неділя, 25 грудня 2011 р.

Село Локотки.

Село Локотки
І. Танський

Село Локотки
(Глухівського повіту)

Місцевість. Перекази про заснування села

Село Локотки лежить на 48º і 29´ північної широти і 47º 56´ східної довготи. Воно тісно розміщене в широкій, майже рівній долині, на сірому суглинковому ґрунті, багатому на шиферну непридатну глину, в’язкий мул, пісок і частково торф. Це село з північно-східного боку обрамлене великими сосновими лісами, а з заходу воно прилягає до Шосткинського порохового заводу. Поблизу села, на північно-східній стороні, протікає ріка Шостка, на якій знаходиться три млини: один крупчатка і два сукновальні; західна сторона села омивається річкою Локоткою, що впадає в Шостку.
Локотки знаходяться у 2-му стані Глухівського повіту, у Воронізькій волості, за 185 верст від Чернігова, за 32 версти від Глухова, за 28 – від Новгород-Сіверського, за 7 – від містечка Воронежа, за 3 – від Гамаліївського монастиря і за 1 версту від Шосткинського порохового заводу.
Народний переказ розповідає, що село отримало назву від імені річки Локотки, біля якої і поселилися перші жителі; назва ж самої річки походить, ймовірно, від слова “лікоть”, тому що ця річка протягом двох з половиною верст (більше вона не протікає), у семи місцях нагадує ламану лінію, подібну до руки, зігнутої в лікті.
Не маючи під рукою достовірних історичних відомостей про початкове заселення Локоток, неможливо точно визначити ні часу заснування цього села, ні назвати імена його засновників. Зі змісту переказів можна гадати, що це село дуже давнє й існує більше 250 років, тому що на початку XVII століття в Локотках уже була церква*, а на давній детальній карті Малоросії, укладеній інженером Бопланом у половині XVII ст., Локотки позначені як хутір, а хутір Миронівка, що нині належить до Локотського приходу, названий селом**.
Про давність існування села Локоток я чув від місцевого старожила, якому виповнилося 87 років, такий переказ: “Ниньки не знаємо, коли населились Локотки, кажуть, вже давно; колись тутеньки були гаї превеликі, де находиться село наше. Покійний дід розказував мойому батьку, а батько на світі Божому жив годів сто; дак я ще тоді був хлопцем, як батько мій гомонів, що давно колись нашу землю розоряли нехрещенії люде, кажуть, їх звали моголи да татари, да й ще поляки, которі тепереньки бунтуються против нашого царя, дак сії нехристі кріпко мучили людей, казав, що пекли їх огнем, пробивали кіллям наскрізь, ламали руки, жарили дітей на сковородах, церкви оббирали і церковну утвар жидам продавали, і всякі напасті чинили, дак люде ховались хто де попав, а найбільше по лісах, дак тоді, як ліси тутеньки були великії, вони поселились перше хуторами, а після людей більш зібралося, почали строїтися і село вийшло”.
Ця розповідь простолюдина, схожа з історією, дає нам право думати, що спершу на тому місці, де стоять нині Локотки, жителі поселились або в кінці XVI, або на початку XVII ст..
Локотки розділяються на такі частини:
а) Романьківка, яка дістала назву від козаків, що тут живуть, Романьків;
б) Колодківка, де живуть козаки Колодки;
в) Гузівка – населена казенними селянами, на прізвище Гузі;
г) Соломківка, названа за ім’ям жителів (козаки Соломки);
д) Залокотки – частина, що знаходиться за річкою Локоткою.

Сільський храм







У Локотках знаходиться дерев’яна церква на кам’яному фундаменті, на честь Вознесіння Господнього, заснована в 1777 році 25 травня. Із “Исторического писания для памяти на будущія времена”, що зберігається в церкві, видно, що храм будувався 8 місяців і 13 днів на кошти прихожан; освячений у 1778 році 8 лютого архімандритом Гамаліївського Харлампієвого монастиря Антонієм Почекою, з благословення Преосвященного Гавриїла Кременецького, митрополита Київського і Галицького*. У локотській церкві збереглися деякі старожитності, а саме:
1. Служебник 1615 року, писаний церковним шрифтом, червоними початковими літерами і місяцесловом усього року.


2. Синодик, укладений у 1704 році, бездоганно написаний по-слов’янськи, також з червоними заголовними літерами. На ньому знаходиться такий напис: “Синодик, сиріч поминання уже від віку померлих батьків і братів наших. За переказами Святих Апостолів і Богоносних Отців, у Святій Православно-Католицькій Церкві, у свій час ними бувалих. Писаний для храму Вознесіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, у селі Локотках при священоієреї Іоанні Марковичу, того ж храму і села пресвітеру року 1704, місяця листопада”. Після напису йде розлога “Передмова до читача”**. У цей синодик внесений для поминання гетьман Іван Ілліч Скоропадський, померлий у 1722 році 3 червня; дружина його, Анастасія Марківна, померла в 1729 році 19 грудня, і їх дочка Іуліана (Юліана) Іванівна Толстая;
3. Дванадцять міней місячних, пожертвуваних в церкву протопресвітером Іоанном Комаровським. На всіх цих книгах знаходиться такий напис: “Книгу сію мінія (тут значиться за який місяць) та інші мінії на весь рік для вкладу вічно в церкву Вознесіння Господнього, що в селі Локотках, для моїх батьків, у правильності цього підписуюся власноручно Московського Архангельського Собору протопресвітер Іоанн Комаровський 1748 року, серпня 17 дня”.
Можна сказати, майже всі богослужебні книги надані в локотську церкву в різні часи отцем протопресвітером Комаровським. З їх написів видно, що деякі книги офіровані ним у 1765, 1768 и 1770 роках.
На жаль, невідомо, що спонукало отця протопресвітера робити внески в локотську церкву за поминання батьків своїх. Можливо, отець Комаровський був уродженцем Локотків і походив з духовенства, але тільки не син священика, тому що з 1704 року, як видно з церковної звітності, у числі локотського приходу не зустрічається ім’я священика Комаровського. У всякому випадку, чий би він не був син, а справедливість вимагає, щоб кожний священослужитель локотського храму вважав за обов’язок молитися за упокій душі покійного отця протопресвітера. Не можна не пошкодувати при цьому, що отримувач внеску від отця Комаровського не вписав батьків його в локотський синодик.
Мова народна

Мова локотських жителів не чисто малоросійська, а представляє суміш литовської (тобто білоруської) з малоросійською. Для зразка наводимо одну забобонну оповідь стосовно закладу, цілком дотримуючись місцевої говірки. Битися об заклад, або тримати парі, на думку тутешніх селян, великий гріх чи, як висловлюються вони, непрощенний гріх. Знаючи їх забобонність щодо закладу, я якось спитав трьох чоловіків похилого віку:
- Що, браття, як ви думаєте, чи можна людям битися об заклад?
На це вони відповідали:
- Да теє, Бог його знає, батюшко, - чи можна, чи ні; ви більше нас знаєте, а все-таки теє кажуть, що Божому чоловіку ніяк нельга. Аж-же бачте, як старії люде кажуть: борони Боже, битися об заклад. У нас колись було такеє диво, батюшко,... ось послухайте, коли хочете. Колись мій покійний дід – нехай царствує, пером йому земля! – дак оттой дід колись розказував, що як був він ще парубком, так, бачте, збирались на масляну неділю гуляти; наняли уже, бачте, того музику, да й ну гулять; дак один парубок і каже: а нуте лишень, братці, хто піде в заклад зі мною? Нехай хто трейки оббіжить кругом старих могилок, де, кажуть, такеє усе гуде, неначе собака, да ще оббігши кругом, нехай і палучку устиркне на могилках; тому, хто сеє такечки ізробить, – карбованець грошей!
- От один обобрався, каже, такий проворний, дуже смілий хлопець, да й пішов бігать: три рази оббіг да й ставе палочку устиркать, устиркнув да й седить такечка; ждали, ждали – немає парубка... Що се такеє за знак, кажуть, пойдем подивимось. Прийшли, аж він седить; гукають – не чує, коли глянули – аж він неживий. Тутечка усі полякались, да давай утікать. На другий день наїхав суд. зняли парубка того з землі, довго вертіли, гляділи, питали, каже, у нас, ми кажемо: не знаєм, хто його знає. Ось такеє-то, батюшко, лихо від цього закладу.


Народна їжа і одяг

Їжа селян складається з житнього хліба, борщу з буряками чи капустою, гречаної каші чи пшоняної, юшки картопляної чи ячної, приправленої салом, олією, а іноді забіллям з конопель; холодцю з квасом, огірками та цибулею. Молоко, сир, сало, масло, яйця, пироги з горохом, картоплею і капустою; домашня птиця; ковбаси, свинина, телятина, баранина; у піст риба таранка і чабак складають святкові страви.
Чоловічий одяг: свита чорного простого сукна, юпка сірого сукна, шуба (кожух) з овчини, бараняча шапка чи шерстяний яломок; сорочка і штани з домашнього полотна; у заможних чоботи, а в більшої частини – личаки з липового лика.
Жіночий одяг: свита і юпка білого простого сукна, спідниця тикова смугаста; у святкові дні носять ситцеві спідниці кубового кольору, фартух, на голові хустка, зав’язана поверх очіпка; сорочки з домашнього полотна, рукава яких дівки вишивають червоною заполоччю. Комір застібають кольоровою стрічкою, а в косу вплітають переважно червону стрічку; на шиї носять скляне намисто; у літній час, на свята, взувають черевики на високих дерев’яних корках і прості суконні панчохи.

Побудова хат

Хати в Локотках будуються здебільшого з соснового лісу, так як сосна росте тут у великій кількості. До хати прибудовують соснові сіни (сінці), половина яких відгороджується для зберігання різних господарських припасів, а також скринь зі святковим одягом. Ця частина сіней називається комора. У самій хаті у головному кутку, що називається покуть, знаходяться святі ікони, майже завжди завішені чистим рушником; перед образами припасовані дві чи три свічі з жовтого воску; у заможних селян висять перед іконами скляні або фарфорові лампади. До головного кутка приставлений великий, з висувною шухлядою, стіл, накритий білою скатертю; на ньому постійно лежить печений хліб; у шухляді знаходяться солонка, ніж і ложки.
У протилежному кутку влаштовується з дощок піл, на якому лежать подушки, стоять дві чи три самопрядки, угорі, біля стіни, на жердині (жертці) висить кілька вінків цибулі, а іноді конопляного прядива. Біля стіни припасовуються дві дощаті лавочки, або так звані лавки; під цими лавками навесні для виведення птиці робляться гнізда і називаються кучки. Над дверима, вгорі, прикріпляються до стіни дошки, це полиця; під полицею внизу стоїть коробка з кришкою, називається судник, де зберігаються горшки, ложки, миски, глечики чи гладишки і дерев’яні тарілки. Заможні селяни мають особливу кімнату – світлицю.




Кількість жителів

У селі Локотках, за річною звітністю 1862 року, значилося 201 двір. 834 жителі чоловічої статі, 851 – жіночої.
У тому числі:
Дворів Чоловіків Жінок
Дворян 3 11 12
Військових 18 72 87
Козаків 110 460 483
Міщан 8 32 28
Казенних селян 22 99 117
Тимчасово зобов’язаних 40 160 184

Локотському приходу належать три хутори: Миронівка, де 48 дворів, казенних селян чоловіків – 192, жінок – 224; Крупець, у якому 32 двори, казенних селян чоловіків – 134, жінок – 139; Лазарівка, дворів 10, казенних селян чоловічої статі – 41, жіночої – 38 душ.
За відомостями 1786 року, Локотки, як і інші села, належали до Гамаліївського Харлампієвого монастиря*.
У Локотках немає селянських лазень, тільки одна є – у міщанина Сиротинського.

Головні заняття селян для свого прожитку

Жителі села Локотки переважно займаються землеробством. Ґрунт тут неродючий. Головні його складові частини – дрібний нагірний кварц, в’язкий мул, жовта глина і поганий, з домішками піску, чорнозем. На всякому низькому місці утворюється з такої суміші твердий вогкуватий ґрунт, який у мокру погоду буває в’язкий і вологонасичений, а під час великих чи малих засух і бездощів’я робиться твердим, міцно спресованим і несприятливим для розвитку будь-якої рослинності, мало місць вирізняються з цієї загальної якості локотського ґрунту.
Засоби землеробства селян найзвичайнісінькі: соха і борона; плуг не застосовується. У соху впрягають по одному коню, а в борону – по два. Ширина металевих лемешів у сохи, якими безпосередньо ореться земля, дорівнює чверті аршина, і для того, щоб зорати казенну десятину, треба пройти по ній сохою по всій її довжині (60 саженів) 480 разів, що складає 57 верст і 300 саженів, тому одна десятина ярового поля може бути зорана трьома сохами, а для озимого потрібно чотири сохи на добу, тобто четверо коней і чотири людини.

Жителі в оранці віддають перевагу коням, а волів використовують рідко, і лише небагато господарів тримає їх у себе. Узагалі робоча і неробоча худоба у селян найпростішої дрібної породи.
Система рільництва тут трипільна. Трипільне господарство складається з трьох розділів усього поля, що звичайно називаються змінами. Перша зміна парова, при лугах, що на ній знаходяться, на яких під час пару пасеться худоба; тоді звичайно говорять, що вони в толоці, тобто витовчуються худобою. Друга зміна називається озимим посівом, третя – яровим. Парова зміна призначається для осінньої сівби жита. До початку польових робіт випускають на неї худобу як для паші, так і для удобрення.
З 1-го до 26 червня зорюють цю зміну власне для підняття пару і скородять; а в серпні засівають житом, заорюють чи заскороджують бороною і залишають у такому стані до нового врожаю. Сівба жита починається з 7-го серпня і триває до жовтня. 6 серпня, у день Преображення Господнього, селяни приносять у церкву жито з нового врожаю для освячення його до посіву. Коли починають сіяти, то беруть з собою страсну свічку, збережену від Благовіщення проскуру і починають сівбу освяченим житом.
Коноплі тут сіють з 1-го до 15-го червня, овес – з 25 травня до 10 червня, а гречку – з 10-го до 24-го червня.
Селяни початок сівби відносять до днів святих, - так гречку починають сіяти на св. Онуфрія Великого, 12 червня, або в день св. Акилини Гречниці, 13-го червня. У якомусь періодичному виданні за найближчі роки був уміщений селянський календар, у якому визначалися по днях святих усі сільські роботи й кліматичні прикмети. У даний час немає у мене виписки з нього під рукою. Проте пам’ятаю, що 16 січня, день поклоніння веригам апостола Петра, названо днем Петра-полукорма. Селяни розраховують, скільки часу годується худоба з тої пори, коли перестають виганяти її в поле до Петра-полукорма, тобто до 16-го січня, - скільки її треба годувати ще від цього дня до весняного вигону на поле.
Коноплями займаються тут у незначному обсязі і власне для домашнього вжитку. Коноплі мочать у річці, опускаючи в’язки на саме русло, а згори привалюють їх землею; у воді коноплі лежать 15-25 днів, залежно від міцності стебла і по мірі відділення волокна.
Вийняті з води конопляні в’язки там же обмиваються і потім ставляться в купки для провітрювання.
Заготівля сіна починається з Іванового дня, 24 червня, ні з якою іншою роботою не поспішають так тутешні господарі, як з косовицею, та й не можна інакше: два чи три дні дощу можуть згноїти весь зимовий запас кормів для худоби. Локотські селяни, утім, мають небагато своїх сінокосів, а беруть у сусідніх мешканців і купують готове сіно в селах Ображіївці, Івоті, Паліївці.
Бджільництво в Локотках не є безпосередньою галуззю господарства. Якщо хто й займається розведенням бджіл, то здебільшого тільки для того, щоб підтримувати пасіку, що перейшла у спадок від батька чи діда, не піклуючись про її збільшення чи вдосконалення. При цьому треба відзначити, що різні народні забобони щодо бджільництва, частково невміння доглядати за бджолами, нарешті дивна недовіра до всяких нововведень складають, мабуть, одну з причин, чому бджільництво і до сих пір у Локотках не привертає до себе уваги місцевих господарів. Мало хто з селян тримає пасіки від 50 до 100 вуликів.
Крім хліборобства деякі сім’ї займаються столярством, теслярством, розпилюванням лісу, а в зимову пору розвезенням пороху в різні місця.

Народні пісні

а) на Різдво Христове (колядки)

Увечері, напередодні Різдва Христового, хлопці й дівчата перед вікнами, а іноді в хаті, співають різноманітні пісні на честь господаря й господарки чи їх дітей.
Звертаючись до господаря, хлопці перед вікном вітають його такою піснею:
1.

У пана Йвана (ім’я господаря)
Двір огороджений білим заметом,
Під тим заметом Іванко сидить,
З конем говорить:
- Коню мій, коню, та продам тебе за дев’ять земель!
- Молодець, Іванку! Стань, погадай,
Мене не продай;
Як ми з тобою в Турції були,
Дунай перепливли,
Дунай переплив,
Сідло не вмочив,
Та привіз тебе до пана Йвана,
Золотая грива
Двір освітила,
Золотими копитами двір ізтоптали,
Щовковим хвостом слід замітали.
Да бувай здоров, пане господарю,
Не сам собою, з вітцем-маткою,
З Ісусом Христом, зі Святим Різдвом!

За кожним віршем повторюють: рай-море, рай, радуйся, земле, з віку до віку!

2.

Ой ішов–перейшов місяць по небі,
Хвалим Тебе, Царю Небесний, Різдвом Твоїм!
Та пострічався з ясною зорею:
- Ой зоря, зоря, де в Бога була,
Де в Бога була, де маєш стати?
- Я маю стати у пана Йвана,
У його дворі, за його столом,
За його столом та дві радості:
Першая рада – сина женити,
Друга рада – дочку віддавати,-
Да бувай здоров, пане господарю,
З милим Богом,
З усім родом!

За кожним віршем приспівують: хвалим Тебе, Царю Небесний, Різдвом Твоїм!



Дівчата співають переважно такі пісні:

1.

У чистому полі стояла береза, тонка, висока
Листом широка,
А на тій березі золота кора,
Перлова роса.
Там походжала (ходила) дівка Катеринка
(ім’я сусідки),
Кору обламала,
Росу оббивала,
Понесла вона до золотаря:
- Золотарики, ви ж мої братики!
Скуйте мені да три кубочки.
У першому кубочку – мед солодкий,
У другому кубочку – пиво шумнеє,
У третьому кубочку – зелене вино.
Милій дівочці (згадується ім’я) – мед солодкий,
Вітцю та матері – шумнеє пиво,
А зелене вино – сестрі та братцю.
Да бувай здорова, дівко Катеринко,
Не сама собою, з отцем , матір’ю,
З Ісусом Христом,
Зі Святим Різдвом.

2.

Роза моя повна, червона, в городі одна!
Ой я ж не одна, ой я ж не сама, -
Єсть у мене рута * й м’ята,
Хрещатий барвінок **, краса не зім’ята ***.
Да чого ж ти, Ксенечко (ім’я), у батечка одна?
Ой я ж не одна, ой я ж не сама!
Ой єсть у мене отець і мати!
Сестра й два брати!
Да бувай здорова, дівка Ксенечко!
Ми ж тебе не зневажаєм,
Доброго здоров’ячка бажаєм
Й з Святим Різдвом поздоровляєм!

Малолітки ж співають:

Ластівочка прилетіла, до віконця припадала,
До віконця припадала, господаря побужала:
Устань, устань, пане господарю!
Засвіти свічку ясненькую,
Побуди челядь красненькую,
На тому пану шуба – шуба лілова,
Шуба лілова, шапка шовкова,
Жупан дорогий,
Пояс золотий.
У того пана на столі пиріжки,
А в калиточці шеляжки;
Старим – по шеляжку,
А малим – по пиріжку,
Да бувай здоров, пане хазяїн,
З Ісусом Христом,
Зі святим Різдвом!

Крім того, у селян є звичай колядувати на церкву. Для цього обирається кілька чоловік чесної поведінки, які ходять по дворах і збирають добровільні пожертвування грошима і хлібом. Усе зібране вручається церковному старості, який, продавши хліб, гроші повертає на користь церкви. Утім, ці збори незначні: збирається не більше 5 рублів грошима і до 50 пудів жита і гречки. Зайшовши у чий-небудь двір, колядники співають:

Дай же, Боже, вечір добрий
Вам, Божії люде!
Хто в сім домі пребуває -
Нехай здоров буде!
Що вам скажуть і об’являть,
Охотно почуйте:
Бог – Владика,
Всього віку,
Прийшов днесь до нас жити;
Ангели, архангели
Пісні йому співають.
Гори скачуть, холми пляшуть,
Весь світ веселиться,
Час нам радості й сладості
Чого нам журиться?!
Торжествуйте, ликовствуйте, весь світ чоловіки,
Восхваліте, прославіте Христа во всі віки!

Закінчивши псалом, вони додають:

Дайте що-небудь на Божу церкву,
Щоб гріхи ваші були прощенні
І ви царства Христового були не лишенні.

б) на Новий рік (щедрівки)

Увечері перед Новим роком селяни топлять свої хати і печуть млинці, якими одарюють тут щедрувальників. Кілька дівчат, зібравшись разом, ходять по хатах і співають пісні під вікнами, а чоловіки водять козу. Коза ця споряджається так: одягають чоловіка в шубу (кожух), вивернутий шерстю назовні, роблять роги з соломи, прив’язують бороду з прядива і в такім вигляді водять по хатах, де співають пісні, а коза, зігнувшись, скаче.
Дівчата перед вікнами співають:

1.

У чистім полі, да стояв явір – тонкий, високий,
Листом широкий,
На тому яворі сиділа тетерка.
Там Михайло (ім’я господаря) походжає,
Тугий лучок направляє
Хоче тетерку застрілити.
У його тетерка просилася:
- Не стріляй мене, молодче Михайле.
Як будеш ти женитися,
Пущу сина в бояри,
А донечку в світилочку,
А старого в старости,
А сама піду в кухарки,
Пущу з себе все пір’ячко,
Скрию твоє весіллячко.
Да бувай здоров, пане Михайле,
З усім родом, із милим Богом!

За кожним віршем приспівують: щедрий вечір, добрий вечір!

2.

У Києві да на риночку,
Там Божа мати ризи мулевала,
Мулевала да й повісила
У теремі да на дереві.
Прилетіли три Ангели,
Узяли ризи на крилечка
Понесли ризи до церковки,
Положили ризи на престол:
Хто ж буде в ризи убираться
І службу служити?
Сам Ісус Христос буде служити,
Бога просити
За хазяїна і діток його.
Да бувай здоров, пане хазяїн,
З усім родом, з милим Богом.

За кожним віршем співають: щедрий вечір!

Коли водять козу, то співають:

Ей ти, коза! Ей ти, справна!
Не ходи коза під Михайлівку,
Бо в Михайлівці
Всі люди стрільці,
Вони тебе б’ють у праве вушко, в ліве стегно.
Жінка надметься,
Коза спіткнеться.
Встань ти, коза, встань, розходися, розвеселися,
Старому пану у ноги поклонися,
Дасть тобі пан бочку горошку, а другую жита,
Щоб наша коза та була сита.
На горі коза з козенятами,
Під горою вовк з вовченятами,
Вискочив вовчок –
За кожечок – чок!
А вовченята -
За козенята;
Вискочив заєць,
Став козу лаять:
- Що ж коза за господиня?
Чому своїх діток не накормила?
Ухватила серпок,
Побігла в степок,
Нажала ж вона житечка снопок,
А з того снопа решето жита.
Накормила їх, нагодувала,
До водопою їх погнала,
Де коза ходить –
Там жито родить,
Де не буває –
Там вилягає.
Де коза рогом –
Там жито стогом.
Де коза туп, туп –
Там жита сім куп.
Де коза хвостом,
Там жито кустом.
Ходила коза по щирих дворах,
А теперечки по Божих домах.

Проспівавши “козу”, вони додають:

Дай, Боже, вечір добрий!
З Новим роком,
З новим щастям!
Дайте пирога,
Короткі свитки,
Померзли литки;
Хто не дасть пирога,
Розламаєм ворота,
Будем козу водити
І в ріг трубити.

У день Нового року люди збираються на літургію дякувати Богу за минуле літо і благословитися на наступне, а хлопці ще до обідні, на світанку, ходять до кращих господарів і вітають їх з Новим роком і святом Василія Великого; причому в сумках носять всяке насіння, змішане між собою (жито, гречка, овес, просо, коноплі і тому подібне), і, засіваючи ним, примовляють:

Ходе Ілія (Ілля) Де Ілля ходе –
На Василія (Василя). Там жито роде.
Носе пугу житяную Зароди, Боже,
І туди махне, і сюди махне, Жито-пшеницю.
Де пугою махне, У полі ядро,
Там жито росте, У домі добро.
Де не махає, Будьте здорові, зі святом і
Там вилягає. з Новим роком!

в) на Світле Воскресіння Христове.

Світле Христове Воскресіння святкується тут пишно. Протягом усієї седмиці всі христосуються з сімейством і з сторонніми людьми. У цей день приносять на церковний цвинтар святити паски, молоко, сир, кра-шанки, ковбаси і обов’язково поросятко з хроном чи бубликом у зубах.
Молоді хлопці переважно гуляють навбитки, тобто один у другого б’є крашанки, і чия крашанка розіб’ється, той повинен віддати його тому, хто розбив; або навкотьки, тобто один покладає на відомій відстані крашанку, а другий котить по землі своєю крашанкою і неодмінно повинен попасти в іншу крашанку, в іншому разі платити за це гривню (3 коп. сріблом).
Дівчатка у цей день і майже всю седмицю, побравшись за руки і створивши велике коло, гуляють у галки. Старі й жінки сидять біля будинків на вуличних лавочках і просять дівок:

Дівочки! Ануте лишень в галочки пограйте,
Да нас стареньких позабавляйте.

Дівки починають співати:

Ой галки, галочки!
Красні паняночки!
Ой там при долині,
Стоїть кущ калини,
Калина клониться
Бір дуже ломиться.
Ой ідіте ви, дітки,
Бийте котові лапки,
Щоб не просив папки.
За що ж його бити?
Він буде молотити,
Ціпочком махати,
Дівчат забавляти.

г) на Зелену неділю.

Ця седмиця святкується тут весело. У хатах ставлять зелені дерева і розсипають траву. У церкву приносять квіти, духмяні трави, різноманітну зелень. Під час відправлення вечерні в цей день всякий намагається підкинути пучок зелені чи квітів під коліна священика, коли перший раз возгласить “Паки, паки поклонше колєна!”
Дівчата в цей день відправляються в ліс із закускою, співають пісні, рвуть квіти і в’ють з них вінки, потім, відшукавши два молодих дерева (переважно дуб і березу), зв’язують їх верхівки разом і ставлять під ними черепок з залишками страв, потім накривають його білою хусткою і залишають пляшку горілки: “Щоб русалки їли, пили та не сердились* ”.
Повертаючись із лісу додому, дівчата співають:

Сиділа русалка на березі,
Просила русалка хліба й солі,
У жінки – сорочки,
У бабки – намітки;
Сиділа русалка на гілці,
Просила горілки.

Потім, узявшись за руки, йдуть парами й співають:

Летіла стріла, та й у стяж сіла,
Убила стріла доброго молодця,
Доброго молодця, та й захожого,
Ясного сокола, та й зальотного.
Ой лежить тіло,
Як папір біле,
Що ніхто до тіла не приступиться.
Приступилася старая бабка,
Старая бабка – то його мамка.
Узяла тіло та на плечечки,
Понесла тіло да до церковки;
Сама церковка одчинилася,
Самі свічечки запалилися,
Самі книжечки зачиталися,
Самі дзвоники задзвонилися,
Само тілечко схоронилося.

За кожним віршем приспівують: “Ой луги мої, всі зеленії”.

Старенькі в цей час гуляють на вулиці з дітьми і, забавляючи їх, приспівують пісні:

Сидить ведмідь на колоді, чобіт підшиває,
Ведмедиця на полу чепець вишиває,
Ведмеденя на припічку у скрипочку грає,
А сороки-білобоки –
Пішли ж вони в скоки,
А деркачі по печі ніжками тут-туп,
А синиці по полиці очками луп-луп.

д) вівторок Хоминго тижня.

Після Світлого Воскресіння Христового, у вівторок Хоминого тижня, поминаються тут усі померлі. У цей день буває літургія за упокій померлих: до літургії приносяться чотири хліба, воскова свічка, трохи ладану и невеликий посудець з медом – усе це називається панахидою. Після літургії прочитуються священиком поминальні книжечки (граматки), і народ розходиться по домівках. О другій годині дня чоловіки й жінки з дітьми збираються на кладовищі, приносять з собою різні закуски. Коли збереться доволі народу – запрошують священика й причетників. Тут майже над кожною могилою відправляється коротка літія по померлих. Відслухавши літію, люди сідають біля могил, качають по могилах крашанки, примовляючи: “Пом’яни, Господи, наших батьків”. Потім пригощають один одного. Тут збираються жебраки, які також моляться за упокій померлих, а після того, на прохання господарів, співають різні псалми. Особливо примітний тут один сліпий жебрак, який має чудовий голос; він зі своїми малолітніми доньками надзвичайно співає “Правду” такого змісту:

Немає в світі правди, правди не відшукати,
Що тепер-бо з неправди може правда стати.
Чи ти, правдо, вмерла, чи заключенна,
Чи ти від нас, правдо, тепер одлученна,
Чи ти, правдо, в Царя домі,
Або живеш у доброї волі,
Що святую правду ногами топтають,
А всі тую неправду медом, вином напувають.
Немає в світі правди, правди не сискати,
Тілько в світі правда, що отець та рідна мати.
О горе тим діткам, що остаються сиротами!
Вони плачуть завсігда і живуть між бідами,
Не можуть вони батьків забувати,
А де би могли вони їх увидати,
Орлиними крилами раді б до них літати.
У суді стати, правди не сискати,
Тілько сріблом-златом суддям очі засипати.
А вже ж кінець світу до нас приближися,
Хотя ж і рідного брата тепер бережися.
Хто в світі правду буде ісполняти,
Зішле йому Господь Бог всяк день благодаті.
Сам Господь Бог – правда
Й змирить гординю,
Сокрушить Господь неправду,
Вознесе святиню.

Місцеві прислів’я і приказки.

У селян локотських існують прислів’я і приказки на різні випадки повсякденного життя. Прислів’я і приказки ці такі:

1. Хто за великим ганяється, той і малого не піймає.
2. На чиєму возі сидиш, тому й пісеньки співай.
3. Пліттю обуха не переб’єш.
4. Коли мед, так і ковшем.
5. Любиш кататися, так умій і саночки возити.
6. Чужим потом не нагрієшся.
7. Чужими руками жар загрібати.
8. Як коржа, так і коржа; напечемо, так і дамо.
9. Думка за морем, а смерть за плечима.
10. У ступі його товкачем не попадеш.
11. Буде у воді та й сухий стане.
12. Він щедрий чужим добром.
13. Ласкаве телятко дві матки ссе.
14. Хто везе, того й поганяють.
15. З ким жить, того ніколи не треба гнівить.
16. Він рахманний, як вівця.
17. Вовка ноги годують.
18. Сорока стрекоче – гості будуть.
19. Скільки не літай, та все прийдеться на землю падать.
20. Він дурний, як пробка.
21. На пущання, як зав’язано.
22. Хвастуна з багатим не розбереш.
23. Пустий колос уверх дметься.
24. Нехай багатий дивиться, як убогий живиться.
25. Тепер на світі правдою не проживеш.
26. Петрівка – голодівка, а спасівка – ласівка.
27. Своє золото в попелі видно.
28. Тут без попа не розбереш.
29. Він небагатий, та нікому не винуватий: у одного візьме, а другому віддасть.
30. Багатий наш Тимішка: у нього собака і кішка.
31. Тоді дери лико, як дереться.
32. Де ласкою не візьмеш, там треба й злукавить.
33. Не хвались, а богу молись.
34. Він бреше, як собака.
35. За битого двох небитих дають, та ще й не беруть.
36. Вогню огнем не погасить, а треба шукати води.
37. Не все те кажи, що на думку збреде.
38. Від ледачого поли уріж та втікай.
39. Попала коса на камінь.
40. Навпрямки – три деньки; на кружок – один стрибок.
41. М’яко стеле, та жорстко спати.
42. Красна хата не вуглами, а красна пирогами.
43. Казав пан – жупан дам, та й слово його тепле.
44. Від надоїв, як гірка редька.
45. У нього зимою льоду не випросить.
46. Коло води ходивши, не можна не замочитися.
47. Дурному – вічна пам’ять.
48. На нозі сап’ян рипить, а в борщі трясця кипить.
49. Він служив вашим і нашим.
50. Шаг у кармані, а на сто рублів чвані.
51. Поневолі пан жупан носить, що свити не має.
52. Голому смерть не страшна.
53. Великий пень, та дуплистий.
54. На безриб’ї – рак риба, на безлюдді – Хома чоловік.
55. Неправа коза, що в ліс пішла; неправий вовк, що козу з’їв.
56. Ворон ворону ока не виклює.
57. В гурті каша їсться.
58. Син на двори, а батько у вікно.
59. Де страх, там і Бог.
60. Без Бога ні до порогу.
61. За морем телушка – полушка, та руб перевозу.
62. Шкідливий, як кіт, а трусливий, як заєць.
63. Воля скаче, воля пляше, воля пісеньки співає, воля і кайдани зриває.
64. Рибак рибака бачить іздалека.
65. Видно сокола по польоту, а молодця по хватці.
66. Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере – то й сам чорт не розбере.
67. Нужда і закон змінює.
68. Що в печі – на стол мечи.
69. Маслом каші не ізпортиш.
70. Усе те корисно, що в рот полізло.
71. Риба шукає де глибше, а людина – де лучче.
72. Куди кінь з копитом, туди рак з клешнею.
73. Не потрібний і клад, коли в мужика з жінкою лад, а коли піде вкось та врозь – там і діло брось.
74. Семеро одного не ждуть.
75. На чужий коровай рот не роззявляй, а раніше вставай та свій затівай.
76. Не ясла до коней йдуть, а коні до ясел.
77. Дитя не плаче, матка не догадається.
78. Собака брехне, а чоловік віри пойме.
79. Такий хворий, що волосся попухло.
80. То й не жінка, яка сім раз на день не обмане чоловіка.
81. Тобі розжуй та ще в рот поклади.
82. Сьогодні пан, а завтра пропав.
83. Плив, плив – та на березі втопився.
84. У чужій церкві свічок не наставляй.
85. Таке життя, як собаці на прив’язі.
86. Зі своїм уставом в чужу церкву не ходи.
87. Не треба сто рублів, як сто друзів.
88. До Святого Духа не скидай кожуха, а прийшов Дух – надівай кожух.
89. Сьогодні не Петрів день, щоб по двічі говорити.
90. Свої собаки покусаються та й перестануть.
91. Два б’ються – третій не мішайся.
92. На прошеного гостя богатько треба.
93. Свій пан поб’є, та й пожалує.
94. Тобі як не лаяться, так і в головах низько.
95. Будеш більше знать, менше будеш спать.
96. Купуй хату криту, а свиту шиту.
97. На злодії шапка горить.
98. На бідного Макара шишки падають.
99. Коли не піп, так не вбирайся в ризи.
100. Посланця не б’ють, не лають.
101. Скажи правду, то потеряй дружбу.
102. Йому не кується, а плещеться.
103. Де коротко – там і рветься.
104. У мішку шила не втаїш.
105. Дорога ложка до обіду, а після обіду вона не треба.

Народні обряди.

а) обжинки

Коли перший раз збираються жати жито, то серп окроплюють святою водою. Жнива жита за звичаєм селян неодмінно повинні скінчитися до дня Преображення Господнього. Якщо не встигають в роботі, то наймають солдатських жінок з Шосткинського порохового заводу. Після жнив ниви женці відомого господаря, повертаючись додому, співають пісню, нібито вихваляючи успіхи своєї праці:

Ой чиє то поле
Пожато скоро?
Ой люлі, люлі, пожато скоро!
Павлове поле (ім’я сусіда)
Пожато скоро,
Женцями молодими,
Серпами золотими.
Ой люлі, люлі, серпами золотими!
Жито пожали,
Снопи пов’язали
І в копи поклали.
Ой люлі, люлі, в копи поклали!
Ой чиї то жені
Позбирали жмені?
Павлові жені
Позбирали жмені.
Ой люлі, люлі, позбирали жмені!
Ой чиї то жені
Погубили жмені?
Михайлові жені (ім’я сусіда)
Погубили жмені.
Ой люлі, люлі, погубили жмені!
Ой чиє то поле
Заржавіло стоя?
Михайлове поле
Заржавіло стоя.
Ой люлі, люлі, заржавіло стоя!
Женці всі кривії,
Серпи луб’янії,
Жита не пожали
І кіп не поклали.
Ой люлі, люлі, і кіп не поклали!

Перед закінченням жнив господар зриває пучок незжатого колосся, яке селяни називають бородою, приносять його на те місце, де вперше починалися жнива. Тут женці сплітають з нього вінок і перев’язують червоною стрічкою: у середину вінка кидають шматочок солі, а сам вінок кладуть на хліб і, віднісши в такому вигляді додому, співають:

Сидить ворон на копі, -
Дивується бороді;
Стоїть козел на межі -
Дивується бороді.
Ой диво мені
Об тій бороді!
Ой чия ж то борода
Красной лєнтой увита?
Павлова борода
Красной лєнтой увита,
Сріблом, злотом улита
Намистами убрата.
Михайлова борода
Онучами увита,
А смолою улита.

Принісши в дім, вінок кладуть у дерев’яну велику миску, поставлену на стіл. Женці сідають за стіл, поки господар принесе з комори горілку, а хазяйка вийме з печі страви, приготовлені для обжинок, співається така пісня:

Ой ми ж свойому пану
Спорядили славу –
Ой паночку наш!
Обжиночки у нас!
Жито пожали,
Снопи пов’язали
І в копи поклали.
Ой паночку наш!
Обжинки у нас!
Поставили копок
Як на небі зірок.
Ой паночку наш!
Обжинки у нас!
Поставили стіжків,
Як де-небудь божків.
Ой паночку наш!
Обжинки у нас!
Поставили копки
Та вдарили гопки.
Ой паночку наш!
Обжинки у нас!
У нашого пана
Голова кудрява.
Ой паночку наш!
Обжинки у нас!
Ой кудрява, кучерява –
Він кудрями потрясе,
Нам горілочки піднесе.
Ой паночку наш!
Обжинки у нас!

Коли закінчать пісню, господар наливає чарку горілки і, замість того щоб випити, виливає на вінок, що лежить на столі в мисці, приказуючи: “Треба жито полити, щоб родило”. Потім, наливши другу чарку, звертається до женців, дякує їм за послуги, промовляючи такі слова:

Дай, Боже, цієї доброї раті (часу)
На той рік діждати.
Щоб ми були здорові та веселі,
А святе жито,
Щоб родило сито!

Закінчивши привітання, випиває чарку горілки, потім підносить женцям, які також першу чарку виливають на вінок. Після того вінок знімається зі столу, просушується, а зерно з нього зберігається для першої сівби. Завчасно приготовлені до обжинків страви хазяйка подає на стіл у наступній послідовності: лемішку з салом, гречаники або пампушки з сиром, борщ з поросятиною, куліш з м’ясом, локшину з курятиною, кашу пшоняну чи гречану до молока або з салом і неодмінно пироги з маком і медом. Перед останньою стравою хазяйка пригощає женців варенухою, яка готується так: беруться які-небудь сушені ягоди (наприклад, ожина або чорна смородина, або чорниця, або вишні), кладуться в глиняний глечик (горлач), заливаються холодною водою і ставлять у піч, щоб закип’ятити; потім добавляється туди мед, перець, трохи горілки і знову ставиться в піч для переварки. Цим же напоєм пригощають гостей на хрестинах, весіллях і поминках у сороковий день.

б) косовиця

Вище було зазначено, що локотські селяни мало мають сінокосів, а тому сіно тут дуже дороге; тим більше, що Локотки лежать біля Шосткинського порохового заводу, де казенних і приватних коней мається 750 голів і щоденні витрати на сіно сягають до 450 пудів. При таких витратах не дивно, що в Локотках і навколишніх місцях сіно дуже дороге. Цінуючи сіно, локотські селяни не шкодують витрат на збирання. Кожен хазяїн, що має сінокіс, намагається зібрати сіно в хорошу погоду. Через відсутність своїх робітників збирання сіна проводиться тут толокою, тобто всякий господар збирає певну кількість людей (косарів), щоб гуртом скосити сіно, а не поступово, остерігаючись мокрої погоди. Для цього звечора він ходить по дворах і запрошує косарів на ранок або, як тут кажуть, “єднає косарів”. Рано вранці косарі, верхи на конях, їдуть до хазяїна, який зобов’язаний пригостити їх горілкою; після цього вони вирушають на сінокіс разом з хазяїном. Хазяйка, лишившись удома, турбується про приготування вечері для косарів. У скоромні дні обов'язково приготує кілька смачних страв, інакше косарі наступного разу не підуть. Неодмінно повинні бути такі страви: борщ з бараниною чи свининою, картопля з телятиною, юшка з цибулею і смаженою телятиною, каша гречана з салом чи маслом, локшина на молоці і пампушки з сметаною. Перед кожною стравою хазяїн підносить по чарці горілки і каже: “Ануте лишень, добрії люде, вип'ємо по чарці, щоб травка добре родила та худобу кормила”.
Повертаючись додому, косарі, сидячи на конях, співають хором таку пісню:

Як пішов я по дворах
Та кланявся косарям.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Ой косарики мої!
Візьміть коси свої
Накосіть мені трави.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Я вас буду ублагать,
По батькові величать.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Ой косарики мої!
Берітеся подружніш.
Травку косіте скоріш.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Будем горілочку пить,
Травку від дощу хранить.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Щоби коники мої
Добре возики везли,
А коровки по хлівах –
За сінце спасибі вам.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Ой, хазяєчко, хутчій
Пригощай нас, косарів!
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Ми за твої русі коси
Покосили всі покоси.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Ми за твої чорні брови
Покосили всі діброви.*
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Ой, косарики мої!
Я вас вином (пивом**) напою
Густою кашею нагодую.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Густою кашею нагодую
Варенухою пригощу.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Варенухою пригощу,
Постіль м'яку постелю.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!
Постіль м'яку постелю,
По всіх чотирьох вуглах –
Одпочити по трудах.
Ой нуте, косарі,
Що нерано почали!



в) хрестини

Коли родиться немовля, то повивальна бабка йде по ім'я до священика, який і нарікає іменем новонародженого. Хазяїн домівки збирає кумів, щоб у той же день охрестити немовля; хіба що трапляться важливі перешкоди в господарстві або кумів немає вдома, тоді хрещення відкладається до наступного дня. Після відбування хрещення, немовля приноситься в дім і віддається матері. Гості, йдучи в дім батьків, приносять з собою печений хліб чи булку. Повивальна бабка пригощає гостей, і перша чарка підноситься куму, а потім кумі, які, взявши чарку, говорять: “Дай же, Боже, з сеї напасті на той рік попасти”, - і, випивши, тупнуть ногою, примовляючи: “Щоб породілля була здорова та й підскакувала”. У скоромні дні гостей пригощають холодцем, приготовленим з коров'ячих або свинячих ніг, борщем, пшоняним кулішем з курятиною, смажениною і, нарешті, кашею, яка з горшком підноситься повивальною бабкою на кришці (віку) хлібної діжі. Цей горщик з кашею кум розбиває на віку, посеред стола, і, кидаючи туди кілька мідних монет, говорить: “Щоб наша хресниця була здорова, та велика росла, та щаслива була”. Його приклад наслідують й інші гості. Ці гроші дістаються повивальній бабці, яка, взявши їх, пригощає людей варенухою і пивом. Коли гості збираються йти додому, то хазяїн підносить знову горілку, примовляючи: “Ануте лишень вип’ємо ручківки”. При цих словах гості співають:

Запрягайте , запрягайте три – дванадцять волів,
Одвеземо, одвеземо та бабусю домів,
Не так тяжка, не так важка та бабуся стара,
А так тяжка, а так важка та намітка* нова,
Запрягайте, запрягайте кобилу гнідую,
Одвеземо, одвеземо куму молодую.
Не так тяжка, не так важка кума молодая,
А так тяжкі, а так важкі та шитії рукава.
Запрягайте, запрягайте коня вороного,
Одвеземо, одвеземо кума молодого.
Не так важкий кум молоденький,
Як жупан його голубенький.

Коли закінчать пісню, повивальна бабка починає так звані зливки, тобто бере березовий віник (або квіти соняшника), ставить на нього босими ногами матір, вкладає ніж між її пальцями для того, щоби вона була міцна, як залізо, а сокирою обрубує з усіх чотирьох сторін листа віника**, на якому стоїть мати, потім, узявши дерев'яну миску, наливає в неї холодну воду, кидає туди листя з віника, жменю жита і, вмиваючи матір рукою навзнак, говорить:

Будь здорова, як вода,
Багата, як земля,
Червоная, як калина,
Пригожая, як малина.

Отримавши в подарунок від матері печений хліб і хустку, бабка тричі підкидає хліб угору, на знак того, щоби новонароджене було ростом високе, у той же час махає хусткою і скаче.

г) весілля

Коли батько задумає женити сина, то, узявши з собою печений хліб, іде до відомого господаря, у якого є дочка. Якщо в жениха немає батьків, то він бере кого-небудь з родичів, переважно хрещеного батька. Зайшовши в дім нареченої, старости (так називаються люди, які прийшли з женихом в дім нареченої), поклавши хліб на стіл і поставивши пляшку горілки, говорять: “Кланяємось вам хлібом-сіллю; ми чули, що у вас є продажний товар, коли продасте. так купимо”. Батьки нареченої чи її родичі відповідають: ”Коли дорого дасте, так продамо”.
З цими словами починається сватання. Старости оголошують, що вони мають намір сватати наречену за такого-то, показуючи на жениха. Батьки нареченої відповідають: “Не знаємо, розпитаємось у добрих людей”. Якщо жених з другого села, то родичі нареченої їдуть в дім жениха оглядати його майно, це називається їздити на розгляди. Якщо родичі нареченої мають рішучі наміри видати її за відомого чоловіка, то питають її про згоду. Наречена, у цьому випадку, здебільшого стоїть біля печі або порогу, повернувшись спиною до гостей і нібито щось пише пальцями – сказати точніше, шкрябає стіну чи піч. Коли прозвучить питання, чи бажає вона вийти заміж за такого–то, наречена, швидко повернувшись лицем до старост, говорить: ”Як батько та мати, так і я”, - і знову стає, як і до цього. Після неодноразових питань наречена нарешті крізь зуби скаже: “Згодна”, - і вибігає за двері. Отримавши згоду від нареченої, батьки або родичі починають пити так званий могорич за жениха й наречену і з великим трудом переконують останню увійти в хату. Наречена звичайно відмовляється так: “Не хочу, чого я піду, що хочете , те й робіть”. Коли наречена ввійде в хату, то батьки або родичі її домовляються з старостами стосовно весілля. Жених зобов’язується купити до вінця для нареченої квіти і стрічку в косу, а для хрещеної матері нареченої – чоботи, якщо вона жива, крім того він повинен доставити для весілля кілька відер горілки і найняти музику (неодмінно дві скрипки з бубоном). Коли жених виявить згоду виконати запропоновану умову, то починають дарувати хустки, які наречена підносить на дерев’яній тарілці спершу женихові, потім старостам. Напередодні шлюбу, увечері, наречена збирає своїх подруг, які прикрашають приготовлений коровай, цей вечір називається дівичник. З прибуттям жениха у супроводі музик і своїх поїжджан дівчата починають співати належні для цього пісні, а дружки жениха й нареченої перев’язуються через плече білими рушниками. Гуляння на дівичнику триває іноді до світанку. Наступного ранку, коли починається благовіст до обідні, жених і наречена, вдягнувшись у найкращий одяг, йдуть у церкву. Після закінчення обідні, після обов’язкового оголошення, здійснюється шлюбне вінчання. У цей час дівчина-світилка держить позаду наречених так звану шаблю, зроблену з дерева, повиту згори донизу червоною стрічкою і прикрашену різними квітами, переважно тмином (Carum carvi), калиною (Viburnum opulus) і рутою (Ruta graviolens) , як символом дівочої цноти й суворості звичаїв*.
З виходом молодят з церкви музика грає, супроводжуючи їх до самої домівки нареченої, де пропонується жениховим поїжджанам обід. Після тривалих танців починають ділити коровай. Коли дружко нареченої зніме коровай зі стола й пронесе його декілька разів по хаті, свашки співають:
Коровай дружко несе,
Гілочками трясе,
Хоч тряси, не тряси,
Нам короваю даси!

Потім, поставивши коровай на столі, дружко виходить на середину хати й говорить:

Батьку й мати!
Благослови хліб-сіль почати,
Коровай роздати!

Батьки нареченої** відповідають: “Бог благословить”. Дружко продовжує: “Другим разом добрим часом, батьку й мати, благослови хліб-сіль почати, коровай роздати!”. Отримавши відповідь: “Бог благословить!”, - дружко знову промовляє: “Третім разом добрим часом, батьку й мати, благослови хліб-сіль почати, коровай роздати”. І після відповіді: ”Бог благословить!” - починає різати коровай, а другий дружко на дерев’яній тарілці, покритій хусткою, підносить батькам наречених та іншим гостям. Кожний, хто отримав коровай, зобов’язаний подарувати що-небудь на користь нареченої. При цьому якщо хто подарує поросятко, то один з дружків пропищить, наслідуючи поросятку, якщо півня – співає, як півень, і таке інше.
Роздавши коровай, поїжджани женихові запрягають коней, прив’язуючи до дуг дзвінки, а наречена, зібравши своє майно і тричі вклонившись у ноги батькам, отримує від них на благословіння ікону Божої Матері і від’їжджає в дім чоловіка.
У той час, коли молода збирається до від’їзду, свашки жалібним тоном співають:

Дівочка наша красная!
Ми тебе проводжаємо в чужії сторони жити,
Ой кріпко будем по тобі тужити.
Ой люлі, люлі, кріпко тужити!
Ти, Марічко (ім’я нареченої),
Була в нас чепурненька,
Як розочка, красненька,
Як сонечко, світленька.
Ой люлі, люлі світленька!
Серденько наше, ти від’їжджаєш в чужії краї
Та живи ж з Федькою (ім’я жениха), як в раї.
Ой люлі, люлі, як в раї!
Дівочко наша красная!
Ти покидаєш свою кужільку,*
А береш в чужую сторону свою постільку.
Ой люлі, люлі постільку!
Давайте, сусіди, пить мед – вино,
Щоб нашій Марічці було весело.
Ой люлі, люлі було весело!
Давайте, сусіди, скакати,
Щоб наша Марічка жила в багатій хаті.
Ой люлі, люлі в багатій хаті!
Давайте, люде, Марічці дарити,
Щоб вона перестала тужити.
Ой люлі, люлі тужити!
Ми ж тебе, Марічко, в обновку
Даруємо бичка й коровку.
Ой люлі, люлі коровку!
Подружки твої будуть журиться,
Що наша Марічка удалиться.
Ой люлі, люлі удалиться!

д) похорони

Як тільки хто-небудь помре в родині, то перша дія над покійником полягає в обмиванні тіла його. Гребінець, яким розчісують голову померлого, кладеться в труну. Одяг покійників чоловічої статі складає біла полотняна або коленкорова сорочка і жилет, якого іноді не одягають, у труну кладуть також і шапку покійника. На жінок одягають спідницю, юпку ситцеву, черевики; на голову бавовняну хустку; дівчатам же, у літню пору, кладуть живі квіти. Коли покладуть у труну покійника й виносять з хати, то на кришку труни посипають житнє зерно. На моє питання, для чого це робиться, селяни відповідали: “Бог його знає, так робили старі люди і ми робимо”. Ймовірно, звичай посипати зерном труну покійника існує здавна, і лише останнім часом селяни виконують його несвідомо. Чи не має цей звичай синонімічного значення зі згадуваним у Св. писанні сіянням зерен, які служать символічним поясненням майбутнього воскресіння мертвих **. Після кончини покійника протягом 40 днів ставиться на вікні в склянці або чашці холодна вода, що замінюється через декілька днів, для того щоб душа покійника не страждала від спраги. Так як вода, помалу випаровуючись, зменшується в склянці, то родичі покійника думають, що душа його прилітає з того світу й п’є воду.
Якщо помре батько родини, то, оплакуючи його кончину, примовляють:

Ой таточку наш!
На кого ж ти покинув нас?
Як ми без тебе будем жити?
Будем все тужити
Та сльози лити.

Плачучи над померлими немовлятами, називають їх яблучком недоспілим, ягідкою незрілою і пташечкою, ластівочкою, щебетушечкою, серденьком, голубонькою і т. і.
Коли настане час виносу покійника у супроводі священика й причту, то тіло на короткий час вноситься в церкву. За труною везуть дубовий хрест, котрий відразу після закінчення поховання ставиться над могилою померлого.
На третій і дев’ятий дні відправляється по померлому панахида, а на 40-й читається у домі покійника молебень з акафістом, переважно Святителю Миколаю, виконується мале водоосвячення, причому освячується й хата. Коли дім і всі господарські приміщення окроплюються святою водою, старший у родині ходить попереду священика, тримаючи в руках печений хліб з грудочкою солі на нім, потім у хаті возноситься панагія й здійснюється освячення колива.
Після закінчення священних молінь родичі покійника та інші відвідувачі сідають за стіл. Тут кожному підноситься по склянці пива, - це називається пити заздоровне, - потім пропонують коливо. На обід подаються такі страви: варені яйця, холодне (холодець) з птиці чи яловичини; борщ з телятиною; юшка з курятиною; сир зі сметаною й, нарешті, каша пшоняна або гречана, приправлена коров’ячим маслом. Після закінчення обіду відправляється літія за упокій померлого.

е) закладка хати

Під час закладки житлового приміщення (хати) у селі Локотках не читається молитов на заснування будівлі, тому що церковний причт не запрошується. Існуючі для цього випадку обряди виконує сам господар. Поклавши в основу хати чотири дуби, домохазяїн кидає на них жменю житніх зерен, кажучи:
Нова хата і кімната,
Будем в тобі жити,
Щоб ти була багата
Та на хліб торувата.

Після того, як покладуть два вінці в побудову хати, хазяїн кидає по кутках мідні гроші, примовляючи:
Нехай гроші ведуться в цій хаті,
Щоб було чим жити,
Діток кормити
І старців (жебраків) дарити.

Закінчивши побудову хати, хазяїн із сімейством переходить в неї на мешкання, відкладаючи освячення її до дня Преподобного Сави Освяченого (5 грудня). Здебільшого, як підмічено вище, хати освячуються в той час, коли хто-небудь помре в сім’ї й мине 40 днів після смерті покійника.

Народна медицина

Локотські селяни, часто звертаючись по медичну допомогу в аптеку Шосткинського порохового заводу, придбали деякі відомості з народної медицини і застосовують їх за призначенням. Живучи поблизу лісів, вони в літню пору збирають багато лікарських трав і у відомих випадках користуються їх цілющими якостями.
Наводжу зібрані мною замітки про ті домашні засоби, які вживаються локотськими жителями для лікування деяких хвороб.
1. Від більма готують такі ліки: чистий і міцний луг з березового попелу змішується навпіл з молоком і впускається в очі увечері за допомогою трубочки, зробленої з пера. Дехто присипає більмо порошком сухого кореня підліcника (Asarum Europaeum) з додаванням невеликої кількості тертої солі. Більмо у коней виліковують таким чином: беруть порошку з кореня підлісника й нюхального тютюну у рівних частинах, наливають на це риб’ячу жовч, щоб добре змочились; потім висушують на дощечці, розтирають на порошок і знову наливають жовчю; згодом, висушивши, перетирають на дрібний порошок і вдувають трубочкою з очерету у хворе око, і більмо зникає.
2. При запаленні очей роблять розмазню з трави заячої капусти (Sedum Zelephium) або з листя трави просвірок (Althaea officinalis) і в ганчірці прикладають на ніч до очей.
3. Від головного болю товчуть листя трави огірочника (Borago officinalis) з листям салату латука (Lactica sativa) і, поклавши у білу хусточку, прикладають до голови.
4. Для виліковування золотушних пухлин та інших зовнішніх проявів цієї хвороби беруть корені трави омани (Helenium) й кінського щавлю у рівних пропорціях, роблять з них варену розмазню й прикладають на хворе лице, а всередину приймають теплий настій з трави клоповника (Rosmarinus sulvestris) або братків.
5. Від зубного болю вживають наступне: беруть кілька мідних монет, кладуть їх в найкисліший квас і дають постояти до тих пір, поки він добренько позеленіє, у цей розчин умочають лляні кульки чи ганчірочки й прикладають на хворий зуб, остерігаючись ковтати розчин, бо він отруйний. Деякі курять тютюн, змішаний з рівною кількістю зерен блекоти (Hyoscyamus niger), намагаючись, щоб дим потрапляв на хворий зуб.
6. Від кашлю приймають кілька разів на добу по чарці процідженої води, у якій коваль занурював розпечене залізо; у цю воду всипають небагато порошку тмину (Carum carvi).
7. Якщо хто страждає лихоманкою, то беруть чистої павутини два чи три золотники і стільки ж хлібного м’якуша, змішують і розділяють на чотири каташки (болюси). На прийом дається по одній каташці три або чотири рази в день. Дехто настоює горілку на часнику, добавляючи туди трохи перцю стручкового, і п’ють по чарці чотири рази на день.
8. Від жовтухи (жовтяниці) п’ють теплий настій з квітів звіробою (Hypericum perforatum) , чи з орлиної трави (Aquilegia vulgarus), чи ж відвар кореня чистяка (Chelidonium minus). У страви кладуть небагато трави шандри (Marubium alb).
9. Бородавки виводять таким способом: беруть шпичку з сирого дубового дерева, кладуть її у вогонь, залишаючи третю частину поза вогнем, і коли із зовнішнього кінця почне стікати піна, то мажуть нею бородавки, повторюючи цей засіб кілька разів. Дехто маже бородавки соком білого молочаю (Euphorbia offic), або прикладають шматочок негашеного вапна, намочивши бородавки слиною, повторюючи це кілька разів.
10. Якщо з’являться мозолі, то беруть декілька асигнаційних п’ятаків (1,5 коп. срібла), накапують на них трохи свічного жиру, залишаючи в такому вигляді на день чи два, на п’ятаках утворюється зелена мазь, яку й прикладають до мозолів. Деякі печуть у мокрій ганчірці головку часнику і, відокремивши з неї нижню частину, прикладають на мозоль, повторюючи це кілька разів.
11. Від наривів прикладають листя лободи (Atripex Nortensis), запечене в гарячому попелі, чи листя щавлю (Rumex Acetosa). У зимовий час з користю вживають, прикладаючи до наривів, печену цибулину з медом чи ластівчине гніздо, розпарене в гарячому молоці.
12. Рани виліковують таким способом: беруть частину павутини і м’якуша чорного хліба; додавши трохи горілки, змішують усе й прикладають три чи чотири рази на день, змочуючи рани найкислішим квасом.




Місцеві загадки

1. Хата як хата, 2. Крякнула утка –
Вікон багато, За морем чутко,
Є куди влізти, Зібралися дітки,
Та нікуди сісти. Та жодної матки.
(Невід або сіть) (Дзвін)

3. Стоїть хлівець, 4. Білая білянка
Повний овець, Перед Богом стояла;
Поміж білих овець Крів п’ють,
Стоїть чорний баранець. А тіло не їдять.
(Священик і прихожани) (Береза, з якої сік п’ють)



5. Лізу, лізу 6. Синенька, маленька,
По синьому залізу, Весь світ одягає.
Оглянусь назад, (Голка)
А сліду не знать.
(Човен) 8. Лежить бочка
Без дна і без чопочка.
7. Лежить Бася, (Яйце)
Простяглася,
Як устане, 9. Чотири сестрички
Так неба дістане. Біжать на вечорнички,
(Дорога) Одна другу доганяють,
Та й не догонять.
10. У лісі родиться, (Колеса у возі)
На дривітні робиться,
На руках плаче. 11. Без вікон, без дверей,
(Скрипка) Повна церква людей.
(Макова голівка)
12. Їхав пан капітан,
У дівчини попитав:
Що за кості лежать, 13. Повна діжка круп,
Що й собаки не їдять? А нагорі струп.
(Костриця з конопель) (Макова голівка)

14. Упав горбач, - 16. Один каже: світай, Боже!
Не тужи, не плач, Другий каже: не дай, Боже!
Кісток не ховай, А третій каже: мені все одно,
За ворота викидай. Що вдень, що вночі!
(Розбитий горщик) (Вікно, двері, стеля)



15. Стоїть дід над водою, 17. Серед болота
Трясе бородою. Лежить колода,
(Очерет) Не гниє, не ржавіє.
(Язик)
18. Кривеньке, маленьке
Все поле вибігає. 19. Ревнув віл на сто сіл,
(Серп) На тисячу городів.
(Грім)

20. Стоїть чернець по коліна в золоті.
(Горщик у вогні)
21. За стіною костяною
Талалай плеще.
22. Жовта куриця (Язик)
Під тином кублиться.
(Морква) 23. Довга вірьовка,
З кінця головка,
Зверху цвіток.
(Кавун)


Забобони й повір’я

У жителів села Локотки багато існує всіляких пересудів, забобонів і повір’їв, які, на жаль, отримали в розумінні простого народу силу переконання й, міцно зберігаючись у пам’яті пізніших поколінь, перетворились навіть в особливий вид звичаю. Наводжу найголовніші з них, прикметні по тому значенню, якого надають їм тутешні селяни.
На свято Стрітення Господнє, 2 лютого, селяни беруть горщик, кладуть туди сніг і ставлять на стіл на всю ніч. Воду з розталого снігу бережуть протягом року, і якщо людина чи домашня худоба захворіє, то краплять цією водою.
На 40 мучеників, 9 березня, печуть з житнього борошна так звані сороки, дають їх дійним коровам, щоби відьма, у нічну пору не підлітала в образі птиці сороки під корів і не доїла їх.
На Олексія, чоловіка Божого, 17 березня, прядуть декілька ниток для сіті, щоби риба ловилася.
Коли збираються орати вперше або ж родиться яка-небудь тварина у дворі, то в той день нічого не дають з дому.
Вірять також, що в кожному домі є домовик, що в нічний час до співу півня ходять відьми, заплітають худобу. Відьма, на думку селян, може в одну мить перетворитися в собаку, кішку, свиню, може навіть набути форму будь-якої речі.
За народним поняттям, не треба гасити пожежу, яка трапилася від грому, а якщо потрібно гасити, то не інакше як молоком.
На новий місяць не насталюють сокиру або ножа, щоб не були м’які.
Поганою прикметою вважають, якщо заєць перебіжить дорогу, якщо ненароком одягнути сукню навиворіт; якщо розірваний одяг дозволити зашити на собі, якщо жінка, що йде по воду, зустрінеться з порожніми відрами.
Побачивши уперше мурашок, треба взяти їх три штуки й розтерти на долоні. Коли трапиться печія (жога), треба лише три рази лизнути долоню – і жога проходить.
У п’ятницю не прядуть, не роблять лугу для прання білизни, не миють голови, вважаючи все це великим гріхом. Коли домашня птиця сидить на гніздах, то ні в якому разі не можна смажити яйця.
Хто у Великий (Чистий) четвер обмивається в річці до сходу сонця, той протягом усього року буде здоровий і ніяких наривів на тілі й висипів мати не буде.
Кішку ні в якому разі не можна везти на коні – в іншому випадку кінь захворіє і загине.
У понеділок не виїжджають з дому, щоби в дорозі не трапилось яке-небудь нещастя.
Жінки, у яких помирали діти, не повинні їсти яблука до Спаса (Преображення Господнє), - в іншому разі на тому світі дітям їх не дадуть яблук і будуть докоряти за нестриманість матерів.





Сільська школа

За розпорядження духовного начальства в селі Локотках у 1860 році, 1 грудня, відкрита церковна школа для навчання селянських дітей читанню й письму.
Крім вивчення букваря, часослова, псалтиря, викладається коротка священна історія з коротким катехізисом і перші чотири правила арифметики.
У 1863 р. випущено з школи 13 хлопчиків і 2 дівчинки. На даний час навчається 42 хлопчики і 2 дівчинки. У тому числі 20 козаків, 7 казенних селян, міщан чоловічої статі 8, жіночої – 1, тимчасово зобов’язаних селян чоловічої статі 7, жіночої – 1.

Священик І. Танський.


Український переклад за виданням
„Записки
Чернігівського губернського статистичного комітету” 1866 року,
передмова і тлумачний словник маловживаних і застарілих слів -
Сергія Данька

“...ТВОГО ЖИТТЯ МІЦНА ОСНОВА...”
Звертаючись до неупередженого читача, відразу зізнаюся: автор перекладу цього оригінального твору не є поціновувачем фольклору чи етнографії, поясненням чому є те, що на його очах в українському селі з повсякденного життя відійшли традиційні форми побуту, звичаї, обряди, а з ними зникли весільні пісні, голосіння, дотепні приказки, прислів’я... Згодом прийшла черга складати епітафію і самому селу. Є речі, які безповоротно втрачені для нас, адже, скажімо, ті ж обрядові пісні, що виконуються фольклорними ансамблями зі сцени, не сприймаються слухачем як частка його життя, наповненого циклічними природними змінами і пристосуванням до них, - це лише пісня, що гарно виконується і зачаровує вокалом, проте не торкається струн душі. Мабуть, були причини у відомого поета-романтика А.Метлинського, який опублікував у Харкові 1854 року збірку зібраних ним українських пісень “Народные южнорусские песни”, аби прийти до трактування фольклорних записів як некрологів. Тоді що змусило мене сісти за переклад роботи, яка, на перший погляд, є зразком етнографічного дослідження і має цінність саме для фахівців з цього питання?
За визначенням М.В.Гоголя, “истинная национальность состоит не в описании сарафана, но в самом духе народа”. Етнографія і національність не одне і те ж. Декоративна етнографія – плахта, звичаї, побут у тому вигляді, як є сьогодні, на мій погляд, не роблять нас українцями. Сучасний український нувориш може дозволити собі за покликом моди (а чом би й ні, коли так робить нинішній Президент!) розвішати на стінах старовинні ікони, дерев’яні тарілі, ложки, вишиванки, та чи змінять ці декоративні пам’ятки давнини його сутність. На таких речах навіть невеличкий бізнес можна розгорнути, як це роблять торговці на Андріївському узвозі в Києві.
Намагання відродити давні звичаї та обряди марні вже хоча б тому, що вони не наповнені вірою, - така собі гра в минувшину сучасних людей, які прагнуть свята. Читаючи у цій книзі описи обрядових дійств, переконуєшся, що тверда “поганська” віра селян є гарантом самозбереження й стабільності нації, що відносний селянський консерватизм несе в собі багато позитивного, оскільки він характеризує здатність удосконалювати, не руйнуючи, що все це робиться селянами з Вірою. Причому, якщо брати до уваги, що автором праці є православний священик, дивує, чому він не звинувачує селян у тому, що ця віра не завжди в єдиного Бога. Толерантність у ставленні до язичницьких праукраїнських звичаїв, обрядів, які переплітаються з традиційними святами православної церкви, – прикметна риса цього твору.
Коли читаєш цей по-справжньому цінний і своєрідний документ епохи, виникає кілька запитань, на які складно дати однозначну відповідь. Наприклад, чому І.Танський написав цю роботу для “Записок Чернігівського губернського статистичного комітету”? Чи міг статистичний комітет дати йому таке завдання, чи це власна ініціатива сільського священика?
Справа в тому, що в 1851 р. Імператорське Археологічне товариство, яке тоді очолював син ідеолога миколаївської доби С.Уварова, опублікувало й розповсюдило першу наукову анкету для збирання відомостей про різновидові пам’ятки історії, архітектури, мистецтва й етнографії “Записку для огляду руських старожитностей”. У ній Імператорське Археологічне товариство, “маючи намір зробити відомими руські старожитні пам’ятки, що є в містах і селищах”, звертається до освічених співвітчизників з проханням посприяти цій справі. Зауважмо, що тогочасні російські чиновники виходили з апріорного твердження про ідентичність української (малоросійської) і російської культур, пояснюючи розбіжності лише пізнішими чужими впливами західних сусідів України, тому слово “руських” тут стосується й українських старожитностей.
Перші сім відділів цієї “Записки” складено для огляду пам’яток по селах, парафіяльних церквах і монастирях. “Товариство сподівається, що сільські священики, настоятелі монастирів та поміщики, як більш обізнані з місцевими старожитностями, візьмуть участь у цій спільній справі й прихильно відгукнуться на запрошення”. Можна висловити припущення, що сільський священик І.Танський “прихильно відгукнувся на запрошення” й охоче взявся до роботи, яка передбачала вивчення давніх описних книг церков, монастирів, де збереглися старожитні найменування, опис топографії сіл, монастирів, урочищ, курганів, річок, архітектури церковних споруд і внутрішнього їх оформлення, адже така діяльність передбачала непогану винагороду для ентузіаста: описи з ґрунтовним викладом старожитностей обіцялося вмістити в “Записках Археологічного товариства” й видрукувати на користь автора осібними примірниками, а за найкращі праці про руські пам’ятки були обіцяні добрі нагороди. Проте, якщо взяти до уваги час між 1851 роком, коли була опублікована “Записка”, і 1864 р., коли І.Танський закінчив свою роботу, то здається сумнівною можливість отримання обіцяної нагороди. Місцевий краєзнавець В.Кириєвський люб’язно надав автору копію цікавого документа, зміст якого міг би пояснити причину появи в “Записках Чернігівського губернського статистичного управління” роботи сільського священика, - розпорядження єпархіального начальства, пропозиція Його Преосвященства Варлаама Єпископа Чернігівського про заведення по всіх церквах єпархії приходських літописів: “Признавая, что составление приходской летописи не затруднительно и может быть полезно для Черниговской епархии, предложил предписать духовенству здешнему завести оные с настоящего 1867 года по всех городских и сельских церквах....” Але розпорядження вийшло на рік пізніше, ніж опубліковано “Локотки”, хоча можна припустити і таку версію, що письмовому розпорядженню єпархіального начальства передувала усна вказівка “тутешньому духовенству”, яку відразу поспішив виконати один із його представників – І.Танський. Прізвище шляхетне і цілком придатне для людини з духовного стану. У ХVІІІ ст. жив український поет Василь Танський – автор кількох інтерлюдій, бурлескно-гумористичних творів, якому приписують авторство великодніх віршів про перемогу Христа над чортом і смертю, та відомий він ще й тим, що є пращуром М.В.Гоголя по материнській лінії. Облишмо версію, що наш сільський священик є одним із родичів великого сатирика, для допитливих краєзнавців, і пошукаймо інших можливих представників родовідного дерева Танських.
Антон Танський – козацький полковник, сподвижник С.Палія і його родич (одружений на дочці). У 80-х роках ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. брав участь у боротьбі козаків проти польсько-шляхетських і турецько-татарських загарбників. Після придушення повстання Палія 1702-1704рр. був полковником компанійського полку, а під час шведсько-російської війни 1708-1709рр. виступив на боці російського царя. З 1712 р. і до самої смерті в 1734 р. був полковником Київського полку. Про нього розповідається в оповіданні “Антон Михайлович Танський”, автором якого є Митрофан Олелькович (Александрович Митрофан Миколайович) – український письменник, історик, фольклорист. І ось тут – найцікавіше: він є правнуком козацького полковника А.Танського! Датою його народження різні джерела називають то 1837р., то 1840р., закінчив Петербурзький кадетський корпус, друкувався в “Основі”(1861-1862), “Вечорницях”(1862), “Неділі”(1866), “Правді”(1867) та інших виданнях 60-х років. Уже після смерті письменника у 1881р. у Львові було видано збірку його творів “Українські писання”(1885), куди увійшли уже згадуване оповідання про А.Танського, а також “Три пани”, “Пожар”, “Просвірка” та інші, причому більшість творів мають етнографічно-побутовий чи етнографічно-фольклорний характер. Особливо увагу привертають історичні розвідки М.Олельковича – “Гетьманство Дорошенка”, “Андрусівський договір”, “Остерский уезд”. Було б занадто сміливим припущення, ніби священик І.Танський і письменник М.Олелькович – одна і та ж особа, а не просто родичі, проте нагадаю, що деякі описувані в розвідці “Локотки” моменти змушують сумніватися в авторстві саме священика, як, наприклад, записана пісня “Правда” у виконанні сліпого жебрака:
Немає в світі правди, правди не відшукати,
Що тепер бо з неправди може правда стати.
Чи ти, правдо, вмерла, чи заключенна,
Чи ти від нас, правдо, тепер одлученна,
Чи ти, правдо, в Царя домі, або живеш у доброї волі...
Погодьтеся, для духовного сану це занадто сміливо - подавати поруч з обрядовими пісню такого радикального змісту, не кажучи вже про дотепні й гострі місцеві прислів’я і приказки. “Тут без попа не розбереш”, та зважмо і на час, коли писалася розвідка, - 1864р.: за рік відбулися події, які лишили свій відбиток на весь подальший розвиток української літератури й культури. 18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Росії Валуєв, посилаючись на якесь міфічне “большинство малороссиян”, видає сумнозвісний циркуляр: “Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, в особенности поляками, так называемый украинский язык”. Журнал “Основа”, який з 1861 р. виходив у Петербурзі двома мовами, на той час припинив своє існування, “Черниговский Листок”, редагований Леонідом Глібовим, було заборонено, а самого видавця прогнано зі служби. Згідно з циркуляром призупинявся випуск “книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа”. У 1866р. видано особливу інструкцію цензурним комітетам, якою заборонялося пускати до друку популярну літературу українською мовою, а також заборонено друкувати українські етнографічні матеріали в “Губернских Ведомостях”. Остання заборона могла стати причиною появи в “Записках Чернігівського статистичного комітету 1866 року” розвідки І.Танського, якою він по суті заперечував твердження російського міністра-“мовознавця” про те, що українська мова – “тот же русский язык, только испорченный влиянием Польши” . Якби міністр читав не одні лише доповідні записки своїх підлеглих і, перш ніж підписувати подібний циркуляр, поцікавився працями М.Максимовича, І. Срезневського, П.Лукашевича, П.Куліша, М.Костомарова чи творами М.Гоголя, можливо б, не потішалися над ним нащадки, та біда високих чиновників усіх часів у тому, що читають вони мало, а коли й читають, то хіба що сторінки газет з хвалебними одами на свою адресу та папери для підпису на робочому столі.
В історії культури будь-якого народу можна визначити два типи діячів: одні зосереджують свою енергію на певній царині творчості, інші намагаються пізнати всю багатомірність життя свого народу, прилучитися до розвитку його творчого духу. І.Танський належить саме до другого типу людей – невтомних трудівників, ентузіастів, носіїв національної духовності. Його інтерес до життя народу, до його релігійних, морально-етичних та естетичних поглядів був у руслі тієї багатоводної річки, з джерел якої черпали наснагу М.Костомаров, П.Куліш та інші вчені, що започаткували в українській науці соціологічне вивчення суспільства.
Якщо нинішнє відзначення чи то державних, чи то релігійних свят часто зводиться до двох ритуальних дійств – поїдання страв і пиття горілки, то півтора століття тому чарка горілки була тільки частиною прийнятої церемонії, яка обов’язково супроводжувалася Словом (“Ануте лишень, добрії люде, вип’ємо по чарці, щоб травка добре родила та худобу кормила”) і Піснею (“Як пішов я по дворах Та кланявся косарям. Ой нуте, косарі, Що не рано почали!”). Ми можемо скептично насміхатися над забобонністю наших предків, однак не забуваймо, що це саме той світ, з якого ми всі вийшли. І чи не смішнішими постаємо перед ними – без віри, без пісень, без шаноби до людей праці, а не словоблудів... Як би не звучало патетично сказане далі, але я переконаний, що ця книга, написана І.Танським у середині ХІХ ст., учить нас патріотизму. Ні, не тому, коли з високих трибун перед телекамерою мало не б’ють себе в груди і зі скупою сльозою в очах оголошують про свою любов до України, замовчуючи про грошовий еквівалент у тугому гаманці, що визначає масштаби цієї “любові”, а саме звичайнісінькому побутовому патріотизмові, коли людина усвідомлює, хто вона є і хто її діди-прадіди, коли прагне “згоди в сімействі”. Не збираюся ідеалізувати той час: ненажери, п’яниці, хвальки, пройдисвіти, скнари – їх не бракувало. Проте людей у першу чергу шанували за вміння і працю: мало не в кожному селі був хоча б один стельмах чи гончар, бондар чи кушнір, чинбар чи лимар, коваль чи швець – їхня майстерність була запорукою благополуччя не тільки власної родини, а й сільських мешканців, що займалися землеробством, яке цінувалося не менше, ніж робота майстрів-ремісників.
Хочу попередити більш допитливих читачів, що тексти пісень, як і мова селян, перекладалися делікатно і подані з максимальним збереженням автентичності. Сучасні мешканці Шостки і Локотків можуть бути подивовані тим, якою була мова їхніх предків, адже доводилося чути від навіть освічених інтелектуалів, ніби українською мовою в цих краях ніхто й ніколи не говорив, а занесена вона, мов китайський грип, всюдисущими поляками. Подібні судження можна зрозуміти, коли чуєш їх з уст прибульців з Росії, яких чимало осіло в колись промислово розвинутому місті Шостка: де вже їм знати історію й мову краю, куди закинула їх примхлива доля чи інститутський розподіл. А от автохтонне населення мусило б знати свої корені, свою мову, якою користувалися в побуті мешканці Шосткинщини. Саме з цією метою перо перекладача не посміло торкнутися діалектних слів, особливостей вимови місцевих жителів, що збереглися в записах пісень, приказок, прислів’їв, адже в діалектному мовленні таїться історія мови, її лексичне, синтаксичне і фразеологічне багатство, воно лежить в основі слов’янського народного мелосу. Розмаїття пісень, щедрівок, прислів’їв, приказок, загадок віддзеркалює неповторний талант наших земляків, доносить з глибини віків фонетичні, морфологічні, лексичні особливості мови наших предків, і на цьому фоні більш помітний згубний вплив суржика, який давно добрався до всіх сучасних говіркових масивів, а система лексики внаслідок проникнення російськомовних елементів піддалася непоправним деформаціям. Принагідно згадаймо вірш нашого земляка Пантелеймона Куліша “До рідного народу”, рядки якого звучать актуально й сьогодні:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць і розбишак великих!

Єдиний скарб у тебе – рідна мова,
Заклятий для сусідського хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
Саме в цих формах побуту, піснях, прислів’ях, звичаях і проявляється ті складники – трипільський (хліборобський) і еллінський (світоглядно-естетичний), – на основі яких сформувалася українська нація, про яку писав у “Щоденнику своєї подорожі за 1769 рік” німецький філософ, історик, письменник Йоганн-Готфрід Гердер (!744-1803): “Україна стане новою Грецією – у цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя”. Залишається сподіватися, що внутрішня природа нації, свідомість роду, як одна з найбільших цінностей нації, генетична пам’ять здатні через століття відродити традиційні національні структури господарського, адміністративного й політичного характеру, які через певні причини припинили своє існування. Усвідомлення кожним із нас неповторності власної природи, власної духовності, власної традиції є запорукою самозбереження, відтворення і дальшої перспективи нації.
Сергій Данько


Додаток

Тлумачний словник маловживаних і застарілих слів

І. Побутові назви

1. Боярин – товариш молодого (жениха), який є розпорядником весілля; шафер.
2. Віл – кастрований бик, якого використовують як тяглову силу.
3. Гладишка (глек) – висока кругла, переважно глиняна посудина, злегка розширена в нижній частині.
4. Гладущик – широкогорлий глек для молока.
5. Забілля (забіл, забілка) – те, за допомогою чого рідка їжа отримує білий колір.
6. Заводи, завід – низькі протяжливі звуки, завивання, тужливі звуки плачу, голосіння; на усі заводи – щосили, нестримно.
7. Заклад – умова між сперечальниками, за якою той, хто програв, повинен виконати щось; парі.
8. Жені – женці.
9. Кучки – гнізда, приміщення для птахів і тварин.
10. Лемішка – страва з густо запареного борошна, звичайно гречаного.
11. Печія – згага, відчуття печіння в стравоході.
12. Піл – дерев’яні нари в селянській хаті, розміщені між піччю і протилежною до печі стіною.
13. Покуть, покуття – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього.
14. Прядиво – волокно конопель, льону, бавовни, приготовлене для прядіння.
15. Прядка – домашній верстат, призначений для ручного прядіння, який приводиться в рух ніжним або ручним приводом.
16. Рахманний – смирний, тихий, спокійної вдачі, покірний.
17. Світилка – дівчина, що виконує обряд тримання меча й свічки на весіллі.
18. Скородити – розпушувати землю бороною, граблями; боронувати.
19. Соха – примітивне землеробське знаряддя для орання землі.
20. Трейки – трохи.
21. Устиркнути – увіткнути.
22. Чабак – лящ.
23. Шеляг – старовинна українська найдрібніша монета польського походження.

ІІ. Назви мір і одиниць

1. Аршин – давня східнослов’янська міра довжини, яка вживалася до запровадження метричної системи, дорівнює 0,711 м.
2. Верста (верства) – давня назва східнослов’янської міри великих віддалей, що становила 1,06 км.
3. Волость – адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту.
4. Десятина – стара російська одиниця площі, яка дорівнювала 1,09 га (2400 кв. сажнів).
5. Золотник – стара російська одиниця ваги, яка дорівнювала 1/96 фунта (близько 4,266 г).
6. Сажень – давня східнослов’янська міра, яка вживалася до запровадження метричної системи; з ХVІІІ ст. дорівнювала 3 аршинам, або 2,134 м.

ІІІ. Народний одяг

1. Заполоч – кольорові бавовняні нитки для вишивання.
2. Коленкор – тонка бавовняна, дуже проклеєна одноколірна тканина.
3. Корки – підбори на взутті з корка.
4. Кубовий колір – яскраво-синій, індиго.
5. Кужіль – прядиво або вовна, намотані на кужівку (частина прядки у вигляді кілка).
6. Личак – плетене з лика або іншого матеріалу селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язуючи до ноги мотузками.
7. Намітка – покривало з тонкого серпанку, яким зав’язують поверх очіпка голову заміжні жінки.
8. Стяж – вузька смужка тканини, що використовується як прикраса або для оздоблення чого-небудь.
9. Тикова спідниця – з цупкої бавовняної або лляної тканини (звичайно смугаста).
10. Юпка1 – чоловічий короткополий каптан з домашнього тонкого сукна, пошитий у талію, із складками і стоячим коліром.
11. Юпка2 – верхній жіночий одяг у вигляді довгої корсетки (переважно з рукавами).
12. Яломок – повстяна шапка.

ІV. Назви рослин

1. Блекота – отруйна бур’янова рослина родини пасльонових.
2. Братки – народна назва деяких видів фіалки, зокрема фіалки триколірної.
3. Омана – рід рослин сімейства складноцвітних, застосовується при захворюваннях легенів і шлунково-кишечного тракту.
4. Заяча капуста – багаторічна трав’яниста рослина з родини товстянкових із м’ясистим листям і великими м’ясистими бульбами на кореневищі.
5. Звіробій – багаторічна лікарська рослина, у медицині застосовується як в’яжучий антисептичний засіб при колітах, стоматитах.
6. Кінський щавель – рід рослин родини гречкових. Настої та екстракти з кореневища використовують у медицині як в’яжучий та проносний засіб при колітах.
7. Клоповник, розмарин – рід рослин родини губоцвітих. Ефіроолійна рослина, олія з якої використовується в парфумерній промисловості.
8. Ластівчине гніздо, ластовень (обвійник, ваточник) – родина дводольних зрослопелюсткових рослин. Трави, рідше кущі, часто з виткими стеблами, застосовується при серцевих, жіночих захворюваннях.
9. Латук – бур’ян із дрібними блідо-жовтими квітками, зібраними в китицю, використовується в медицині.
10. Лобода – найпоширеніший бур’ян, що засмічує посівні та городні культури. Лободу амброзієвидну використовують як протигельмінтний засіб.
11. Молочай – трав’яниста або кущова рослина родини молочаєвих з отруйним молочним соком.
12. Огірочник – однорічна трава, листя якої має запах свіжих огірків.
13. Орлина трава, орлики – багаторічна декоративна трав’яна рослина родини жовтецевих із поодинокими квітками різних кольорів; павині вічка.
14. Підлісник – багаторічна трав’яниста рослина родини трояндових із багатоголовим кореневищем червонуватого кольору.
15. Чистяк, чистотіл – багаторічна трав’яниста рослина родини макових із жовтими квітками і молочним соком, яка використовується в медицині.
16. Шандра – трав’яниста культура родини губоцвітих, стебла й листя якої містять ефірні олії, що використовуються в медицині.

V. Церковні назви

1. Акафіст – особливий вид молотивно-хвалебних пісень на честь Христа, Богородиці та святих.
2. Вечірня – відправлювана у другій половині дня церковна служба.
3. Катехізис – релігійна книга, що містить стислий виклад догматів християнської віри в питаннях і відповідях.
4. Коливо – поминальна кутя чи каша з пшениці, рису, з солодкою підливою.
5. Літія – різновид короткого богослужіння.
6. Літургія – християнське богослужіння, що супроводжується співом та інструментальною музикою (обідня).
7. Мінея – церковна книга з текстами церковних відправ на кожний день місяця.
8. Панагія – оздоблений прикрасами нагрудний знак православних єпископів; проскура на честь Богоматері.
9. Панахида – церковна відправа по померлому.
10. Притч, причет – служителі культу при окремій православній церкві, клір (паламар, псаломник).
11. Проскура – білий хлібець особливої форми, що використовується в православному богослужінні.
12. Псалтир – одна з біблійних книг Старого завіту, що складається із 150 псалмів; книга псалмів використовувалася як підручник для навчання грамоти.
13. Пущання – останній день вживання скоромної їжі перед постом.
14. Ризи – верхнє вбрання священика, яке вдягається під час богослужіння.
15. Седмиця – тиждень.
16. Синодик – список померлих для поминання їх під час церковної відправи, поминальна книга.
17. Христосатися – цілуватися тричі, вітаючи один одного з Великоднем. Цей звичай, з одного боку, пережиток язичницького обряду радісної зустрічі членів общини, коли вони з настанням теплих днів сходилися на своє весняне свято, провівши довгу й важку зиму невеликими групами, ховаючись від холоду. Первісні люди вважали, що дихання – це сутність душі.
І християни, цілуючи ікони, хрест тощо, вірили, що таким чином на них переноситься чарівна сила цих предметів. Христосуючись, люди намагалися таким чином обмінятися духом, таємничою силою, яка увійшла в них під час Великоднього Богослужіння.
18. Часослов – богослужебна книга з текстами релігійних пісень і молитов, призначених для щоденних церковних відправ (у давнину правила за читанку при навчанні грамоті.

VІ. Релігійні свята і народні повір’я та звичаї

Петра-полукорма, Петра Вериги (16/29 січня) – день поклоніння чесним веригам апостола Петра. Петро був заточений у темницю за проповідь про Христа Спасителя і був закутий двома ланцюгами. Уночі, перед судом, Ангел Господній зняв з апостола ці ланцюги і вивів з темниці. 16 січня (ст. стилю) вериги, які зберігаються в Римському храмі, виносяться на поклоніння народу.
У цей день відзначали ослаблення крижаного покрову на річках: „На Петра Вериги розбиваються криги”. На цей день припадає чимало прикмет: „Якщо напередодні Петра Вериги ніч місячна і на небі видно зорі, то літо урожайним буде, а рік щасливий. Якщо ніч похмура, то й рік похмурий: неврожай, пошесть на худобу”. Великим гріхом вважалося в цей день прати.

Стрітення (2/15 лютого) – 40-й день від народження Христа, коли Марія разом з Йосипом пішли до храму, щоб принести жертву очищення, і стріла там праведного Симона, якому провидінням була передбачена зустріч із Месією.
У народній традиції це свято початку весни, перших громів. Посвячена на Стрітення свічка – „громниця” – вважалася помічною од пожежі, бо її запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб уберегти людей і худобу від грому. Цінувалася також „стрітенська” вода, набрана з-під стріхи чи освячена в церкві.

День 40-а мучеників (9/22 березня) – день пам’яті ревнителів християнства, які прийняли мученицьку смерть біля озера Севан. На „сорок святих”, „на сороки”, за звичаєм, пекли 40 пампушок або пирогів із пісною начинкою – капустою, квасолею, сушенею. До цього дня готували й спеціальне обрядове печиво у вигляді птахів, так званих „жайворонків” або „сорок”. Інколи в „жайворонку” запікали монетку, і тоді той із родини, кому вона дісталася, вважався щасливим.

Олексія, „теплого Олекси” (17/30 березня) – день святого Олексія, який, залишивши замолоду батьківський дім, став проповідником і праведником. „На Олекси щука розбиває хвостом кригу”, - цей тріск можна почути, прийшовши вранці на берег річки. Святого Олексія шанують рибалки, сподіваючись за це доброго улову. Цього дня ворожать: тепла сонячна погода обіцяє на врожай, достаток і мед. На Чернігівщині, наприклад, серед мисливців побутувала думка, що в цей день переселяються лисиці із старих нір у нові.

Світле Воскресіння Христове (Великдень) – в Україні це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір до сьогодні збереглося у віруваннях та великодній обрядовості українців.
Великодній звичай катання яєць був пов’язаний з вірою стародавніх слов’ян у демонів. Люди вірили, що, катаючи яйця, можна змусити злих духів танцювати, падати, перекидатися, що спричинятиме їм жахливі страждання. Якщо ж яйця вдаряти одне об одне, то можна змусити духів битися лобами.
Три дні Великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. А старі люди шукали в ці дні квітів рясту і , знайшовши, топтали їх: „Щоб і на той рік діждатись рясту топтать”.

Хомин тиждень – другий тиждень після Великодня називається „поминальним”, або Хоминим тижнем, який починається Хоминою неділею – на честь апостола Хоми (Фоми) – невіруючого, який не повірив, що воскрес Христос, до тих пір, поки не побачив і не переконався особисто. Існує інша церковна назва цього дня – Антипасха. Називається він ще Радуниця, Радониця, Радунець. Поширена назва – Проводи.
Згідно з давнім народним повір’ям покійники радіють, коли їх поминають добрим словом живі родичі та й ще й приходять до них на могили.
Спільні обіди – тризни – на могилах часто переходили у веселі забави з піснями та хороводами, у яких брала участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, від чого й походить ще одна назва цього свята – „бабські проводи”.

Зелена неділя (Трійця, Зелені святки) – відзначається на 50-й день після Великодня. В Україні перед святом прикрашали оселі зіллям. За уявленням слов'янина-язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю.
Напередодні Трійці не можна дівчатам ходити в ліс, бо там їх можуть зустріти русалки і залоскотати до смерті. Зеленого тижня не можна вибілювати полотно: пустунки – русалки могли залишити на ньому незмивні сліди.

Онуфрія (Онопрія) Великого (12/25 червня) – день літнього сонцестояння. Це останній термін сіяння гречки. До Онуфрія закінчували першу косовицю сіна. На Онуфрія починали косовицю раннього ячменю – перші жнива яровини. Згідно з народним спостереженням, в середній і в північній частинах України до цієї дати інколи бувають ранкові приморозки.

Акилини (Килини) Гречниці (13/26 червня) – до цього дня годилося посіяти всі зернові, навіть просо і гречку, бо „Килини – останні посіви”. Після Килини селяни готували їжу і вечеряли переважно на вулиці.

Іванів день (24 червня/ 7 серпня) – Різдво Іоанна Предтечі. У народній українській традиції – це поетичне язичницьке свято торжество сонячного світла й тепла Івана Купала (Іван – травник).Предки вірили, що в цей день „сонце у воді купається”, тому й вода, як вогонь, має очищаючу силу. Тому молодь і стрибала в цей день через вогонь і купалася у водоймищах. За народним віруванням, лікарські рослини тільки тоді мають справжню цілющу здатність, коли будуть зібрані в ніч на Івана Купала або вранці з „іванівською росою”.

Преображення Господнє (6/19 серпня) – велике свято, присвячене Ісусу Христу. Відоме в Україні як другий, або яблучний Спас. Воно встановлене на честь однієї з подій земного життя Ісуса Христа – його чудесного преображення, яке бачили його учні.
О цій порі вже відчувається наближення осені. Це знайшло своє відображення в селянських прислів’ях – прикметах: „Із Спаса – Преображення погода преображається”, „Після другого Спаса – дощ хлібогній”, „Прийшов Спас – бери рукавиці про запас”. До Спаса, як правило, закінчували збирати хліб, розпочинали копати картоплю, збирати яблука, груші.

Сави Освяченого (5-18 грудня) – з цим святом пов’язано найбільше жартівливих обрядів. У тих родинах, де були чоловіки з таким ім’ям, справляли обряд „похорону Савки”. Збиралися переважно родичі й сусіди, щоб увіщувати іменинника: „Як був Сава, то не їв сала: їв паляниці, щоб любили молодиці!” Іменинник мав почастувати гостей горілкою. На Сави жінки збиралися в рукодільницькі гурти, бо прийшла пора „і савити, і варварити, і куделю кучматити”.

ЗМІСТ
1. Місцевість. Перекази про заснування села.
2. Сільський храм
3. Мова народна
4. Народна їжа і одяг
5. Побудова хат
6. Кількість жителів
7. Головні заняття селян для свого прожитку
8. Народні пісні
а) на Різдво Христове (колядки)
б) на Новий рік (щедрівки)
в) на Світле Воскресіння Христове
г) на Зелену неділю
д) вівторок Хоминого тижня
10. Місцеві прислів’я і приказки
11. Народні обряди
а) обжинки
б) косовиця
в) хрестини
г) весілля
д) похорони
е) закладка хати
12. Народна медицина
13. Місцеві загадки
14. Забобони і повір’я
15. Сільська школа
16. Сергій Данько. “...Твого життя міцна основа...”
17. Додаток. Тлумачний словник маловживаних і застарілих слів

Немає коментарів:

Дописати коментар