте! Не мучте мене! Я вже готовий”. Усе стихло. Нас колотило. Ми не могли ворухнутись, як заворожені. Через деякий час стали вибивати двері в нас. Вищали в предсмерті наші собаки. Ми забралися до сараю Іващенка і залізли в сіно. Світало. Прокидалися люди, рипали двері. Мати злізла у двір і щось говорила з господаркою Варкою Трифонівною, а потім сказала мені, щоб я нікуди не вилазив, що наші всі живі. Собак наших, Дуная і Біланчика, порубали шаблями. Убили сусіда Тованця Григорія Парфентійовича й Іваненка (Гушака). Усе літо ми ховалися в лісі, у полі. Ночували в городі у сусідів, а на день розлазились. Уночі сходились родичі й сусіди. Цілу ніч сперечалися, що робити. Молодші, як мій батько, Кирило Максимович Пешевець, чоловік моєї тітки Насті, Петро Григорович Чайка – мій двоюрідний брат (йому було 19 р.), Тованці, вирішили знищити цю банду. Зброї було після німців досить. Були гвинтівки, гранати, револьвери. Банда ця ходила гуртом кожної ночі. Часто пиячила в Тованця Івана Парфентійовича. Досить кинути гранату у вікно, а останніх перестріляти. Але дідусь мій тут виявив найбільше глузду і умовив не чинити вбивства. Він говорив, що слідом за цим загинуть сім’ї. Хай собі буде й радянська влада. Але не можна думати, що скрізь у владі бандити. Не можна ототожнювати радянську владу з цією бандою. Коли ж їх зараз забити, то їх буде згадувати історія як героїв, що положили голови за Совєтськую власть. А нам усім смерть, ганьба, як ворогам Радянської влади. Треба перетерпіти. Сама влада їх приборкає, бо так довго бути не може. І його послухали. „Не убий, не убієнний будеш”,- написано в Євангелії.
Восени 1919 року у Вороніж вступили денікінці. Була невелика перестрілка. Червоноармійці тікали через наш город у ліс, кидали зброю. Я сидів у погребі. Чув, як били одного червоноармійця, він кричав. Його застрелили в лісі напроти нашої садиби. Дідусь ходив до начальства просити дозволу поховати його. Там, у лісі край дороги, його закопали. Щось недовго побули денікінці: у вересні прийшли, а в жовтні чи грудні вийшли без бою. Була перестрілка. Разів десять бабахнула гармата. Кулі, правда, свистіли, і народ наш, і я рачки лізли в ліс, у погріб у крайню хату.
Знову червоні, знову Шемшури. Оголосили мобілізацію. Радились, що робити. І батько з сусідами рішили тікати в Кролевець. Пересидіти. Воювать за Шемшурів не збирались. Уночі в глухому лісі перейшли річку Есмань. Ранком були в Кролевці. У Кролевці були денікінці. Зразу на базарі побачили шибеницю, а на ній повішених, у т. ч. були і знайомі вороніжці. Тут зустріли вони Чайку Григорія Васильовича. Усіх їх запросили в штаб і запропонували або вступати в армію, або йти в тил. Воювати за поміщиків ніхто не хотів, а особливо дядя Гриша. І вимушені були йти в тил. Під Конотопом у Вирівці зупинились, переховались, поки пройшов фронт і повернулися додому, але на люди не показувались. Якось зразу не відомо, по чиїй команді у Воронежі змінилася влада. Арештували Юхима Шемшуренка, а його брата Федора розшукувала радянська влада. Юхим, будучи під арештом, сказав, що знає, де переховується Федір. Цілий день ходив з 2-ма міліціонерами по Клишках, а вечором поверталися додому через Мисиків хутір. У лісі він кинувся тікати (для цього він і водив їх), та куля догнала його на переході через річку. Федора десь піймали. У Шостці судив кримінальний суд. Присудив до страти за бандитизм. Отож повилазили зі схованок наші вояки. А дідусь було все говорить: „Бач, старі таки краще знають, що воно і до чого”. Інші учасники притихли, як Ругай Грицько, Власенко Пилип Никанорович, і живуть по цей час, інші виїхали.
Я ходжу в школу. Літом пасу коні, працюю в полі, городі. Землю в дідуся одібрали. Одібрали половину городу і половину землі. Залишили щось по 8 га, бо господарство поділили навпіл між батьком і дядьком Сашком. Дідусь з бабусею залишилися жити з Сашком.

За цей час не відбулося значних подій. 1920 року дядько Сашко вступив у Київський університет. У 1924 році я закінчував Воронізький сільськогосподарський технікум. Захворіла бабуся і восени померла. Дідусь залишився сам і для ведення господарства найняв домашню робітницю. Це була гарна на вроду, привітна й роботяща дівчина з с. Івота. Звали її Маруся. Говорила вона з литовським акцентом: „Дзядусь”.
1924 року я закінчив сільськогосподарський технікум. Колгоспів тоді не було, і агрономів середньої кваліфікації нікуди не требувалось. Працював по домашньому господарству. Ні про що не думав. Але з грішми було трудно. Сільгосппродукти були дешеві. Щоб вторгувати якусь копійку, мати несла на базар важкі кошулі з молоком, цибулею, яблуками. Приносила копійки, і мені сором було просити 15 копійок на квиток в кіно. Бо кіно вже було. Клубу не було. Кіно пускали в будинку цукрового заводу. Там парубки в натільних рубашках крутили навперемінку динамку, а кіно монтер- ручку кіноапарата. Кіно було без голосу. Читали написи на кадрах, і хтось у залі (сараї) бренькав. Вечорами святними ходили на вечорниці. Дівчата збирались на гулянку літом під двором на колодах, зимою – у хаті. Туди заходимо ми, парубки, (мені було 17 років). Співаємо, граємо в карти, іноді появиться гармоніст. Тоді пішли танці. Не дуже подобались мені ці гулянки. Видно, освіта вплинула на мене якимсь таким чином, що я відчував себе тут самотнім, подумував про місто і помалу почав нудитись. Тут треба сказати, що я вже прочитав чимало книжок: Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Достоєвського, Лескова, Майн Рида, Жуля Верна, Купера, Грінченка, Куліша, Нечуй-Левицького, Вальтера Скотта і др. У селі жити стало трудно. З селян брали податок продуктами. Так що собі зоставалося дуже мало. А грошей зовсім не було. Одежа була дорога, і купити можна було десь на руках і дуже дорого. Тому одягалися просто. Бежові штани, ситцева сорочка-косоворотка, по сорочці пасок або поясок з китицями і сандалі. Зимою – галіфе й чоботи на високих підборах „бульдог” з халявами вище коліна. От і парубок хоч куди! Про костюми, галстуки, светри, пальта не було й мови, й згадки. Дівчата ходили в рясних спідницях по самі п’яти і кохтах. На голові обов’язково платок. Без платка і без картуза ходити вважалось неввічливо, зухвало. Усі зразу звернуть увагу, засудять. Деякі з старших товаришів влаштувалися вчителями початкових шкіл. Учителів тоді не вистачало. Почалось поголовне початкове навчання. Учителями призначали всіх, хто мав середню освіту. І багато було таких, що самі провчились 4-5 років. Через рік мені приїлося сільське господарство й сільське життя. Троє нас – я, Піскун Ілля і Абрамов Юрій (нині генерал-полковник) – поїхали в Чернігів здавати екзамен в Чернігівський сільськогосподарський інститут. Екзамен ми здали. Але нам сказали, що Абрамов, син учителя, буде одержувати стипендію, а ми, як сини селян середняків, у яких є своє господарство, можемо вчитися на свої кошти. Я бачив, що грошей у нас для цього нема, і ми з Піскуном більше в Чернігів не поїхали. Абрамов закінчив інститут, був призваний в армію й у війну став генералом.
1923 рік. У дядька Сашка з університетом не вийшло. Після півроку навчання його і ще кількох вороніжців, які були на одній квартирі у вороніжця (земляка) Щербака, заарештували за співучасть у контрреволюційній організації СВУ (Спілка визволення України). Три місяці просиділи вони в тюрмі під допитом. Усіх їх признали невинними і непричетними до цієї організації і випустили. Щербака, його дочку Марусю, воронізьку Гудимович Настю (студентку) розстріляли. Сашка зразу мобілізували в армію. 1925 року він повернувся з армії і восени одержав призначення вчителювати в село Чуйківку Ямпільського району. Дідусь залишився сам з наймичкою, уже другою. Сумно мені стало на господарстві. Щось мені стало здаватися, що тут і без мене впораються, а я ніби зайвий, нахлібник. Трудно мене зодягать. А грошей мені треба. Хотів я собі купити якусь музику, хоч балалайку, і рушницю, щоб ходити на полювання, і багато інших дрібниць, але просити грошей на це у мене і в голові не стояло. І вирішив я теж вчителювати. Їздив у Глухів, у Шостку, в Новгород-Сіверський – скрізь подавав заяви і як на гріх мене не приймали, відмовляли. Чи то мій хлоп’ячий вид, розгубленість були тому причиною, чи були помилки в заяві чи анкеті. Пам’ятаю, треба було заповнити графу „родинний стан” – це значить, чи жонатий, чи ні. Я щось писав там недоречне: „батько, мати, дідусь, дядько” та ін., а запитати було ні в кого, і я соромився свого незнання. У січні 1925 року в газеті я прочитав, що в Луганському окрузі (Ворошиловоградська обл.) потрібні вчителі. Приймають усіх, хто має середню освіту. І от я, Куліченко І. Н., Крисько О. пишемо заяви. Нам присилають призначення в Дмитрівський район. Збираємось їхати разом. Мені веселіш. У такі далекі подорожі та на незнайому роботу було їхати страшнувато. Спорядила мене мати. Наклала в сундучок і пряників, і сала, й ковбаси, і яблук, і варення банку, і подушку, і одіяло ватне. Ледве від землі підіймаю я свою ношу. Ну а грошей на білет тільки туди вистачило. От я вже й у вагоні 3 класу. Дивлюся у вікно. На пероні батько й мати. На очах у них сльози. Од’їжджає в чужу сторону єдина дитина. Знаю їх двоїсте почуття. І жаль розлуки, і немає в тому необхідності, як у кого, наприклад, багато дітей. І бажання бачить свою дитину не з вилами в руках коло гною чи за плугом, а на почесній роботі. Ще тоді „вчитель” звучало гучно, гордо. Були ще села, де вчитель один був грамотій на село. Я сам боготворив вчителя і вважав його найяснішим, найрозумнішим, всезнаючим. І ідучи на цю роботу, дуже сумнівався відносно себе і своїх знань. Дивився на це з острахом. Мені здавалося, що мої дорогі тато й неня крізь вікна вагона читають у моїх очах ці сумніви, „смятеніє” моєї душі. Коли б не було зі мною супутників, я, напевне, розплакався б і потягнув свій сундучок з вагона. Але я скріпив своє серце. Ударив 3-й дзвінок на вокзалі, і поїзд рушив...

Записи за 1973-1976 роки. Зошит №1
Чари мого дитинства.

Радості в моєму серці, що й у грудях не вміщається. Дідусь їде до млина на мости (на р. Есмань, туди, де зараз брикетний завод). Мені щось 7-8 років, дідусь бере мене з собою. На возі накладено мішки з зерном. Запряжена гніда й дужа кобила, й ми виїздимо. Уже на виїзді в поле ми з’їхались з дядьком Гришею, а там на возі сидів Петрусь, мій двоюрідний брат і хрещений батько-папашка. Він старший за мене на дев’ять років. Я дуже його любив. Він дозволяв мені брати все, що в нього було: кольорові олівці, фарби, балалайку, цимбали і навіть велосипед, чого ми не мали. Їхали ми вузенькою дорогою. Обабіч половіло жито. Ще не було жарко. У небі дзвеніли жайворонки, у житі підпадьомкали перепели.
Я зачаровано дивився на цей простір, на дивовижну красу. Та ось під’їхали до лісу. Мій хрещений перебіг до нашого воза й сказав, що зараз треба кричати „Гоп! Гоп! Гоп!”. Це ми в’їхали в Глибоку дорогу. Дорога глибока й вузька, не розминутись. При в’їзді треба попередити зустрічних, щоб підіждали. Ми кричали „Гоп! Гоп!”, аж поки проїхали Глибоку дорогу. Там у лісі ждали нас аж три підводи. По обидва боки дороги стояли рівні, як свічки, височенні сосни. Здавалось,вони верхівками підпирали небо, вузька смужка якого виднілася над дорогою. Під соснами були непроглядні зарослі ліщини, малини, ожини. Туди ніколи не проникало сонце. Бризкала холодна роса з вітів. Було прохолодно, хоч сонце вже піднялось височенько. Пахло прілим листям і грибами. Десь у вишині, у піднебессі, над лісами кружляли коршуни й подавали бойовий клич: „Ки-ги! Ки-ги!”. Виїхали на болото. По болоту дерев’яний настил. Віз підстрибує по колодках. По обидві сторони дороги рідкі старі берези й кущі. Між ними височенна трава з незабудками, смолкою. Пахне квітами і болотом. А ось уже чути плюскіт падаючої води і якийсь гул. З-за дерев з’явилась будівля млина. То гули жорна. Пахло мукою. Біля млина було доволі людей – заводчан. Вони ждали черги. Я вперше в житті побачив став – широкий плес води, обрамований комишевими зарослями. Біля берега на піщаній мілині ходили зграї плотви та красноперки. У мене зразу з’явились хижі інстинкти, як у вовченяти. Я аж заколотився. А мій хрещений Петро й дядько Сашко вже розмотали вудочки, плетені з білого кінського хвоста, наліплювали на гачки хлібний м’якуш, для чогось плювали на нього і закидали у воду. Я бачив, як рибка взяла хлібець у рот, поплавок занурився в воду. Хрещений смикнув за вудлище й витяг чималеньку плітку. Я зомлів від радощів, тримаючи її в руках. Біля нас стовпилося чимало глядачів. Недалекий сусіда, дід з борідкою, сказав: „А дай мені її, я її з’їм”. – „Сиру?” – здивувався я. „Аж побачиш”, - сказав дід. Це був хорунжий Михайло. Я запитально подивився на хрещеного. Той кивнув мені, щоб я віддав, а сам пильнував за поплавком. Хорунжий взяв ту рибу й почав її жувати з голови. Хвостик риби тріпотів у нього в роті, аж поки зник. Я був приголомшений. Мені було дуже жаль тої рибки. Які муки вона прийняла на зубах у того хижого діда. Які страшні люди. Я сказав папашці, щоби більше він рибок діду не давав. Петрусь усміхнувся й пообіцяв. Йому тоді було щось років 16-17. Дав і мені вудочку папашка. У перший раз я відчув у руках посмик вудочки. Перший раз впіймав свою маленьку рибку, уперше в мене затріпотіло серце мисливця, таким воно залишилось і до сьогодні. Я полюбив навіки цей затишний райський куточок. Звали цей млин „Мости”. Він був власністю Гамаліївського монастиря. Його орендував Гречка з хутора. Тут були два млини. Млин на два камені, круподерня. На другому млині молов один камінь, просорушка й валуша. У валуші ступи товкли, валили домоткане сукно. Там була одна хатка мірошника і коло хати човен.
У неділю чи празники млини не мололи, людей там не було. І я часто там рибалив. Риби було багато. А рибалок так, як тепер, не було. Селяни тоді працювали не в колгоспах, а в своєму господарстві, і рибалку вудочками вважали справою несерйозною для порядного господаря. Не личить доброму господарю марнувати час. Були у нас два завзяті рибалки: чоботар Прокопенко і Гречка. То були пристрасні рибалки. Ловили разом. У вершині ставу у них було старе вогнище, там вони часто й ночували, варили уху та чай. Але з них насміхались. Мовляв, то люди несерйозні.
З Путивля в той далекий час І імперіалістичної війни 1914 року приїхав Володя Терещенко. Там, у Путивлі, його батько Степан працював чоботарем, заробляв добре, жили вони добре. На війні батька вбито. І Володя з матір’ю приїхали до діда у Вороніж. Вони бідували, ото з Володею ми часто ходили на Мости по рибу. Сядемо у неділю на човен, запливемо у вершину між латаття кувшинок та білих лілій. Ловимо там цілий день. Мені накладала мати торбу на двох, чим голодний Володя був дуже задоволений. Його батько Степан був кращим товаришем мого батька. Не знав я, що вже тоді Володя був хворий на туберкульоз і скоро помер у 9 річному віці. Я дуже переживав і плакав. Але в такому віці і горе, і радість скоро проходять. Ходив туди, аж поки став спустили і стали добувати торф. Зараз там пустеля і вітер ганяє пилюку.

Запис 1987 року. Зошит №3.

Крещение в Воронеже

Дедушка и бабушка мои вспоминали, что в дни их молодости на месте теперешнего озера был пруд, принадлежавший помещику Дреганевичу. На плотине круглосуточно работала его мельница: можно представить себе, сколько родников поддерживало уровень воды в пруду. Отец дедушки с неким Ковпаком арендовали этот пруд и платили помещику за право ловить здесь рыбу. Ее отлавливали один раз в году, между праздниками Рождества и Крещения.
В канун Крещения в середине пруда выпиливали прорубь в виде креста. Из выпиленных льдин сооружали крест, поливали его свекловичным квасом, отчего он становился красным, К кресту пристраивали икону с изображением крещения Иисуса Христа в р. Иордань. Крест украшали кролевецкими рушниками. Вокруг в снег втыкали молодые сосенки. В день Крещения сюда приходили все пять священников из пяти церквей и пять хоров. Пел один сводный хор. После окончания богослужения освященную воду черпали просто из проруби. Можно представить себе, какая чистая родниковая вода была в то время в пруду, если ее употребляли для питья.

„Советское Полесье” 28.01.1998

Масляна неділя у Воронежі

До колективізації та деякий час після неї у с. Вороніж, навколишніх селах у кожному дворі тримали корову, а то й дві. Продуктів було багато. Вони були дуже дешеві, і їх важко було продати. Тому молочні продукти були повсякденною їжею в сім’ї.
Літом сир і масло трохи присолювали і клали у дубову діжку-маслицю. До осені вона була повна і ждала свого часу в льосі.
Уже в перший день масляного тижня на сніданок були вареники з гречаного борошна. Умочали в розтоплене масло або в сметану. Пекли гречані млинці. На гарячий млинець клали шматочок масла. Умочали і в сметану. Так харчувалися увесь тиждень. Була копчена й суха риба.
На масляній жінки не пряли, мужики не гупали ціпами на току. Порали худобу, ходили в гості, тягали колодку. Тягання колодки – традиція. До невеликого березового дрючка прив’язували мотузок. Зайшовши до хати (де є діти), незважаючи на вік, прив’язували до ноги ту колодку дівчині чи хлопцю, хто перший зустрінуться. Це, „штраф” батькам за те, що не одружили своїх дітей на м’ясниці. На столі з’являвся графинчик з вишнівкою чи слив’янкою, риба, ціжений горох та інше.
Було, після обіду мужики вивертали з саней-розвальнів оглоблі, витягали їх на гору. Звичайно саней було двоє, їх ждав натовп жінок та мужиків. Вони розганяли сани, падали на них і з піснями мчали аж до річки. Малеча з галасом мчала слідом. Так розважались до темного. Для нас це були незабутні дні.

„Советское Полесье” 23.02.1999

Почему Воронеж?

Есть несколько версий о происхождении названия пос. Воронежа. Одну из них мне в пятидесятых годах рассказала местная клишковская учительница-пенсионерка Е. С. Мисевро. Передаю ее рассказ по памяти.
В те далекие времена, когда еще не сложилось Киевское государство, люди, населявшие наши места, жили отдельными племенами и родами. На берегу р. Десны между двумя поселениями разгорелась кровопролитная война. Существовал тогда жестокий закон кровавой мести. За убитого родичи должны были отомстить не только убийце, а всему его роду, уничтожить его до единого человека.
Оставшиеся в живых дети, женщины, старики побежденного поселения бежали от Десны в безлюдный лес. Запутывая следы, пробираясь между завалами старых, свалившихся лесных великанов, через множество лесных озер и предательских трясин, беглецы остановились на высоком берегу р. Осоты в том место, которое в нынешнем Воронеже окружено улицей Садовой. Долгое время жили скрытно, оторвано от всего мира. Но прошли годы, улеглись страсти, а, может, сменились и поколения. Жизнь заставила установить связь с придеснянцами ради меновой торговли. Надо было приобрести оружие, глиняную посуду, ткани. Стали наведываться в поселение и торговые гости с берегов Десны.
Увидев, что жители того малочисленного слабого поселения не могли охотиться на крупных зверей: зубра, лося, кабана, медведя, а приспособились питаться рыбой, боровой и водоплавающей птицей, пренебрежительно назвали их "воронъяжцами". В единственном числе – "воронъяжц". Со временем выпали "ъ" и "ц" и стал Вороняж, впоследствии Воронеж.
Поселок наш, очень древний по своему происхождению, на мой взгляд, имеет непосредственное отношение к "Слову о полку Игореве". Когда список "Слова" еще хранился в пыльных архивах Спасско-Преображенского монастыря, и о нем никто не знал, историк Татищев так описывает возвращение Игоря из половецкого плена:"... Когда князь Игорь с половцем Овлуром въехал в сельцо Михайловское, что верст за 20 (в половине дня пути ) от Новгород-Северского, конь под ним споткнулся, Игорь упал и повредил ногу. Дальше верхом он ехать не мог. Тогда из с. Михайловского послали человека в Новгород-Северский возвестить, что Игорь вернулся.
В Новгород-Северском не поверили, но Ярославна сразу примчалась в с. Михайловское. При встрече они обнялись и от радости долго плакали, не в силах проговорить единого слова... "Где же на пути из Путивля в Новгород-Северский находилось с. Михайловское? Не было его ни на старых, ни на позднейших картах. Нет от него и следов. На этой середине дороги от Новгород-Северского и находится Воронеж. Версия о происхождении названия наводит на мысль, а не имел ли в то время Воронеж двойное название? Ведь "Вороняж" — это название, навязанное соседями, оно для жителей было нелицеприятно. В связи с этим возникает мысль, а не называли ли воронежцы в то время свое селение по названию Михайловской церкви?
Пантелеймон Кулиш сетовал на своих земляков за то, что они разобрали старую деревянную Михайловскую церковь, закрыли идущие от нее подземные ходы, и тем самым перечеркнули страницу истории Воронежа. На месте старой церкви воронежцы построили новую, кирпичную. И назвали ее Николо-Михайловской потому, что она имела два этажа. Нижняя подземная, зимняя, отапливаемая — Михайловская верхняя, летняя — Никольская. Воронежцы упорно хранят память святого Михаила и считают его своим покровителем. Зная обо всем этом, Татищев из деликатности назвал Воронеж так, как называли его в то время сами жители. Со временем, когда слово "Воронеж" утратило свое первоначальное значение, воронежцы свыклись с этим названием и даже полюбили его. Существовал ли "Воронеж" во время похода князя Игоря? Безусловно "Вороняж" упоминается под 1177 годом в Ипатьевской летописи, точнее в её последующих копиях ( Хлебниковской, Погодинской ), тогда как в первоначальном летописном своде Ипатьевского монастыря (г.Кострома ) написано ,, Воронаж ,,. В самой старой Лаврентиевской летописи под тем же 1177 годом указано ,,Воронож,, ,возможно, именно тогда "вороняжцы" без сопротивления выдали рязанским послам князя Ярополка. Вне всякого сомнения, Воронеж существовал задолго до этой даты, до крещения Руси – более тысячи лет тому назад.
Самым убедительным доказательством существования Воронежа до крещения являются археологические находки. На огороде Шелковича, рядом с Николо-Михайловской церковью после войны был обнаружен каменный идол-бог дохристианского верования. Он должен храниться в средней школе, где после долгих скитаний по углам и сараям нашли приют ценные экспонаты, собранные ушедшим уже из жизни воронежским краеведом Н. А. Андреевым.
Известно, что князь Владимир насаждал на Руси христианскую религию насильно. Многие люди сопротивлялись, прятали старых богов, зарывали в землю и долго еще молились и старым и новым богам. В Ипатьевской летописи — "Повесть временных лет" — есть такой рассказ:
– Апостол Андрей, ученик Иисуса Христа и его современник предпринял путешествие на северный берег Понта Евксинского (Черного моря) с целью распространения учения Иисуса Христа. Посетив город-полис Корсунь, он поплыл вверх по Днепру. В те далекие времена вода в Днепре стояла так высоко, что пороги были под водой и препятствия не чинили. В живописном месте под крутым правым берегом, поросшим девственным лесом, он сделал остановку. Вошедши со своими учениками на одну из гор, он водрузил там крест и сказал, что на этом месте возникнет большой и многолюдный город. Там и вырос г. Киев. Дальше он поплыл вверх по Десне и достиг Новгород-Северского...
По возвращению в Рим он рассказывал, что в Новгород-Северском он видел удивительных людей. Они раздевались донага, залезали в деревянный сруб, из которого валили пар и дым, раскалялись там докрасна, секли себя розгами до изнеможения, чуть живые вылезали из сруба, обливались студеной водой и становились здоровее, чем были до этого. Удивляло то, что все это они делали добровольно, без всякого принуждения и ежедневно.
Автор "Повести временных лет", весьма сведущий монах Киево-Печерской лавры, таким образом утверждает, что когда на месте Киева еще стоял одинокий крест, Новгород-Северский уже был крупным населенным пунктом с довольно высокой культурой, коль там уже ежедневно работала общественная баня. Существовал ли в это время Воронеж рядом с Новгород-Северским? На этот вопрос ответа нет.
Но то, что на месте Воронежа жили люди за 15-20 тысячелетий до нашего летоисчисления, это несомненно. Указанный период жизни человека археологи называют периодом позднего палеолита (старого камня). В эпоху неолита – нового усовершенствованного камня 7 тыс. лет назад люди уже научились придавать каменным орудиям симметричную форму ( разпиливали, шлифовали их, а в конце неолита 5 тыс. лет назад уже и просверливали в камне дыры), занимались мотыжным земледелием, сеяли ячмень, пшеницу, просо, камнем на камне мололи зерно на муку, умели обжигать глиняную посуду и делать ткани.
На территории Воронежа найдено, по имеющимся у меня сведениям, четыре каменных орудия того времен. Каменный топор мне показал еще в 20-х годах мой одноклассник П. Я. Гречко. Найден он был в яме на огороде рядом с Преображенской церковью. Вокруг топора виднелась глубокая борозда, видимо, для крепления к держаку. Судьба топора мне неизвестна.
Каменный молот в околицах Воронежа нашел воронежский археолог И. С. Абрамов. Знаю об этом из его .слов. Судьба изделия неизвестна. Каменный топор на околице Воронежа нашел бывший агроном колхоза "Дружба народов" В. Марченко. Он был сдан Н. А. Андрееву и должен храниться в средней школе. И четвертое орудие — каменной молот — случайно обнаружил я.
На уроке истории в Мисиковской школе рассматривали иллюстрации каменных орудий.
— А у нас под амбаром валяется вот такая штуковина, — заявил Миша Череповский. Я прервал урок, и мы гурьбой побежали на его подворье. Из-под амбара он вытащил каменный молот. Из какого он камня сделан, сказать не могу. Выдержана идеальная симметрия, молот тщательно отшлифован, насквозь просверлена круглая дыра для рукоятки. Отец Миши рыл яму для погреба, удивился находке да и бросил под амбар.
Как он попал туда? Потерян? Выброшен по причине негодности? Или хозяин его пал в борьбе с хищником? А может, там было стойбище и рядом таятся еще находки? Это песчаный бугор на левом берегу Осоты в 120 м от русла, где и сейчас пульсирует родник, из которого хуторяне пьют воду.
Такие отшлифованные орудия встречаются очень редко. Археологи считают, что они не пришли на смену грубо сколотых орудий потому, что шлифовка отнимает много труда и времени и нисколько не улучшает производительность. Скорее всего, это было боевое оружие для защиты и нападения, возможно, парадное.
Воронеж, несмотря на глубокую древность, ничем не отличился. Долгое время он был удален от торговых водных путей в лесной глухомани и остался на задворках истории. Никаких раскопок в центре Воронежа не производилось. Все находки случайны.
За периодом неолита археологи отличают с 5 тысячи лет назад медный период. Медь — дар природы, она встречается на земле в чистом виде. Но медь не заменила камня: она мягкая и больше шла на украшения. И. С. Абрамов с разрешения археологического комиссии в 1907 году раскопал на восточной окраине Воронежа несколько курганов. В курганах были обнаружены, остатки трупосожжения и трупоположения. При некоторых женских скелетах находились стеклянные и медные височные кольца, глиняная посуда. Раскопки подтверждают, что здесь уже в 8-9 столетиях жили люди, но это наш жезезный век. Возможно, к началу железа относится найденное на усадьбе Герасименка ( ул.К-Маркса ) захоронение всадника с конём ( скиф ? ). Но вот раньше от бронзового века (4200-800 лет до нашей эры) мне неизвестно никаких следов. Или в это время Воронежа не существовало, или бронзу переплавляли на более современные предметы и под амбары не выбрасывали. Бронза — это уже победа человека над природой, ведь в природе бронзы нет. Бронза — сплав меди и олова, она тверже меди, а плавится при температуре намного ниже, чем медь. Но и бронза не заменила камень. Только железо заменило его.
Возможно, в существовании Воронежа были перерывы, как в Трое, где тринадцать раз города разрушались и двенадцать раз отстраивались заново через разные промежутки времени. Так в последнем Лаврентиевском летописном упоминании значится 1284 г., когда князь Липецкий Святослав скрывался ,, в Вороножскых лесах,, от татарского баскака (собирателя налогов) Ахмата. А историк Лазаревский сообщает ,что в начале ХVII ст. на р. Осоте стояла мельница, через которую ездили присеймские жители на базар в Новгород-Северский". Возможно, вокруг этой мельницы и вырос современный Воронеж.
Предполагается, что осенью 1239 года Воронеж был разрушен татарами. Зимой 1664 года Воронеж был разрушен "до останку" польскими войсками во главе с королем Яном-Казимиром. Вскоре последовал указ царя о том, что новоселы Воронежа освобождаются от налогов и всяких повинностей на десять лет и Воронеж быстро заселился.
Версия о происхождении названия Воронежа, летописные и археологические данные (известные мне) сходятся в том, что Воронеж — старейшее поселение Сумской области, а может и Украины, начало его возникновения и происхождение названия уходят в глубину веков. И в версии, и в летописи встречается общее название "Вороняж".
Возникает мысль, что версия близка к правде, тем более, что учительница, рассказавшая мне о ней, заверила меня, что прочитала об этом в каком-то издании Черниговской епархии. Передо мной ежемесячный журнал "Епархиальные ведомости Черниговской епархии" за 1864 год. В конце последних номеров есть раздел: "Происхождение названий городов и сел Глуховского уезда". В этих номерах описаны Глухов, Слоут, Ярославец и др. В конце последнего номера есть примечание: "Продолжение следует". Думается мне, что где-то в запасниках Черниговского и Новгород-Северского музеев должны храниться эти журналы за последующие годы. Может, там и прочитала Ефросиния Степановна версию о Воронеже.

„Советское Полесье” 11, 14, 18.06.1997

Чого висох став Лещинського?


На західній окраїні села Вороніж збереглася давня гребля. Старі люди, у тому числі і мій дід, розповідали, що за їх пам’яті там були став і млин. Млин працював цілорічно. Права сторона, затоплена ставом, належала купцю Лещинському. Ліва — землевласнику Миклашевському, що жив у м. Стародубі. Кому з них належав млин, як вони ділили прибуток від нього — я не знаю. Відомо було, що Лещинський забирав з млина весь мірчук (натуральну оплату за помел) і переганяв зерно на горілку у своїй ґуральні, що стояла неподалік на правому березі Осоти. Повз млин тягнувся міст, через який селяни їздили по брагу для худоби.
Усіма угіддями пана Миклашевського завідував місцевий житель Хелюс. Ліс стеріг лісник Бережньов, кордон якого знаходився в гаю біля Мисикового хутора. Я чув, як цей лісник, тоді вже дідок, розповідав моєму батькові, що він Миклашевського бачив тільки один раз. Та ще якось приїздили його сини-студенти. Два дні водив він їх по лісах. Коли вони побачили дубовий праліс з деревами від одного до двох метрів у поперечнику, то сказали, що такої краси, такого райського куточка не зустрічали ніде. І пообіцяли, що поки вони житимуть, доти жодне дерево тут не буде зрубане.
Говорив лісник, що Хелюсу було повна довіра, і що він вершив усі діла на свій розсуд, не завжди питаючи згоди пана. Підтвердженням цьому є так зване «Ярошине болото». Поруч з греблею, коло млина, як острів серед панської сіножаті, трохи менше гектара, косив Ярош, нічого за це не плативши. Розповідали, що на греблі гурт завізчан якось чекав черги до млина. Неподалік стояв стіг сіна. Подивився на той стіг якось Ярош, почухав потилицю та й каже: «От би мені хоч півдесятини такої сіножаті... Немає в мене сіна. Біда!»
Почув ці слова Хелюс, що нагодився на цей час, та й говорить:
— Он у тебе сокира в руках, то як кинеш її до отого куща лози, будеш косить од лісу до стрижня і до куща.
Гадав, видно, що туди сокири докинути не можна. Але Ярош той, мабуть, був чоловік неабиякої сили, — та ще, звісно, підігрітий надією... Ну, попросив він людей відійти подалі від нього, а тоді закрутився, мов дзиґа, та так пожбурив ту сокиру, що вона впала аж за кущем та по льоду проїхала ще трохи далі.
Хелюс дотримав слова. Ярош косив те болото до самої революції.
Пізніше Лещинський і Хелюс щось між собою не поділили. Хелюс наказав на своїй стороні прокопати канаву. Вода нею збігла зі ставу. Млин припинив роботу, недовго після цього попрацювала й ґуральня.
А якось Лещинський зазнав чималих збитків від торгівлі лісом і не міг сплатити борг моєму прадіду. Домовились, що цей борг прадід буде відбирати брагою та горілкою. Так ото в хаті під лавкою і стояло чимале барило з тією сивухою. У суботу, по трудах, сидить він у хаті та й дивиться на вулицю у відчинене вікно. Тут верхи на коні їде Грицько пасти на ніч.
— Грицько! — гукає прадід. — А прив’яжи-но коня до плоту та зайди до хати.
Тут слід зауважити, що отой згадуваний дубовий праліс закривав з півночі нашу вулицю, — тоді вона ще звалась «Дубина». Від дороги ліс був відгороджений тином. Там косилося. Ну, так Грицько ото вже в хаті. А на столі — чарочка маленька, на один ковток. Випили, понюхали тараню, бесідують. Коли й Данько припнув коня до плоту. А по якомусь часі вже стоїть на прив’язі чи не дванадцятеро коней — коли не більше. У хаті йде весела бесіда. Тоді, бач, горілку пили невеличкими чарочками, не те, що тепер: укинув зразу у пельку двісті грамів, очі посоловіли, не до спілкування. Або спати, або до співрозмовника чіплятися. Немає нікого навпроти — до жінки придиратися чи тещу з хати гонить. Яка в кого натура.
Не подобались ці «асамблеї» моєму діду, тоді Івану-парубку. Та і його жонатий брат Василь не дуже їх любив. Довго мулялись. Що неспокій, а головне — батько ж гроші пропиває! Та батька боялися. Його у Воронежі Чайкою-богатирем прозвали. Не за багатство, а за його незвичайну силу. Говорили старі люди, та й дід підтверджував, що він за іграшку через ворота пудову гирю перекидав. А то якось на Миклашевській греблі загруз у багні віз зі снопами. Чоловік щосили лупив ціпком волика по ребрах, а той упав у калюжу, простяг голову — і хоч убивай.
— Що це ти робиш, окаянний грішнику, Бога побійся! Хіба так можна над скотиною здіватися, га?! Ану, дай сюди дубця, я почну тебе по хребту гамселити, побачиш, чи в-тебе сили прибавиться? Розпрягай, діла не буде.
Це мій прадід нагодився на цю оказію. Ну, погонич здвигнув плечима, звільнив вола від упряжки, вивів на сухе. А прадід скинув чоботи, заліз у калюжу, взявся за голоблі: «Помагай!» — гукнув. Уперся, витягнув воза на вільний шлях: «Хух! Де ж та скотина вивезе, коли й сам ледве витягнув. Хух! Тепер запрягай». Помив ноги у ставу, взувся — та й пішов своєю дорогою.
Слухав я це, коли мені вже було сімнадцять років. Не вірив. Усі запевняли, що все це — суща правда. Підтвердила й бабуся Марія, жінка дідового брата Василя.
Ну так от, відносно горілки. Зиск таки переборов страх, дід мій, як дужчий, коли «асамблея» в котрий раз була у повному зборі, увійшов до хати, взяв барило поперед себе та й попер його надвір. Почув за собою батьків сміх: «О! Бачили? Таки не витримали, каналії». І гості роз’їхались. Просто прадід хотів знати, як будуть сприймати ці «асамблеї» його діти.
Дід виніс те барило удвір та так тріснув ним об свиняче корито, що клепки розлетілися, а вранці жінка винесла в те корито свиням їжу. Потім із зойком вскочила до хати: «Ой, господи! Ой, рятуйте! Кури всі подохли, свині конають, ви тільки погляньте, що робиться!»
Уся велика сім’я висипала у двір. Дебелі кури лежали недвижимо. Свині, витягнувши ноги, блаженно рохкали. Котра хоче встати, зачеберяє ногами, кувікне — та й знову повалиться. А півень ледь голову підняв та: «Кукур-ріку! Кукур-ріку!!» Уже захрип, а пісню кинути не може. Глянув прадід та й зареготався: «Ти бачиш, я й не знав, що п’яні люди й свині якраз однакові!..»

„Советское Полесье” 26.08.1998

Преданье старины глубокой

Тот, кто проезжал дорогой с Воронежа на Клишки, невольно обращал внимание на лес, раскинувшийся по левую сторону. Он тянется до самой реки Осоты. Только старожилы помнят, что когда-то этот лес назывался Куреповщиной. По преданию именно здесь скрывался разбойник Курепа, одно имя которого наводило страх на богачей.
Воронежцы не боялись этого разбойника и не выдавали его властям. Курепа никогда не трогал бедных. Более того, он часто помогал им.
Чаще всего Курепа ветречал на Новгород-Северском шляху купцов, помещиков и забирал у них все, что можно было взять. Но никто не помнил, чтобы дело доходило до кровопролития.
Возможно, это был тот самый Гаркуша. За свою жизнь он много раз менял фамилию, запутывал следы, скрываясь от властей.
Вот что рассказал мне о Курепе мой дед — Иван Александрович Чайка.
...В те давние времена, задолго до постройки железной дороги, Новгород-Северский шлях был многолюдным и шумным. Ехали на волах чумаки, весело позванивали колокольчиками почтовые тройки, мчались шестерней рыдваны. Толпами шли богомольцы, нищие с торбами, пестро одетые цыгане. А ночью на шляху горели костры — это чумаки варили себе нехитрый ужин.
Вот по этому шляху и ехал на волу горшечник: вез в Воронеж, на ярмарку, горшки. Дело было летом. Высоко в небе стояло солнце, и казалось, что все оцепенело от жары. Горшечник не заметил, как заснул.
Проснулся он от того, что воз начало подкидывать, в лицо хлестали ветки. «Что за наваждение? — подумал горшечник. Открыл глаза и чуть не вскрикнул от страха. По обеим сторонам воза шли рослые молодцы с ружьями на плечах. Они подгоняли вола, переговаривались между собой.
Смекнул тут горшечник, в чем дело, да и дух затаил. Вот меж кустов показалась полянка. Здесь и остановили вола, быстро освежевали, нанизали куски мяса на вертела и к костру. Скоро появился бочонок с водкой, и пошел по кругу ковш. Не обошел он и горшечника.
Напились, наелись разбойники и за играли «троїсті музики». И такое, пошло веселье, что горшечник и не заметил, как ноги сами понеслись в пляс. А потом в ход пошли горшки: разбойники подбрасывали их и палили по ним из пистолей.
Заснул горшечник в обнимку с разбойниками. Проснулся на рассвете и не поймет: приснилось ему все или наяву было? Огляделся кругом и тяжело вздохнул: какой там сон. Земля покрыта черепками, обглоданными костями. Сразу все вспомнил горшечник и не удержался от слез: ни быка нет, ни горшков.
— О чем задумался, казак? — услышал он сзади голос.
Обернулся, смотрит — сам атаман Курепа стоит.
— Не горюй, — говорит, — вот тебе мешок, а в нем горшок, что уцелел. Пока до Воронежа не дойдешь, мешок на развязывай. Мои хлопцы выведут тебя туда, откуда привели.
Пришел горшечник в Воронеж, когда ярмарка была в разгаре.
— Откуда, с каким торгом, — спрашивают у него.
Стал он рассказывать. Хохочут все, не верят.
— Ты хоть мешок развяжи да посмотри, что там за чудо лежит.
Кинул горшечник мешок обземь. Что-то треснуло и зазвенело. Развязали мешок, заглянули:
— Мать честная, царица небесная, да тут полон горшок золотых червонцев. Вот это торг. Тут не бычка, а целое стадо можно купить.
Об этом случае долго вспоминали воронежцы.
...Чуть заметно качаются на ветру могучие сосны бывшей Куреповишны. Много тайн хранят задумчивые сосны.

„Советское Полесье” 06.07.1976, 15.11.1991

Легенды и были

Далеко по Сейму разносились звуки музыки и песен крепостного хора и загулявших гостей. Это граф Кирилл Разумовский — уже бывший и последний гетман Правобережной Украины и президент Российской Академии наук справлял бал в своем замке в Батурине.
На бал приехали знатные паны со всей окрути. Был на него приглашен и граф из нашего Воронежа генерал-майор Гудович. Он только недавно приехал из Петербурга. Екатерина ІІ при восшествии на престол удалила из столицы всех приближенных своего предшественника, в том числе и Гудовича, который и оказался таким образом в своем имении.
...Гости Разумовского были восхищены организацией вечера. Особым вниманием пользовался придворный вельможа, который отличался столичными манерами, изысканными речами и лихо танцевал с дамами. А когда он объявил, что знает, где скрывается Гаркуша и что этот разбойник по существу уже у него в руках, общему ликованию не было предела.
И это не удивительно. Семен Гаркуша был запорожским казаком, ходил в походы против турок и татар, участвовал во взятии Очакова и Хаджибея. После ликвидации в 1775 году Запорожской Сечи многие казаки бежали за Дунай, другие разбрелись по Украине, образовали гайдамацкие отряды, производили набеги на богатые имения и этим жили. Руководителем одного из таких отрядов и был Семен Гаркуша. Одно его имя наводило ужас на богачей. Особенно доставалось панам, жестоко обращавшимся со своими крестьянами.
Действия Гаркуши отличались особым почерком. Он не допускал кровопролития. За издевательства над подданными он мстил по-своему. Типичным примером такой мести может служить его «визит» к Базилевичу — городничему гор. Конотопа. Жена городничего, прозванная по первому мужу Пурпурихой, фактически завладела всей, властью в Конотопе. Садистка по натуре она истязала крепостных и горожан, подчинила своим прихотям слабовольного мужа. Однажды ночью Гаркуша вместе с товарищами, связав всех дворовых слуг, зашел в комнату городничего. Тот, до смерти перепугавшись, вскочил с постели.
— Ты лежи, — сказал Гаркуша. — К тебе дела нет. Нам нужна твоя Пурпуриха.
Положили городничиху на скамью и с большим усердием отхлестали ее.
Забрав деньги и другие ценности, Гаркуша удалился. Зная о таких «визитах» Гаркуши, гости батуринского бала были безмерно рады известию столичного вельможи. Но каково же было удивление и смущение графа Разумовского, когда через день — другой после бала из Воронежа на взмыленном коне прискакал к нему гонец с письмом от Гудовича. В письме Гудович извинялся, что не прибыл по приглашению. Он сообщал, что по дороге его остановили разбойники, разоружили сопровождавших его гайдуков, отобрали карету, лошадей, сняли со всех одежду, а его, Гудовича, закрыли в какой-то лесной избушке и выставили охрану. А потом через двое суток на том же месте все вернули. Только кучер и гайдуки были мертвецки пьяны, и ему самому пришлось на облучке занять место кучера и править шестеркой лошадей до Воронежа.
Здесь читатель может бросить реплику: преданье не свежо и все равно верится с трудом. Ну, как, дескать, казак-запорожец, век хлебавший деревянной ложкой саламаху из общего котла, мог сыграть роль столичного вельможи?
Но вот передо мной страницы, написанные украинским писателем Квиткой-Основьяненко. Он свидетельствует, что Семен Гаркуша обучался в Киевской академии. В классе философии он был одним из отличников, в чем можно удостовериться из академических списков, и на диспутах побеждал своих противников.
Кому-кому, а Квитке Основьяненко можно поверить. Ведь он не только писатель, но и долгое время возглавлял Харьковскую палату уголовного суда. А главное — он ссылается на документальные источники.
Таким образом, легенда, которая передается из поколения в поколение уже более 200 лет, не лишена реальной основы. Помню, еще в моем детстве старые люди рассказывали о Гаркуше, который где-то в Воронежской округе спрятал свой клад. И искали этот клад. В урочище Чистый Гай лежал большой валун. Называли его «Гаркушин камень». Много раз подкапывались под этот камень, надеясь найти клад. Но камень оседал все глубже, а клада так никто и не взял. Да и не было у Гаркуши никакого клада. Свой клад он носил, видимо, в сердце. Это глубокое сострадание к обездоленному люду и неудержимое желание помочь ему.

„Советское Полесье” 26.02.1988

Гаркушин скарб

Цю бувальщину розповіла мені Марія Йосипівна Чайка в 1923 році, коли їй тоді вже перевалило за 90 літ. Передаю її читачам майже дослівно.
Якщо їхати з Вороніжа по Глухівському шляху, то хати наші стояли праворуч у старому дубовому лісі, який чомусь звали Соколиною дібровою. Тепер дерева там уже вирубано. Навпроти через дорогу підпирали небо сосни, котрі, мабуть, і вп’ятьох не обнімеш. Ото там, неподалік від узлісся, лежав великий камінь.
Говорили люди, що під тим каменем розбійник Гаркуша заховав колись скарб. Воронізькі жителі і наші хуторяни не раз підкопувались під ту брилу, та вона лише осідала і лежала уже в ямі глибиною по коліно.
Хтось із мудрих людей здогадався, як той скарб можна добути, і взяли наші матері цю думку собі в голову. Зберуться потай від чоловіків, шепчуться, радяться, як ліпше приступити до цього діла. Мені тоді було років щось з дванадцять, і я все те вже втямила.
Коли весною снігу в лісі не стало, почали наші матері збирати по галявинах хмиз та ломаччя і кидати в яму на той камінь. Ми, малі, взялися допомагати, і наносили такий ожеред, що тільки охнеш.
У Великодню суботу напекли, значить, матері пасок, нафарбували крашанок, засмажили хто гусака, хто індика, а хто й порося, та й вирядили батьків на всеношну у церкву, до Покрівського приходу. Упоравшись, викотили діжки до тієї каменюки, поставили кругом на чималій відстані. Усі посідали, збились докупи. Ми тулились до матінок, бо було прохолодно і якось страшнувато. Говорили стиха, сміялися, щоб розвіяти непевність.
Проспівали перші півні. По якомусь часі матірки відсторонили нас подалі, а самі підпалили ту купу гілок з усіх боків. Полум’я піднялося до самих верхівок сосен, посипались іскри. Матері схопили відра, набрали в канаві води й чатували, щоб не вчинилась пожежа. Полум’я осіло, але в ямі пашів жар. Пригрівало добре. Коли вже до тої ями можна було підступитися, діжки поставили поруч з нею і наливали водою. Знову всілись. Коли я від тепла стала засинати, з боку Воронежа долинули дзвони: там почалося свячення пасок. Матірки підхопилися, відсторонили нас, а самі підскочили до діжок, тричі прокричали: „Христос воскрес!”, піднатужились – та й перекинули ті діжки до ями. Господи, що тут тільки скоїлось!.. У ямі щось заскреготіло, зашипіло, забулькало, всіх обдало гарячою парою, сажею та іскрами.
Зойкнули наші матері та й кинулися врозтіч. На одній кофта горить, на іншій спідниця. Б’ють себе руками, гасять вогонь. Бігають в задушливому тумані, метушаться, а котрі зустрінуться — скрикнуть з переляку та геть одна від одної, бо всі чорні, мов вугілля, розпатлані та обгорілі. Я матір свою не впізнала, тікала від неї, перелякана насмерть. Коли вже імла та розвіялась та стало благословляти на світанок, почали потроху сходитись, вгадувати одна одну по голосу. Плачуть, сичать від болю, у всіх водяні пухирі понадимало... „Ні, — кажуть, — коли вже Гаркуша скарб зачаклував, то ніяким способом його не дістанеш”.
Стали ми гуртом рушати додому. Тільки висунулися на шлях, аж тут і батьки нагодилися з пасками. Як угледіли нас, так і остовпіли. Стоять з роззявленими ротами, бо ми наче з пекла вискочили, тільки ріг не вистачає, хай мене Бог простить на цьому слові. Коли вже по голосу стали впізнавати, що це свої, ніяк не розуміли, що трапилося. Усі хати цілі, ніякої пожежі не було, Коли ж уторопали, що тут відбулося, то так зареготали, що аж присіли до землі і кошики з пасками на землю поставили. Наш батько так зайшовся, що перейшов на плач. Бідна наша мама, забувши про себе, стала рятувати тата, напувати його холодною водою та витирати лице мокрим рушником. Може б, хто і лаявся, та у Великдень це був непрощенний гріх. На це свято всі миряться, прощають образи, а при зустрічі обнімаються, цілуються — христосуються.
Поки я жила в хуторі, наші хуторяни часто згадували ту великодню суботу і дуже сміялися.

„Советское Полесье” 06.06.2000

Поліський Робін Гуд

Про українського розбійника Гаркушу свого часу писали багато вітчизняних літераторів. Ще в мої юнацькі роки старі люди розповідали пов’язані з ним легенди та бувальщини. Після війни згадував про нього і нині покійний воронізький краєзнавець М. Андреєв. Та то було давно, і молодь (хоча й люди середнього віку, мабуть, теж) про нього вже нічого не знають. А поміж тим, Гаркуша — цікава постать в історії України, а його життя — непересічна сторінка минувшини нашого Вороніжа, де він був частим гостем.
Шість десятиліть тому в конотопському музеї я мав нагоду прочитати протокол останнього суду над Гаркушею (перед тим він двічі був засуджений до каторги з випалюванням на обличчі тавра злочинця і двічі тікав з ув’язнення). Востаннє спіймався, як горобець на полові: пішов у Ромнах на базар купити бубликів, а торговка його впізнала й донесла властям.
З судового документу видно, що Семен Гаркуша народився в селянській сім’ї в білоруському селі на межі з Україною. Через те село проїздили валки чумаків, і в числі їх був родич сім’ї Гаркуші на прізвисько Легкоступ. Оцей родич і взяв до себе Семена за погонича на мажу (це такий великий віз, у якого впрягали три пари волів сірої української породи — дуже сильних, витривалих, з великими рогами). До прокладання залізниць чумаки розвозили по Україні всякий крам, зокрема сіль — на неї тоді був великий попит. Сіль добували далеко, на Азовському морі, коштувала вона дорого — ось туди й прямували валки чумаків по 25-30 і більше маж.
Усі погоничі й чумаки були озброєні, і на загін в 60 чоловік не насмілювались нападати ні розбійники, ні хижі татарські чамбули. Навантажувались товаром, що легко збувався в Приазов’ї, і валка помалу просувалась на південь по дикому степу. Нескоро, зате надійно й дешево.
Вечорами зупинялись десь біля водопою, ставили мажі в коло, утворюючи маленьку фортецю. Виставляли варту. Воликів пускали пастись, а самі варили, вечерю. За ніч воли наїдаються та відпочивають, запрягай і їдь. У жарку пору пересувалися ночами. Чумаки добре знали зоряне небо. По зірках визначали сторони світу та годину ночі. Навантажившись сіллю, сушеною та копченою рибою, повертали на Україну. Потім роз’їжджались по містах, селах та ярмарках. Так їздили, поки в степу була трава.
Невідомо як, але Семен опинився в Запорізькій Січі. Там було чимало хлопців різного віку. Усі були приписані до різних куренів. Кожному призначався опікун з досвідчених запорожців. Вони знайомили підлітків з січовими законами, навчали володіти зброєю, заохочували до якогось ремесла. Тут же Семен навчився й грамоти.
Часто на майдані влаштовували різні змагання, і кожен вболівав за свого вихованця.
При розмові Семен якось не так вимовляв звук "р", тому й прозвали його Гаркушею. Уже в зрілому віці він не раз бував у морських походах на побережжі Туреччини і в Криму — виручати з неволі земляків та добувати козацький хліб. У проміжках між мандрами контрабандно торгував вівцями. Одного разу його перехопила прикордонна охорона, і він ледве втік. На Січ він не повернувся, бо незабаром по тому за наказом цариці Катерини II Січ було зруйновано. Коли російські війська приступили до неї, запорожці вирішили не чинити опору, не проливати християнську кров, і непомітно зслизли з цих місць. Багато втекло на турецьку землю, за Дунай. Деякі сховалися в Лузі (ліси в Дніпрових плавнях), інші подались на села, а решта утворили розбійницькі ватаги, що грабували панів. Став розбійником і Гаркуша.
У судовому протоколі відмічено, що був він дуже хитрий, розумний і обережний. За все своє розбійницьке життя ні він, ні його товариші в числі 6-8 чоловік не осквернили кров’ю свої руки. Сам Гаркуша ніколи не мав при собі ніякої зброї: ні рушниці, ні пістоля, ні шаблі, ні навіть ножа. Його поплічники зброю носили, мов бутафорію, не пускаючи її в хід.
Гаркуша не ховався по лісах, не чатував ночами на шляхах на проїжджий люд. Часто міняв помешкання, ім’я, одяг та зовнішність. То він на ярмарку торгує горшками, то міняє та продає коней, то в критому фаетоні, впряженому в шестірку баских коней, у генеральському мундирі та в супроводі десяти вершників видає себе за столичного вельможу. Поміщики здригались від його імені. Боялись його й селяни. Знали, що він нікого не скривдить, навіть грішми допоможе, колодязь зі своїми людьми викопає – а все ж... Вірили, що він у всіх на очах може перетворитись на кажана або на вовка, а то й просто розтанути, як дим. У Вороніжі ходила легенда, що десь Гаркушу прихопили стражники. Гналися за ним з великим старанням. Уже наблизились на відстань рушничного пострілу, аж раптом у якомусь хуторі через дорогу дівка несла воду в цеберках. Гаркуша підбіг до неї і став жадібно пити з відра. П’є — а сам меншає, меншає, вже й ноги відірвалися від землі... та й зник у дерев’яному жбанику. Підскочили жандарми, вилили воду, топчуть чобітьми грязюку, смикають ту дівку, куди Гаркушу сховала. Ледве відкараскалась.
Український письменник Г. Ф. Квітка-Основ’яненко запевняє, що зустрів у списках студентів Київської Академії прізвище Гаркуші. Про нього сказано, що навчаючись на філософському (!) факультеті, він завжди перемагав на диспутах своїх опонентів. Щоправда, його власна "філософія" була своєрідною: щоб утримувати поміщика від жорстокого поводження з кріпаками, треба тримати його в страху перед смертю, перед найвищою розплатою.
Чи міг простий запорізький козак мати таку освіту? Взагалі кажучи, міг. Наприклад, Морозенко, про якого складена народна пісня, закінчив Падуанський університет. Серед запорожців люди з високими знаннями були не такою вже й рідкістю. До того ж у життєписі Гаркуші повно "білих плям", і хто знає, які ще несподіванки можуть чекати на його біографів.
Під кінець Гаркуша начебто визнав помилковість своїх поглядів. У своєму останньому слові на суді він, поклонившись, сказав: "Сие справедливо. При всем учений моем я ложно понял вещи. Я пред законом и в том уже преступник, что принялся действовать самовластно".
Семена Гаркушу засудили на вічну каторгу, вирвали ніздрі і вивезли в Азов. Там його слід і загубився...
.Особисто я вірю, що український літератор писав правду. Квітка-Основ’яненко близько стояв біля тих подій у часі та й по роботі. Усе життя він був суддею. У всякому разі, Гаркуша не був розбійником-душогубом. Скоріше це був селянський лицар, народний месник. Таких було багато...

„Советское Полесье” 09.02.2001

Легенды о Черных Лозах

Это письмо прислал нам житель поселка Воронежа Петр Васильевич Чайка. Ему уже 82 года. Он помнит немало преданий, которые слышал от своего деда. Написал он о происхождении названия села Черные Лозы, излагая довольно своеобразную версию. Мы перепечатываем это письмо почти без обработки.
Случаются в июне такие деньки, когда воздух как будто застыл. Ни один листок не дрогнет на дереве. Небо заволокло прозрачное облако. Сквозь него просвечивает солнце, и кажется, что не от одного солнца, а от всей небесной полусферы ниспадает на землю благодатное тепло. Вот под такими рассеянными солнечными лучами гречиха обильно выделяет нектар весь день. Пчелы гудят над ней до темна. В такой вот день и сидел мой дед на колоде у омшаника. К нему зашел сосед Григорий Григорьевич Таванец. У моего деда борода была рыжая, а у Таванца — белая. Да и весь он был белый: белая голова, белая длинная рубаха из домотканного льняного полотна повязанная голубой лентой, белые портянки в лыковых постолах.
На пасеке стоял рабочий пчелиный гул. Началась неторопливая беседа. Но говорил больше Таванец, а мой дед слушал.
— Хе, хе, хе! Да разве это взятки! Вот раньше были взятки. Как крепостным дали волю, то паны землю продавать начали. А земля какая? Все больше лес. Так они дерево купцам продавали, а срубы мужики покупали. Оно вон как получилось. Цари да гетманы панам землю подарили, а нашему брату, ой, ой, ой, как тяжело эта земля досталась. Сало, масло, яйцо — все на базар. Сам впроголодь, дети недоедают, копейки складывали на десятину. А что сделаешь?
Есть у тебя своя земля — то ты хозяин, никому не под шапку. Что хочешь, то и делаешь. А нет земли — то ты батрак, поденщик. В земле вся жизнь. А когда выкупил ее, то и это еще не все. Нужно выкорчевывать деревья. Бывало, возле одного неделю морочишься. Уже твой покойный батько какой крепкий мужик был, а за день так умается, что и ночевал меж корнями.
Но когда уже человек становился на своей земле, когда переставал панщину пахать, то и радости было, и веселья. Бывало, зайду в клуню к твоему батьку, а он с дедом твоим так орудуют цепами на току, аж земля гудит! Смеются, а твой дед подмигивает да еще и приговаривает: «Ку-ку! Свою копу молочу!».
Купил и я сруб в Черных Лозах. Бывало, запрягу вола, положу на воз свою пасеку, казанок и еду на свой сруб. На шею вола колокольчик повешу, чтоб слышать, где он ходит в кустах. Пчелы свое дело делают, а я корни корчую. Моя десятина как раз к озеру подходила. А птицы там было! И дикие утки, и гуси. Такой крик, бывало, поднимали, что я и колокольчика не слышал. Но были уже там и посевы. Уж если мужику земелька досталась, то гулять он ей не даст. Участки меж деревьями раскапывали и сеяли просо. Ох, и просо было! После проса рожь сеяли, а уже потом — гречку. Гречка! Бывало, как роса спадет, пройдешь по гречке, так и онучи липнут от меда. Вот уже взятки были, так взятки! Неделю, бывало, поживу там, бочку сотового меда навырезаю и еще полные улья с медом привезу.
– Да оно и сейчас «як у ту руку ярина», — это уже мой дед отозвался, — то всегда взятки неплохие. Стояли и мы под Черными Лозами. Произошел со мной один случай, что до сих пор не пойму, что и к чему. Уже смеркалось. Встречаю человека. Сумка за плечами, с палкой, в постолах: «Какое мне тут село на дороге встретится?» — спрашивает.
— Черные Лозы, — отвечаю.
— Свят, свят, свят, — перекрестился тот человек, да и задом-задом от меня, а потом, как обернется да приударит, что только постолы замелькали. И чего его так, напугали Черные Лозы?
— Хе, хе! Разве ты не слышал? Сказано, молодежь! Черти там жили. Лесные черти, водяные, русалии... Всякая нечисть. Обходили то место десятою дорогой. Говаривали, что кто пробовал туда зайти, то назад уже не возвращался. Иногда слышен был там кузнечный перезвон. А кто слышал ту музыку, то осенял себя крестом, да и подальше от греха. А мой покойный дед Григорий Григорьевич (в нашем роду Гришки не переводились, как первый сын, то и Гришка) смеялся и говорил, что никаких чертей там не было.
А был там непроходимый лес. А посреди леса было много озер да болот, заросших по краям лозой. Были такие озера что сверху поросли мхом да травою. Но только кто становился на ту сочную травку, проваливался и шел ко дну. Но там все ж кто-то жил. Видели, как ночью заводили туда навьюченных лошадей. Те люди хорошо знали ходы. На непроходимых местах клали плетни из лозы. По ним переводили коней и переходили сами. А как плетни прибирали, то и дороги не было. Кто и находил ту дорожку, того затягивала болотная тина. Поэтому и прозвали то страшное место Черными Лозами. А ты говоришь, что тот человек только постолами замелькал?
— Хе, хе, хе! Наслушался я про эти Черные Лозы. И что было, и чего не было.
От редакции. А кому из наших жителей известны старые легенды, сказы? Поделитесь своими воспоминаниями, чтобы не кануло все это в Лету.
Думаем, что таких легенд в нашем крае немало и старожилы наверняка помнят их. Пусть же и внуки узнают об их существовании.


„Советское Полесье” 08.08.1990

Медведи под Воронежем

Мне было в ту пору лет восемь. Однажды мое внимание привлекла старая, изъеденная шашелем сосновая колода, которая стояла на пасеке под старой грушей. Высотой она была около полутора метров, в диаметре — около 80 сантиметров. Верх был срезан наискосок, как крыша. С вопросами я, как всегда, обратился к деду, который неотлучно был на пасеке.
— Это колода, а еще называют ее стоян. — объяснил мне дед. — Раньше в таких колодах держали пчел. Наше дворище было лесным хутором. Воронежем или Замковищем тогда называли центр, а кругом были хутора. Со временем промежутки между хуторами стали застраиваться, получились улицы. Вот на хуторах-то и держали пчел. Медведи же не давали покоя пчеловодам, часто посещали пасеки. Повалит он такую колоду, качает, качает ее, дерет лапами, а пчелы жалят его в нос, забираются под шубу, донимают. Заревет медведь от боли и досады да так ни с чем и уходит в лес. Вред большой, они приносили. Пчел много погибало. Но пчеловод поставит снова колоду на место, и семья опять набирает силу.
Дед с трудом открыл в колоде дверцу. Там, в середине, было выдолблено пространство в форме прямоугольной призмы с поперечными полочками для поддержки пчелиных сот.
— А сейчас в нашем лесу есть медведи? — осторожно спросил я.
— Да не слыхать. Много лесов вырубили, железную дорогу провели. Загудели паровозы, загремели вагоны. Не любят медведи шуму, да и голодно стало. Но ты спроси бабушку Машу, она-то еще видела медведя в лесу.
Бабушка Маша — Чайка Мария Иосифовна — была глуховата, но, как и все старые люди, любила рассказывать о своей жизни. Она поведала, что в девичестве жила на Бардаковом хуторе (теперь улица Дорошенково). И фамилия ее девичья была Бардак. Ей в ту пору было около восьми лет. Возле хутора рубили старый сосновый лес. Сосны были такие могучие, что их приходилось распиливать на месте. Рядом копали яму — пильню, на которую накатывали колоду и распиливали на доски и брусья. Вершины вытаскивали на дорогу парой волов, впряженных в ярмо.
Была весна. Рабочие зашли в хату позавтракать. Волов в ярме пустили пастись у лесной опушки. Вдруг все услышали, что волы взревели, но не обратили на это внимания. А когда вышли, то увидели, что медведь загрыз обоих волов. Соединенные ярмом, они не могли ни убежать, ни обороняться. Сидел медведь тут же и завтракал. Все закричали, загремели ведрами, начали хватать топоры и вилы. Зверь недовольно замотал головой, стал пятиться назад, а затем обернулся, рявкнул и в два-три прыжка скрылся в лесу.
В другой раз дядя моей бабушки шел в Воронеж лесной тропинкой, которая пролегала как раз в том месте, где сейчас находится железнодорожная станция. На опушке лесной поляны он увидел двух медвежат, которые взбирались на огромную, покосившуюся от бури сосну. За ними следовала мамаша. Один из медвежат заметил человека и застыл от удивления. Медведица тронула его лапой. Медвежонок не двинулся с места. Тогда она толкнула его посильней. Медвежонок оборвался, полетел на землю и заверещал. Тут и медведица заметила человека, заревела и ринулась вниз да так, что кора на сосне отлетела.
Дядька со всех ног побежал от того места. На хутор добрался еле живой. И опять мужики, вооружившись топорами и вилами, побежали на место событий. Но там уже никого не было. А заметен был только след на сосне от когтей медведицы.
Этот рассказ я слышал в 1916 году. Бабушке в ту пору было уже 90 лет. Выходит, что медведей в последний раз видели в наших лесах где-то в 1833—1834 годах.
Известно, что охота на медведя даже с современным оружием полна опасностей. А мужики лишь с топорами да вилами бросались в атаку на зверя. Видимо, в русском человеке испокон веков заложена страсть к охоте. Существует такое предание, что князь Переяславский Мстислав Удалой встретился с ратью. Уже и рожки заиграли, призывая к бою. и заскрежетали мечи, вытаскиваемые из ножен, загремели червленые щиты.
От шума на нейтральную полосу выскочил перепуганный заяц. Один из русских воинов не выдержал, свистнул, заулюлюкал, как это делают охотники-борзятники. Припав к седлу, он умчался за зайцем. Пример был так заразителен, что за ним помчался другой, третий. Через несколько минут все войско исчезло за холмами.
— Ого-го, — сказали ошеломленные старейшины, — Не можно нам сражаться с русскими, когда они зайцу больше уделяют внимания, чем нашей рати. Воины завернули лошадей и умчались назад.
Сеча не состоялась...

„Советское Полесье” 26.12.1990


Охота на косачей

Когда я впервые забрался на чердак хаты, передо мной открылся удивительный мир невиданных вещей. Там висели большое кремневое ружье, кривая заржавевшая сабля в изъеденных шашелью ножнах, большая деревянная ложка в кожаном чехле с креплением до пояса. Но больше всего мое внимание привлекли птицы. Все они были одинаковы, сделаны из черного сукна с красными бровями. Все десять висели на веревочке. При первой встрече с дедушкой я и спросил его, что за птицы и для чего сделаны.
— То чучела тэтэруков – сказал он. И я услышал интересный рассказ дедушки.
— Мой отец, а твой уже прадед, на тэтэруков, тетеревов значит, охотился. Весной они слетаются на игры-тока. Вот развесит отец эти чучела на деревьях, а к ним слетаются живые. Тут их и стреляют. Тогда страсть их много было. Зимой, как налетят на старые березы, то и березы чернеют. Березовые сережки их главный корм зимой. А как вырубили старые березовые леса, так сразу и тетеревов стало меньше. Захотел и мена отец пристрастить к этой охоте. Как-то ночью будит:
— Вставай, Иван!
— Чего? — говорю спросонок. – Я спать хочу.
— Вставай, на охоту пойдем! – думал обрадовать меня отец.
Не хотелось покидать теплую постель, но ослушаться нельзя. Стал я протирать глаза, разминаться да одеваться потеплее. Была средина марта. Появились проталины. Под ногами хлюпала вода. Опустив голову, я плелся за отцом. Холод проникал за воротник. На плечах у меня висело тяжелое одноствольное пистонное ружье с длиннющим стволом. Недалеко от околицы в урочище Чистый гай около поляны отец заранее сделал из сосновых веток шалаш. В шалаше было сухое сено.
— Залезай сюда, да не бойся, я буду рядом. – сказал отец. – Не шевелнсь, не спи да целься хорошенько – Он закрыл вход в шалаш веткой и ушел. Проснулся я от непонятного шума Чу-фи! Чу-Фи! – слышалось около шалаша. Было уже светло. Открыв глаза, увидел двух краснобровых косачей. Они, как индюки, чертили крыльями снег, крутили головами и бросались в драку. Я сообразил, что надо стрелять, но тут рядом грянуло два выстрела. Я даже подскочил от неожиданности. Тетерева, а их собралось здесь много, загромыхали крыльями и улетели. Ко мне подходит отец. В руках у него два красивых черныша с красными бровями.
— Чего же ты не стрелял? — спросил отец.
— Уснул нечаянно, виновато ответил я.
— Не выйдет из тебя охотника, сказал, улыбаясь, твой прадед. – Пойдем домой.
Послушал я рассказ деда и от души позавидовал. Вот раньше была охота! Даже тетерева были!

„Советское Полесье” 14.02.1987

Беляк

Ноябрь 1925 года. Раннее утро. На столе горит керосиновом лампа, отбрасывая на стены причудливые тени. После лучины и каганца, при которых мы учили уроки, свет лампы казался ярким. В сенях отец долго топает ногами. Вместе с ним в дверь ворвалась волна холодного воздуха.
− Пороша выпала, да и добрая, − говорит отец. – Вставай, поедем на мельницу, да разом и поохотимся.
Наложили, сена на сани, положили мешок ржи, усадили собак, и в путь. Мутное небо и заснеженное поле слились. Проехали лес, окутанный снежным покрывалом. Вот и мельница на реке Эсмань. Знакомый шум падающей воды, стук деревянных шестеренок, гул жерновов, сладковатый запах горячей муки. Жарко натоплена примкнувшаяся к мельнице хата. На отполированных до блеска свитками и кожухами полатях лежали и сидели завозчики, ждали очереди.
Я взял собак и пошел на левый берег реки. Там где сейчас расположен брикетный завод, здесь была молодая непролазная осиновая поросль. Тут то и водились зайцы беляки. Собаки долго путались по осиннику. Выйдя на болото, они и спугнули зайца и захлебываясь от яростного лая, погнали его.
Ловким оказался длинноухий: я и не заметил, как он оказался на другой стороне реки. Беляк меньше русака, лапы у него расширяются, как у лягушки. По рыхлому снегу ходит как на снегоступах, и следы почти незаметны.
Лед на реке был тонкий, и собаки проваливались, барахтались в полынье, ломая лед тонкими лапами, пока с большим трудом не выбрались на берег. Погоня за беляком продолжалась.
Я заторопился на ту сторону реки в обход, через плотину. Около мельницы в окружении завозчиков стояли два охотника из Пиротчино. На плечах у одного был приторочен заяц-беляк. Люди с интересом разглядывали уже тогда редкого зверька, гладили белую, как снег, шерстку.
Мне до сих пор жалко того белячка.
Не увидишь теперь у нас беляка совсем. Такая же участь ожидает и русака. Инстинкт затаивания, который спасал его во все времена, обернулся теперь гибелью. Мощная широкозахватная техника крушит на своем ходу всю мелкую живность. А тут еще и химия…
Природа очень ранима и ущерб, нанесенный ей, как правило, невосполним. Недалеко от мельницы на Эсмани был прямо-таки реликтовый уголок – Морозовщина. Там жили прекрасные птицы — тетерева. Я видел пару еще после войны, во время сенокоса. Кстати, моя мать с подругами ведрами собирала в том месте клюкву и носила на рынок.
После войны здесь организовали выпас скота. И теперь в помине нет ни клюквы, ни тетеревов. Мне могут возразить, мол, велика ли беда, что не стало их в наших краях, проживем и без зайцев да тетеревов. Такие люди, живущие лишь сегодняшним днем, просто опасны, а особенно, если это ответственные работники.

„Советское Полесье” 2.12.1986

Заколдованное место

Завтра суббота. Уже накануне у охотников забот невпроворот. Весь вечер мы с отцом заряжали патроны, почистили ружья, вложили в сумки немудреную снедь, смазали дегтем сапоги, до отказа накормили собак Фею и Дуная. Это были собаки несуществующей уже польской породы. Обладали они замечательными охотничьими свойствами, а особенно фигурными голосами. Идя по следу, они издавали голоса разных тонов, и казалось, что тут гонят не две гончие, а целая стая. Такие голоса радую слух охотника. Но волк, равнодушный к лаю дворовых собак, услыхав такую «музыку», поджимает хвост и уматывает без оглядки.
Пораньше улеглись спать. Но сон не приходил. Мыслями я уже носился по знакомым тропам, продирался через чащобы. Отец чиркает спичку, смотрит на часы.
— Сколько? — спрашиваю.
— Двенадцать.
Не спится и ему. Так по очереди всю ночь мы проверяли время. Чуть сомкнул глаза, во дворе завизжали, завыли собаки. Стучат в дверь. Открываю. На пороге виновато улыбаясь, стоит мой друг детства и неразлучный товарищ по охоте Таванец Василий Емельянович.
— Чего так рано?
— Наваждение какое-то. Глаз не сомкну. И всегда вот так перед охотой. Давайте двигать. Уж лучше костер до рассвета разведем в лесу. Собаки не умолкают, воют, визжат, они уже знают начинается охота.
Светает…
Спускаем собак, пока не остыли ночные следы. И сразу предрассветную тишину леса взбудоражили разноголосые звуки жаркого гона. Это совсем не похоже на лай. Это какое-то кипение ада, кажется, горный обвал обрушился на лес и ему вторит эхо. Из-за таких мгновений, когда спирает дыхание и учащенно начинает биться сердце, охотник и обрекает себя на труд едва выносимый и лишения. В ушах охотника никакие симфонии и полонезы не могут конкурировать с такой лесной музыкой.
Вскоре собаки подняли зайца. На просеке взметнулся дымок, потом донесся выстрел. Вася закинул на плечи дымчатое русака. А нам не везло целый день. То далеко, то неожиданно. Под вечер усталые и мы и собаки тянули ноги домой. Вдруг из лежки подхватился заяц. Собаки прямо, взревели от неожиданности. Усталость, как руками спило, и мы по-спринтерски разбежались занимать места. Гон удалился к заколдоианному месту и оборвался. Заколдованным местом мы называли овражек «Ковдобань». Там всегда заяц куда-то исчезал, как дым на ветру, и никогда следов собаки не находили. Так было и на этот раз. У овражка собаки встретили нас виноватым повизгиванием, пахали носами дубовый лист. Мы стали им помогать. Особенно старался Вася. Он топал ногами, хлопал в ладоши и издавал дикие крики. Уж очень ему хотелось, чтобы и у нас появился трофей. Отец чего-то засмотрелся на небо, видимо, увидел косяк запоздалых гусей и рукой подзывает меня.

— Смотри на березу, — говорит, положив мне руку на плечо.
— Чего на нее смотреть, — подумал я. — Береза, она и есть береза. Наклонилась на ту сторону овражка. Подбежал Вася.
— Да вы на развилку смотрите, — сдавленным голосом промолвил отец.
Мы долго смотрели на развилку. И тут как будто пелена, с глаз слетела. В развилке к стволу березы прижался вылинялый по-зимнему русачок, Он так вписался в фон березовой коры, что даже при тщательном рассматривании его трудно различить. Да и кому в голову придет зайца искать на дереве. Я сбросил ружье с плеча, но отец остановил меня.
— Эге-ге, какой горячий. Идемте отсюда. Поди у него сердце во как колотится, — уже на ходу добавил он, — Не велика честь охотнику убить лежачего. Это под стать пастуху палкой проделать, ну, пожалуй промысловику простительно. В этом нет главного, чем красна охота: соревнования между быстротой и изобретательностью зверя и смекалкой и меткостью стрелка. Вот Вася на лету, можно сказать, скосил зайца. Такие выстрелы запоминаются. А вот таких находчивых зайцев охотники профессорами называют. Их на расплод надо оставлять. И поколение его будет такое. Охота будет интереснее и сохранится их больше. Запомните — всех убитых зайцев вы забудете, а «профессора» на березе никогда. И не всегда позволительно стрелять по дичи. Однажды на утиной охоте подходит один. Его и опрашивают:
«Ну как?» Трех крыжаков, говорит, завалил, а достал только этого — и держит за клювик растрепанного бекаса величиной с воробья. Зачем зря стрелять, губить напрасно жизни, когда явно видно, что птица упадет в камыши или озеро, поросшее стрелолистом, куда и собака не доберется. А сколько подранков делают, стреляя на расстоянии, превышающем шестьдесят метров! Вы пока не говорите никому об этом зайце. Не поверят, засмеют. А некоторые ночевать под березой будут, надеясь на легкую добычу.
Давно уже нет отца. Нет Васи. Убит на фронте в последние дни войны. В последнем письме написал, что вступил в члены партии, награжден орденом Красной Звезды. Давно нет гостеприимной старушки березы. Нет умного зайца. Но этот осенний великолепный день, богатый приключениями, с терпким запахом опавших листьев и урок простого крестьянина – отца о естественном отборе, и гуманного отношения к нашим меньшим братьям я ношу в своей памяти до сих пор.

„Советское Полесье” 3.12.1985

За доброе имя охотника


„Вот душегубы пошли! Последнее добивают!”
Такие разговоры можно услышать в адрес охотников. Отчего так стало? Еще шестьдесят лет назад, когда я впервые взял в руки ружье, отношение к охотникам было добродушное. Любой сельский житель старался помочь охотнику, указывая место, где держиться дичь. Людям казалось, что никогда не иссякнет обилие птицы и зверей, не обмелеют и не опустеют реки. Но не предполагали тогда, что настанут иные времена. Сейчас уже нет многих видов птиц и зверей. Другие на грани исчезновения и занесены в Красную книгу. Тихо стало у нас в поле и в лесу. Очень редко услышишь пение жаворонка, не слышно перепела, коростеля, исчезла на нашей Осоте выпь. Редко отзовется кукушка, удод, горлица, сизарь. Не увидишь дрофы, редки куропатки.
Вот общественное мнение и насторожилось: «Дичь на исходе, а охотники устраивают «дни открытия» и так прочесывают угодья, что там ничего живого не остается».
Как восстановить добрее ими охотника? Наверное, своими делами.
Надо заметить, что жаворонки, удоды, кукушки, дятлы, поползни не являются объектом охоты и в то же время исчезают на наших глазах. Видимо, во всем этом виновата не охота, а неразумная хозяйственная деятельность человека. Наш долг доказать, что правильно поставленная охота не только не наносит ущерба миру животных и птиц, но во многом способствует его сохранению. и умножению.
Сейчас охотники ведут большую работу по охране и благоустройству угодий. Все принимают трудовое участие в заготовке кормов для подкормки диких животных в тяжелое зимнее время, ведут отстрел волков. Только воронежцы за прошлый сезон уничтожили четырех хищников.
Всегда охотники ценили удачный меткий выстрел. Но настоящий охотник не позволит себе стрелять по зайчонку и не поднявшейся на крыло утке. В легкой добыче для охотника нет ни славы, ни удовлетворения. Во все времена на охоте прославлялись ловкость, меткость, удаль, выносливость, а не горы добытой дичи.
Велика наша забота – отмежеваться от браконьеров – шкурников, которые используют охотничьи билеты в корыстных целях, нарушая закон. Надо показать, какая глубокая пропасть лежит между настоящими охотниками и преступными хапугами. Покажем это и сегодня, в день открытий охоты.
Ни пуха, ни пера вам, друзья-охотники!

„Советское Полесье” 16.08.1986

Прилетит ли жаворонок?

Прилет жаворонков событие весьма примечательное весной. В древности эта неприметная птичка считалась посланцем рая. На своих крыльях она якобы приносила тепло. Поэтому люди с радостью встречали ее возвращение, выпекали фигурки жаворонков из теста.
Жаворонок — вечный спутник хлебороба. Не столь давно наши поля оглашались их звенящей песней от восхода до захода солнца
Сейчас нас радует, что урожайность полей увеличивается. Но есть перемены и другого рода. В поле при посеве часть протравленного зерна остается на поверхности почвы, что является причиной гибели жаворонков, перепелок, куропаток, дроф.
За лето поле по нескольку раз перепахивают, скашивают. Ясно, что все гнездовья погибают.
Полевые долины — последнее пристанище чибисов и других пернатых, которые испокон веков обходил пахарь, — теперь тоже вспахивают, но чаще в общем-то бесполезно. До половины лета они, как правило, заполнены весенней водой, и посевы там вымокают.
Плохо, что хозяйственники не уделяют никакого внимания вопросам экологического равновесия в природе. Свой голос в защиту птиц должны сказать и члены районной организации общества охраны природы.
…Птицы всегда возвращаются на свои обжитые места, туда, где родились. Но раз гнездовья из года в год уничтожаются, то и возвращаться к нам некому. Вот почему сейчас редко услышишь робкий голос одинокого жаворонка. А чаще всего в поле царит пугающая тишина.

„Советское Полесье” 31.03.1987

Птичья беда

Они прилетели вечером в конце марта и тяжело опустились на старое гнездо. Зиму они провели в далекой Африке, в верховьях Нила. Пришлось преодолеть тяжелый и опасный путь через пустыни, горы и моря. Каждый год их влечет сюда, на родину, зов предков. И сразу окрестность огласилась радостным клекотом.
— Будет тепло, — сказали люди, увидев аистов.
А птицы старательно поправили гнездо, по очереди насиживали яйца. Появились птенцы — целое событие!
Но пришла беда. Вершина старого вяза подгнила, гнездо стало крениться. Люди сокрушенно разводили руками, но помочь не могли. Аисты принялись выравнивать гнездо и подкладывать ветки на наклоненную сторону. Но этим только усугубили положение. Ночью гнездо свалилось. Птенцов не удалось спасти.
Помощь пришла с опозданием. Местный житель В. Н. Чайка добрался до вершины дерева, сделал основание гнезда. Аисты спешно взялись достраивать новое жилище.
Это случилось в конце мая в пос. Воронеже на улице Горького. Будет ли новая кладка яиц? Тридцать три дня идет насиживание. Пятдесят три дня малыши проводят в гнезде. Улетают от нас аисты в конце августа. Успеют ли к тому времени окрепнуть малыши, чтобы преодолеть тысячи километров до места зимовки?
Юным натуралистам школ надо организовать наблюдение за этой птичьей семьей. Может, прийдется приютить на зиму в живом уголке неокрепших птенцов?

„Советское Полесье” 25.06.1986

«Ты чей, ручей?»

Под таким заголовком в газете «Комсомольская правда» был опубликован материал, в котором говорилось о бесхозяйственном отношении к малым речкам. На положении Золушки находится и наша Осота. Как будто не касаются ее меры, принимаемые государством для сохранения таких речушек.
У Осоты в прошлом прекрасная биография. Была она полноводной, с чистыми ключами. На всем ее протяжении остались следы тринадцати плотин, на которых действовали мельницы. У нашего земляка писателя П. Кулиша есть упоминание о том. что в верховьях был волок, по которому переволакивали челны из Осоты в Эсмань. Подтверждением тому, что река была судоходной, служит и найденный недавно в ее пойме и сданный на металлолом трехпудовый якорь.
Одна из главных причин обмеления, оскуднения и даже исчезновения малых рек — уменьшение площади лесов вокруг них. А ведь они сохраняли влагу и отфильтровывали вешние воды от песчаных наносов.
Еще пятьдесят лет тому назад русло Осоты было в зарослях кустарников. Сейчас же хозяйственная деятельность человека привела к тому, что русло оголено.
Горькая доля выпала на нашу беззащитную речку. Только в границах бывшего колхоза «Заветы Ильича» в русле много лет замачивали коноплю, затопляли дерном и землей, которую копали рядом. Более того, выкорчевывали прибрежные деревья и кусты, бороздили сами берега. Да и сейчас около фермы отделения «Заветы Ильича» нечистоты свалены у кромки карьера. Вешние воды снесли их в речку. И это далеко не весь перечень «деяний», бесполезных в хозяйственном отношении и преступных в экологическом смысле.
В шестидесятых годах коллектив воронежских охотников без затраты средств, на одном энтузиазме, обновил старую плотину в урочище Дворище. Образовался пруд, обрамленный лесом. За короткое время в нем появилась рыба, загнездились дикие утки, цапли. Пришли на исконные места бобры и построили свои хатки.
Это было редкое по красоте место отдыха, которое привлекало к себе не только воронежцев, но и трудящихся г. Шостки. Но... все это в прошлом. Совхоз «Шосткинский» спустил пруд, выбрал торф. Карьеры заросли крапивой, осотой, чередой, превратившись в рассадник сорняков. Рекультивацией этой площади никто заниматься не будет, она нецелесообразна.
В Политическом докладе ЦК, с которым выступил на XXVII съезде КПСС Генеральный секретарь ЦК партии М. С. Горбачев, подчеркнута важность бережного отношения к земле, ее недрам озерам и рекам, растительному и животном миру. Да, сегодня мы просто обязаны смотреть в день завтрашний, нужно принять все необходимые меры, чтобы спасти Осоту, превратившуюся в жалкий ручеек.

„Советское Полесье” 05.04.1986

Спасти реку


Недавно исполком райсовета народных депутатов издал распоряжение о создании прибрежных полос малых рек и водоемов. Считаю, что оно очень нужное и своевременное.
Старожилы поселка Воронежа помнят, что полвека назад верховье реки Осоты находилось в озерах за хутором Гуковым. Однако рубка припойменного леса привела к тому, что родники иссякли, вешние воды занесли русло песком. В результате верховье реки сместилось вниз по течению на 15 километров.
Сейчас между Гуковым и Воронежем не отыщешь и следа бывшего русла. Если дело пойдет так и дальше, то в недалеком будущем река вообще исчезнет с лица земли. Поэтому уже сейчас надо принять срочные меры по ее сохранению. На всем протяжении Осоты только в одном месте встречается небольшой лес, да на левом берегу, в молодом лесонасаждении, животноводы отделения «Заветы Ильича» совхоза «Шосткинский» организовали выгоны скота. Стадо в 350 голов ежедневно протаптывает сотни троп по южной и северной, припойменной стороне, Обнажается корневая система, уплотняется почва, что ведет к неизбежной гибели, леса.
Руководители Шосткинского лесхоззага, дирекция совхоза должны принять срочные меры для того, чтобы река Осота вновь стала полноводной.

„Советское Полесье” 26.11.1982

Реквием исчезающим водоемам

В 1926 году я вместе с отцом и дядей отправился поохотиться на птицу в район собичских озер. Нас убеждали, что там можно стрелять в небо не целясь, и обязательно к ногам свалится утка. За Черными Лозами до нас донеслись ружейные выстрелы, и поверх наших голов пролетела стая крыжней. Мы прибавили шагу и с пригорка увидели большое озеро, со всех сторон окружённое зарослями высокого резака. На средине плеса от массы уток яблоку негде было упасть. Над водой метались родители еще не летных выводков. Вблизи, за стеной зарослей, самого озера не было видно. Охотники дружно "грели небо" — в основном, безрезультатно. Скоро и мы выстреляли свои патроны.
Темнело. Пальба утихла. Мы развели костер, к нам подсели три шосткинца, которым удалось сшибить селезня. Так за традиционной охотничьей "юшкой" мы провели ночь, слушая рассказы о необыкновенных случаях на ;охоте. Утром ушли домой без трофеев, но довольные виденным и с надеждой на будущее. Оказалось, что мы были на Ягодном озере, и там есть еще много других водоемов. Три года спустя мы снова охотились в этих местах. Запомнилось длинное озеро, до половины заросшее камышом. Другие плеса находились в окружении молодой поросли дубняка, берез, ольхи и орешника. Там в затишье стояли пасеки. К большому собичскому озеру примыкала дубовая вырубка с еще не выкорчеванными громадными пнями.
Шли годы. Снова наведались сюда мы только после войны, в 70-ых годах. Когда со стороны Ключкина хутора посмотрели вниз, то на месте Ягодного, озера увидели темное пятно: черное, сухое, растрескавшееся дно бывшего водоема, без всякой растительности. Осталась лишь лужа пяти метров в диаметре с позеленевшей водой. Не сговариваясь, мы повернули к железнодорожной остановке и уехали домой. Больше я там не был.
Версия о том, что вырытое в Шостке озеро втянуло в себя воду собичских озер, маловероятна. Это явление характерно для всей Украины. Высохли озера и вокруг Воронежа, и в самом Воронеже. Мне кажется, здесь действует комплекс различных причин. Лес — хранитель влаги, рек и озер. Даже небольшие участки леса влияют на микроклимат соседних земель. До 1923 г. северная сторона нашей улицы представляла собой старый пралес с великанами-дубами. В зимние бураны он принимал на свою богатырскую грудь удары северного ветра. А у нас на улице было тихо, ровно падал снежок. Но как только вырубили лес, наши хаты в зимнюю стужу стало выдувать насквозь. Дорогу так заносило снегом, что к колодцу и соседям копали траншеи. За два года в садах вымерзли все груши. И сейчас не растут. Весна и лето стали холоднее. Вишни цветут, но ягод нет.
Основной причиной обмеления и исчезновения рек, возможно, и озер является геологический процесс. Наиболее полноводными водоемы у нас были во время таяния последнего ледника. Чем дальше мы удаляемся от этих времен, тем больше истощаются русла.
На экологическое равновесие в природе громадное давление оказывает антропогенный фактор, человеческая, деятельность. Она непрерывна, не продумана и часто приводит к непредвиденным последствиям. В 70-ых годах в Шосткинском лесничестве я видел сплошную вырубку дубов 150-250 см в обхвате. Высыхание дубравы было связано с понижением грунтовых вод: как выпрямили русло р. Шостки, так и засохла роща. То же происходит и на западной окраине Воронежа, где чудом уцелел дубовый лес. Два раза намечалась его рубка, и два раза общественность поселка останавливала руку дровосека. Теперь, после выемки торфа, и спуска воды Охотничьего пруда, лес чахнет. Торф ведь аккумулирует в себе воду, почти равную по количеству своему объему. Сейчас уровень воды упал на глубину выбранного торфа, 3-4 метра, русло исчезает. Карьер зарос крапивой, чередой и репейником. Пустыня.
Когда-то Осота протекала в лабиринте зарослей ольхи, старых ветел и черемухи. В самом Воронеже в ее пойме росли громадные осокоры. Сейчас русло оголено. Чего только не испытала Золушка-Осота... Здесь мочили конопли, вырывали бульдозерами по берегам кустарники. Свободная зона. Прошлой весной бензопилами тут порезали ольху полуметровой толщины, — и никому нет дела.
Я считаю, что в нашем районе надо сделать следующее.
1. Определить хозяина рёк, установить строжайший инспекторский надзор за водоемами.
2. Запретить всякую хозяйственную деятельность в поймах рек без разрешения комиссий по экологии. Накладывать штраф за каждое срубленное здесь дерево.
3. Все песчаные карьеры на коренных берегах, косогоры, пустоши засадить лесом. Пусть он стоит заслоном на пути северной стужи и летних суховеев.
4. Вменить в обязанность КСП "Шосткинский" и сахзаводу восстановить Охотничий пруд, вернуть местность в то экологическое состояние, которое было до выемки торфа. Они разрушали, им и реставрировать.
5. Засадить русло Осоты с обеих сторон ветлами, осокорами и ольхой. Иначе через 10-15 лет верховье Осоты сместится в Мисиков хутор. Воронеж останется на сухом месте. А ведь основа жизни — вода...

„Советское Полесье” 24.09.1999

Песня удода

В глубине немецкой прифронтовой полосы творилось что-то невообразимое: казалось, там горела земля. Наши 152-миллиметровые гаубицы просто перепахали им окопы — потом над позициями на бреющем полете, прошли «Илы», поливая огнем все, что еще осталось и могло двигаться. Оборонная полоса неприятеля на подступах к Орше была прорвана.
Вся орудийная прислуга оглохла от непрерывной стрелбы. Везде еще дымились горячие гильзы, а вдоль асфальтированной дороги, ведущей в Оршу, уже устремились саперы с собаками: разминировать полотно. Последнее время немцы ставили мины без металла, чтобы их нельзя было обнаружить миноискателем; тогда в ход пошли натасканные на запах тола овчарки. Обезвреженную взрывчатку оставляли прямо у обочины: тол без воспламенителя можно дробить на куски, жечь, он не опасен.
Вот мы и в пути. Укрепления немцев представляли собою страшное зрелище. Линия была расположена в природном овраге — и оттуда торчал и искореженные металлические бочки, рельсы, арматура, глыбы вывернутого бетона... Везде валялись тела убитых, — почему-то чаще группами, а не в одиночку. Дорога забита пылающими машинами, полевыми кухнями, повозками — и снова трупы, трупы... Так трактора с пушками на прицепе и пошли по этим телам не было времени стаскивать их в сторону.
Наконец мы остановились в лесу рядом с Оршей возле нитки железной дороги. Долго еще в ушах стоял гул моторов и лязг гусениц. Но понемногу это прошло и воцарилась беспредельная тишина, которой я не ощущал с самого начала войны. И тут прямо над головой я услышал глуховатую, монотонную песню удода. От птичьего зова повеяло таким покоем, таким миром, которые я помнил только в детстве. Как я раньше этого не ценил? Останусь живым — буду по выходным ходить в лес. Лягу где-нибудь под дубом или березой — и стану слушать его рассыпчатые трели, шум ветвей, гулкие отголоски эха...
Демобилизовался я в конце апреля 1947 года. Окончил Тбилисское конное горноалтайское училище, хорошо знал свое дело, и меня хотели оставить в кадрах. Но я, сугубо гражданский человек, больше всего ценю свободу. В партию вступать я отказался, и это все решило. Меня не стали удерживать.
По возвращению домой в Воронеж сразу стал зарабатывать на хлеб насущный. На меня, жену и сына выдавали хлебную карточку, а родители пенсионеры ничего не получали. Отцу, пчеловоду на колхозной пасеке, ставили «палочки». Косарям же за гектар ржи причитался килограмм печеного хлеба. За день я зарабатывал 1,2 - 1,3 кг на прокормление родителей. Все лето почти не выпускал косы их рук. Так за заботами я и не осуществил свою оршанскую мечту: не до песен было.
Но удод сам напомнил о себе: поселился рядом, в моем бывшём саду. В 1923 году я учился в сельскохозяйственной профшколе и увлекался садоводством. Накопал в лесу диких яблонь, груш, засадил всю усадьбу.
Проокулировал их, и очень гордился, какой я умелец в 16 лет. Но когда я вернулся с войны, большую часть деревьев отец уже выкорчевал: не в силах был платить налог за каждое дерево и каждый куст смородины. Умерли родители, сад у меня «отрезали», и с тех пор там стоит совхозная пасека. Мне оставили 0,25 га — норму, положенную учителю. Теперь от сада осталось около десятка старых, отживающих, дупловатых деревьев. В одной такой яблоне и поселился бедняга-удод, несмотря на то, что там ежедневно топчутся пчеловоды. Не нашлось в лесу места ни ему, ни другим птицам: синичкам, дятлу, сиворакше, крутиголовцу, поползню, —тем, кто вьет гнезда в дуплах. Старые леса уже извели, а на оставшихся «островках» из-за рубок ухода дупловатых деревьев не стало. Орнитологам следовало бы на весах взвесить, чего больше приносят эти вырубки — вреда или пользы?
Услышали песню удода правнуки, бегут ко мне с радостной вестью: «Дедушка, удодка прылетив! Спивае!» Тогда я прилаживаю свой слуховой аппарат и, не отрываясь от работы, слушаю.
Дедушка мой подражал песням многих птиц на человеческом языке. Песня удода у него звучала так: «Худо тут! Худо там! Худо деткам! Худо нам!» Эта нехитрая песня — прямое зеркало нашей истории. То кочевники навалятся, разорят села, угонят невольников в Крым, где их продавали на базарах, как скот. Девушек — в гаремы, мужчин — на корабли к веслам, мальчиков — в янычарские полки, которые потом против славян же и повёрнут. То ляхи с огнем да мечом придут, станут непокорных на колья сажать да в медных котлах на медленном огне жарить. То царь-батюшка Петр Алексеевич всемилостивейше несколько полков запорожцев да реестровых казаков в чухонские гнилые болота на строительство стольного града Санкт-Петербурга загнать изволит... Александр II «освободитель» запретил петь песни и печатать книги на украинском языке, который М. Горький почему-то считал диалектом языка российского. Виссарион Белинский очень нелестно отзывался о П. Кулеше, который всю свою жизнь положил на становление нашей национальной культуры. Просто диву даешься, как наши предки в этих условиях вообще смогли сохранить что-то самобытное.
Сейчас происходит возрождение всего украинского — от казацких бунчуков до шаровар. Есть уже и свои сичовики, и свои гетьманы. В Верховной Раде, слава тебе, Господи, все разумный да поважный народ сидит, неплохие, надо полагать, гроши заробляет. А рабочий совхоза (КСП по-нынешнему), получает почти те же послевоенные «палочки». «Худо тут! Худо там! Худо деткам! Худо нам!»
Да еще как худо!

„Советское Полесье” 22.06.1999

Солдатские гостинцы

Печальное зрелище представляла белорусская земля после освобождения от окукупантов. Деревни сожжены, торчат одни трубы, курится на пепелищах дым, траурную мелодию играют оборванные провода на покосившихся столбах. И ни души.
Оставшиеся каким-то чудом женщины, старушки и дети ютились в землянках, построенных в лесной глуши.
…Весной 1944-го наша колонна 20-й артиллерийской дивизии остановилась на лесной просеке. Рядом располагались две землянки. Около одной стояло трое детей, одетых в какое-то тряпье. Дети были так истощены, что их головки, казалось, чудом держались на тоненьких шейках.
Солдаты с затаенной болью в глазах разглядывали детей. Кто-то спросил:
— Что же вы, детки сегодня ели?
Ребята опустили глаза и молчали. Кто-то уже осведомился, что женщина скоблит с сосновой коры слизь и из этого готовит варево для детей.
Узнав об этом, все словно оцепенели. Потом бросились к вещмешкам. Вот уже малыш получил гостинец. Тоненькими, как соломинки, руками он держал сухарь, старательно вгрызаясь в его твердыню, и смотрел в лицо Хлопцеву. Тот стоял перед ним на корточках, повернув голову в сторону. Лицо предательски подрагивало.
Солдат тихо плакал. Его село уже два месяца, как освобождено от оккупации. Он пишет письма, а ответа нет. Не такова ли судьба его села и семьи, если живы?
Вот уже и ребята постарше получили солдатские гостинцы. Двое рыжебородых волжских рыбаков, похожих, как близнецы, к тому же соседи – мужики запасливые. Они выложили все, что было, в том числе и по куску сахара каждому. Но лица детей уже не выражали радости, они разучились улыбаться. Жизнь едва теплилась в их худеньких тельцах.
Из лесу вышла девочка лет пятнадцати, бросила вязанку дров и устало опустила руки. Колонна двинулась вперед. Двое молодых наших наводчиков подбежали к девочке закатали ей рукава, сложили руки ковшиком, наложили сухарей и, вытряхнув сумки, побежали догонять колонну. Так на всю жизнь в моей памяти остались дети жадно грызущие сухари и растерянная девочка с солдатскими гостинцами.
Выжили ли они? Помнят ли наши солдатские гостинцы? Помнят, конечно, и знают цену краюшке хлеба. С каким бы упреком они посмотрели на тех, кто сегодня безжалостно швыряет хлеб в мусорные ящики, оставляет на местах отдыха!
«Хлеб святой, — учили нас отцы и матери, — грех его разбрасывать».
Мы видели, как тяжело он достается. На себе испытали, как загорается пожар в пояснице после дня работы с серпом на жатве и пухнет левая рука, хватая горсть за горстью спелую рожь. До рассвета, при тусклом мерцании лучины на току, молотили.
Деды наши после обеда бережно сгребали в ладонь крохи со стола и отправляли в рот. Вот как берегли хлеб-кормилец.
Сегодня на смену ручному труду пришли механизмы, но нелегко и сейчас достается хлеб. По зернышку собирают его, и надо дорожить каждой крошкой.

„Советское Полесье” 30.07.1985

Встреча на фронтовой дороге

Это произошло в марте 1944 года. Наш дивизион двадцатой артдивизии двигался вдоль фронта по белорусской земле. Ехали уже сутки без остановок на тракторной тяге. Шел мелкий дождь, дул северный ветер, небо заволокло тучами. Фронтовики любили такую погоду: вражеская авиация не поднималась в воздух.
Весенняя дорога раскисла, тракторы буксовали, орудия проваливались в месиво. Горючее было на исходе. Тогда из моих тракторов солярку слили и заправили впереди идущие тракторы. Мои люди и техника, двигавшиеся в хвосте колонны, остались на дороге ожидать, когда нам подбросят горючее.
Настала ночь. Одежда у нас намокла. Ни сесть, ни лечь... Трактористы нацедили немного солярки, с трудом разожгли ее. Тепла было мало, а дыму и копоти хоть отбавляй. Движение на нашей дороге прекратилось. Видимо нашли объезд.
Ночь промучились, а утром начал донимать голод. И вдруг из-за леса показалась машина-будка. Она двигалась по опушке к шоссе, застревала, буксовала. Ей помогали двое. Я решил поспеть к этой машине, со слабой надеждой раздобыть хоть немного съестного.
Когда машина выбралась на шоссе, я был уже радом с нею. Из кабины вышел гладко выбритый, подтянутый лейтенант. Заметив меня, он начал разглядывать как что-то невероятное. Черный, как дьявол, в обгоревшей шинели, я действительно был похож на выходца с того света. Да и сам я замер от неожиданности: передо мной стоял вылитый Иван Данилович, друг моей молодости.
− Товарищ лейтенант, прости, но случайно не Кривунь твоя фамилия?
Лицо лейтенанта дрогнуло, брови сошлись. Теперь я точно знал, что это он.
Еще минуту Иван Данилович рассматривал меня… И бросился в объятия.
− Петро Васильовичу, голубе мій! Як це могло статися? Таке ж лише в казках трапляється. Та тебе ж впізнати не можна.
По дороге я рассказал о сложившемся положении. И когда узнал, что Иван Данилович является начальником продовольственного склада, снабжающего французскую эскадрилью «Нормандия-Неман», откровенно выразил радость по этому поводу...
Иван Данилович Кривунь уроженец села Поповки Конотопского района. До войны мы два года работали вместе в селе Вировке. Он – директором школы, я учителем. Двери наших квартир были напротив и выходили в один коридор. Почти ежедневно мы вместе завтракали, вместе играли на сцене в самодеятельных спектаклях. И вот где свела нас судьба — на фронтовой дороге.
Мы прошли через лесок. За ним находился хорошо замаскированный подземный склад. Здесь я привел себя в порядок, хорошо подкрепился, и меня снабдили провиантом для моих бойцов. Теперь мои артиллеристы уже спокойнее ожидали выручки.
На следующее утро пришел трактор, доставивший горючее и сухой паек. Заправились и немедленно в путь! Ведь наши товарищи были уже на передовой.
...Демобилизовался я в мае 1946 года. Как-то, будучи в Конотопе, зашел на базар. И вновь, как в сказке, увидел перед собой своего друга Ивана Даниловича. Объятия, расспросы, короткие ответы... Мы условились хоть изредка встречаться, поговорить было о чем. Да за делами так и не встретились. И в 1984 году я узнал, что Иван Данилович ушел из жизни. А моя память, все возвращается к той удивительной встрече на фронтовой дороге.

„Советское Полесье” 27.06.1985

Фронтовые гуси

Наша 20-я артиллерийсная дивизия резерва Главного командования пересекла границу Восточной Пруссии. Все немцы эвакуировались, оставив свои хутора-фермы. Двери в сараях открыты, домашние животные выпушены на свободу. Никаких следов спешки. Все убрано с немецкой аккуратностью. Только на столах остались недопитые бутылки дорогих вин и холодная закуска. Видимо, выпили на посошок.
К нам на батарею приблудились двое гусей. Солдаты не рискнули сначала их оприходовать, чтобы нечаяннно какой-то фермер не обвинил их в мародерстве, а когда увидели, что гуси действительно бесхозные, живьем засунули их в ящик как НЗ (неприкосновенный запас).
Наша дивизия уже передислоцировалась в Латвию, где ещё оставалась недобитой Курляндская группировка фашистов, а НЗ так и не был израсходован. Вскоре и вовсе мы отказались от этого продовольственного резерва. Гуси стали для нас просто необходимыми друзьями.
При перемене огневой позиции на остановках мы вынимали гусей из ящика, и пускали на травку. При бомбежке и артналетах гусей хватали на руки и с ними прыгали в ровик. Да они и сами раньше всех замечали самолеты, тревожно смотрели в небо, когда человеческий глаз еще ничего не видел. Большинство солдат были крестьяне, очень соскучились по домашней обстановке. Присутствие гусей для каждого являлось крохой домашнего очага.
Долгими, бесконечными кажуться солдатам часы, которые они стоят по очереди с карабином возле каждой пушки. Всякий заступающий на пост размачивает свой сухарь, стараясь заманить к себе на ночь гусей. Потом стали спорить. Потом установили очередь. Веселей, домовитей солдату, если у его ног сидят гуси, уткнув носы под крыло. А главное – спокойней.
В марте 1945-го стояли дождливые.темные ночи. Не видать ни зги. Землянки, ровики мелкие, вода выступает. С жидкого наката в землянке сочится вода. Одежда мокрая. Начальство строго предупредило об особой бдительности. Будто бы в расположении ходят одетые в нашу форму власовцы, охотятся за языками. Наблюдательный пункт и батареи обвели проволокой, нацепили консервные банки.
В такую глухую ночь около крайней пушки на посту стоял казах Джусаров. В землянке мы услышали два выстрела из карабина сразу выскочив, я узнал высокий фальцет командира полка Ильенко:
— Ты куда стреляешь? Устава не знаешь? Пароль спрашивать надо! И первый выстрел вверх, а ты за полкилометра палить в глаза начал! Что у тебя волчьи глаза и уши?
— Я ничего не видел и не слышал. Гуси слышал, мне сказал.
— Какие в черта гуси, что ты мелешь?
— Во гуси! — Джусаров поднял гуся перед полковником.
Тут все разразились хохотом.
— Вот это случай! — с полковником был начальник штаба и два разведчика. Всех их Джусаров уложил в грязь.
— Теперь и я поверю, что гуси Рим спасли. Не мешало бы в каждую батарею по гусю.
Пошли сушиться в землянку. А .Джусаров действительно ничего не видел и не слышал. Проверяющие были еще далеко, а спокойно спавшие гуси подняли головы. Потихоньку загоготали и начали отступать к ногам часового. Он знал их повадки, дома держал гусей. Точно знал, что кто-то крадется. По вытянутым шеям определил направление и пальнул. Тогда проверяющие лежа вынуждены были кричать пароль.
После этого я стал известен всему полку. Только кто встретит: «А, Чайка! Ну как твои гуси?»
Курляндская группировка была крепким орешком. Уже шли бон в Берлине, а группировка, прижатая к морю, отчаянно сопротивлялась. Говорили, что здесь упорствовали власовцы.
Наш полк передвигался своим ходом на восток, чтобы ударить по врагу в правый фланг. Погода прояснилась. Ехали днем 8 мая без маскировки. Вражеская авиация уже здесь не действовала. Вечером прибыли в г. Добеле и остановились на ночлег в парке. Расположились ночевать в зале большого дома на полу.
Мне досталось место под великолепным роялем. Когда разговоры стали затихать, меня поразила непривычная тишина. Мы были совсем близко от фронта, но ни одного артиллерийского выстрела, ни пулеметной очереди. Вошел мой друг Вася Сиверцев, командир 2-й батареи, и тихонько сказал (он был назначен начальником караула), что танкисты, расположившиеся рядом, возбуждены, не спят. Какой-то радист подслушал приказ: «Сбросить груз в море». Это неспроста. Видимо, приказ самолетам.
Сквозь сон я услышал близкие автоматные очереди. Какой сон у фронтовика? Спит и все слышит, как через голову пролетает, фыркая, снаряд и ухает то дальше, то ближе, слышны пулеметные очереди. В углу землянки девушка проверяет связь по рации: «Волга», «Волга», я «Мартышка», я «Мартышка», как слышите. перехожу на прием..»
Вдруг кришка рояля хлопнула, Вася обеими руками с силой провел по всем клавишам вправо и влево и прокричал: «Ура. братцы! Война кончилась!».
В ночь с 8 на 9 мая капитулировала и Курляндская группировка. Мы тоже отсалютовали Победе в воздух.
Настали мирные будни. Расположились в палаточном лагере в лесу около Добеле.
Утром ко мне в палату вскочил Имамбетов:
— Товарищ лейтенант, разрешите доложить?
— Давай. Що там у тебе скоилось.
В батарее были русские, казахи и татары. и все любили, когда я говорил на родном украинском языке. Это, видимо, разумелось, что «все хорошо».
— Гуся яйцо снесла под пушкой.
— Эге. Вон воно шо!
Там уже собралась почти вся батарея. Решили пристроить наших фронтовых друзей на постоянное жительство к хорошей хозяйке, и поручить это старшине. Через полчаса молодая еще латышка с семилетней дочерью была в расположении лагеря. Хозяйка всем понравилась. Единодушно признали: «Хозяйка - что надо! У старшины глаз на сей счет правильный».
Солдаты окружили гостей. Загорелые, зачерствелые лица их потеплели, размягчились, все соскучились по дому, по детским улыбкам. Каждый старался завоевать внимание гостей. Татарин Абдурахманов сидел перед девочкой на корточках, заскорузлым пальцем тыкал в яйцо и что-то объяснял зачарованной девочке. Старшина взял гусей под мышки, девочка на вытянутых вперед руках бережно несла яйцо. Возвратился старшина не пустой, хоть о плате никто и не думал. Принес два куска копченого сала, три буханки домашнего горячего хлеба и бидончик домашнего бурякового пива. Солдаты ели, крякали от удовольствия, нюхали пахучие корки: «Эх, духовита до чего! Прямо домом пахнет. Спрячу в карман, нюхать буду». Все рвались домой, ждали демобилизации.
В июне, в воскресенье я шел дорожкой парка у реки. Было ясное, тихое утро, голубое чистое небо. В парке пел свою не мудрую, но удивительно очаровательную песню удодка. Веяло покоем. На реке плавали выхоленные, выбеленные гуси. Они то погружали, то вынимали из воды свои лебединые шеи, взбивая брызги. Вокруг них стояла небольшая радуга, на воде светилось их белое отражение. Рядом плавали желтые в пушку, юркие гусята. Это были наши фронтовики. На берегу сидела девочка, на ее личике светилось счастье. Она узнала меня и улыбнулась. На сердце было светло и радостно и в то же время грустно.

„Советское Полесье” 15.05.1985

Финал

В конце апреля сорок пятого года нашу артиллерийскую дивизию сняли из-под Кенигсберга и направили на Курляндскую группировку. Наши войска уже штурмовали Берлин, а там прижатые к морю немцы оказывали отчаянное сопротивление.
Вечером 26 апреля мы стали на огневые позиции близ Либавы. Едва начали окапываться, мой друг, командир второго взвода Лихачев получил приказ: направиться с двумя пушками на передний край для стрельбы прямой наводкой. Лихачев — сугубо гражданский человек, до мобилизации был директором пивзавода в Ленинграде. Я видел, что он переживает, но виду не показывал. И понятно, дело рисковое, опасное. Орудие наскоро ведь не вкопаешь и не замаскируешь.
В 23 часа полк открыл огонь. Под прикрытием стрельбы подтягиваем пушки к траншеям пехоты. Но трактора вернулись. Дело плохо: на глубине полуметра уже вода. Пушки стоят без укрытия. Землянки мелкие. Верх забросали ольховыми жердями, дно устлано мелкими ветками. На четвереньках лазили в темноте.
Прошли сутки. Ночью меня вызвали к телефону. Звонил начальник штаба полка: "Чайка, подбери с десяток человек покрепче. Разведчики приведут тебя на НП. Здесь узнаешь, что делать".
Ясно, что: иду на смену Лихачеву. Шагах в десяти от землянки я его и встретил. Его вели под руки, голова забинтована. Узнав меня, он выдохнул: "Ох, Петро, там смерть!.."
У меня холодно защемило под сердцем. Разведчики пошли впереди, показывая дорогу. Темень непроницаемая. Вокруг стали рваться снаряды. Мы повалились на землю, было мокро и грязно.
— Подымайся! — рявкнул в темноте кто-то, явно привыкший командовать и, видимо, имеющий на это право, больно двинув меня ногой в грудь. Не знаю, что произошло бы дальше, я был сильным и уверенным в себе человеком, но разведчик дернул меня за полушубок: "Сюда, лейтенант, вот наша землянка". И прямо скатился вниз.
При свете патронной коптилки на снарядном ящике сидел измотанный начштаба с телефонными наушниками.
— Садись. Лихачева ранило. Пушки остались в траншее. Пехота с передовой ушла. Одно орудие выведено из строя, другое как будто целое. У немцев нет топлива. Танки они зарыли. На один танк топлива они насливали: подходит к нашим траншеям, слепит осветительными снарядами и бьет из темноты по оборонительным линиям. Угробил, гад, одну пушку. Проверь. Если вторая цела, заряди бронебойным, там есть. Может, заметишь его, лупони. Да будь осторожен, — они, наверное, догадываются, что передние траншеи нами оставлены. Все, желаю удачи.
Пошли мы. Пушек сразу не обнаружили, но траншею нашли. Прислушались. Вроде тихо. Стали прыгать в топкую глиняную грязь. Батарейцы мои сразу в ней увязли, она стояла выше ботинок. Я в сапогах, за голенища не набрал, но вода тоже набежала выше косточек. Траншея мелкая, надо пригибаться. Над головой свистят пули. В нашу сторону летят трассирующие пули: синяя, желтая, красная, зеленая — и опять все в том же порядке, как бусинки. Красивое зрелище, а в каждой бусинке — смерть.
Вот и пушки. Сравняв немного землю, их закатили в ров. Глубже копать было невозможно, и так вода стояла по колени. Начал я ощупывать механизмы. У одной разбит прицел, не работает поворотное приспособление, на другой тоже повреждена оптика, побит лафет, заклинило затвор. С разведчиками я отправил двух батарейцев на НП доложить обстановку. На рассвете они вернулись, принесли немного сухарей и записку: "Пушки оставлять нельзя. Постарайся поставить их на передки. В следующую ночь под прикрытием канонады подкрадутся трактора, цепляй и вывози".
День тянулся, как год. Ни сесть, ни выпрямиться во весь рост — и в глиняной хляби. Но артиллеристы мои держались бодро. Отошли подальше от пушек, которые торчали, как маяки. На тех, кто ныл, цыкали.
Стемнело. Стали вынимать сошники, сводить станины, насилу подкатили передки и закрепили на них станины пушек. Все это в болоте, в темноте и на пределе сил.
Загремела канонада. Вот и трактора. Пока цепляли пушки, водитель приспособил к моей спине белую тряпку: "Ее видно шагов за шесть-семь, буду ехать за тобой — и не дай Бог нас занесет в воронку".
Взревели трактора, вытаскивая пушки, а потом пошли тихо. Канонада прекратилась. Когда мы отъехали уже далеко, позади нас обрушился шквал мин-"скрипачей". Их разрывы наводят ужас: кажется, раскалывается земля. А выстрелы похожи на визг свиньи. Это восьмиствольные минометы. Я их не видел, и мин видеть не пришлось. Но их работу наблюдать доводилось: штука впечатляющая. Наверное, что-то заподозрили немцы, но промахнулись, опоздали.
Мы наскоро в луже вымыли грязь в ботинках, постирали портянки, переобулись. Я тоже вылил воду из сапог. Кашевар Прященко накормил нас до отвала. И в путь, на новую огневую. Тут просто невозможно было держаться. Теперь мы уже не маскировались, ехали днем, авиации не боялись. Силу нашей дивизии немцы испытали на Курской дуге и очень за нами следили: где мы появляемся, там готовится наступление, прорыв. Чтобы ввести разведку в заблуждение, мы меняли погоны: я был младшим сержантом, а ком. полка — капитаном. Теперь пускай знают. "Занудит" — быстрее капитулируют.
Посветлело. Остановились в латышском городе Добеле, в большом парке. Посредине стоял одноэтажный дом. Туда мы и направились ночевать. В большом пустом зале уже спало много военных. Я обнаружил свободное место под роялем, который по какому-то случаю здесь остался. Уже сквозь сон слышу, кто-то протискивается ко мне и толкает в плечо: "Проснись. Тут возле нас расположились танкисты. Волнуются, не спят. Подслушали команду по радио: сбросить груз в море". А почему не на немцев? Улавливаешь? Похоже, что конец войне. Господи, хоть бы это была правда.
Я качаю головой. Вот и мой лучший друг, командир 3-го взвода Вася Сиверусь обратился к Богу. Я заметил, что на фронте даже самые убежденные атеисты начинают как-то терпимей и уважительнее относиться к верующим и религии. Вот были у меня в батарее два волжанина-рыбака. Оба рыжебородые, одного роста, трудно различимые. Оба старообрядцы. Водку не пили, продавали офицерам, табак у заядлых курильщиков обменивали на сахар. Когда позволяли обстоятельства, становились перед сном рядом лицом на восток и молились, осеняя себя двуперстным крестом. Лица проходивших мимо солдат и офицеров были серьезны, ни тени насмешки. Мой комбат-коммунист, минуя их, прямо прокрадывался на цыпочках, чтобы не мешать. А что? Нет-нет, да в такой обстановке, и подумаешь: "Авось, может, и поможется".
Вспоминается эпизод. Ехали своим ходом по окраинам какого-то городка. Остановились около церкви. Из храма доносились звуки органа, шло богослужение. На церквях у них вместо крестов петух: это напоминание об отречении апостола Петра, отказавшегося признать взятого стражей Христа, — как и предсказал Иисус, это произошло сразу после того, как пропели первые петухи. Раздается команда: "Офицеры, вперед!". К нам обратился командир дивизии генерал-лейтенант Беляков.
— Товарищи офицеры, сейчас мы зайдем в церковь, ведите себя достойно. Может, будут обходить молящихся с подносом, положите деньги по своему усмотрению. У кого нет, подойдите ко мне.
В числе безденежных оказался и я: мою зарплату получала по аттестату жена. Дал нам генерал по десять рублей, мы вошли в храм. На клиросе, под орган, пел хор девушек в белых платьях. Тянулась медленная, умиротворяющая мелодия.
Прихожане сидели на удобных скамейках, как в театре. Без всякого сигнала они вставали и включались в хор. Я с удовольствием посидел до конца мессы. Это отдых для тела и души. Но вот появился старик с подносом. Шел между рядами, наклоняясь к верующим, будто не замечая нас. Беляков шагнул к нему и положил на поднос ворох ассигнаций. У всех молящихся изобразилось на лице молчаливо-вопросительное выражение. Постояли минут десять, генерал перекрестился, поклонился по-старчески, достав пальцами пола. Мы тоже перекрестились, поклонились и вышли. Все провожали нас глазами до порога. Конечно, это была политика. Все мы были членами партии, за исключением командиров взводов. Церковь покинули молча. Ни одной улыбки на лицах. Думаю, многие задумались над переоценкой своей системы взглядов, над своим отношением к религии и к Богу.
Вспомнилось детство, моя молитва во время гроз, часто посещавших наши края: "Господи, царице небесная, заступи, спаси и помилуй..." (с этой молитвой на устах я и заснул). Разбудил меня стук крышки рояля; кто-то пятерней прошелся по клавишам вперед и назад, одновременно загорланив во всю мочь: "Ура! Война кончилась!"
Это опять был Вася. Все подхватились. На улице трещали автоматные очереди. Мы тоже начали "греть небо". И я выпустил несколько пуль из своего пистолета, который с начала войны носил без употребления. Потом уже посыпались вопросы:
— Кто сказал? Где?
— Танкисты. Пошли к танкистам.
— Да вот сами концов не найдем. Черт знает, что такое. Но что-то есть. Мы уже давно должны быть в пути.
Все волновались.
— Побей меня Бог, если совру. Запомни мои слова. У меня железная интуиция, — не отставал от меня ни на шаг Вася.
И вот в 11 часов приказ на построение. Полк выстроился на аллее парка. Появился комполка, низенький толстенький Ильченко, украинец. С ним замполит, начальник штаба, командиры дивизионов. После приветствия он объявил об окончании войны, поздравил с победой. Прогремело дружное "Ура". Ряды без команды смешались, люди пожимали друг другу руки, обнимались, у многих на глазах стояли слезы. В обед нам выдали тройную порцию "наркомовской". К 100 граммам мы привыкли, а 300 г подействовало. Появился баян, девушки в военной форме. Танцевали до вечера. Мы с Васей танцевать не умели, глазели, как кружатся другие.
Два дня мы упорно трудились. Рядом с городом в березовом редколесье вытянули в ряд пушки, вычистили и смазали их. Метрах в 10 от широкой, покрытой гравием дороги, поставили палатки. Завтра воскресенье, выходной день. За столько лет мы забыли о том, что такое отдых, не всегда помнили даже, какой день недели. Приходили в себя. Землю покрыли плащ-палатками, еще по-фронтовому легли спать в верхней одежде и сразу провалились в темное беспамятство.
Сквозь сон я услышал какие-то ритмичные звуки, словно кто-то тяжелой дубинкой молотил по земле. На дворе слышалось позванивание котелков. Уже рассвело.
— Что там такое? — спросил я.
— Пленных немцев ведут, — отозвался мой ординарец Абдурахманов, татарин по-национальности. Ему давно перевалило за пятьдесят, а домой почему-то не отпускали.
Немцы шли подразделениями, четко отбивая шаг. Впереди — офицеры. Марш все время сопровождался песней. Пели негромко, без напряжения. Вот прикладывает Ганс к губам маленькую гармошку, играет просто профессионально. Его сменяет второй, Фриц там, положим, или Карл, и музыка держит ритм движения. У многих в руках палки из орешника: кто опирается, кто на ходу вырезает узоры.
На лицах не заметно, ни угнетенности, ни тревоги. Видно, лиходеи тоже радуются, что остались живы. Многие улыбаются, некоторые даже смеются.
По обочинам идут редкие конвоиры. Я поравнялся с одним и спросил, как ведут себя немцы.
— А мы здесь лишние. Ими свои офицеры командуют. Дорогу знают. А выучка и дисциплина у них — что надо.
Вечером порядок движения расстроился. Нет подразделений, нет командиров, нет песен — бредут, как стадо овец.
— Что, подустали немцы? — спросил Вася провожатого.
— А это не немцы, это наши. Власовцы.
Вот оно что. Мы уступаем нашим поверженным противникам в порядке и дисциплине. Правда, и положение у власовцев сложнее, чем у немцев. Предательство не прощается, измена в любой армии — высшее воинское преступление...

„Советское Полесье” 27.07.1999

Лада

После окончания войны наша воинская часть расположилась в палаточном городке на окраине Добеле. Рядом стояла санитарная часть с собаками, которые в период войны вывозили раненых с поля боя. Я видел, как они, напрягая все силы, таскали алюминиевые корыта с бойцами на перевязочный пункт и бесстрашно, мчались под огнем к передовой. Выполняли, четвероногие помощники бойцов, и другие операции.
Я с нетерпением ждал дня демобилизации и уже мечтал об охоте. Как-то в свободное время я пошел в санчасть с надеждой подобрать себе охотничью собаку. У входа сидела на лавочке девушка в военной форме. У ее ног лежала, положив голову между передних лап, большая овчарка.
Я невольно замедлил шаг.
− Да вы идите, не бойтесь. Он с людьми дружит, − улыбаясь, сказала девушка.
Я попросил разрешения присесть и объяснил цель прихода.
− Не прозевайте. Завтра мы всех собак приведем в город, будем раздавать их населению. Там и подберете.
− А почему у вас собаки на привязи, а эта с вами? − поинтересовался я.
− Собаки мне много раз спасали жизнь. Они каким-то чутьем на доли секунды предугадывали близкий разрыв снаряда. При артиллерийском обстреле я падала между собак, и они прикрывали меня своими телами. Многие погибли. Эта много раз была ранена, но выжила. Теперь мы не расстанемся: „Уедем домой, Волк?” Услыхав свою кличку, собака дружелюбно шевельнула хвостом.
На другой день на улице города появился караван собачьих упряжек. Горожане отвязывали животных и уводил их домой. Мне понравилась одна ирландской породы. Шерсть на ней, правда, свисала клочьями, бока были вытерты постромками, но порода чувствовалась. Знакомая мне девушка сказала, что кличка ее Лада.
Временно я устроил собаку во дворе офицерской столовой, договорившись с работниками кухни. Но неожиданно выпала командировка в Ригу на целый месяц. Возвратясь в часть, я не нашел Лады столовая переехала на другое место.
И вот однажды, прогуливаясь по парку, я услышал звонкие детские голоса:
— Гера, Гера! Апорт!
Через аллею, как пламя, переметнулась рыжая собака. Она вылетела с мячом в зубах, положила его у ног мальчика и девочки, выбежавших на перекресток аллей, и возбужденно смотрела им в глаза, как бы спрашивая: «А что дальше?».
Это была моя Лада.
— Лада! Ко мне! − взволнованно приказал я.
Лада вздрогнула, как-то сникла и покорно, рысцой, подбежала ко мне. Как она изменилась! Это была настоящая красавица. Вылиняла, поправилась, красная шерсть ее золотом блестела на солнце. Я гладил ее по красивой голове.
− Это ваша собака? − подавленным голосом спросили дети. Как оказалось это были брат и сестра.
− Конечно, моя. А как она к вам попала?
− Сама пришла. Мы ее покормили, потом стали с ней играть. Мама увидела, что она охотничья, и разрешила взять к себе. Она такая умная, веселая и хитрющая, − оживленно рассказывала девочка. — Утром смотрит на меня и ждет. Чуть я один глаз открою, тут она как запрыгнет от радости...
− Только кличка у нее не Гера, а Лада, что значит солнышко, — сказал я. — А откуда вы узнали слово «апорт»?
− Папа так говорил. У нас была охотничья собака, но не такая. Герой ее звали. Немцы ее во дворе застрелили. Нам так жалко было, что мы даже заболели, − сквозь слезы промолвила девочка.
− А где же ваш папа?
− В Германии. Он воевал с немцами. Скоро приедет. А вы теперь заберете Ладу? − совсем упавшим голосом спросил мальчик.
− А мы сейчас посмотрим, кого она больше любит. Пускай сама выбирает. Сейчас мы разойдемся в разные стороны, только уговор − всем молчать.
И мы разошлись.
Лада заметалась между нами. Раза два подбегала ко мне, заглядывая в глаза, и снова возвращалась к детям. С ними она и пошла.
Ура! − завизжали от восторга дети и бросились обнимать свое лохматое сокровище.
От этих восторженных детских голосов парк как будто ожил, посветлел.
Я предвидел такой финал и был очень рад.
Мне часто вспоминается тот случай. Тогда я подарил детям радость и счастье, а это так редко удается нам делать в своей жизни.

„Советское Полесье” 04.10.1985

Привычка

Последние годы перед пенсией мы с Михаилом Александровичем Куцем работали в Мисиковской начальной школе. Ежедневно, в любую погоду, ходили по лесной тропинке — три километра туда и обратно.
...Всю ночь бушевала пурга. Утром чуть стихло, но снег валил хлопьями. Улицу завалило сугробами. В лесу снег ложился ровно. На соснах висели снежные покрывала и заглушалн звуки, как в радиорубке. Я шел впереди, путник — за мной.
— Смотрите, — сказал я, — мы днем еле ползем, а кого-то нелегкая, несла ночью по нашей тропе.
На тропе были заметны ночные путаные, полузасыпанные снегом следы человека.
Сзади ветер доносил тяжелое дыхание пожилого моего товарища. Ответ последовал не сразу.
— Да кого же могла нелегкая нести здесь, как не этого старого дурня, что плетется позади тебя. Я ходил, — донесся наконец приглушенный голос.
— Да что вы говорите? Что же вас заставило идти ночью, да еще в такую погоду? Книги или план работы забыли в школе? Так неужели нельзя было обойтись?
— За этим меня и дрыном с хаты не выкурили бы. Тут совсем другое дело. Стыдно и признаться.
— Что же случилось, — допытывался я.
— Давно уже мне вредит это проклятое курение. Кашель и после каждой закрутки сердце перебои делает. Вот вчера, возвращаясь из школы, и решил я с этим покончить. Сразу и забросил кисет с табаком в дупло вон той ветлы, что в канаве. Пока дома управлялся по хозяйству — все шло нормально. Как сел за стол при свете готовиться к урокам, сама рука опустилась в карман за кисетом, хоть и знал, что его там нет.
Потом начал заглядывать в печурки, шкатулки, надеясь найти хоть завалявшийся «бычок». Все напрасно. И так меня приварило, что надел я пальто, обмотал голову жениной шалью да и буквально нырнул в снежную завируху. Еле добрался и закурил прямо под ветлой. Назад еле добрался. Ветер напротив. Дыхание забивает, глаза залепило. Ну, уж и ругал себя всю дорогу за безволие. Досталось костям царя Петра Алексеевича. Это он завез с запада моду курения. Сам курил и соотечественников пристрастил к этому треклятому зелью. О, если бы мой настоящий зрелый разум хоть на минуту посетил меня в дни юности моей! Никогда бы не превратил свое горло в самоварную трубу!..

„Советское Полесье” 04.01.1986

Три старинных рецепта


Хочу предложить читателям мои рецепты излечения различных заболеваний и рассказать о скромном земском враче Рознатовском, его долголетнем нелегком труде. Думаю, что эти рецепты привлекут внимание читателей и вселят надежду многим больным, особенно туберкулезом.
Рецепт первый, или чудесное исцеление.
У меня, восьмилетнего мальчика, отказался варить желудок. Шел 1916-й год. Врачи были на фронте. Фельдшер определил катар желудка, потом язву двенадцатиперстной кишки. С первого дня болезни я перестал ходить в школу. От болей в животе и частого стула ослабел, буквально таял на глазах. Однажды подслушал разговор бабушки с соседкой. Бабушка плакала и говорила, что я скоро умру. Ни диета, ни порошки, ни народные средства не помогали. Пришла весна. Мои сверстники, загорелые и веселые, играли в мяч, а я смотрел в окошко и ожидал смерти.
И тогда знакомая посоветовала матери сделать для меня домашний шоколад. Мать взяла коробку какао, свежий свиной жир, сахар, все это положила в горшок, накрыла крышкой и поставила в истопленную печь. Через некоторое время вынула горшок и перемешала массу ложкой до загустения. Затем поставила горшок в погреб. Шоколад давала 3 раза в день по чайной ложке, а потом по столовой. Уже в первый день я перестал чувствовать, что у меня, есть живот. Первую ночь проспал спокойно, не просыпаясь. Все приходило в норму. На второй день дедушка увидел, что я жадно смотрю на гречневую кашу с салом, и разрешил мне попробовать несколько ложек. Я жадно набросился на кашу. После этого почувствовал себя совсем хорошо. На третий день уже ел борщ. С той поры и до сего дня, а исполнилось мне 90 лет, никакими желудочными расстройствами не страдал.
Рецепт второй, или уникальный случай в практике.
В 1926 году моя мать заболела туберкулезом. Она ухаживала за больной сестрой и племянниками. Все они умерли. Как ни береглась мать, а заразилась. Тогда туберкулез не лечили. Пять-шесть месяцев, и человек сгорал. Врач Рознатовский предписал полный покой, отстранение от всяких работ, усиленное питание. Я перед этим уже год учительствовал в Донбассе. Однако пришлось прервать там трудовую деятельность: не мог оставить больную мать, да и самому отцу с хозяйством было не справиться.
И вот опять та же знакомая, еврейской национальности, рассказала матери, что во время оккупации Украины немцами у нее на квартире жил немецкий врач. Он и посоветовал, как лечить туберкулез.
И мать по его совету сделала так. Мелко иссеченные листья алоэ, мед, сосновую смолу, растворенную в спирте, вкладывала в горшок, накрывала крышкой и ставила в истопленную печь. Затем вынимала, процеживала через марлю и употребляла 3 раза в день по столовой ложке.
У дедушки была большая пасека, в основном дуплянки. Осенью пчелы замуровывали летки чистейшим прополисом.
Перед тем как вносили ульи в омшаник, я собрал этот прополис. Получился ком весом около 400 граммов. Я знал, что это смолы, собранные из разных растений, и предложил матери вместо сосновой смолы растворять прополис. О бактерицидных свойствах прополиса я тогда еще ничего не знал.
Врач Рознатовский часто навещал мать. Он предвидел финал, но приходил, чтобы поддержать больную, так как придавал большое значение психотерапии. И получал прекрасные результаты. Еще в раннем детстве мне запомнился такой случай. Ранним осенним утром к нам в хату ввалилась группа охотников во главе с Рознатовским.
— Ну, дед, одевайся, пойдем на охоту.
У нас был замечательный гончак Дунай.
— Да я бы с удовольствием, да нога разболелась. Рад бы, да не могу.
— А-а-а! Вот оно что. А ну, давай сюда твою ногу. Тут болит? – он потрогал левую ногу в разных местах и добрался до культи.
— А тут? Болит? И в пальцы стреляет? Это хорошо, так и должно стрелять.
Помассировал культю, хлопнул ладонью по ноге.
— Все! Обувайся. Пошли.
Дед кряхтя обулся и пошел. А вечером вернулся в самом веселом расположении духа. Охота удалась.
"И що воно такэ? Сказано, дохтур. Ничого мэни нэ ликував, подержався за ногу, задурив мени голову. А як вступив у лис, то й забув про ногу. Дэнь проходыв, и хоч бы що," — удивлялся за чаем дед.
Выслушивая мать деревянным стетоскопом, Рознатовский делал ужасно сосредоточенное лицо, смотрел куда-то вдаль: "Ага, ага, так, понятно. Повернись спиной. Могу порадовать: вот в этом месте у тебя шумы почти исчезли". А уходя говорил нам: "Вы знаете, я не только ободряю ее. Действительно, дело идет на поправку. Ушам своим не верю. Первый случай в моей практике".
Да мы и сами это замечали. Ночью мать не кашляла, стала хорошо есть, прибавила в весе, у нее улучшилось настроение. Рознатовский подтвердил, что настроение — это самое сильное лекарство. Я высказал предположение, что состояние и настроение матери улучшилось от лекарства, которое она принимает.
"Ах вот оно что! — воскликнул, выслушав меня, Рознатовский. — Это же сенсация, настоящее открытие. Это архиинтересно и важно. Я денька через два к вам зайду".
Через полтора месяца легкие у матери зарубцевались, и врач разрешил ей приступить к работе,
Прожила она после этого 15 лет, не ощущая своей болезни. Но соблюдала предосторожности: отдельно питалась, отдельно стирала, имела отдельное полотенце.
Это была самая счастливая пора в моей жизни. В конце августа я уехал в Донбасс. Получил назначение заведовать начальной, только что открывшейся школой в районном селе Дмитровке Луганского округа. В конце учебного года нашу школу посетила жена инспектора Завьялова. Она спросила, почему я пропустил один год и, узнав причину, сказала: "Это у вашей матери был не туберкулез. А у нас вот несчастье, Александр Иванович заболел туберкулезом". Я пытался убедить ее, что у матери тоже был туберкулез. И в конце концов она попросила выслать ей рецепт. Вскоре я получил от матери посылку, а в ней рецепт и бутылку готового снадобья. Сразу же отнес их на квартиру Завьяловых. Потом уехал домой на каникулы. А когда приехал в село, у меня на школьной квартире появился Завьялов, бодрый, веселый. Он обнял меня и сказал: "Какое счастье, что ты встретился на моем пути, и жена поинтересовалась, почему ты пропустил год. Вы же мне жизнь спасли. Сейчас я чувствую себя даже лучше, чем до болезни..."
Рецепт третий, или лечит пчела
Появились у меня на шее три чирья. Ходил я с расстегнутым воротником, поворачивался как вол, всем корпусом, если надо было посмотреть в сторону. Мы вывозили пчел на гречиху. Из моего улья вылезли пчелы, и пока я донес его на место, пчелы поползли по рубашке и ужалили меня в шею между чирьями. Сразу штук шесть. Я почувствовал боль от укусов, но уже через 2-3 минуты не мог определить место, где меня ужалили. Перед рассветом вздремнули часок. Когда я проснулся, то увидел, что чирьи стали безболезненными бугорками. А через пару дней и вовсе исчезли.
Этой весной появился чирей у моей внучки. Я и посоветовал ей приложить пчелу.
— Боюсь. И так болит. А то будет болеть вдвойне.
Но на второй день попросила принести ей пчелу. И когда та сделала свое дело, спросил:
— Ну как?
— Жжет, как будто кто горячую кочергу приложил.
И ушла на работу. С работы вернулась в самом веселом настроении. Чирей прорвало. Потрогала его рукой, не болит. Выдавила все и забыла, где он был.
У соседа Александра Витальевича Клочко появился чирей на щеке. Теперь внучка и ему посоветовала приложить пчелу. Он колебался, но потом решился. Дважды ужалили его пчелы. И через час боль прекратилась, а утром чирей прорвало.
А вот еще один случай из детства. Было мне лет шесть. Прыгнул я с забора, и острая кость впилась в подошву ноги. Семья была в поле. Я заплакал и на одной ноге попрыгал на пасеку, где неотлучно работал дедушка. Он выдернул кость, промыл рану холодной водой, приложил по краям две пчелы, сверху лист подорожника, замотал чистой тряпицей: "Тэпэр нияка зараза там нэ завэдэться. За два дни загоиться". И действительно, зажило.
Но с пчелиными укусами надо быть очень осторожными: ведь есть люди, которые их не переносят. Я сам. был свидетелем того, как через 3-4 минуты после укуса пчелы умерла соседка. Она работала на заготовке силоса, надкусила грушу, а в ней оказалась пчела.
Может быть, кому-то и помогут описанные мной методы и средства, избавят от болезней и страданий. Возможно, заинтересуются медики и фармацевты и найду оптимальные соотношения компонентов.

„Советское Полесье” 07, 10.01.1998

Целебный орех

В 1923 году у матери на обеих руках появилась мокрая экзема. Мы с отцом прямо головы потеряли. И в поле работать надо, и в огороде, и на пасеке, и за скотом ходить, и хлеб печь, и обед готовить. Отец месит тесто, лицо припудрено ржаной мукой. Я орудую с чугунами да горшками у печки. Мать плачет, а иной раз посмотрит на нас, да и засмееться, и мы с ней. К счастью, все мы не лишены были чувства юмора, и это помогало выжить в самых тяжелых ситуациях. Корову доили по-очереди. Пока приспособились – половина молока оставалась в ведре, половина – в рукаве.
Кто-то посоветовал обратиться к знахарю в с. Дубовичи. На другой же день и поехали туда мои родители. Вернулись с поникшими головами. Есть у Дубовичах дедушка и лечит экзему, но нужны грецкие орехи: без них он бессилен. Послали письмо в Ленинград. И, вскоре, дядя отца прислал посылку с орехами. Утром ни свет ни заря отправились мои родители в Дубовичи.
Дедушка-знахарь, взвесив кулек в руке, расцвел как молодая луна.
— Ну, — говорит, — посидите минут пять, пока я вышепчу, а потом расскажу, что и как делать. Вышел он, подает матери 5 орешков и говорит: «Вот ядра ореха. Их надо хорошо разжевать и смазать ими пораженные места. Эти места почернеют. Через день-два чернота начнет лущиться, а под ней появиться молодая нежная кожа. Ее надо смазывать гусиным жиром. Через неделю можно приступать к работе, а через две и руки мочить. Все время на ночь следует смазывать руки гусиным салом».
Все так и произошло, как предсказывал знахарь. Мой отец не верил ни в какие заговоры, шептанья, сверхъестественные силы. Мать верила во все. Но тут и она поняла, что вылечили ее орехи, а не шепот.

„Советское Полесье”

Тайна требует разгадки
Недалеко от поселка Воронежа найдено неизвестное археологическое сооружение


В четвертом классе шел урок истории.
Разговор вели о древних русских городах, о крепостях, о татаро-монгольском нашествии. Перед глазами моей детской аудитории были иллюстрации — рисунки художника Товкача, на которых он изобразил Московский Кремль и бывшую Воронежскую крепость (замковище) перед штурмом татар. В классе чувствовалось оживление, перед глазами у меня появился лес рук,
— Ну, что ты хочешь сказать, Тамара? — обратился я к одной из учениц.
— А мы видели такую крепость и стену, — ответила девочка.
— Где? Когда?
— В ту пятницу, когда ходили с Ольгой Нестеровной подбирать картошку на колхозное поле. Там трактор рыл траншею для буртов и наехал на кирпичную стену.
В тот же день в сопровождении всего класса я был на указанном месте. Это недалеко от хутора Мисиково, метров 300 на север от Клишковского шляха. Поле было вспахано, и на нем мы нашли несколько каменных осколков. Хуторяне удивлялись. Даже старожилы не помнят на этом месте никаких строений.
На другой день, вооружившись лопатой и заостренным штырем, я прощупал это место по линии с востока на запад, в надежде обнаружить стену. За мной следовали мои юные археологи.
И вот наконец штырь воткнулся во что-то твердое. Начал копать. На глубине 75 сантиметров обнаружил кирпичный купол, который при ударе загудел. Внутри, цо всей видимости, была пустота. Дети побежали за ломом, а я присел на пригорок. В голове появились разные мысли. Дед мой, например, рассказывал, что в этих местах в каменной пещере жил разбойник Курепа. Почему в каменной? Может, напал на нее в лесной глуши?
Есть и летописная запись о том, что во время монголо-татарского ига воронежцы под руководством князя Липецкого Святослава в 1284 году разгромили Ахматову слободу. Ахмат был баскак — собиратель налогов для хана. Он грабил всех, опустошал окрестности Воронежа.
А что если я нашел Ахматову слободу? Ну и ну! Прославлюсь как Шлиман, откопавший Трою!
Но вот лом принесли. Удар, еще удар... Свод провалился. Стала видна кирпичная камера кубической формы, около метра глубиной. На дне ее — белый пепел, под кирпичным дном — белый песок.
Побывали на этом месте воронежский краевед Н. А. Андреев и преподаватель истории Ф. М. Тарасенко. Посмотрели, поговорили. У каждого забот невпроворот. А стена так и лежит в поле, неразгаданная. Кто откроет ее тайну?

„Советское Полесье” 07.12.1991

Шведські могили

На початку п’ятдесятих років вирядились ми по торф на Клишківську торфорозробку для Мисиківської школи. По виїзді з хутора обігнали сивенького дідуся, що із ціпком шкандибав у нашому напрямку. Я зупинив машину.
— Куди путь держите, дідусю? — питаю.
— На Клишки! — потужним голосом відповів дідок, як це роблять усі тугуваті на вухо.
— То лізьте до нас, підвеземо.
Допомогли йому вилізти на кузов.
По дорозі виявилося, що дідова хата стоїть на Тургорі, поруч з торфорозробкою, куди ми прямували. Дідусь розповів багато цікавого, а саме пояснив цю назву.
...Власне гори там і немає, а так собі, піщаний горб, що в болото спадає. Дуже давня ця назва. Колись у наших краях водилась дика рогата худоба, турами їх звали. По опису були вони сірої масті, мали величезні роги. Мабуть, цей горб був схожий на спину тура...
Дід розповів і про болото Ошмань. „Колись це річка була і старі люди ще потічок пам’ятали. Тут і маленькі карасики водились. А коли я вже підпарубком був, то наші хуторяни натрапили в болоті на великий човен, видовбаний з товстезного дуба, а по боках ще дві дошки набиті. Дерево почорніло, але залишилось дуже міцним, насилу перепиляли, і більша частина в торфі лишилася. Мабуть, хтось заховав його, затопив в очеретах, так він і заріс...
Кажуть, на це болото потрапили шведи під час війни з Росією. Видно, заблукали. І коли занурились у це болото, то тут їх і прихопили російські вояки. Меншиков, генерал, ними командував. Майже всіх в полон взяли, мокрих та брудних з болота повитягували”.
На західній окраїні Вороніжа є вулиця Гоголя, що впирається в ліс. Південна сторона цієї вулиці ще за моєї пам’яті майже вся була під лісом. Зараз від того лісу лишився острівець. Це цвинтар, що зветься „Водянище”. Посеред цього цвинтаря є дві лійкоподібні ями. Ще в дитячі і юнацькі роки я чув від багатьох старих людей, що в цих ямах, братських могилах, поховані шведські полонені, що загинули під час війни з Росією в 1708 році. Кажуть, що тут був розташований табір для шведських військовополонених і що вони майже всі померли від холери чи дизентерії. Так мерцями заповнили дві могили. Коли тіла їх зотліли, земля запала, і ями збереглись до цього часу.
Ще студентом я вирішив перевірити достовірність цього народного переказу. Та вже коли з лопатою сів на краю ями мене опанували сумніви. Бактерії і віруси живучі. А що як я відкопаю холеру, випущу „джина з пляшечки?”. Ото буде „експеримент!” Розкопки могильників роблять тільки з дозволу відповідних органів і лише у вузькому колі фахівців. І чи маю я моральне право тривожити останки цих нещасних людей, волею короля Карла XІІ відірваних від сім’ї і рідних осель, засланих за море у чужі країни на страждання і смерть?
Так і облишив свій намір. А в голові виникла думка: а чи не з Ошмані сюди попали шведські вояки? У всякому разі, не з під Полтави. Історія війни Росії з Швецією вивчена досконально. Відомі всі сутички з окремими загонами шведських військ. У юнацькі роки я десь читав, що якийсь новоявлений „Сусанін” завів по цей берег Десни шведський загін у безвихідь, де його перестріли російські війська.
А де прочитав, не пам’ятаю.
Сподіваюсь, що шосткинські знавці історії, краєзнавці допоможуть з’ясувати, чи була правда в розповіді клишківського дідуся. А в тому, що у „Водянищі” поховані шведські військовополонені, я впевнений, як Шліман був упевнений в існуванні Трої.

„Советское Полесье” 06.09.1997

Голодомор в Україні

Багато молодих людей не вірять, що в Україні був штучно створений голодомор. Заперечують його й деякі люди похилого віку. Грибань писав про це в районній пресі на підставі свідчень людей, що пережили цей час. Сам він тоді був дуже малий, а може, ще й на світ не родився. Я ж був свідком цих подій. Був дорослим, з цілком сформованим світоглядом, навчався у Глухівському педінституті. 1932-1933 роки — це пік голоду, який почався з перших років колективізації і тривав до розпаду Радянського Союзу, з деякими незначними зниженнями.
1930 року я вступив на 1-й курс інституту. Харчувалися ми в студентській їдальні, їли перловий суп з олією. На сніданок, обід, вечерю давали по 100-120 г хліба. Весь час були голодні. Нас часто відряджали на село для підтримки політкампаній. Мене частіше за інших. Знали, що я до вступу в інститут три роки працював вчителем. У 1929 році в с. Дунаївці організував СОЗ і дав йому назву „Прогрес”. Тепер цю назву носить об’єднаний колгосп. Мабуть, вважали, що я маю практику.
На початку квітня мене відрядили в с. Крупець, поблизу Глухова, на цілий тиждень. У сільській раді була вже створена комісія з двох двадцятитисячників, одного члена сільської ради, члена комнезаму, комсомольця. Включили в бригаду і мене. День починався з того, що заходили ми у двір до господаря. Головуючий двадцятитисячник об’являв: „Поступила заява, що у вас схований кулацький хліб, ми прийшли з обшуком”.
— Шукайте. У нас на столі нема й скоринки.
І ми шукали під стріхами, у соломі, сіні, дровах. Звичайно, нічого не знаходили.
— Показуй, де яма, — говорив головуючий.
Чоловік вів на город: „Ось тут, копайте, тільки яма давно пуста”.
На глибині 20-30 см кругла дерев’яна кришка, зверху оббита берестом. Під кришкою кругле, півметра в діаметрі, жерло, яке на глибині метра розширюється до подоби пузатого глечика місткістю на 2-3 тони зерна. Грунт тут міцний, з прошарками крейди. Уся яма оббита берестом, сухо. Тут зерно може зберігатись роками. Усі ями порожні. Так, видно, наші далекі предки ховали хліб від хижацьких наскоків кочовиків, Горіли хати, а хліб зберігався під посівами конопель чи іншої культури. Від більшовиків цей спосіб схованки не годився.
Зрідка знаходили півмішка чи мішок жита. Зерно забирали. Голови колгоспу і сільради заперечували, говорили, що треба б залишити дітям. Тоді двадцятитисячники обвинувачували їх у правому опортунізмі (на практиці, погрожували донести куди слід). Уже в кінці мого відрядження прийшла вказівка виключити з колгоспу дві сім’ї. Мотиви такі. У колгоспах діло не ладиться, упали врожаї, нічого одержувати на трудодень, у тому винні підкулачники, що залізли в колгоспи, щоб розкладати їх з середини. Звичайний громовідвід Й. В. Сталіна. Усю ніч, до світанку, сперечалися. Люди говорили, що у колгоспі таких нема. Двадцятитисячники погрожували таким розправою. На світанку вже намітили дві жертви. Занепокоїла мене думка, що саме мої батьки підходять на таку жертву. Їх двоє, вони краще живуть за багатодітних. Я з 18 років працював вчителем і хоч трохи допомагав грішми.
Повернувшись до інституту, став наполегливо доганяти пропущене та здавати заліки за 2-й курс. Мені дуже допомагали товариші по кімнаті, яких зі мною жило шість чоловік. Між ними був наймолодший в інституті Федір Овчаренко, який став видатним вченим України, дійсним членом Української Академії Наук, при Шелесті був секретарем ЦК КПУ.
Здав я заліки, чому дуже радів. У кінці квітня ввечері прийшли з комсомольських зборів наші комсомольці Федір Овчаренко і Мишко Кравченко і сказали, що на зборах був ректор інституту і сказав, що з Вороніжа на мене прийшов компрометуючий лист, що батька мого за розвал колгоспу виключили, що я у Вороніжі агітував проти колективізації, проповідував християнський соціалізм, і що до розбору діла стипендії не одержу. На другий день я був у ректора. Він сказав: краще буде і для мене, і для нього, коли подам заяву про залишення інституту за власним бажанням, що я й зробив. Приїхав додому. Батько вже працював в артілі теслярів. Я поїхав у Ленінград, де жили мої двоюрідні дядьки. Обидва були активними учасниками підпільної революційної організації у Вороніжі в 1905 році. Менший Павло виїхав у Ленінград. Старший, Грицько, після року тюрми відбув п’ять років заслання. Повернувшись, жив скромно під гласним наглядом поліції, орав свою землю. Жив удвох з жінкою, син помер у 19 років. 1918 року у Вороніж привезли дітей з голодаючого Поволжя. Не питавши згоди, підкинули їм дівчинку (скільки років, трудно було визначити). Маленька, з вузьким прорізом очей, скоріше за все, калмичка. Обличчя дуже вражене віспою. Голова, тіло вкрито струпами, сила паразитів. Тітка Олена вилікувала Клавдію, вивела воші. Закінчила вона початкову школу. Стала помічницею. З дівчатами вона не зійшлась. Прив’язалась до домашніх тварин, з ними говорила, сміялася, завжди в неї на руках або ягня, або порося. Була веселої вдачі. До неї звикли, полюбили. Самі вони всім говорили, що Клавдія й догодує їх до смерті.
1929 року дядько Грицько одержав від брата Павла листа. Той писав, що на селі будуть великі зміни, що в нього, Грицька, довгий язик і знову може вскочити в халепу і загриміти в Сибір, а то й далі, а тітка Олена з Клавдією залишуться самі. І поїхав дядько до Ленінграду, послухав ученого брата. Зразу влаштувався слюсарем. У нього були золоті руки. Він був добрий тесляр. Кожної зими робив віялки, які охоче купували сусіди.
У листопаді вночі тітку Олену арештували, відвезли на збірний пункт, куди збирали розкуркулених для відправки не знати куди. Вона якось вислизнула звідти, прибігла до моїх батьків. Тут її спорядили, уночі батько купив квиток, посадив у вагон. Так вона і опинилась у Ленінграді.
На другий день конячку, корову, порося і все майно передали до колгоспу. Клавдію умовили залишити хату, пообіцяли роботу і квартиру. Жила в тяжких умовах, знову завела паразитів. У хату перенесли контору. Зараз на місці садиби Григорія, де в 1905 році відбувались конспіративні революційні сходки, друкувались на шапирографі листівки, перебували революційні студенти з Києва та професійні революціонери, знаходиться молочна ферма радгоспу „Завєти Ілліча”.
От до цих дядьків я і приїхав. Уже на другий день знайшлася робота. Треба було в сусідньому дитячому будинку відремонтувати меблі. Просили дядька Грицька, а він направив мене. Тиждень я там працював, а потім ледве знайшов собі постійну роботу через біржу праці, устряв теслярем на Охтенський суднобудівельний завод, де будували і ремонтували дерев’яні баржі. Одержував мало. Бачив, як мої земляки стояли біля хлібних магазинів, сподіваючись, що хтось подасть кусень хліба. Бачив, як по кілька чоловік супроводжували міліціонери на Московський вокзал. Говорили, що їх відправляли кудись у вантажних вагонах. Бачив, як на пероні під стіною Московського вокзалу лежав наш земляк. Він тільки що вмер, чорна борода його ворушилась — то паразити покидали мертве тіло.
З дому писали, що у Вороніжі голодують, але голодомор лише краєм чорного крила торкнувся селища. Виручала картопля.
Про смертельні випадки не писали. Сюди йшли рятуватися з південних районів. Був драматичний випадок. Поряд з нашим двором жила вдова Євгенія Чайка. Вона з Клишок, дівоче прізвище її було Цигима. Прийняла вона приймака з Клишок — Строкача. Останньою ігуменією Гамаліївського монастиря була родичка Євгенії, що мала прізвище Цигима. У монастир вона прийшла дівчинкою. Мала видатний голос. Співала в церковному хорі. Обдарована від природи, ознайомилась з нотною грамотою, стала хормейстером. Добре грала на скрипці. Коли закрили Гамаліївський монастир, вона стала жити у родички Євгенії. У день, коли Строкач був на роботі, якийсь голодаючий зайшов у хату, убив обох жінок, витяг, що було в печі, наївся і зник. Голодні люди страшні — вони гублять розум.
Я з трьома товаришами по суботах ходили на Нєву вигружати баржі. Стояли білі ночі. 3а ніч я заробляв півставки основного заробітку. На ці гроші на базарі за дорогу ціну купували чотири буханки хліба й посилкою відсилали моїм батькам.
Писала мати, що вона розмочувала хлібину, добавляла туди вареної картоплі, жолудьового борошна, якими добре запаслися, і мали хліб цілком задовільний. Так мої батьки не голодували. Тітки сушили і висилали сухарі. Іноді в суботу робили відпочинок. Тоді за хлібом у неділю я йшов сам. Однієї такої на Мальцевському базарі побачив, що біля ларька на новій хустці сиділа дівчинка, не більш за три роки. На ній новенькі сандалики, синя новенька сорочка, на голові новенька квітчаста хустинка. Я зразу впізнав у ній землячку. На хустці уже була купка кусочків хліба. До неї підходили жінки, щось говорили, але вона ні на що не звертала уваги і, мабуть, шукала в натовпі свою маму. Запакував я хліб, здав на пошту, ішов додому через базар. Базар уже розходився. Дівча сиділо на тому ж місці, так само вдивлялося навкруги.

„Вісті Шостки” 13.01.2000

Ващенко

С 1918 года по 1927 год в Шосткинском и окружающих районах не сходил с языка бандит Ващенко со своей бандой. Сам он уроженец с. Клышки, сын бедняка. Сірик Грицько, автор книги „Вороніж та його околиці”, считает его борцом за освобождение Украины от большевицкой Росссии. Но мне кажеться это не верно.
Я три раза встречался с Ващенком, он меня прекрасно знал. Только при одной встрече я слушал его, где шел разговор о политике. Помогал я дяде Грише Чайке згребать сено на болоте в вершине Холодовского пруда. Когда мы с граблями подошли к реке увидели там 3-х человек. Они лежали, перед ними стояла бутылка с водкой и немудрая закуска.
− А это вы, Дядя Гриша? А это ты, Петрусь, такой вырос? Ну садитесь до компании. – Это был Белковец. С ним был Ващенко и Стегний.
Тетка моя, двоюродная сестра дяди Гриши, вышла замуж в Чаплеевку за Коховца. Там она узнала, что ее муж Коховец, прижил ребенка бедной девушке по фамилии Белковец. Она взяла шефство над этим мальчиком, была ему второй матерью. Приезжала с детьми в Воронеж и привозила этого мальчика. Это был краснощекий здоровяк, плечистый, сильный и качал меня на качелях. Вот почему он знал дядю Гришу и меня. Ну тут мы познакомились с Ващенком. Начался их «бандитизм» с того что они скрылись в лесу, когда налетел какой-то отряд большевиков и объявил мобилизацию. Ущел отряд и люди возвратились из лесу. Скрылись почти все. Вернулся и Ващенко, матрос Черноморского флота, учасник 1-й империалистической войны. Что-то заспорили они с председателем сельского совета. Тот стал угрожать, что заявит куда следует за крамольные речи. Ващенко сказал, что никуда он не заявит, что он забыл с кем разговаривает, вынял револьвер и застрелил председателя. С тех пор он и начал скрываться. Только скрываться. Ждали падения власти большевиков. Надеялись на интервенцию. Дядя Гриша, за участие в революционном движении в 1905 году отбыл, 5 лет ссылки и был для Белковца и Ващенка авторитетом. Бандитами, группу небольшую 5-6 человек называть нельзя. Они ни на кого не нападали. Поддерживали их крестьяне. Грабежом не занимались. Конечно защищались при случае. Дядя Гриша советовал им запастись документами, уехать подальше за Урал, устроиться на работу и ждать. «Эту песню черт надолго затянул, нам ее не переждать», - говорил дядя Гриша. Они соглашались, но не решались. Все не сильны в грамоте. Побаиваются новой обстановки. А тут им каждый куст знаком. Два раза ночью они приходили к дяде Грише. Это тетка Олена сказала мне перед смертью, и все был разговор на эту тему.
Убит был Белковец. Постучался в какую-то хату. А там засел работник НКВД. На пороге и застрелил. Услыхав выстрел Ващенко с товарищами вернулся, но убийца уже исчез. Захоронили его в Чаплеевке в свежей могиле ранее умершего человека.Стегния топором зарубил на хуторе Московском Фастовець. Ващенко был убит кажеться в марте 1927 года за Десной в доме лесника, где его с небольшой группой 2-3 человека окружила милиция всех окружающих районов. Он уже вырвался из окружения ночью и добежал до лошадей, но тут кто-то метнул в него гранату. Я видел его мертвого в проходной сахарного завода. В кожанной куртке, бритая голова и лицо, исцарапанные снегом сапоги.
Зарыли его на Воловне на территории сахзавода ближе к речке от теперешнего гаража.

Запис 1990-х років




Зміст
Ранок дитинства…………………………………………………………………………………………..
Чари мого дитинства…………………………………………………………………………………….
Крещение в Воронеже…………………………………………………………………………………...
Масляна неділя у Воронежі…………………………………………………………………………….
Почему Воронеж?
Чого висох став Лещинського?
Преданье старины глубокой…………………………………………………………………………...
Легенды и были………………………………………………………………………………………….
Гаркушин скарб…………………………………………………………………………………………..
Поліський Робін Гуд…………………………………………………………………………………….
Легенды о Черных Лозах……………………………………………………………………………….
Медведи под Воронежем………………………………………………………………………………..
Охота на косачей………………………………………………………………………………………...
Беляк……………………………………………………………………………………………………….
Заколдованое место………………………………………………………………………………………
За доброе имя охотника………………………………………………………………………………...
Прилетит ли жаворонок…………………………………………………………………………………
Птичья беда……………………………………………………………………………………………….
Ты чей ручей ?
Спасти реку……………………………………………………………………………………………….
Реквием исчезающим водоемам………………………………………………………………………...
Песня удода……………………………………………………………………………………………….
Солдатские гостинцы…………………………………………………………………………………….
Встреча на фронтовой полосе……………………………………………………………………………
Фронтовые гуси……………………………………………………………………………………………
Финал………………………………………………………………………………………………………..
Лада………………………………………………………………………………………………………….
Привычка……………………………………………………………………………………………………
Три старинных рецепта……………………………………………………………………………………
Целебный орех ……………………………………………………………………………………………..
Тайна требует разгадки……………………………………………………………………………………
Шведські могили…………………………………………………………………………………………...
Голодомор в Україні……………………………………………………………………………………….
Ващенко ……………………………………………………………………………………………………

Упорядкування Кириєвського В.Д. та Рязанової Т.М.
Ч а й к а П. В.

В О Р О Н І Ж




Н А Д



О С О Т О Ю

Краєзнавчі нариси

Немає коментарів:

Дописати коментар