субота, 6 липня 2013 р.

Мізин, Мазепа, Карл



Битва в Білих  Берегах  Десни 1708 року

«Того ж году(1708).Того ж місяца(листопада), дня 5 Петр Алексіевич, цар, пошедши з Погребков, бился з шведами з гармат стріляючи чрез Десну у Білых Берегах под Мізином селом» [57,с.116].





Битва шведів з московітами за сіверську Десну відбулася біля села Мізин в незвично морозні дні і ночі пізньої осе­ні дуже тяжкого для України 1708 року. Розпочалася гучна, як нічний грім, битва з того, що 31 жовтня авангард шведської армії на чолі з королем Карлом ХІІ, подолавши відстань від села Гірки до Ігнатівки у 1,5 льє (7 км), а потім до Мізину 1 льє (4,5 км), взявся наводити мости через Десну у села Мізина під особистим наглядом Його Величності [3,с.366]. Дозорні караули москалів, що сторожували лівий берег у місцях ймовірних переправ шведів, ще від часу виходу 24 жовтня передових частин 27-тисячного війська Карла ХІІ до правобережних сіл Комані та Гірки, тобто до пирогівської переправи на Путивльському шляху через Десну, одразу повідоми­ли про дії шведів у Мізині своєму царю Петру І, який перебував з 26 жовтня у селі Погрібки. Навколо останнього в борових лісах вниз по Десні до Пирогівки [39,с.131], зосередилось головне 40-тисячне московське військо після переправи через Десну біля Новгород-Сіверського монастиря на село Остроушки, розпочатої ще 22 жовтня піхотною дивізією гене­рала Алларта. Дізнавшись, що шведи готуються до переправи у Мізина, цар спрямував туди особливий 4 тисячний загін під командуванням Алларта силою у сім батальйонів піхоти, чотири ескадрони драгунів, 250 гренадерів, 8 гармат польової артилерії [19,с.328;65,с.208;67,с.4]. Тим часом шведи стягували ліс до Десни та в’язали плоти, але скористатися ними завадило різке похолодання та крига, що скувала ріку. Неочікуване зледеніння берегу звело нанівець виграний шведами час на вільну від ворога переправу. Тоді Карл ХІІ велів встановити на найближчій до Десни Сіровській горі артилерію з 28 гармат в три яруси на верху, посеред гори та внизу понад вузьким берегом ріки. Тільки-но шведи встановили гармати, як в лузі за Десною з’явилися московіти, вірогідно драгуни Алларта. До кінця дня вони так і не зуміли наблизитися до Десни через обстріл лівого берегу шведськими гарматами [3,с.368]. Вночі загін Алларта зайняв в Мізинському лузі так звану «Чеплеевскую позицию», влаштувавши на флангахпередбачуваного місця переправи шведів дві артилерійські батареї праворуч Сіровської гори, вище по Десні. Праву батарею мав захищати батальйон піхоти та 250 гренадерів під командуванням полковни­ка Штейна, а ліву – 2 батальйони піхоти під командуванням полков­ника Лассі [36,с.251]. Вояки віднайшли неподалік в кущах берегу сухі місця, ще не підтоплені значно прибулою за добу деснянською водою, та зробили шанці з малим бруствером – насипом із зовніш­ньої сторони окопу. Трохи далі на недосяжній для артилерії противника відстані, у глибині лугу поміж батареями, присіли в кущах верболозу стариці батальйони піхоти та чотири ескадрони драгунів під командуванням генерал-майора Гордона [67,с.5].
             Вранці 1 листопада, коли шведи наблизились до уготованих для переправи плотів, їх зустріла сви­нцева картеч ворожих гармат. Навіть коли молодий 26-річний король та сивий 69-річний гетьман Мазепа разом з усіма генералами піднялися на пронизану холодними вітрами Сіровську гору, щоби оглянути позиції супротивника, то поряд з Карлом ХІІ впала вогнева гарматна куля, запущена з мортири московським ар­тилеристом. Всі генерали, за переказом шведських вояків, попадали, не похитнувся лише «останній вікінг» – король, який зневажив кулю поглядом, і во­на згасла, не вибухнувши [28,с.9]. Відразу шведські мортири не жаліючи пороху почали  зачищати лівий берег від  ворога, щоби той залишив шанці та звільнив місце для пе­реправи. Проте московіти не відступили, не зрушили з місця, хоча єдиним захистом для «наших» в лузі був «малий бруствер» [20,с.178]. Зва­жаючи на це, шведи наприкінці цього другого дня битви за Десну розпочинають «в 5 часов по полудни» переправу у недосяжному для обстрілу московської артилерії місці поза Сіровською горою вниз по Десні. Спускатися до ріки прийшлося дуже крутим схилом гори, та ще й скидати вниз колоди для плотів з розібраних селянських хлівів. Шведи раз у раз переправляються нашвидкуруч зібраними плотами по 15-20 солдат, перетягуючи їх по раніше закріплених через ріку канатах. Під вечір на лівому березі вже було 200 весманландців і 400 фінів, які під командуванням генерал-майора Стакельберга зайняли смугу чагарників лівого берегу. Московський генерал Алларт, який протягом дня зробив лише деякі переміщення своїх військ в широкій (до 3-4 км) заплаві Десни, вже в сутінках розділив свої війська навпіл і розпочав атаку «в россыпную», щоби зменшити втрати людей від вогню шведської артилерії, та сподіваючись оточити шведів з обох сторін. З наказу короля, Стакельберг рішуче повів фінів в атаку на московську батарею, залишивши весманландців для прикриття переправи, тим самим в смузі прибережних кущів утворилася прогалина – інтервал. В суцільній темряві гренадери Алларта дісталися смуги спорожнілих шведських кущів і ринулися в атаку, і всі втопилися в річці [3,с.369-371]. Також піхота, наблизившись в розбрід до кущів узбережжя, де справді були шведи, замість того, щоби кинутись у штикову атаку, маючи чисельну перевагу над ворогом, почала стріляти в шведські кущі наосліп з рушниць [7,с.249;13,с.187]. Шведи відповіли прицільним вогнем, вже знаючи де московіти. Стакельберг призупинив атаку і розвернув фінів до переправи. Три години пальба з рушниць спалахувала у нічному небі, допоки у шведів не скінчився порох, і вони зі шпагою в руці відбивали ворога, який продерся через чагарники, намагаючись захопити канати, якими прив’язувалися плоти. Мабуть, саме там генерал-майор Гордон «троекратно отбивал неприятеля» чи то «наши трижды збивали» шведів в Десну [47,с.269,с.915]. Врешті, й самі московіти потрапили в оточення шведів біля канатів, вирвавшись з якого відступили «в замішанні зі страху бути переслідуваними» [3,с.372]. І були сильно побиті в лузі вогнем гармат, що її  «москву... в отверстые (відкриті) поля далеко прогнавши», як то згадується в зверненні (маніфесті) Карла ХІІ до українського народу від 26 листопада 1708 року [65,с.208].
            Про здобуття шведами плацдарму на лівому березі Десни було негай­но повідомлено Петра І, який знаходився в селі Собичі, куди він прибув військом 1 листопада [20,c.178;49,с.533]. Царський обоз був розташований біля озера Лебеже по правому березі річки Довгі Води (Великі Води) [16]. Там, на перехресті доріг з Пирогівки, Богданівки до дігтярівської переправи та Мізину (Чапліївки), розташувалася дивізія генерал-фельдмаршала-лейтенанта Гольца (17 батальйонів-8 тис. чол.). Вище по річці Довгі Води чи то далі по дорозі за кілометр-півтора знаходився Собич на півсотні селянських дворів (Згідно з реєстрами козаків та селян Воронізької сотні від 1723 року в Собичі вже було 71 подвір’я, з яких 9 козацьких [55]). Село Собич, як «деревня Сопич» вперше у пом’янута в Грамоті 1551 року московського царя Івана Грозного на угіддя Новгород-Сіверського монастиря, було заселене вдруге 1671 року на місці старого поселення в урочищі Усобич на «Мізинському грунті» [35,с.358]. Вірогідно, монастир узяв у Мізинської церкви св. пророка Іллі частину мізинських земель на лівобережжі Десни й передав церкві св. Михайла, висвяченій у Собичі, і до якої закріпив прибулих людей з навколишніх хуторів та сіл і надав їм обіцяні пільги –  звільнив від податків за перші десять років господарювання. З такої історії подвійності заселення виглядає зовсім не дивною назва села в множині – Собичі, що й досі звучить до нього в Мізині та пишеться в деяких документах, зокрема в «Списках населенных мест Черниговской губернии 1924 года» [58,с.64]. Зі старих часів  збереглися в Собичі рештки паль монастирського млину у ставку (монастирському «пруді»1551р.), розташованого на північному кутку села –  Монастирі, що з правого берегу Довгих Вод («реки Вербы» 1551 р.). Існує й назва вулиці Городок, що йде від Монастиря по Лисичому груді на протилежному лівому березі річки. Західніше  Городка в заростях є  пам’ятка 1708 року – Бабичів ровець, викопаний у півсотні мерів довжиною за розпорядженням Петра для напування коней свого війська. Цим Городком – укріпленим, мабуть вже тоді огорожею Лисичим грудом – пройшла 1 листопада у 1708 року дивізія генерала-фельдмаршала Шереметьєва (20 батальйонів) та частина дивізії генерал-майора Алларта (11 батальйонів з 18, бо ще 7 були задіяні на Мізинській переправі). Вони мали вийти лісом на Чапліївку старою «Окольницькою  дорогою» (1551р.) від «пруда» уздовж східного краю Великого Бору понад болотом Окол (нині там над дорогою село Бензики). Доказом давності цієї дороги є знахідки гарматних ядер в лісі на галявинах понад болотам за Бензиками в бік Самарщини та курган у Бездрикових хуторів.
             Посеред дня 1 листопада цар, заклопотаний переправою шведів, розминувся по дорозі біля села Богданівка з українськими полковниками, ще не залученими гетьманом Мазепою до союзу зі шведа­ми: І. Скоропадським із Стародубу, П. Полуботком з Чернігова, Л. Жураховським із Ніжина та С.Томарою з Переяслава [43,с.106]. Чи то вони шукали царського «обозу на Десне» згідно з отриманим ними Указу до війська Запорозького від 27 жовтня Петра І. Там мала відбутися нарада із начебто загадкової для царя причини –  гетьман Мазепа «безвестно пропал» [47,с.238]. Чи то вони їхали вже до Глухова за персональним запрошенням Петра І від 29 жовтня на «вільні вибори» нового гетьмана, бо старий Мазепа остаточно «изменил» [29,с.228]. Можливо, цар у цей час,  за переказами собичан, виїздив до Де­сни та вдивлявся у підзорну трубу на правий шведський берег з високого дуба на так званих Малих Петровських редутах (урочище Безрукове) за 9 км від Мізинської переправи уверх по Десні [16]. Собичани беззастережно видають за редути три криві (радіальні) вали з ровами, що відокремлюють ріг (мис) високої тераси, хоча насправді все це є залишками давнього городища-укріплення на краю кручі, що над  озером Тухиня [46,с.22]. Міцна оборонна споруда ще в середині першого тисячоліття до нашої ери контролювала важливу для округи переправу через Десну у Маренцева озера на Малий розкоп борової тераси. Фортеця надійно захищала Десну – ріку предків собичан – мешканців поселень, захованих у заплаві від нападів скіфів – кочовиків, мисливців за деснянськими  рабами, про що свідчать знахідки бронзових наконечників скіфських стріл у ровах городища. Останні археологічні розвідки мізинського археолога Куриленка у Малого розкопу, що за півкілометра південніше городища, підтверджують заселення тераси в пізнє середньовіччя. Вірогідно, там на стародавньому перевозі, і була в ХVІІ столітті «деревня Туханів», а не десь «нижче впадіння Реті до Десни» [30,с.18]. До речі, по той бік перевозу в 1708 році, за переказом селян правобережної Дігтярівки, у підзорну трубу вдивлявся й Карл XII, перебу­ваючи разом із Мазепою на дзвіниці Дігтярівської церкви св.Покрови [32,с.21]. Вивчали вони аж ніяк не Собицьке городище, де сидів на старому дубі Петро І, а «зело удобное» місце пере­прави на південь від Дігтярівки до Ігнатівки та Мізина. Вибір місця форсування Десни відбувся відразу після досягнення домовленостей у селі Гірки 29-30 жовтня про союзний договір України зі Швецією та руху спільного війська до козацької сто­лиці Батурина [44,с.191]. Тож цар Петро І якщо і не розгледів з городища за 9 км Сіровську гору над мізинським лугом, то в усякому разі добре чув  гуркіт гармат у крейдяних Білих Берегах Десни, і наказав вимостити гать з соснових колод через болотисту стометрову заплаву  річки Довгі Води, так зване Мостище, що за 2 км від городища (Малих Петровських редут) і за 5 км від Собича. Перекази кажуть: Мостищем возили порох на Петровські редути, зрозуміло на Чапліївську позицію Алларта біля Мізина, що за 7 км від Мостища [16]. Луг до Десни від Мостища є вищим, проїзним, і не таким багнистим, як далі південніше у низину до Мізину.
            У ніч з 1 на 2 листопада Петро І написав із Собича листа командуючому армії Шереметьєву, щоби той зробив усе можливе для пода­льших атак. Вимога запобігти переправі шве­дів пояснюється тим, що в цей час на Сеймі, біля стін Батурина, знаходилася значна (у 20 полків) частина московського війська під командуванням Меншикова [43,с.53].   Другим листом тієї вбивчої ночі цар попередив свого улюбленця Меншикова про швед­ську загрозу, що виникла внаслідок «нерадения» Гордона [47,с.268]. Шереметьєв отримав листа від царя на світанку 2 листопада, перебуваючи безпосередньо на Мізинській переправі в загоні Алларта, за півверсти від злополучних шанців, «где в бытность генерал-майора Гордона побито и ранено с  500 человек» [47,с.915]. Порадившись з генералами стосовно виконання наказу царя  «отакировать» шведів фельдмаршал, з’ясував, що для чергових атак вояків вже обмаль і повідомив царя, що вони чека­тимуть, поки остаточно розвидниться, щоби зводити нову лінію укріплень «од горы до горы» –  від острова до острова в заплаві. Тоді ж, на світанку Шереметьєв  велів дивізії Гольца ві­дступати з Собича на Глухів через село Макове (30 км), а сам відбув  до своєї дивізії  в містечко Чапліївку, і з якого рушив того ж дня 2 листопада через село Клишки (8 км) на містечко Вороніж (12 км). З військом відбув і Петро І, який зовсім мало часу перебував у Чапліївці, тому не залишив про себе згадок. Чапліївка була вже й не така мала, щоб не запам’ятати великого Петра, хоча, здавалося б село, яке тоді було вже утричі більше за Собич, мало б зберегти й більше легенд (так у реєстрі 1723 року в Чапліївці значилось 210 дворів, з них 60 козацьких [55]). Дивізія Гольца рушила з Собича напряму через хутір Чорні Лози старою вододільною дорогою  між річками Шосткою та Осотою на Макове. Прикривав колону загін генерал-лейтенанта Ренне у складі двох драгунських полків. Головну колону піхотної армії Шереметьєва мав прикри­вати загін генерал-майора Іфлянта, кіннота якого мала зосереди­тись у  Клишках [67,с.12]
            Знесилений шведами загін Алларта з «нерадивим» Гордоном переступив вранці 2 листопада одну з проток Десни (Жерело, назва з карти 1860-х років.) та розпочав укріплювати нову позицію. Якщо повірити плану позиції наведеному в книзі Юнакова [67,с.6], то виходить, що її окопи перетинали якусь дорогу, тобто позиція, як вказано в книзі Ласковського  була «в некотором удалении от берега, на дороге в Слуцк» [36,с.252]. На плані дорога йде від Десни поперек заплави, а ліворуч та праворуч дороги на островах Мізинському та Свердловських (північному та південному) були розташовані так звані реданні  фронти – трикутні в плані виступи окопів, поєднані між собою довгими куртинами, прокопаними поміж цими островами. Можливо, план позиції був взятий Юнаковим з книги Ласковського, і трошки допрацьований, на жаль Юнаков не вказав на плані назву Слуцької дороги згаданої Ласковським. Проте обидва історика забули вказати ще й назву понад деснянської дороги, що поєднувала загін Алларта з головними силами в Собичі, де було збудовано, одразу за протокою (між Десною і озером Бич, назва з карти 1860-х років), невеликий редут – зімкнуте польове укріплення із зовнішнім ровом та бруствером. Поглиблення ку­ртин призупинив наказ про відступ, що надіслав загону Аллерта Петро І, як тільки-но отримав у Воронежі «зело радостное писаниє» від неписьменного Данилича (Меншикова) про здобуття на світа­нку 2 листопада гетьманської столиці Батурина. Посеред дня москалі залишили нову позицію в мізинському  лузі і відійшли у ліс, яким Алларт  рушив до своєї дивізії в Чапліївку, а не до Собичу.
            Наскільки відступ з нової позиції за першою протокою (Жерелом) навпрошки у Великий Бір Слуцькою дорогою(?) був можливим для загону Алларта? Якщо там смуга заплави у півтора кілометри шириною поздовж бору являє на сьогодні суцільне непрохідне болото (багно), хоча, за свідченням мізинського краєзнавця В.Є. Куриленка, ще пів­століття тому в найбільш небезпечних місцях болотних джунглів були гатки (мостки), але вони ж не вічні. Єдиним надійним шляхом восени є дорога лугом понад самим берегом Десни, на якій, мабуть Алларт 2 листопада утворив захисний редут. Ця дорога йде до Собича повз озеро Бич, Карасівську пристань, Старикове озеро, до Річища (5 км), і праворуч уздовж берега (каналу) Довгих Вод до Мостища (2 км). Також від Річища понад Десною уверх дорога веде 3 км до Малого розкопу (Тухинівська переправа) та ще вище 3 км до Великого розкопу (Дітярівська переправа), й розташованих біля них відповідно Малих та Великих Петровських редут. Нині по Мостищу проходить гребля зі шлюзом меліоративного каналу проритого в 1960-х роках. Старе русло собицької річки Довгі Води заросло кущами і заховалося під терасою Малого Бору, що тягнеться на північ у бік Пирогівки. До будівництва шлюзу собичани їздили за Довгі Води у Великий Бір, що поширюється на південь в бік Тиманівки, здебільше не по Мостищу, а східніше на кілометр через хутір Хохли, що стояв біля лісу на невисокій терасі, такій же зручній для проживання як і місцевість Носових хуторів, що були з протилежного (за 2 км) західного (деснянського) краю лісу за Кричайловим урочищем (болотом). Ці всі хутори, мабуть, існували з давніх часів, як і розташо­ване посеред них біля Мостища безіменне поселення у Мостища, віднайдене археологами Петраускасами в 1980-х роках і віднесене до пізнього середньовіччя, тобто до ХVІ-ХVІІІ століть [46,с.22]. Припустимо, що це безіменне поселення поблизу місця злуки. або ж впадіння собицької річки Довгі Води в Десну, є нелокалізованою «дєрєвнєю Слушило», що міститься в інвентарі 1619 року – реєстрі населених пунктів Новгород-Сіверського уїзду під час його передачі від Московської державі Речі Посполитій [30,с.429]. Проте, Слушило (Случило,Слуцьк?), як і інші археологічні пам’ятки Петраускасів, невідомі, відсутні в тогочасних  історичних документах, описах, щоби зробити висновок про життя в них саме у 1708 році. Ще  більше назві Слуцьк відповідає ще одна середньовічна пам’ятка Петраускасів, яка розташована у Великих Петровських редут – дуже гарному місці злуки Старої і Нової Десни в урочищі Озерця [46,с.23]. Значно більше археологічно вивчена вже Куриленком інша безцін­на пам'ятка в заплаві Десни, що знаходиться за 3 км від Мізинської перепави, і майже на однаковій кілометровій відстані як до Карасівського порому,  так і до Носових хуторів, це так звана Березова дюна – архіпелаг грив, що зберігають у своїх пісках аж 15 археологічних культур, у тім числі  прошарок з уламками посуду пізнього середньовіччя. Повіримо, що Березовою дюною міг скористатися загін Алларта, коли рухався до Мізинської переправи, якщо йшов з Собича лісом через Носові хутори по «мосту й багнам для возбранения переправи», як-то засвідчено в Маніфесті Карла ХІІ [65,с.208]. Тоді, як вважає археолог Куриленко, «трампліном» для виходу загону по багнам на Мізинський острів, отже до Мізинської переправи, мав бути Павловичів острів, що між Березовою дюною і лісом [34,с.28 ]. Так само Павловичів острів міг бути містком і для відходу москалів від Мізина на Чапліївку, відходу в ліс до Носових хуторів, або ж  на терасу Веселе, яка на кілометр південніше Носових хуторів. Тоді Слуцька дрога мала йти від Мізинського острову на Павловичів, а звідти на Носове, або ж на Веселе. Отже, Алларту не треба було йти уздовж першої протоки (Жерела) в бік шведів до редуту біля Десни і луговою дорогою на Собич, а відійти небезпечною стежкою (Слуцькою дорогою?) на Веселе. На сьо­годні Березова дюна поєднана з Великим Бором ледь помітною в лузі дорогою (1,5 км), відсипа­ною в 1983 році свердловським колгоспом «Авангард» Чернігівської області, нібито для зручності випасу корів, скоріше заради полювання в сумському лісі. Прямує вона, порита згодом каналами, лугом до Голубцового пагорба, що знаходиться в урочищі Мохи (надзвичайно пухкому царстві моху посеред терас Веселе й Курені). Північніша на 3 кілометра від Куренів тераса Веселе, ще за пам’яті собицьких старожилів, мала кілометрову стежку до Павловичевого острова по жердках від криниці, що витікає з південного схилу Веселого пагорба з віковими дубами на сторожі цього святого місця округи з цілющим джерелом. Вірогідно, що безлісий продовгуватий виступ у заплаву зі здичавілими грушами на краях був ритуальним магічно сильним майданом в дохристиянські часи, коли, мабуть, і звався по-іншому – Велесовим, як місце злуки (спілкування) з богом Велесом. До речі, топоніми Веселе збереглися за горою біля Мізина та за легендарним грудком з криничним болітцем біля Ображіївки. Південніша на 3 км від Веселого болотна тераса Курені (120х40м) відома за своєю назвою «болота Куренева» ще з підтверджувальної грамоти 1602 року московського царя Бориса Годунова на споконвічні земельні угіддя Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря [52,с.150]. З неї здогадуємося, що Курені були південною межею бортних угідь собичан загальною площею 6x6 верст (км) від Куреньова болота до «утеса» – кручі з Собицьким городищем – північній межі собичан (по озері Тухиня та по Здовбинському ровцю витікаючому з нього) з угіддями іншого монастирського «починка Березова гряда на озерце Любивли» (неподалік правобережної Дігтярівки) [52,с.144]. Також відомо, що межі бортних угідь збирачів меду диких бджіл позначалися знаменами - знаками   власності (тамга), що  вирубувалися  сокирою  на  дубах - бортних деревах з дуплами, дуплянках. Зокрема у собичан такими знаками були (як то вказано і в ще давнішій підтверджувальній грамоті московського царя Івана Грозного 1551році) «знамя медведик» (струг П), «а другое знамя  змійка» (кривуля Z) [52,с.145]. Межі угідь, як правило, проходили в лісі по річках та по дорогах, дуже старих, як і самі угіддя, і прив’язаних до постійних місць переправ, бродів через річки, де переправлялися, ходили в угіддя. Зокрема  бортники з Березової гряди переходили Десну біля гирла Малотечі на Маренцеве озеро, звідти йшла дорога через річку Тухин (Здовбинський ровець) та Малий розкоп на «Лебяже болото», згадуване в грамоті 1551 року [52,с.144]. Так само йшли дороги й нижче 5 км по Десні від «Карасевой пристани»(1551р.) на Березову дюну –  Носове (Веселе) та ще нижче 3 км від Мізинської переправи на Курені, зрозуміло в обхід цього «Куренева» болота з північної лугової сторони. Очевидно, що підмерзлою куренівською дорогою (чи то стежкою, яка, мабуть нічим не була краща за Слуцьку дорогу) й могли скористатися москалі, щоби скоротити відстань до Чапліївки.
            Заволодівши Десною, шведи 2 листопада збудували з селянських хат в урочищі Мізина два мости, а третій біля села Псарівки (Свердловки), де знаходився загін генерала Роося. У наступні дні армія переправилася на  лівий   берег,  висунувши   передові  частини   на  лінію  Собич - Лушники, забезпечивши рух війська 5 листопада на Чапліївку [66,с.9]. Мабуть, тоді шведи зробили так звані «шведські греблі» – дороги, ще не забуті  старожилами найближчого до Мізина лівобережного села Тиманівка (7км).  Останнє було засноване в середині XVIII століття монахами Києво-Печерської лаври [35,с.359]. 3асноване не на зовсім пустому місці, бо, за переказом тиманівців, тамтешні люди ховалися під час шведської війни як від москалів, так і шведів в кодовб’янах – великих і глибоких до води ямах у лісі. Таких ям нараховується більше двадцяти, селяни кажуть, що деякі кодовб’яни обстежили у 1980-х роках московські вчені і нібито визначили метеоритне походження цих неабияких заглибин у землі. Найбільші з них, аж до ста метрів у діаметрі, знаходяться в урочищі Ями, або ж по-народному – в Кодовб’янах, що за 3 км від Тиманівки, або ж за 2 км від Куренів. Собичани гадають, що в якихось двох ямах у Дубовій Долині (поблизу Тиманівки) Петро І улаштував порохові погреби, і возив звідти порох на Петровські редути [16]. Це справді глухий кут лісу зараз, а тоді, у ХVІІІ столітті,  був ще й надійною схованкою для селян, можливо, і дігтярівців. Як було записано, 1 листопада 1708 року при допиті москалями козака Прожиренка із Дігтярівки, що по приходу шведів у їх село його мешканці з жінками та дітьми перебралися в лівобережні ліси [66,с.2].  Здається, інакше й бути не могло, бо на вимогу царя гетьман закликав селян ховати харчі від шведів [29,с.177]. Ось тільки сам перехід Мазепи до шведів був для селян незрозумілим, отже, цілком несподіваним. Дігтярівські козаки Прожиренко та Братухно разом з дяком Федором провідали своє село 31 жовтня («вчорашнього дня», згідно з допитом від 1.ХІ). Вони хотіли пересвідчитись чи є в Дігтярівці шведи? Там і зустріли гетьмана Мазепу, який наказав їм повертатися до села, також надав їм якісь листи. Вірогідно, що це були універсали – звернення гетьмана до українського народу, що роз’яснювали причини союзу зі шведами. По-перше, цар прагнув погрозами підпорядкувати собі Україну. Він неодноразово висловлювався Мазепі щодо знищення українського війська: козаків хотів обернути в солдатів і  драгунів, а селян перегнати в Московщину, а то й далі за Волгу [29,с.178]. Теж саме споконвіку робили московські князі, згодом царі з усіма народами на будь коли окупованих ними землях, коли винищували корінних мешканців, а їхні землі заселяли вірною собі одноплемінною москвою. Безумовно універсали Мазепи були в додатках до допиту, надісланому Шереметьєвим царю. Правда мазепинських універсалів змусила Петра І того ж самого дня, 1 листопада, відповісти гетьману своїм указом – маніфестом до козацтва, де гарантувалося збереження їхніх усіх прав, якщо козаки не пристануть до шведів. Чи отримали дігтярівські козаки Прожиренко та Братухно маніфест на руки, переказів не збереглося, проте є деякі легенди, зокрема про Мазепину церкву св.Покрови, що стоїть на пагорбі в центрі села. На її куполі у визначений час рокового 1708 року то з’являлися, то зникали якісь особливі умовні знаки для прибічників Мазепи як у Батурині, так і в Стародубі [50,c.136]. Інша легенда розповідає про Кудрин городок – давнє городище на горі перед селом з боку Гірок. Нібито на цьому городищі у жовтні 1708 року  безперестанно снували шведи, вдаючи, що готуються до переправи, і тим ввели в оману Петра І, який також готувався до зустрічі зі шведами – зводив якийсь редут. Обидві легенди видають місце, де могли переховуватися дігтярівці, – це урочище Озерця на собицькій переправі під піщаною кручею. Височенна круча зветься собичанами Великими Петровськими редутами, що якраз навпроти церкви і задалеко від шведських гребель.
Перша «шведська гребля» йде куренівською «тропою Алларта», протореною відступаючими до Куренів великоросіянами 2 листопада 1708 року, а потім «окультуреною» насипом  та кладкою  шведами. От тільки тимонівці, судячи з напрямку наступу Червоної Армії у вересні 1943 року на правий німецький берег Десни, вважають, що шведи теж йшли від лісу до Десни, а не навпаки – від Десни до Чапліївки. Якщо вірити тиманівцям, то відсипку греблі шведи робили з лісу, а не з Мізинського острова, бо дійсно мали час, тоді як у москалів Алларта його не було й тоді, коли поспішали до Мізинської переправи, так і потім, коли втікали від Десни. На  сьогодні  гребля  заховалася  в некошених років з 15 травах  Блистовського лугу – ділянці лівобереж­ної заплави за Мізинським островом поблизу урочища Накот-1 (пів­нічний куренівський), наділеної за радянських часів під сінокіс колгоспу села Блистави. Друга «шведська гребля» ледь збереглася, разом з захованим у ній золотом, яке за переказом, шведи зарили у цей вузький та миршавий, зарослий змішаним лісом невисокий насип у Вільному ярку, що на старій бортній межі Тиманівського  бору з Собицьким казенним лісом і трохи вище урочища Накот-2 (південний). Вільним зветься з причини вільного випасу худоби тимонівцями, бо перегін її на той бік ярка на Дурновщину, що лежить до Собича, заборонявся. Відносно назви Накот, то вона зустрічається й на протилежному правому березі Десни як місце, де колись була кладка з колод через болотисту заплаву річки Студінки. Зробити «мізинське мостище» могли шведи, які мусили подолати ці «деякі труднощі» зазначені Адлерфельдом [3,с.367], щоби значно, майже втричі скоротити відстань пересування війська з села Ігнатівки на Мізин. Місцеві легенди, зібрані археологом Куриленком, підказують йому, що Накот, довжиною з кілометр, дійсно діяв уже на початку XVIII століття [32,с.22]. Нині по Накоту йде гребля, яка в дуже занедбаному стані на лівобережному (новгород-сіверському) під’їзді до збудованого в 2003 році малого залізобетонного містка через річку Студінку. Проїхати там після дощів неможливо, тому до Курилівки та Мізина (сіл Коропського району) люди  їздять з Ігнатівки (Новгород-Сіверського району) так само, як було до шведів – втричі довшим шляхом через село Студінку.
За переказами собичан, шведи ще й розкопували борові тераси, щоби заїхати на них з лугу. Це так звані Малий та Великий розкопи, які занадто далеко від мізинської переправи – за 8 та 11 км відповідно. Малих розкоп, що за кількасот метрів на південь від Собицького городища (в народі - Малі Петровські редути) зроблено на дорозі з колишньої Тухинівської (Березова гряда XVI ст.) переправи у річки Малотечі через Десну біля Маренцевого озера. Великий розкоп, справді глибока яруга, що знаходиться ліворуч Великих Петровських редутів, де колись була переправа на Чумацькому шляху з Дігтярівки на Вороніж через Собич. Ці розкопи шведи нібито робили вночі, а землю виносили шапками в Десну. Робили для того, щоби провезти ними свою артилерію та здійснити несподіваний напад на москалів, які стояли біля Собича у озера Лебеже  [17]. Чи, бува, не з цієї причини раптового прориву шведів до царського обозу Петро І заховав в урочищах Десни, за переказом пам’ятливих собичан, дві діжки з золотом, призначених для утримання армії [16]. У якому саме урочищі зарита царська валюта, легенда  не каже, більше за все – у непримітному Вільному ярку, там, де й заховали золото тиманівці у своїх переказах.
            Якщо шведи дійсно дістали війною околиці Собича, то, звісно, вони повинні були, хоча б розвідати село Клишки, що від першої шведської греблі на приблизно такій же відстані у 12 км, але в напрямку, близькому до руху війська на Батурин. Все ж таки Клишки, які зручно вклинилися хатами, а не тільки назвою, на родючі землі між  великими болотами, уже тоді були в п’ять разів більші населенням, ніж Собич, і мали щонайменше 300 дворів (у реєстрі 1723 року вже значилось 352 двори, з них 14 козацьких [55]). Так за переказом хуторян Ошмані, з їхнього Широкого болота, що на північний захід від с. Клишки, москалі витягли чимало шведів, які заблукали в його безмежності [63]. Ще одне «шведове болото» знаходиться значно північніше від переправи, аж біля села Івот, що за 10 км. від Погрібків. За легендою, шведи потрапили в болото після сутички з москалями поблизу урочища Дуброва [27]. Чи брали козаки Мазепи участь у  можливих рейдах шведів по тилах москалів? Чи, може, ці ризиковані походи за Десну відбулися до союзу з козаками 30 жовтня? Тоді можна пояснити в часі ображіївську легенду про Красну дорогу, яка нібито була полита кров’ю шведів після сутички останніх з москалями на лівому березі Десни десь поблизу Івотки, вірогідніше за все на Камінь-броді, де шведи ще 27 жовтня спробували зробити міст через Десну біля села Комані [40,с.128;47,с.235;64,с.116]. А це за 5 км від сучасної  Ображіївки – козацького по духу села (за реєстром 1723 року в ньому було 127 дворів, з них 103 козацькі, а в цілому ображіївські козаки за чисельністю у Воронізькій сотні поступалися лише самому Вороніжу(202 козацькі двора [55]). Де ж перебували ображіївські козаки в жовтні 1708 року? Може, теж, як і дігтярівці в Озерцях ховали харчі від шведів та москалів в урочищі Хащі (на північ від сучасних руїн «Свеми»), маючи досвід побиття їх дідів поляками взимку 1664 року, коли ті вийшли погрібською дорогою назустріч загонам Яна Казимира не з хлібом і сіллю, а зі зброєю, щоби захистити свої хати від пограбування [5,с.170]. Мовчать перекази, тільки знаємо з щоденників шведських вояків, що козаки Мазепи вже 2 листопада допомагали союзникам будувати міст біля села  Мізин [61,с.75]. Залишки мосту в Мізині, гарматну картеч та людські кістки знайшов археолог В.Є. Куриленко, директор Мізинського археологічного музею [31]. Чиї ці кістки, як не москалів, трупи яких споглядав словак Даніел Крман (1663-1740), коли перейшов міст 5 листопада [28,с.9]. Тобто на четвертий день після битви за Десну вбиті великоросіяни ще лежали в лузі. Взагалі, скільки їх загинуло? А скільки загинуло шведів? Може, є якась «книга пам’яті» по Північній війні? Хіба що існують окремі свідчення учасників війни, зокрема офіційного історіографа Густава Адлерфельда, який загинув у Полтавській битві 1709 року. У його щоденнику вказано, що у шведів на Мізинській переправі загинуло 30 чоловік та 70 було поранено [3,с.372]. Втрати супротивника Адлерфельд визначив так, як вони самі (московіти), нібито, визнавали у 600 вбитими та 1000 поранених, тобто Мізинська переправа забрала більш ніж третину вояків загону Алларта. Значно менші круглі дані щодо загиблих та поранених дає свідок з московської сторони фельдмаршал Шереметьєв: 500 піхотинців та 60 драгунів. Все ж правда має бути посередині не 1600 і не 560 , а десь за тисячу загиблих та поранених на такій досить малій площі поля битви - смузі деснянського лугу півкілометрової ширини. Підтвердженням тому є  Відомість №5 про наявну чисельність людей в усіх трьох піхотних дивізіях станом на 3 листопада 1708 року [66,с.4]. За нею на третій день після битви за Десну в дивізії Алларта було 7283 стройових вояків у 18 батальйонах (404 чол. – 1 батальйон). У двох інших дивізіях, що не брали участь в операції на Десні, Шереметьєва та Гольца, середня чисельність вояків у батальйоні становила 461 чол. (8896:20 бат.) та 462 чол. (7858:17 бат.) відповідно. Таким чином бачимо явний «некомплект» у батальйонах Алларта десь у межах тисячі чоловік (60 чол. х 18 бат.). Може, тоді слід повірити даним книжки 1774 року видання «Житие и славные дела Петра Великого», що «Гордон потерял тогда до осми (8) сот человек и получил в двух тысячах человек мертвых и раненых» [19,с.329]. Отже, втрати на Десні сягали щонайменше чверті складу особливого 4 тисячного загону Алларта. Могилою для москалів стали їхні шанці та Десна, хоча є переказ, що Петро І наказав поховати загиблих, як великоросіян так і шведів, у двох курганах поблизу озера Лебеже (скоріше за все це стосується загиблих в сутичці біля Собича). Звані могилами кургани були розорані після колективізації у 1930-х роках [17]. Навколишня орна земля собичанина Ліфиренка стала колгоспною, тобто нічийною, як і недоглянуті відтоді колгоспом могили. У наш час поле перетворюється в піщаний-пустий луг або ж безводний степ внаслідок меліорації та розробки у 1980-х роках земснарядами глибочезних кар’єрів. Голубі земснарядівські озера значно понизили рівень ґрунтових вод всієї понаддеснянської  частини Шосткинського району.
            Деякі легенди про шведські могили пам’ятають старожили правобережних сіл. За Десною, у  Гірках, кажуть, що на горі неподалік Селища там, де йде з 1960 року газогін на Шостку (від старого магістрального трубопроводу Дашава – Київ – Москва), було три могили шведських генералів, про це свідчили плити з викарбуваними іменами загиблих. Після революцій 1917 року плити щезли, зрівнялися із землею могили, і лише випадково в 2003 році трапився селянам в яру пі горою якийсь уламок чавунної плити з написом російською «генерал инфатерии» (піхоти). Ще про шведські могили розповідають і в селі Ушівці, що за 10 км від Мізина на схід по річці Лосці. Були вони як до села в Голубовому саду над блакитною криницею, так і за селом на криничному ручаю Срібрянки, ближче до Слобідки в Шведчиному урочищі. Можливо, що в цій, прихованій від древньої дороги з Чернігова на Новгород-Сіверський, в ушівській Шведчині на притоці Лоски Росаві (Графчині) перебував табір півторатисячного загону козаків Мазепи після переправи через Десну поблизу села Оболоння 24 жовтня (30 км). Хоча за «Історією русів» табір був в іншій семенівській Шведчині, що на 30 км північніше [21,с.257]. А посеред цих двох Шведчин знаходиться село Орлівка, де вночі 24 жовтня козаки, подолавши 40 км дороги від переправи, уперше зустрілися зі шведами [59,с.180].
            Перекази про шведські могили існують також у Воронежі, де шведи, здається, не могли наслідити як на ближній, західній, так і на далекій, східній, околиці містечка. Дві ями в заростях барвінку під віковими дубами на кладовищі Водянище називають могилами шведів, які померли чи то від холери, чи  тифу, коли утримувалися в таборі для полонених неподалік у Дубині, що на захід у бік Клишок. У полон шведи начебто потрапили після Полтавської битви 1709 року [63]. Можливо, що це були  ще не биті дополтавські шведи, про яких повідомляв Меншіков царю в селі Хоружівці 20 листопада 1708 року, що «мужики в некотором месте при Десне стоящем полтораста шведов порубили и в полон взяли» [48,с.974]. Історик О.Оглоблін вважав, що цих шведів взяв у полон партизанський загін [41]. Проте де саме це сталося, не дослідив. Сумський історик П.Сапухін вважає, що з цього шведського полону «бере свій початок патріотична традиція партизанської боротьби в нашому краї» [53,с.8]. Але не вказує розцінки, чи то винагороду, «за убиение», які встановив Указом до всього Малоросійського народу від 6 листопада Петро I в московських рублях за вбитого  шведського вояка – солдата (3руб.), за полоненого – рядового (5 руб.), полковника (1 тис.руб.), генерала (2 тис.руб.) [47,с.284;66,с.235]. А потім звів платню до чарки горілки та подяки „спасибо, Хохльонок” [21,с.265]. Напрошується висновок: шведів здали москалям (Меншикову) клишківці одразу по оприлюдненню вбивчих розцінок петровського указу, а інформація, передана Меншиковим царю, є застарілою, бо на 20 листопада шведи вже були задалеко від Десни (навіть Сейму), військо їхнє знаходилось у цей час між Ромнами та Гадячем, і його чисельність за даними московської розвідки, становила 26,5 тисяч вояків [60,с.259]. Інша шведська могила була на східній околиці Воронежу біля Радченкового хутора, що був при дорозі перед лісом на урочище Щигальниця. За переказом, землю Радченкам надали ще в старі царські часи за умови догляду ними шведської могили. Після сталінського переселення хуторян у Вороніж,  курган невдовзі був розораний, можливо, це сталося в епоху повсюдного освоєння цілинних земель у 1950-х роках. Тоді остаточно щезло чимало тисячолітніх могил сіверян, зафіксованих ще на початку ХХ століття археологом І.С.Абрамовим (1874-1960). Він чув повір’я хуторян про битву в Щигальниці «росіян і загонів шведського короля Карла ХІІ»  [2]. За 4 км від Щигальниці на північ Абрамов нараховував біля Гукового хутора, що на землях Кулішевого хутора, батька письменника П.Куліша (1819-1897), до 25 древніх курганів [1,с.88]. За споминами гуківчан, була там і одна шведська могила, якраз біля залізничного переїзду між станціями Терещенська і Макове, де наприкінці серпня 1941 року німецькі танки, рухаючись із Шостки по гуківському шляху, розстріляли з пагорба потяг з нашими саперами. Селяни поховали вбитих у ліску біля шведської могили. Навіть, в Шостці, за розповідями старожилів, була невелика (до 5 метрів у діаметрі) шведська могила на терасі заплави річки Шостки, в якихось ста метрах від джерел криниці, неподалік кінного двору порохового заводу (нині територія науково-дослідного інституту).
             Все ж таки 30 шведів, зараховані Адлерфельдом до загиблих в битві за Десну, мали бути поховані десь в околицях Мізина, а то навіть у самому селі, проте там з переказів нічого  не чутно, ось тільки в селі Розлетах, а це за 12 км від Мізина, згадують якусь  загадкову шведську могилу. Розвідки археолога Куриленка  в мізинському регіоні, починаючи з середини 1960-х років, ніде рештків шведських поховань, навіть випадково, досі не виявили.  Дивно, що про татарське, значно давніше в часі, кладовище легенди є, і існує воно неподалік шведського Накота у Курилівці. Ще є легенди про великий дуб, під яким нібито відпочивав Петро I і не мерзнув, як Карл ХІІ на Сіровській горі. Росте  він в урочищі Хоромки (нині «Кучмова дача») за Сіровською горою. Подібне кажуть і в Воронежі про свій дуб у два обхвати, що стояв на Кролевецькому шляху за півтора кілометра від Глухівського шляху. Він струхлявів ще півстоліття тому, залишивши по собі назву урочища „Коло дуба”, що за другим від залізничної станції містком через пересохлу притоку Есмані. Зрозуміло, що в Хоромках, в тилу ворога Петра I бачив, чи то дуже хотів бачити, хтось із вірнопідданих, невже мізинський предок Миколи Кибальчича з саморобною бомбою? Протилежна петроманія з лівобережними собичанами, які чули про редут, але ж він виявився не тут, на кривих  валах Собицького городища, а біля Десни на новій позиції москалів, за півтори версти від Мізина. Цікаво, що, за переказами, шведи невпинно насипали греблі, а Петро I – редути, найбільше з них, аж 8 !,  цар відсипав біля  мосту через Десну (Віть) по дорозі на Остроушки (Погрібки) в урочищі Муроги (озерце Муроги згадується ще в Грамоті 1551 року [52,с.143]), що ліворуч та уверх по Віті. Весняні води зробили неприступні редути схожими на півкулі курганів заввишки у 3-4 метри, кажуть, що вони були дещо вищими і крутосхилими, неприступними для ворога. Відсипали їх селяни з Остроушок (Островків), але не шапками, а підводами, за що цар надав їм у власність ділянки навколишньої монастирської землі. Ті, хто отримав за власним вибором понаддеснянські сінокоси в лузі або ж землі під горою зберегли й понині за собою в нащадках прізвища Лугових та Підгорних.  З високих редутів стріляли гармати, захищаючи переправу від шведів. Значно нижчий редут існує також за півтора кілометра від Воронежа в Матлашиному лісі, уздовж Клишківського шляху праворуч за 50 метрів. Можливо, цей вал, 40x1,5м  був насипаний за наказом Петра I як редут для захисту клишківського шляху, на підході до Воронежа, але, за переказом, вал залишили шведи. Також до шведських пам’яток вороніжці відносять рештки землянок – ямок у лісі (Займі) поблизу Дідівщини, за 15 км від Воронежа на південь аж за Есманню. Проте цю Займу – кілометрової ширини смугу лісу, обкопану з обох сторін ровом, – краєзнавець Г.Сірик відносить до давніх оборонних споруд – сторожової точки вороніжців на старому (княжому) Путивельському шляху з Новгород-Сіверська на Путивль через села Собич, Клишки, Пристань, Дідівщину [56,с.78]. До останнього підходить Мостівщанська дорога з Воронежа через Мости (Гречкине). Північною стороною Займи по урочищу Терещенський поруб йде дорога через протоку Мочихвіст (Губарівщину) до Наддеснянського лугу (Погорілівки). Вся лісова дорога від Губарівщини, Займи і далі на схід вододілом між двома Есманнями через Землянку і Чорториги аж до Глухова (Слоута) була недавно головним шляхом сполучення як для повстанських загонів 1920-х років, так і для партизанів у 1941-1943-х роках, у тім числі й Ковпака [56,с.80]. До речі, й шосткинські партизани теж скористалися цим шляхом від Слоутського лісу в листопаді 1941 року. Із зими 1942 року залишилися ямки від їхніх землянок в урочищі Дунаєць на правому (навпроти Займи) березі Есмані за 2 км від села Московського (Есмані) ліворуч дороги на Чаліївку (Рудню). Отже, окопи Займи  розташовані на глухівському (есманському) напрямку руху війська, а не на шведському – на Батурин через Чапліївку (Обтове). Там, за Гречки ним, у лісах перебували якісь підрозділи москалів для прикриття головних сил – піхотних дивізій Шереметьєва та Алларта, що були розташовані у Воронежі з 2 по 4 листопада 1708 року. Ці  дні і ночі провів у Воронежі й Петро І, який знайшов час на відвідування тодішньої дерев’яної Миколаївської церкви і подарував їй срібні ваги зі своїм підписом. Дещо раніше, за переказом, цар подарував погрібській церкві срібний підстаканник, з якого, мабуть, пив чай у своїй штаб-квартирі  в селі Погрібках, де й прийняв рішення 30 жовтня  на раді з генералами про здобуття Батурина. До речі, на сволоку цієї штабної хати козака Малченка цар теж залишив напис «Тут был Петр» [25,с.10]. Видатна пам’ятка на понаддеснянській вулиці села простояла б і до наших днів, якби не згоріла у 1889 році [51,с.123]. Новозбудована на її місці хата Фролова, що за сто метрів від хреста, де була церква, своїми низенькими віконцями й струхлявілою призьбою досить подібна до пам’ятки ХVІІІ століття, звичайної селянської хати, що на п’ять діб стала царською [37,с.299]. У Погрібках цар дізнався від Меншикова 27 жовтня, що гетьман Мазепа «совершенно изменил», тобто остаточно перейшов на бік Карла ХІІ «не для одной своей особы, но и всей ради Украйны» [47,с.865]. Зрозуміло, що про  умови цього переходу гетьман  мав ознайомити український народ, хто віднині є захисником, гарантом його вольностей, а хто відбирає  здобуті Богданом Хмельницьким свободи. «Светлейший» Меншиков відразу оцінив політичне значення кроку гетьмана і порадив своєму «Господину полковнику» теж зробити відповідні політичні заяви, як захисника «простого народу» від гетьмана і шведів. І вже наступного дня 28 жовтня Петро І видав указ до всіх мешканців Малої Росії, що Мазепа йому «изменил и переехал» до Карла ХІІ, який володіє Польщею, отже, і Україна буде знову під поляками та уніатською (греко-католицькою) церквою, що означає втрату малоросіянами православної віри. Заразом у додатку до маніфеста цар повідомив про скасування ним військових податків (повинностей), які наклав Мазепа на селян нібито заради свого збагачення, а не для утримання війська [47,с.242]. Чи не з причини можливого антимосковського повстання Петро І  робив «обзервацию» нашої місцевості, шукаючи шляхи втечі з України через Глухів на Москву? За легендою, цар доїхав до річки Івотки і вирішив перепочити, й так йому замерзла річка сподобалась, що навіть назвав на честь свого відпочинку Ивоткою: «и вот отдохнем». Проте івотчани річку звуть так само, як і до перейменування – Явоткою, бо для білоруських переселенців ХVІ століття на річку, згадувану в Грамоті 1551 року як Івотка, вона стала своєю за вимовою, за якою не може бути Яван Іваном. Під час відпочинку цар отримав у подарунок велику щуку, яку спіймав солдат Житєльний, за що він теж отримав у подарунок ділянку землі для поселення десь тут на Івотці [27]. Кажуть, що відпочивав цар на озері, що зветься Петровим затоном, воно розташоване з правого берега Івотки неподалік Святої криниці в Радьковому бору, точніше ліворуч старої дороги з Погрібок на Ображіївку, розритою в лузі численними каналами меліорації 1950-1970-х років. Також до колишньої переправи через Івотку підходить інша забута дорога з Івота на Ображіївку. Чи переїздив цар річку після відпочинку – переказів в Ображіївці немає. До речі, від цього місця лише 6-7 кілометрів до річки Шостки, тобто тут найвужча ділянка вододілу між Івоткою і Шосткою з її історичним локотківським млином, який, згідно з універсалом гетьмана Мазепи, виданим у Батурині 10 листопада 1701 року, став власністю Воронізької ратуші [62,с.378]. На потужності млина розбудовано в 1739 році Гетьманський шосткинський пороховий завод, до засновників якого деякі шосткинці, що, мабуть, від незнання не поважають Мазепу та гетьманський універсал 1701 року, проте полюбляють, за старою звичкою, приписати Петра І, кажучи, що перебуваючи в краї цар дізнався про наявність селітри під мохами і одразу відкрив у нас пункт її прийому. Мабуть, Петро І все ж таки знову залазив на дуба біля Івотки, щоби оглянути багаті селітряні ліси й пророкувати, що там, на південь, за мохами Циганських груд і лісом, буде приймальний пункт селітри, а згодом – пороховий завод з капсулем і велике місто Шостка – такий собі посеред боліт на піщаних грудах сіверський Шостгруд чи то Шостбург. Тому й виспівує щодня шосткинська комунальна телерадіокомпанія «Акцент» гімн Шостці, яку «Великий Петро будував», а потім «Богдан захищав», але від кого?  Невже від шведів? Дивно, що на івотському Петровському затоні немає традиційних пленерів шосткинського державного краєзнавчого музею, що відбуваються на деснянських Великих Петровських редутах, щоби малювати івотське озеро, щуку й дуба. Немає президентської дачі, дуба, такого ж розкішного, як у Хоромках під Мізином, де щось робив у шведів Петро І, мабуть співав «Шостка місто моє». Проте є у нас  залишки дороги від Івотки до ратушного млина в завжди похмурих лісах проти сонця. Можливо, що цією дорогою мало відступати московське військо в разі переправи Карла ХІІ 27 жовтня в селі Комані через Камінь-брід, що нижче за кілометр від штаб-квартири Петра І. Так сталося, що шведи після невдалої спроби переправи у Комані пішли далеко вниз по Десні, відповідно й цар з’явився 2 листопада у Воронежі разом зі своєю похідною канцелярією, яка відправила звідси чимало його листів. У першу чергу це були вказівки Меншикову щодо Батурина: «на приклад сжечь весь» [47,с.274], так і щодо подальших дій цього «заплечных дел мастера». Уже 3 листопада в нашому найстарішому поселенні краю Воронежі 36-річному Самодержцю Петру «припала на ум» думка застосувати ще один  старий звичайний московський засіб залякування – терор до жінок та дітей «изменников» – однодумців Мазепи, до яких Меншиков мав негайно направити драгунів і «взять их за караулом» [47,с.272]. Цар перебував в Замковищі над Осотою в очікувані трофеїв з Батурина по 5 число, коли військо Шереметьєва перемістилося того дня з Воронежа до Чорториг. У тутешню чорторизьку  штаб-квартиру головнокомандуючого Шереметьєва приїздив, як пише в своїй книзі «Мазепинці» історик Микола Костомаров, дуже страшний чоловік свого часу, князь Федір Ромодановський, начальник Преображенського приказу, де відбувалися нелюдські катування. Він так був вражений новиною про «измену» Мазепи, що втратив свідомість, а лише потім почав дико лаятися [23,с.55]. Відносно недавно, ще століття тому, чорторизьким (землянським) селянам було відоме урочище Шереметовщина на Глухівському шляху (Ромодану) між Воронізькими хуторами і селом Землянкою [38]. Там  у 1850-х роках люди знайшли в погребі посеред лісу діжку з прогнилим салом –  явно не шведський продукт.
            5-го листопада шведи рушили з Мізина та Псарівки на Чапліївку (15 км). Вояки дуже поспішали, бо в яру, що зветься нині Шведівшина – униз по Десні від Свердловки, археолог Куриленко виявив склад забутих шведами ядер під Пузирьовим городищем [32,с.23]. Головні сили війська пішли уздовж берега лугом, а загін прикриття – лісом, тобто споконвічною дорогою по терасі, що сторожує заплаву перетинаючи по мостищах або обминаючи, вище лісом, ярки. Першим таким ярком виявився Вільний, який шведи зарані укріпили Накотом. Далі, за 2 км, перейшли незначне пониззя у Забіловщині – лузі з боровою терасою Дзвінкове, приналежною козакам Забілам (до революції 1648 року ці землі від Десни по Осоті до Вороніжу та по Реті до Кролевця належали полякам Вишлям). Тераса Дзвінкове знаходиться якраз навпроти правобережної Шведівщини (2км) і знаменита з царських часів тим, що від неї до Свердловського порома йшла шосейка – мощена камінням дорога шириною в 3 метри. Після відходу в 1943 році німців збіднілі мізинці розібрали сошу на цьому старому шляху з Покошичів до Воронежа, і з наказу голови сільради вимостили дорогу по селу від  порому вгору до сільради. Залишки  камінної дороги збереглися де-не-де в урочищі Памірки, яким безумовно переходили й шведи. Знаємо, що як до шведів, чи то після них, або за москалів, а ще раніше і за татар, правило проходження доріг в лузі залишилось незмінним, усі вони завжди тяжіють до берега річки, проходять по мостищах через стариці, ручаї. Гладка лугова дорога понад річкою вивела шведів, як вказує нам „Подорожній щоденник” Крмана, до широко відкритої рівнини [28]. Такою просторою в будь-яку пору року лівобережна сумська заплава, з найгарнішими Радичівськими горами на чернігівському правобережжі, стає після проходження її найвужчого місця від чарівного Дзвінкового, Однорога з ярком Галаганове до озера Хотинь – найбільшого озера Десни площею 40 га, що поєднане з рікою Малим ровом. За переказом тиманівців, у Зарив’ї, що за 2 км від Хотині, знаходяться між Рудками (Криницями), першою та другою, якісь шведські могили або ж ямки, що схожі на звичайні замулені і зарослі кущами зовсім невелик,і 5-10 метрів у діаметрі, озерця –  кружаки. Інша справа, є наші сіверські кургани, хоча й малі, зате примітні для археологів, зокрема Куриленка, який вважає, що на Дзвінковому наявні сліди поховань 1708 року, але дослідити їх завадив кар'єр, розробка якого, знищила майже всю культурну землю пам'ятки на терасі. На сьогодні досліджено тільки один курган, що виявився кенотафом, тобто похованням речей загиблого на стороні козака [32,с.46]. До речі, тиманівські рибалки називають курганами острови в заплаві – Мізинський та Свердловські, навіть надали їм відповідні номери 1,2,3 вгору по Десні. Раз є кургани, то повинно бути, за приказкою, золото: справді, на першому кургані – Мізинському острові знайдені місцевими селянами три скарби часів Петра I. Ці великі острови панують у лузі і схожі, якщо дивитися з Десни, на розмиті в повінь кургани, а восени вони для Алларта здалися горами, як це написав про них Шереметьєв у листі до Петра I. Зате для мізинців, які живуть на деснянських горах та ще споглядають з них на луг, острови здаються зовсім невеликими, то й кажуть, що їх насипали шведи шапками. «Невже у шведів не було возів ?» – кепкує над земляками археолог Куриленко [33,с.49]. З Мізинського городища, розташованого на горі з північного боку яру, добре проглядалися ще в ХІХ столітті розсіяні тут і там кургани, але не в лівобережній заплаві, а на сторожових місцях високого правого берега Десни аж до кургану на Путивльські горі, що вгору по Десні за 20 км, так і вниз до кургану на горі між селами Радичевим  та Розлетами. Вони, за здогадкою архиєпископа  Філарета Гумілевського, слугували для подання умовних знаків людьми ще в до-татарські часи [14,с.372]. Сьогодні з Мізинського городища можна побачити смугасті знаки на вдвічі більшій відстані прямо над заплавою – труби теплоелектростанцій(котелень) Шостки та Коропа. Крман у щоденнику про будь-які кургани-поховання загиблих не каже як щодо шведів, так і москалів. До речі, Крман ніде не називає москалів руськими або ж росіянами, і не дивно, бо такими вони стали для Європи дещо пізніше, коли вона за останні три століття призвичаїлась до нової незвичної назви Раша (Расєя, Росія), замість мелодійної у вимові Московії, уперше оприлюдненої в Європі як країни народу Моксель у книзі «Подорож у Східні Країни», написаної Вільгельмом де Рубруком послом французького короля Людовика ІХ до хана Золотої Орди Сартака у 1253 – 1254 роках [8]. Ще раніше готський історик Йордан (VІ ст.) зафіксував країну Морденс (Мордву), яку також згадує і Рубрук як Мердинас – країну сарацинів, тобто мусульман, які на відміну від своїх етнічних сородичів язичників, що жили від них на захід – племен країни Моксель, уже не годували свиней і не їли сало. Загалом мордово-фінські племена, у тому числі – мокша, мурома, меря, мещера, лише в ХV столітті, за висновком багатьох істориків, охрестилися, і то тільки завдяки повсюдно новоутвореним православним монастирям, що нав’язали напівтатарам «страны Моксель» штучну церковнослов’янську мову, а згодом, у ХVІІ столітті, надали й нове спільне ім’я – великоросіяни для усіх неслов’янських народів від Білого моря до Рязані. Петро І розпочав запроваджувати нове політичне ім'я Московії в Європі як Росії з 1713 року, коли замість того, щоби перейменувати Москву в Петербург переніс столицю з Москви до Петербурга. Тільки там, на чужій території впевнився, що „вікно” він прорубав на захід остаточно, щоб зазирнути з Азії в Європу з новою незкомпроментованою церковно-грецькою назвою держави. Отже, є правильним, коли історики при описі подій до перейменування Московії вживають відповідні старі знелюблені Петром І етнічні назви – москва, московці, московіти, москалі, як це природно роблять тодішні літописці, зокрема і очевидці Північної війни, як-то Адлерфельд, Крман, навіть Карл ХІІ в своїх маніфестах до українського народу. Москалі так би й залишилися московітами й досі, якби не Полтавська перемога Петра І. Відомий нам Крман запам'ятав відкриту рівнину за  озером Хотинь тим, що в лузі було безліч копиць сіна. З дозволу Мазепи шведи запалювали копиці, щоби освітити собі дорогу вночі при підході війська до Чапліївки.
            У ранці 6 листопада Крман довідався, що Батурин був захоплений москалями, які, повертаючись звідти, переночували в Чапліївці. Але коли переночували – 3 чи 4 листопада? Скоріше за все чапліївці дізналися про Батурин дещо раніше від посильного до царя від Меншикова. Звістка дістала Петра І вже 2 листопада, але не в Чапліївці, а у Воронежі, куди переміщувалося московське військо. Вістуном, за припущенням історика О. Лазаревського, міг бути козак Потап Пискуненко. Той одразу отримав від царя як нагороду за радісну вістку посаду Воронізького сотника [35,с.329]. Тим більше, що попередній сотник Роман Лазаревич чомусь залишив Вороніж, не дочекавшись ані шведів, ані  москалів. Звістка про падіння Батурина надійшла до гетьмана Мазепи ще вночі, по його приходу в Чапліївку. Гетьман не хотів у це повірити і зразу послав козаків розвідати справу, і по підтвердженні звістки повідомив Карла ΧII. Шведські свідки, які були присутні в цей лиховісний момент, кажуть, що Мазепа був дуже невдоволений втратою козацької столиці та винищенням москалями її мешканців. Історик С.Томашівський вважає, що невдоволення гетьмана стосувалося також стратегічного промаху шведської армії [61,с.76]. Стратегічна помилка, за висловлюванням Мазепи, переказаного потім його писарем Пилипом Орликом, була в тому, що Карл ΧII несподівано 15 вересня змінив напрямок руху свого війська від Смоленська, тобто пішов не на Москву, а в Україну. «Чорт його сюди несе. Всі мої інтереси переверне і військо московське за собою в Україну провадить на останню її руїну і на нашу погибель» – казав гетьман Орлику [3,с.452;59,с.181]. Руїну на своєму шляху робили не шведи, а московське військо, яке безперестанно втікало від шведів, випалюючи все навкруги, прирікаючи шведів на погибель з голоду. Тому Карл ΧII був змушений повернути до України, при тому діяв швидко, аби «командант кінноти його величності» Меншиков не випередив шведське військо своїм 15-тисячним вогняним підрозділом, який діяв згідно з прийнятим Петром І планом: не боронити Україну від шведів, а перетворити її у «выжженный край» [3,с.356;10,с.12]. Лише в Погрібках Петро І, дізнавшись про перехід Мазепи в шведський табір, змінив азіатську (монгольську) тактику спустошення земель, припинив нищити села вогнем, зважив настрої українців і почав політику загравання з ними, дурити обіцянками вольностей небачених, щоби не слухали свого гетьмана, не пішли за ним у згоді зі шведами, не прилучилися згодом до справжніх європейських вольностей і, як кажуть старожили Тиманівки, щоби не жили так, як зараз живуть люди в Швеції. Не мали вольностей життя і своєї держави. Тої держави,  гарантом незалежності якої мав стати Карл ΧII, як це намірявся зробити ще його дід Карл X Густав, коли утворював у 1657 році разом з гетьманом Богданом  Хмельницьким коаліцію України зі Швецією. Відомо, що наш гетьман Богдан цінував союз зі шведами як правдивими людьми, на противагу москалям, які не дотримувалися свого слова та не виконували даних обіцянок [68].
     6 листопада шведське військо рушило з Чапліївки на Райгородок через Лушники в обхід найближчої  Погорілівки (3 км) з причини можливого підтоплення деснянського лугу. Отже, шведи змушені були знехтувати найкоротшим шляхом від древнього Лушниківського  городища уздовж річки Лушники (Осоти) до греблі через Реть, а пішли вдвічі довшим шляхом від Городища ліворуч краєм лісу через Дубину, де, за переказом старожилів, сталася сутичка з москалями, а це поблизу Есмані (Османі по-лушниківськи). Ця річка здавна була південною межею лушниківських земель, точніше бортних угідь згадуваних на рівні з собицькими, івотськими та погрібськими бортниками в грамоті 1551 року. Лушниківські бортники позначали свої угіддя знаменем  «хрест косой». Тобто на знаменних дубах по Есмані витесували знак власності Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Косохресне знамя згадується в грамоті 4 рази (з 11 вказаних угідь), у тому числі для погрібських та івотських земель «по речку Шестку». Вірогідно, що всі вони найпершими відійшли до володінь утвореного в XI столітті Сіверського монастиря. У середині ХVІ століття в Лушниках діяла церква Різдва Христового, якій московський цар надав у власність лушниківські озера [14,с.406]. Нове життя привнесли сюди поляки (1618-1648), зокрема новгород-сіверський хорунжий С.Вишля заселив не тільки Лушники, а й нові села Клишки на Осоті та Погорілівку, Обтове, Реутинці на Реті. Безпосередньо осадженням згаданих вище сіл займався борзненський підстароста Петро Михайлович Забіла (1580-1689) [30,с.307]. Він і став новим українським власником цього краю після козацької революції та наданням йому, вже як борзнянському сотнику, в 1656 році московським царем сіл Лушників, Клишок на Осоті та Реутинців на Реті. Забіла доклав чимало зусиль для розвитку краю, тим більше коли став займати другу по значимості в козацькій державі посаду генерального обозного (генерала артилерії), а в 1672 році він ледве не був обраний на посаду гетьмана. Петро Забіла передав у спадок середньому сину Степану село Лушники, а старшому Тарасу дістався тільки млин на Есмані, «где была рудня», молодшому Василю – Реутинці [14,с,406]. Наймолодшому Івану (1665 року народження), улюбленому сину від другого шлюбу 80-річного батька-генерала, мало дістатися найбагатше село Клишки, але за бойові заслуги царською грамотою 1689 року і зі згоди гетьмана Мазепи село Клишки з трьома греблями перейшло до старшого сина Забіли Степана – Ніжинського полковника (1687-1699). У 1708 році села Чапліївка та Клишки вже належали онуку Забіли Семену Степановичу Забілі, який незабаром у 1709 році їх втратив з тої причини, що його дружина Ганна Мирович (донька переяславського полковника Івана Мировича) пішла з братами вслід за Мазепою до шведів [54]. В описі майна Семена Забіли зазначено 4 ставки з млинами в селі Клишках та ще хутір за 3 версти з 12-ма десятинами лісу по обидва береги річки «Азоты» [24,с.142]. Також у згаданій вище царській грамоті 1689 року вказано, що Степан Забіла володів ще й селами Чапліївкою та Лушниками з греблями на Осоті та Реті [14,с.407]. Про останню греблю маємо звістку з «Опису Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 років», що вона звалася Солом’яною і знаходилася за версту від Лушників, по дорозі в лузі, де Осота, Есмань та Реть зійшлися разом біля Десни. На цій греблі, довжиною у чверть версти, був млин і хата для нагляду [42,с.394]. Отже, гребля в бік Погорілівки від Лушників була відсипана в Солом’яному урочищі ще до шведів, хоча вони нею не скористалися.
            На сьогодні є ще інший шлях до Есмані (Московське), але від Чапліівки, що зветься Прогоном, бо йде напряму через ручай Іржавець, де у 1930-х роках збудували дерев'яний місток. До цього дорога повертала за Муляровою долиною праворуч уздовж Іржавця та Високим грудом до Рудні. Зрозуміло, що є і старий понадесманський шлях через есманські хутори (нині села) на Вороніж, поближче до якого біля хутора Копань (село Холодовщина) знайшли гарматні ядра, коли колгосп ім. Папаніна розчищав свою ще недостиглу ниву під злітну смугу на початку війни в липні-серпні 1941 року. Літовище знаходилося на західній околиці хутора при дорозі до Десни (до Погорілівської греблі). За версією знавця воронізьких околиць Г.Сірика, ядра можуть свідчити про сутичку шведів з москалями [56,с.76]. Переказів щодо цього не збереглося, і, на превеликий жаль, тодішніх старожилів – сучасників північної війни 1708 року – опитували під час генерального слідства 1729-1730 років тільки щодо переказів з дати заснування  села Чапліївки. За їхніми розповідями визначили, що село почалося з млина на Осоті, збудованому вороніжцем Семеном Гавриловим. Саме йому гетьман Золотаренко (1659-1663р.р.) надав право заселяти навколишні землі. Сучасний Чапліївський краєзнавець Г.Грибань вважає, що Чапліївка була заснована ще до поляків у 1605-1610 роках на річці Осоті, тоді ще повноводній і багатій рибою, яку першопоселенці виловлювали в місці, де дуже часто рибальські сіті чіплялися за підводні чепи. Ще місцеві ковалі  славилися виробами чеплій до сковорідок. Звідси й легенди і назва села Чепліївка, що була незмінною три століття, допоки у Москві при складані в 1946-1947 роках нових даних про села, поселення допустили помилку, назвавши село Чапліївкою [11;12]. Гетьман Мазепа у 1688 році передав чапліїський млин Батуринському Новомлинському дівочому монастирю [62,с.149]. Козаки Забіли замість нього збудували ще декілька млинів в інших місцях. Так в «Описі Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 років» вказано, що окрім знаного вже млина на Рудні, що належав Прохору Забілі, вниз по течії Османі за дві версти був млин при Новому хуторі (Чернече), подарований Забілами Рихлівському монастирю, а за версту від нього на Реті був хутір Нова Кунашовка з млином Миколи Забіли, а ще за півверсти  був млин Андрія Забіли при хуторі Стара Кунашовка [42,с.376]. Десь там, на спільному болоті Есмані й Реті, є ще одна шведська гребля. А ось ще одні шведські могили розташовані аж за шість кілометрів посеред поля при дорозі з Обтова на Лукнове. Могили, за переказом, не можна розкопувати, бо там поховані «заразні» солдати [22,с.4]. Стосовно греблі, дані про неї надає переказ, збережений М. Домонтовичем у своєму описі Чернігівської губернії 1865 року, ніби біля хутора Нова Кунашовка знаходиться різновид греблі, довжиною у версту і шириною до 8 аршин (5,6 м), майже завжди вкритої водою. Переказ стверджує, що гребля була влаштована Карлом ΧII [15,с.41]. Нині чапліївці кажуть, що в урочищі  Скорик заховалася гребля з лозяним містком через Есмань і зробили її шведи скоро за день і ніч, бо «зіткнулися з перепоною Есманню та болотами. Шведи пішли далі, а гребля залишилася» [12]. Залишилася довічно, бо, за тим же Домонтовичем, у середині ХІХ століття нею проходила воєнна дорога з Обтова через Чапліївку на Собич довжиною 38 верст 92 сажні, з яких одна верста і 358 сажень йшли по гатях, тобто греблями по болотах [15,с.60]. У мирний час ця дорога виконувала транспортну або торгову функцію, як частина довгої дороги від кордону з Орловською губернією (Грем’яч) до кордону з Київською губернією через Новгород – Сіверський, Собич, Чапліївку, Обтове, Кролевець, Конотоп. Дорога утримувалась селянами навколишніх сіл. Вартість провозу товару становила 15 – 25 коп. сріблом зі 100 верст з пуда. Надійною дорога вважалася в снігові зими, а в малосніжну, теплу зиму рух вантажів був надзвичайно тяжким [15,с.58]. Обтівська дорога діяла допоки Собич був у межах Кролевецького повіту, а в 1923 році він увійшов до складу новоутвореного Клишківського району разом з Тиманівкою та Чапліївкою [58,с.64 ]. На сьогодні є одна надійна Руднинська дорога від Лушників до Есмані (6 км), хоча раніше Руднинською вона звалася лише за Пісковищем десь з середини шляху, тобто від хутора Кривоногова до Рудні, а Есманьска (Обтовська) дорога повертала за хутором ліворуч до деснянських краєвидів косовою дорогою на Дубину до Обтова, через млин на Чернечому. Дубина пішла на новобудови перших п’ятирічок, а ліс, що виріс на її місці у півтисячі гектарів, пішов на розбудову України вже в наші 2-тисячні роки. Надійна Рудницька дорога своєю кілометровою греблею до Есмані, а зробили її  воєнною і  високою німці у війну, кажуть, по греблі тоді проходили їхні танки до Губарівщини. Тамтешні старожили називають другу до села дорогу від Старої Кунашовки  дерев'яною, бо біля двох її кілометрів німці щільно вимостили  лісом. Будь-яких млинів, як і хуторів при них, на Есмані немає ще з середини 1960-х років, як і хат лісників на кордонах, зокрема в Чернечому, там навіть вужів в улюбленому ними лузі, як вважають старожили, вже не на кожному кроці зустрінеш. А ось назва хутора Рудні й досі відповідає дійсності – залізні брили болотної руди використовують перехожі для мощення броду через Есмань поблизу місця, де стирчать з води палі колишнього млина. За Руднею потяглося вгору по Есмані новоутворене озеро на болоті, торф якого видобували майже півстоліття з довоєнних років на паливо для Брянської електростанції. У наш час страхітлива руднинська місцевість лякає своєю штучною дикістю, за що була обрана режисерами кіностудії ім.О.Довженка для зйомок фільму про партизанів Ковпака. Найправдивішим у фільмі виявилося Османське болото – надзвичайно сумне і різнобарвне в осінню пору, мабуть, таке ж безлюдне, як і було за шведів, які, подолавши його, вийшли до дороги на Райгородок. Звідки «відкритими рівнинами потрапили до дуже довгого села Лукнова, його мешканці пригостили свого воєводу (Мазепу) й короля хлібом і сіллю» [28,с.9]. 7 листопада (18 за н. ст.) шведи рушили до села Краснопілля, 8 – до Атюші, де перебували 3 дні, і знову рушили на Батурин, куди дійшли при заході сонця 11(22) листопада. Це місто, як пише Крман, було резиденцією Мазепи і мало замок на невеликому пагорбі, оточеному валами й насипами. Там шведи побачили «задимлені млини, розвалені будинки, людські трупи, що були наполовину спалені й закривавлені» [28,с.10]. підтверджує це й Адлерфельд [3,с.375], навіть сучасник Петра І князь Борис Куракін (1676-1727) каже, що все було «вызжено и розорено», й надалі Батурин мав стояти, з волі царя, пусткою [4,с.315]. Пекельно – кривава оргія москалів у Батурині огорнула всю Україну тугою і впала страхом у передзим’ї в кожній українській хаті, що все далі ставала скраю визвольної справи Мазепи. Надзвичайно люту зиму в Україні супроводжував терор розпочатий 3 листопада листом Петра І з Воронежа до Меншикова щодо арешту родин «изменников» і швидко призвів, наче снігова заметіль, до винищення в грудні в Лебедині дев’яти сотень «гетьманців» нечуваними раніше в Україні азіатськими засобами катувань [21,с.269]. Терор оминув небагато старшинських козацьких родин, яких тоді в Гетьманщині налічувалось не більше тисячі [67,с.234]. Добавилося страждань народові й після Полтавської битви 1709 року, коли суворі покарання отримали полонені козаки, зокрема генеральний осавул Антон Гамалія був засланий до Сибіру [45,c.102]. Зведена ним у 1702 році церква св.Харлампія при слободі Гамаліївка дала назву монастирю, розбудованому в період з 1713 року гетьманом І.Скоропадським. Загалом число українців, яких Петро І винищив, починаючи з Батурина, Лебедина і закінчуючи зруйнуванням Запорозької Січі в травні 1709 року, за підрахунками першого дослідника «бумаг великаго Государя» хроніста Крекшина П.Н.(1684-1763), становить біля тридцяти тисяч – «изменников до 30 тысяч порублено» [26,с.39]. Отже, українські втрати в Північній війні на рідних теренах перевищують усіх разом взятих загиблих москалів і шведів у Полтавській битві з додатком всіляких сутичок між ними. Москва жорстоко помстилася за всіх «изменников» – гетьманів Іванів, які пішли було проти неї – Виговського (Конотопська битва 1659 року), Брюховецького (1668 – рік винищення московських залог) і за останню спробу Мазепи позбутися зверхності москалів в Україні. Зачистку України від гетьманців покірно спостерігала церква, намагаючись у догоду царю перетворити проповідями свого опікуна Мазепу в богохульника, який у Дігтярівці в церкві св.Покрови нібито топтав ногами чудотворний образ богородиці та ще й присягав на шведську віру. З часом богобоязливі попи ще додали всіляких знеславлюючих байок про гетьмана та шведів щодо цієї величної Мазепинської церкви у селі Дігтярівці. Мета – закріпити у свідомості українців думку про Мазепу і шведів як поганих людей, заблокувати українцям будь-які роздуми, що вчинок гетьмана був спрямований на захист України від поглинання її Московщиною. Карл ХІІ теж спробував по-європейськи просвітити заляканих москалями українців своїми маніфестами від 26 листопада та 16 грудня [65], щодо відповідальності їх перед майбутніми поколіннями «невинними потомками» за вибір між ним – захисником заможних і вільних прибалтійських провінцій свого Королівства і Петром І – вічним деспотичним царством з ординськими повадками до поневолених народів, яке прагне накинути ярмо на прибалтійськи народи. Петро І відповів Карлу ХІІ маніфестом аж 3 лютого, виданим у Сумах з тим же царським запалом демагогії, навіть у тому, що в битві за Десну в Мізині москалі завдали «знатный урон неприятелю» [26,с.56;49,с.571]. Правда про битву на Десні та визначальні для подальшої долі України події на її Білих Берегах лише через триста років пробиваються до українців, які врешті по-державницьки можуть озирнутися в минуле, щоби  усвідомлено долучитися до демократичної Європи.   
Джерела та література:
   1.Абрамов І. З історії  та культури селища Вороніж // Упорядник С.П’ятаченко, –  Суми,2007. –  132с.
   2.Абрамов І. По маршруту юних туристів // Зоря, Шостка. – 1959. – 29 квітня.
   3. Adlerfelt G. Histoire militaire de Charles XII, roi de Suede (Amsterdam,1740), tome troisieme.
   4.Архив кн. Ф.А.Куракина,– СПб.,1890. –  кн.1.
   5.Богуславский Ф. Село Ображеевка // Черниговские губернские ведомости. – 1856. – №21. – 25 мая. – с.169-172.
   6.Брикнер А. История Петра Великого. – СПб.,1882. – Т.2.
   7.Бутурлин Д. Военная история походов россиян в ХVІІІ столетии. – СПб.,1820. – Т.2. – ч.1.
   8.Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные Страны. – СПб.,1911. – с.88.
   9.Генеральное следствие о маєтностях Нежинского полка 1729-1730. – Чернигов,1901.
  10.Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга / Составитель Т.Г.Таирова-Яковлева. – СПб.,2007. – Вып.1 – 255с.
   11.Грибань Г.С. З глибини віків // Советское Полесье, Шостка. – 1994. – 12 января.
   12.Грибань Г.С. Назві – 290 років // Советское Полесье, Шостка-1999. – 23 февраля.
   13.Гудима – Левкович П. Историческое развитие вооруженных сил России до 1708 года. – СПб., 1875.
   14.Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов:Земская типография,1874. – Кн.5.
   15.Домонтович М. Материалы для географи и статистики России, собранные офицерами      Генерального штаба. Черниговская губернія. – СПб.,1865.
   16.Жирный Н.Петровские редуты // Советское Полесье, Шостка. – 1996. – 19,23,30 октября.
   17.Жирный М. Время умеет хранить тайны // Полісся, Шостка. – 2002. – 21 квітня.
   18.Жирный Н. Собичские «груды» // Полісся, Шостка. – 2002. – 16 серпня.
   19.Житие и славные дела Петра Великого с приложением краткой географической и политической истории о Российском государстве. – СПб.,1774. – Т.1.
   20. Журнал или Поденная записка, блаженные и вечнодостойныя памяти государя императора   Петра Великого с 1698 года... – СПб.,1770.
   21.Історія русів. Переклад І.Драча. – К.,1991.
   22.Карась А. З історії Сумщини. – К.,2006. – 104с.
   23.Костомаров Н. Мазепинці // Український історичний журнал. – 1990. – №11 – с.142.
   24.Костомаров Н. Мазепа / Предисловие и редакция Б.Г.Литвака. – М.,1992. – 385с.
   25.Краткая история села Погребок. -- Рукопись.1947. – 32с.
   26.Крекшин П.Н. Год царствования Петра Великаго 1709 // Библиотека для чтения. – 1849. – Т.97. – с.35 – 102.
   27.Кремлянец Н. Шведово болото // Советское Полесье, Шостка. – 1991. – 16 января.
   28.Крман Д. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708 – 1709). – К.,1999. – 160с.
   29.Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К.,2001.
   30.Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618-1648): Наукове видання. – К.: Темпора,2006,    496с
   31.Куриленко В.Є. Мазепа.Карл.1708 рік // Нові горизонти, Короп. – 1998. – 11 липня.
   32.Куриленко В.Є. Переправа шведів та козаків біля Мезина і Свердловки // Сіверянський літопис       – 2002. – №4. – с.21 – 23.
   33.Куриленко В.Є. В Чернігово – Сумському Подесенні. – Шостка,2005. – 140с.
   34.Куриленко В.Є. Далеке минуле рідного краю. – Шостка,2007. – 28с.
   35.Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. –  К.,1893. – Т.ІІ (полк Нежинский).
   36.Ласковский Ф. Материалы для истории инженерного исскуства в России. Ч.2. - СПб.,1861.
   37.Лепкий Б. Мазепа. – Львів, 1991. – 488с.
   38.Литвинова П. Еще о старинных трактах или дорогах в Южной России // Киевская Старина. –1883. – №3. – с.682 – 683.
   39. Масловский Д.Ф. Записки по истории военного исскуства в России. - Вып1. - СПб., 1891.
   40.Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687 – 1709. – Мюнхен, 1988. – 286с.
   41.Оглоблін О. Боротьба руського і українського народів проти шведського вторгнення в 1708 --  1709 р. р. // Більшовик України. – 1939. – с.55 – 65.
   42.Опис Новгород- Сіверського намісництва (1779 – 1781). – К.,1931.
   43.Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 року. – Чернігів,1994. – 152с.
   44.Павленко С.Міф про Мазепу. – Чернігів,1998. – 248с.
   45.Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.,2005. – 602с.
   46.Петраускас А.В., Петраускас О.В. Нові археологічні пам’ятки поріччя Десни // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини. Матеріали ІІІ НПК, Глухів,2004.
   47.Письма и бумаги Петра Великого. – М., – Л.,1948. – Т.8.Вып.1.
   48.Письма и бумаги Петра Великого. – М.,1951. –  Т.8.Вып.2.
   49.Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П.М.Саса, В.О.Щербака К.,1994. – 768с.
   50.Рклицкий С. Мазепина церква в с.Дегтяровке // Киевская Старина. – 1900. -- №6. – с.134 – 139.
   51.Рклицкий С. Договоры прихожан с священниками в Старой Малороссіи // Киевская Старина. – 1901. – №1. – с.115 – 124.
   52.Русіна О.Б. Грамоти Новгород – Сіверському  Спасо – Преображенському монастирю. Український археографічний збірник. Нова серія – Т.5. – Вип.2. – Київ:Наукова думка,1992.
   53.Сапухін П. Події російсько-шведської війни 1708 – 1709 років на території північної Сумщини –  Суми,1958.
   54.Ситий І. Генеалогічні та історичні нотатки бунчукового товариша І.І. Забіли // Сіверянський літопис. – 1999. – №4. –  с.168.
   55.Ситий І. Реєстр Воронізької сотні 1723 р. // Сіверянський літопис. – 2006. -- №3. – 23 – 38.
   56.Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989. – 140с.
   57.Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., – 1962. – Кн.VІІІ. – Т.15 – 16. – 674с.
   58.Список населенных мест Черниговской губернии. Чернигов,1924. – 156с.
   59.Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст.. – К.,1994. – 240с.
   60.Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. – М.,1958.
   61.Томашівський С. Із записок каролінців про 1708/9 р.р. // Записки НТШ. – 1909. – кн.6.(т.92). – с.66 – 92.
   62.Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І.Бутич. – Київ – Львів, -- 2002. – 757с.
   63.Чайка П.В. Шведські могили // Советское Полесье,Шостка. – 1997. – 6 сентября.
   64.Чернігівський літопис // Сіверянський літопис. – 1996. – №4. – с.105. – с.122.
   65.Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1859 г. Манифест шведского короля Карла ХІІ. Янв. – март. – Кн.1 – М.,1859. – с.206 – 212.
   66.Юнаков Н. Северная война, компанія 1708-1709 г.г. Военные действия на левом берегу Днепра.(Труды Императорского русского военно – исторического общества. – Т.ІІІІ). –  СПб.,1909.
   67.Юнаков Н. Северная война, компанія 1708-1709 г.г. Военные дейстия на левом берегу Днепра.(Труды Императорского русского военно – исторического общества. – Т.ІV). – СПб.,1909.
   68.Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття. – К.,1997. – 312с.
   69.Яковлів А. Українсько-московські договори в ХVІІ – ХVІІІ віках // Український історичний журнал. – 1993. – №7-8. – с.121.  



           

Немає коментарів:

Дописати коментар