понеділок, 23 вересня 2013 р.

В Чернігово-Сумському Подесенні

                                                          
ЗАПИСКИ ЗАСНОВНИКА
МІЗИНСЬКОГО АРХЕОЛОГІЧНОГО МУЗЕЮ
В. Є. КУРИЛЕНКО                   
17.ІХ.1930 - 16.ІІІ.2011
                                                  
                                                              (коротка історія краю)

 Автор виловлює подяку   Мануйловичу Миколі Юрійовичу, за фінансову допомогу,
        Кириєвському В’ячеславу Дмитровичу, за організаційну допомогу

Українська земля.
Я люблю твої простори
Рідна матінко моя...


ГЕОЛОГІЧНЕ МИНУЛЕ І ПЕРШОПОСЕЛЕНЦІ КРАЮ.
РОЗКОПКИ МІЗИНСКОЇ СТОЯНКИ

Геологи пишуть, що Десна тече по кратерах вулканів. Правда, коли тут горіли вулкани (500 млн. літ тому) не було не тільки людей, але й сучасних материків: вони були в складі суперконтинента Пангеї, яка потім дала тріщину і почала непомітно розходитися. І через сотні мільйонів років глобус прийняв сучасний вигляд. Але деформується він і досі: через “тріщину Землі” – озеро Байкал через 35 млн. років пройде новий океан.
Тоді який вік нашої Десни? Ще десь 60 млн. років тому над Сумщиною і Чернігівщиною плескалося море. Водилися тут і “риби” – іхтіозаври розміром з човен, птахи розміром з літак, динозаври висотою з дерево. Потім була “регресія моря” і на його місці виникла Десна. Не така як тепер: її “східний берег” був десь біля Шостки, а “західний” – біля Мізина і ми були “немов два берега однієї ріки”.
А десь 100 тис. років тому сюди завітала людина – так званий неандерталець з звірячою силою, ще дуже неласкавий. Везло йому не дуже – десь 30 тис. років тому Десну накрили гори льоду. До 3 км завтовшки. Сталося велике вюрмське зледеніння. Чи жив тоді в нас хоча б комар – невідомо.
Потім льодовий панцир почав непомітно танути, відступати до Льодовитого океану. У нас з’явилася напівтундра, карликові берізки і трави в зріст людини, песці, північні олені, полярні сови, стада інших викопних тварин – зубрів, носорогів, вівцебиків, мамонтів. А за ними і колективи мисливців – першопоселенців Мізина.
“Цар звірів” – мамонт залишав за собою відтиски ніг півметра в діаметрі, мав бивні в 3 м довжини в 2 ц вагою. Його удар по людині – кісткодробильний – краще його поберегтись, і все ж люди полювали на цих велетнів – на Мізинській стоянці виявили залишки від 116 скелетів мамонта. Частину їх знайшли в ярах, а щось доставляли з мясом, звісно без тракторів і возів – “на собі”. Як доставляли масу черепів розмірами з стіл, з яких робили кільцеві фундаменти жилищ, уявити важко.
Витягти цю гору м’яса з ями-ловушки мотузками було неможливо, але й залишити там теж не можна – звірі і сови тільки цього і чекають. Як показали мені розкопки місця забою мамонта в яру Залісна, м’ясом мамонта цікавились і миші – не сучасні, а викопні – на глибині 9 м в закам’янілім лесі.
Це перше в історії Мізинської стоянки досліджене стійбище мисливців на мамонта виявив мій гуртківець в 1968 році Анатолій Корбаш. Я написав в Чернігівський історичний музей:
-          Приїжджайте, -  мовляв. - Допоможіть.
-          Не можемо, - відповідають. - Копайте самі.
Але я тоді археолог був кепський, тому ж лише створював музей безкоштовно – по власній ініціативі, будучи напівбезробітним. Тому відіслав документи в Молдову на конкурс і скоро отримав телеграму: “Поздоровляємо одностайним вибранням по конкурсу на посаду старшого викладача Бельцького педінституту… Ректорат.” Прийшлося закинути лопату і виїхати в вуз.
Та не надовго: на жаль щось заставило повернутися в сільський музей і розширити пошуки. Звернувшись до щоденників, побачив, що нам повезло тоді відкрити стійбище мисливців на мамонта, яке було опубліковано лише в 2000 р. (І).
Схоже, що вбивши мамонта, мисливці переселилися до туші мамонта в Залісну, бенкетничали там, відганяючи звірів вогнем, використовуючи для вогнищ і кістки, з яких робили і каркаси жилищ, вкриваючи їх шкірою мамонта.
Їх життю не позаздриш: що таке сірники, залізна сокира чи горщик з глини, ще не знали, і все ж життя в сурових умовах на краю льодовика розквітало. І несподівано закінчилось: одного разу її господарі на стоянку не повернулися – щось там трапилося. Всі їх жилища-чуми, вкриті шкірами і може шаром сіна, вогнища, твори найдревнішого на Україні мистецтва – орнаментовані статуетки “мізинських птахожінок” з бивня мамонта, дивні браслети, в яких тепер ми шукаємо сліди місячного календаря, предмети музикального ансамблю – кісток, розфарбованих первісними музикантами і все інше, залишилося незайманими. В одному з чумів поселилася велика полярна сова, залишивши там, на радість вченим, кучу кісток гризунів – дорогу інформацію для роздумів. Потім стоянку почало заносити “вітрами історії” і через 20 тисячоліть вона опинилася в горі лесу – суглинку 8 м завтовшки. Над нею виник двір козака Сисоя, якому при оранці огороду і в голову не могло прийти, що там – під його хатою, десь на рівні глибини колодязя ховаються залишки вулиці його первісних земляків.
І може це все б і зникло “в мороку історії”, якби в 1907 р. тут не вибухла надзвичайної сили гроза. Всю ніч розгніваний Ілля Громовержець в своїй вогневій колісниці носився над хатою Сисоя, потрясаючи і розмиваючи кручі. А коли ранком Сисой вийшов в огород, то побачив, що суглинком занесено всю його картоплю. Сисой піднявся на гору, заглянув обережно в величезний водомій і перехрестився. Там на величезній глибині – на дні вимоїни лежали кістки якогось “дракона” – черепи розміром із стіл, роги, розміром більші, ніж віл Сисоя – від хвоста до морди.
Того дня Мізин був розбуджений сенсацією: “В Сисоя в огороді знайдено залишки Ноєва ковчега, страшенні кістки якихсь “допотопних” тварин, зуби якогось дракона розміром з голову людини”. А через рік Сисой затіяв за хатою копати яму для погреба і знову зустрівся з залишками дракона. Тоді і наступив судьбоносний день Мізина, а може і історичної науки України. Кістки мамонта 1907 р. для науки пропали, трапилося б таке, можливо, і тепер, але тоді ситуацію врятував священик з Мізина, прізвище якого залишається нам невідомим. І все ж наука залишається вдячною йому. Він жив поруч із знахідками – в дворянськім особняку, де нині музей і не полінився, а, головне, не побоявся, відвезти кістки мамонта в Чернігів. А там відкривався ХІV з’їзд археологів. Звідти приїхав приват-доцент Вовк (Волков) і попередніми розкопками визвав світову сенсацію – відкрив Мізинську палеолітичну стоянку.
Сисой не міг би тоді повірити, що тут, в його огороді, що скоро стане колишнім, вчені будуть копатися і після того, як пройдуть дві – тоді ще майбутні - світові війни, що його дійсні земляки, без дробовиків і залізних речей, “якимись кілками з камнями” вбивали такого – важко повірити – дракона, про якого вчені всього світу напишуть пізніше стільки книг, що ними можна було б завалити хату Сисоя.
 
Стоянка на дворищі Сисоя розкопувалася з 1908 по 1961 р. І здивувала істориків світу знахідками різних видів мистецтва – архітектури, скульптури, живопису, музики, графіки. І досі в світовому палеолітичному мистецтві немає аналогів до мізинських, зроблених з бивня мамонта орнаментованих браслетів та “птахожінок”, де науковці шукають сліди місячного протокалендаря.
Ці вироби незрівнянні не лише за змістом, але й за формою, що помітили не лише археологи, але й мистецтвознавці. Так, “История искусства народов СССР”, видана в 1971 році в Москві, пише: “Нарізні меандри на кістяних виробах з Мізина і Мальти, по багатству і правильності візерунка, перевершують все, що створено людиною доби палеоліту”. І це не перебільшення.
Пригадую цікавий епізод. При створенні  енциклопедії “Мистецтво України”, редакція попросила мене створити ряд заміток, одна з них „Мотив меандру”. Я розкрив довідник і прочитав: „Меандр - це різновидність орнаменту, створеного зламаною під прямим кутом, безперервною лінією”. І що меандр розроблено в античному мистецтві. (2). Я написав редактору, що „меандр – це безперервна лінія, зламана під прямим, гострим, тупим кутом, що створено меандр десь за 17 тисячоліть до появи греків, на “Мізинській стоянці”. Редактор погодився, а я звернувся до новішого солідного видання „Советского энциклопедического словаря” 1990 р. І там ті ж дані. Отже ми „обожнюємо греків” і „ображаємо” наше українське мистецтво. Далі я звернувся до іншого енциклопедичного видання Анрі де Морана „Історії декоративно-прикладного мистецтва” (від найдревніших часів до сучасності). Його видали в 1982 р. в Москві. Згадки про наш мізинський меандр немає і там. Я все життя викладав історію мистецтва, читав лекції в школах, вузах, вивчав для дисертації ці орнаменти в натурі і літературі, добре знаю цей предмет, тому був дуже здивований: грекам там надано 23 сторінки.
Я ряд років займався порівнянням ритмів браслетів з ритмами циклів місяця і засвідчився, що перед нами ребусні орнаментальні композиції особливого первісного жанру мистецтва, пов’язаного з місячним протокалендарем. Подібні композиції, на моє глибоке переконання, є на інших стоянках в нас і за рубежем. Є речові докази, що „мізинський календар” має довгу передісторію, він явився лише вершиною розвитку цього жанру і не лише по формі, але і по змісту. Але більш детальне висвітлення цього питання подано в іншім місці.
Після розкопок І. Г. Шовкопляс відвіз маси знахідок в Київ, створити в Мізині музей йому не вдалося із-за інертності місцевих структур, але групи туристів продовжували навіщати розкоп стоянки, який швидко був завалений сміттям. Ночували тоді туристи в школі, тому шкільному сторожу – О. І. Трофименко було велено „заміщати професора Шовкопляса – водити туристів на стоянку”. І „шкільний дід” говорив в учительській:
-         І чого це вчителя не назбирають на острові різних черепків і стріл? Там їх стільки вимиває хвилями в повінь.
Ці слова я згадав в Ермітажі, побачивши в трипільських залах ювелірні вироби з кременя.
-         А чому б не пошукати на канікулах таких стріл на Мізинському острові тобі? А раптом і повезе?
      Дійсно на першій же розвідці в 1964 р. на „острові” Дубина, біля Курилівки, я знайшов такі ж чудові вироби. Вони доповнювали старожитності Мізинської стоянки більш пізніми знахідками, стали причиною зустрічей з такими світилами науки як Піотровський – директор Ермітажу, Борисковський – глава археологів Петербурга і ін.



ЖУРАВЛІ З КАМ’ЯНОГО ВІКУ


Я тоді  - студент художнього вуза, не міг би повірити, що з цього часу доля мене поведе по іншій тропі прямо в табір археологів, намертво пов’яже з Мізинською стоянкою. А поки що – днями „пропадав” в Ермітажі, Російськім музеї, в Академії Художеств, вивчаючи шедеври світового мистецтва, виставки митців різних країн і ін. Чомусь потрясли картини на теми історії, твори мистецтва зниклих цивілізацій.
Тему своєї дипломної роботи захотілося пов’язати з своїми знахідками старожитності. Я показав деякі ескізи викладачу історії мистецтва М. Г. Еткінду, який назвав цю тему безподібною, може тому, що вона починалася орнаментами всесвітньо відомої Мізинської стоянки. Цим було дано благословення на збір древніх орнаментів, вивчати які допомагав мені археолог В. П. Левенок. Одного разу на Мізинському острові в смузі прибою був знайдений уламок посудини кінця кам’яного віку-початку доби бронзи. На його рінці, під бордюром були зображені ключі журавлів, що летіли, як мені здавалося, з далеких країв. Пізніше стало ясно, що цей орнамент – „вісник весни” існував ще в часи фінального кам’яного віку і був „занесений” прибульцями – племенами перших землеробів на початку доби бронзи, що належали середньодніпровської культури.(3).
Це був початок збору вже не випадкової, а багатої музейної колекції, що висвітлить історію краю.

1966. У НЕТРЯХ СУМСЬКОГО ПОДЕСЕННЯ

З’ясувалося, що із зникненням льодовика, викопної фауни, наш край, десь 12 тис. років був безлюдним, нагадував царство джунглів, птахів і звірів. До речі і досі, біля Мізина „сумське лівобережжя”, де рідко ступає нога людини, місцями нагадує, описані Арсеньєвим, нетрі Уссурійського краю. З цими місцями в середині 1960-х років мене ознайомив батько. Туди я – ще петербурзький студент, хотів їхати мотоциклом, але в провідники напросився батько, до чого я віднісся скептично. Потім на тропі до Воробйового острова і урочища Веселого на Сумщині батько сказав „будь обережним, а то зірвешся в багнюку з кладки і я не знаю, чи зумію тебе витягнути назад”. Я посміхнувся, але далі біля Собицького бору побачив під кручею в багнюці череп і роги лося, що колись зник тут і я загубив свою легкодухість. Ми вийшли на Сумщину, де від миса Голубцове ледве примітна звірова тропа повела по периметру бухти „Мохи”, що глибоко врізалася в Собицький бір. Ми опинилися в справжнім зеленім темнім тунелі. З північного боку і знизу – болотні джунглі, з південної по кручі – велетенські хвойні і листяні дерева, зверху зелене склепіння гілок. Після враження від Невського проспекту, де я мав квартиру, це оточення здавалося дивом.
-         А ось і урочище Веселе – сказав батько. - Це Веселе „Сумське” лівобережне, а напроти – біля Мізина є Веселе і правобережне - „чернігівське”.
-         А чому ж тут виникло два Веселих?” - вирвалося в мене.
-          А хто його знає, – була відповідь. - Може веселі були ці місця.
Пізніше сюди я прийшов сам, було пасмурно, а із стін тунелю вважалося, що хтось на тебе дивиться і мені стало якось сумно, захотілося робити розкопки на „островах”. Виникло враження, що ці „сумні місця” в древності були безлюдними. І знову я сюди попав через 22 роки в 1987 р. Тоді вже „на Сумщину” від дюн Березова через болото була проведена дорога, на яку було вивезено весь піщаний бугор Голубцове. В його кар’єрі я виявив залишки кераміки неоліту і зрозумів, що колись зробив грубу помилку - і ця „заболочена Сумщина” була в давнину заселеною, отже настав час – тепер уже з Відкритим листом – „посвідченням археолога” – розкрити давні секрети Сумщини.
Тепер мій маршрут проліг по лінії „Свердловка – Тимонівка” – через знищену вже бульдозерами надзвичайно багату старожитностями, терасу Дзвінкове. Цей пам’ятник викликає біль утрат. На окраїні кар’єрів тут виявилися залишки поселень неолітичних дніпродонецької, ямково-гребінцевої культури, яка залишила слід селища в вигляді півмісяця. Знайдено кераміку середньодніпровської, мар’янівської, сосницької культури, поселення передюхнівської (курилівької) культури, роменської, доби Київської Русі, ХІV-XV  і XVIII ст. Потім пастухи сказали, що в Тимонівський бір можна проникнути і з Свердловського острова по торфоканаві, куди я зрадівши поїхав велосипедом. Але заліз в такі джунглі трави, лози і кропиви, що злякався - звідси мене можна було забрати краще з вертольоту.
-     А чи не тут водяться вовки? – подумав я і захотів повернутися назад.
Врешті, над травою виникла стіна Тимонівського бору, на душі повеселіло, але несподівано шлях перекрив рів 3 м. глибини 5 м ширини з водою. І я з допомогою підкопів в стінах форсував рів. І присів на бугрі Накот. Врешті прийшла можливість вияснити, чи було заселене Лівобережжя тут? Почав копати і знайшов кремені, уламки посуду мар’янівської і ямково-гребінцевої культури.
Топографічні розвідки показали, що берег цей в добу неоліту був вище метрів на 2, тепер із-за алювіальних нашарувань, майже зрівнявся з лугом, був заселений ранніми землеробами мар’янівської, сосницької і передюхнівської культури початку віку заліза (8-6 ст. до н.е.). На 1-2 км південніше – в Забіловщині, знайдено і кераміку бондарихінську кінця доби бронзи, роменську і староруську Х – ХІІІ ст. В післятатарські часи XIV- XV ст. тут було лише одно поселення Дзвінкове. Отже, обезлюдніли ці місця в пізні часи, хоча хутори (Забілівщина і ін.) були і пізніше. Ці залісненні тепер береги чарують красою.

У НЕТРЯХ ТИМОНІВСЬКОГО БОРУ


Їх дослідження в мене залишили „незабутні враження” і в іншому плані. Так, в 1989 р. я так захопився розвідкою на Накоті, що не замітив, що сонце вже схиляється над мізинськими горами.
-         Треба поспішати, поки не замкнули на ніч паром. А куди їхати? По торфоканаві? Чи через Дзвінкове? Теж далеко. Поїду напрямок на „Мізинські Курені”.
 Звернув з лісової дороги на луг і злякав там диких свиней. Вони теж „вели розкопки”. Заглянув і їх „оранку” і здивувався.
На болоті виявився пісок, а в „свинячій оранці” - уламки неолітичної кераміки. Треба їхати і треба дослідити - ще раз їхати сюди в таку даль не хотілося. Почав спішно копати і здивувався: тут є неоліт, і сосницька, і бондарихінська (?) культура. Чому так – явно: колись тут рівень лугу був набагато нижчий навколо, а тут був бугор. Отже свині теж першокласні археологи – без них я б тут не копав... Але сонце уже над горою! Я „рвонув напрямки” на Курені. І загруз так, що ледве витягнув велосипед з болота. Зрадів твердій лісовій дорозі, але вона звернула на Тимонівку, а мені треба на захід – на Мізин. Побачив звірову тропу і заглибився в болотну багнюку. Лагуну давно повинен був форсувати, а їй нема кінця. Може я її перетинав не впоперек, а вдовж? А тут вже вечоріє, я знову загруз в болоті і замітив на руках товсту кору зелених мух і ґедзів, яких, на подив, не вдається відігнати. Впади тут і вони заїдять тебе живим за 5 хвилин.
Не памятаю, як вирвався назад і нісся по темнуватій уже лісовій дорозі мов на мотоциклі. Побачив на лісовій дорозі дощову калюжу, витяг нову “афганську трубку”, яку син привіз з Афганістану щоб пити воду очищену, попив досита і понісся через Дзвінкове.
До свердловського парому прибув вночі. А на Десні темно і тихо, лише сюрчать якісь надводні чи підводні мешканці. Човна нема. Вмивався довго з насолодою, потім усівся на припаромок. Свердловка вже спить. Раптом чую голос свого учня Салуяна.
-          Серього, це ти? Перевези на той бік.
-         От чудо? Василь Єлисейович – це ви? А що ви там робите? Ведете розкопки? Почекайте, піду шукати ключ від парому.
А вдома жінка Віра Якимівна зустріла плачем: “Загониш на той світ...” Я і досі чую той плач передчасно покинувшої мене вже дружини – матері офіцера-афганця, з якою ми тоді слухали з платівки пісні Олександра Розенбаума “Дорога длинною в жизнь”, “Караван, караван, розовіє від крові Афганістан”.
-          Не так я тоді робив? – Може бути.
Але маси таких знахідок памяті землі зробила революцію в дослідження округи, дозволила брати участь в наукових конференціях в Чернігові, Сумах, Києві і за межами України. Спочатку було добре вивчено кам’яний вік округи, де навколо Мізина відкрито до півсотні поселень неоліту, багато пунктів всіх 19 археологічних культур краю.

ВІД ГОСПОДАРСТВА ПРИВЛАСНЮЮЧОГО ДО ВИРОБНИЦТВА


Наш край, і право- і лівобережжя був густо заселений з первісних часів – його археологічна карта буквально рясніє памятниками археології. Майже за 40 літ пошуку виявлено в 7-10 км від музею 18 поселень середньодніпровської, 34 мар’яновської, 42 сосницької, 10 – бондарихо-лебедівських. Але не все ще ясно в науці в питанні, коли в нас виникли перші зачатки землеробства. Вважається, що на Північній Україні неолітичні аборигени вели привласнююче господарство мисливців та рибалок (4). Але мені вдалося вже в ранньонеолітичній (дніпро-донецькій) кераміці з Дубини біля с. Курилівки знайти відтиски зерна пшениці (1, с. 43,4). Такі поселення лежать на ізольованих від “великої землі” “островах”, що були ідеально пристосовані для ведення якогось прихатнього господарства.

ВЕЛИКИЙ ПОЧИН

Але ж початок виробничого господарства доби бронзи в окрузі вивчено добре. Звичайно розвідки біля Мізина на “островах” розпочалися задовго до появи Мізинського музею. Наприклад, в 1925 році тут робив дослідження автор розкопок Мізинської стоянки М. Я. Рудинський. На Полтавщині його звинуватили за захопленні цими “непотрібними для пролетаріату діями”. Так же як він, під репресії попав у нас і В. П. Левенок - мій учитель археології.
Познайомився я з ним в 1964 році на прийомі в професора П. И. Борисковського, на стіл якому я поклав свої знахідки і сказав, що Піотровський мене послав до вас.
-          Знаю, він мені дзвонив. А звідки ви?
-         Я студент із Худграфа, родом з Мізина – село там таке є в Україні. Ви не знаєте.
-         Чернігівської області Понорницького району? – перепитав професор.
-          Точно так! От диво! А звідки ви це знаєте?
-         Ми, дорогий, ваш Мізин знаємо краще ніж ви самі – відповів Борисковський.
Із зашторених кабінетів археологів під стінами аристократичного залу почувся сміх. Далі я замітив, що на мене дивиться одним оком якась предивна, схожа на ассирійського царя, людина. Одне око її було нерухоме із скла.
-         А де ви це знайшли? – спитав цей “цар”.
-         Як де? В Мізині! – відповів я.
-         А точніше?
-         Н-нну-у-на 3,5 км північніше Мізинської стоянки.
-         Це на Стовпищі?
-         Точно так, Дубиною тепер зветься. Та що таке?! Звідки ви всі тут все про нас знаєте? – вигукнув я.

ВІД МИСТЕЦТВА ДО АРХЕОЛОГІЇ


Це був В. П. Левенок – археолог, засновник Трубчевського музею. З тих пір я в його кабінеті почав вивчати основи археології. Там і розповів він як познайомився з нашим краєм. Десь в 1938 році він з мішком і лопатою виконував архорозвідку по Десні, копав десь на острові і був зв’язаний і доставлений в Сільраду. Ніч у льоху чекав чекіста і був допитаний їм так, що лишився ока.
-     Як натерпівся я тоді, Василь Єлисейович, так не дай Бог і ворогу. А за що? Добре, хоч живим залишився. – сказав він і я більше про це з ним ніколи не говорив.
Попрацювавши з ним більше року, я сказав, що вже вивчив усе, залишаю Петербург і їду в Мізин створювати музей.
-         Та ви зійшли з розуму! – сказав Левенок. – Ми його навчаємо, тягнемо в аспірантуру, а він: “Їду в Мізин!” Станете кандидатом наук і тоді їдьте, створюйте музей, нам на радість!
І все таки я переїхав у Мізин і зайнявся музеєм.
Одним з перших обєктів став загублений в нетрях Собицького бору – на межі Сумщини – болотний Воробйов острів, що став “поезією моїх пошуків”, але про це йде мова в іншому місці. Спочатку збирали “твори первісного мистецтва” – орнаментовані уламки кераміки, потім, з допомогою археологів, перейшов до вирішення наукових питань, зокрема появи в нас перших землеробів доби бронзи – племен середньодніпровської культури.
З появою цих прибульців почалися навіть зміни ландшафтів, було вкорінене новий спосіб господарювання, на місці лісових джунглів виникали поля, луки, пасовиська – первісний ландшафт почав замінюватися антропогенним. Було це в кінці ІІІ тисячоліття до н. е.

ЗУСТРІЧІ З І. І. АРТЕМЕНКОМ


Зібравши масу матеріалів по цій темі, я написав листа директору Інституту археології І. І. Артеменко і зустрівся з ним в Києві. Мене вразило, як ця людина, якій відірвало снарядом в плечі руку, впорюється з такою роботою. Потім почав їздити до нього.
Виявилося, що це не так простою Він то вилітав за рубіж, то приймав археологів, які товпилися біля його кабінету. Одного разу я застав його на конференції, де він сказав мені:
-     Пробачте, мені дуже незручно. Ви перед поїздкою подзвоніть мені в канцелярію і вони запланують нашу зустріч, адже наші бесіди затягуються надовго.
І я почав коректувати зустрічі таким чином.
Одного разу Артеменко довго розглядував мої знахідки, статтю, потім спитав:
-     А могильників у вас там немає? Я б приїхав до вас на розкопки.
Я зрадів – працювати з Артеменко було мрією, і я сказав, що на Дубині розкопав унікальне поховання, його матеріали привезу потім, а поки що пошукаю могильник на західній стороні Попової.
-     Ні, ні – на захід від поселень могильників не шукайте – там не буде нічого. Шукайте на східній стороні! – сказав Артеменко.


ПОШУКИ “КРАЇНИ МЕРТВИХ”


Усівшись в автобус “Київ - Новгород-Сіверський”, я згадав про це і розкрив свою карту  пунктів доби бронзи. “Видно Артеменко має на увазі гіпотезу Клейна, яка стверджує, що наші предки-індоарії вважали, що “світ мертвих” лежить на сході від них, а “світ живих” – на заході” (5). Чому так вважали, було загадкою. Одного разу, їдучи лугом вечором з розкопок, я побачив серп молодого Місяця, який пройде стадії народження, росту, повноти, згасання, помре на сході і знову зявиться на заході. Отже – захід – сторона, де йде народження, а схід – смерті. Може тому схід вважали “країною мертвих”?
Тоді де тут шукати могильник? Згадав, що коли вперше під’їжджав до Свердловського острова, північний бугор, що домінував над місцевістю, прийняв за могильник. Це враження закріпилося - бугор оточував широкий заплилий рів, в карєрі теж була схожість з могильником. Але тоді я на острові шукав кахля для першої наукової роботи, а потім мене перевели на роботу в райцентр. А коли через 5 років повернувся в Свердловку, то побачив над могильником ківш від екскаватора.
В той же день я з учнем Салуяном вийшов на карєр. Салуян навів бінокль і закричав:
-     Василь Єлисейович, бачу череп людини, ось подивиться.
-          Дійсно череп, але чому він без кістяка?
Виявилось, що це антроморфний – схожий на відрізану голову людини, прикрашений орнаментом, горщик середньодніпровської культури, що проспав тут понад 4 тис. років. Наступні дослідження підтвердили підозру – тут був великий могильник. По гіпотезі Артеменко, це означало, що західніше острова – біля гирла Свердловської балки повинно бути поселення. Але мої пошуки там нічого не виявили.
Про це я розповів Салуяну і скоро він приніс звідти бажаний уламок кераміки. Але його хтось міг занести і з острова, отже загадка залишалася. Потім тут – біля парому з’явилися велетенські плавучі екскаватори. Вони вийняли з дна Десни на пляжі гори піску для теплиць разом з масою уламків кераміки доби неоліту, середньодніпровської, сосницької, передюхнівської і іншої кераміки. Як вони там опинилися?
-         А тут же раніше було підвищення, яке потім розмила ріка Головесна. – пояснив паромщик.
Гіпотеза Артеменка несподівано підтвердилася. Я їхав додому і тішився - є чим порадувати Артеменка.

НІ – НЕ ПОРАДУЄТЕ АРТЕМЕНКА


Вдома – 16 травня 1990 року застав київських археологів Ю. Є. Олійника і Л. Є. Скибу, яким і розповів, що поїду в Київ і порадую Артеменка. Вони перезирнулися і я почув:
-         Ні, не порадуєте Артеменка – нема вже його між нами, рак головного мозку забрав його.
Було це за столом і довелося випита за упокой великого вченого. Мені ж ці археологи доставили надзвичайно цінний подарунок – товсту монографію знайомого мені петербурзького вченого “Происхождение изобразительного искусства”. На її форзаці я побачив автограф: “Самотверженному попечителю замечательного музея, - В святом палеолитическом урочище Мезина – Василию Елисеевичу Куриленко С глубочайшим и искренним  пожеланием Вам и вашим близким Процветания вашему археологическому детищу А. Д. Столяр...” Я сказав:
-     Дивно, що він памятає  мене – “студента з Худграфа” і так незаслужено високо цінить мою працю.
А прохання Артеменко прийняв тепер як заповіт, не виконати якого не можу. Він шукав “Країну мертвих” і сам передчасно пішов туди. Досліджувати доведеться самому, звичайно, без тої ерудиції, що мав Артеменко. Було дуже жаль, що не встиг ознайомити його з даними своїх розкопок на Дубині, я звернувся до щоденників.

УНІКАЛЬНА ЗНАХІДКА В ЗАПЛАВІ


Там відмічено, що 25 липня 1975 року курилівські доярки сповістили, що на Дубині – колись болотному острові – будівники кошари знайшли якісь черепки. Я виїхав туди, не знаючи, що вийшов на слід надзвичайно рідкісної знахідки. На глибині 1,4 м виявив темну лінзу – залишки трупоспалення людини сосницької культури доби бронзи. Вогонь пощадив сітьові грузики з глини, відтиск підвіски  - може який знак влади, уламки якихось пластин з глини, проткнутих лозою. Зробив найгрубішу помилку – взяв лише частину їх, та й ті загубили десь в музеї. Дуже зрадів розвалу горшка, в орнаменті якого відразу прочитав унікальну ребусну композицію з фризом великих заштрихованих трикутників. Які, гадають, символізували зоране поле (6). Зняв чорну лінзу поховання трупоспалення, яка нагадувала відтиск ступні лівої ноги, що йде на схід, я вважав розкопки закінченими, потім замітив, що нижче поховання – на горизонтальних зрізах площадки з чистого материкового піску давно не зникають чорні крапки від зрізу обвуглених лозин до 1 см  в діаметрі, які зображають сузір’я Лева, Скорпіона і ін. Це було щось неймовірне – сліди астрономії в похованні доби бронзи?
Здивування посилилося після реставрації посудини і вивчення орнаменту – пояса заштрихованих трикутників, нанесених гребінкою під вінцем. Підрахунок ліній в трикутниках дав записи: (2+7=9)+(3+6=9)+(4+5=9) і т. і. Що це – сліди первісної математики? Але тоді наступний трикутник мав би вигляд 1+8=9, а там бачимо 3+ ... А це вже щось інше. Виникло питання - де в природі люди могли бачити ці ритми? Їх постійно демонструє неозброєному оку людини Місяць. Без телескопа він круглим здається три дні, які старовіри і досі вважають самими цінними для всіляких починань. На 4-й день Місяць ущербляється – настає “рушак” – самий поганий день. На “рушаку” навіть Олександр Македонський не розпочинав битви. Не снують на рушаку і хат. Після рушака проходить 6 днів – Місяць стає напівдиском, “фаза рушака” закінчується – її ритм буде 3+6=9. Два дні Місяць не світить, після його народження проходить 7 днів – Місяць стає напівдиском – фаза закінчується і залишається ритм 2+7=9.
Але в цій композиції з посудини нема послідовності зміни фаз – вони “замасковані”, отже візерунок, скоріше був якимось інструментом в ритуалах, ясним для “обранців”. Причому, річ іде не про сучасний календар, а про первісний ПРОТОКАЛЕНДАР, адже вважають, що в добу бронзи астрономічні спостереження велися в різних частинах світу (7). Нагадаємо, що по жанру ця ребусна композиція на посудині стоїть поруч з орнаментами мізинських палеолітичних браслетів, хоча звязків з ним не має. На цей феномен звернув увагу і науковий консультант фільму про музей (“Скарбниця давнини”) О. П. Моця. Мабуть, ми вийшли на поховання “первісного астронома”, що мав “досвідченого учня”, який зобразив з лозин малюнок сузірїв в ямі перед кремацією покійника.
Отже, ми на Дубині знайшли могильник, бік якого з’їла р. Лоска, про що вона і розповіла - на її дні в піску я знайшов багато уламків різної кераміки. Як і слідувало чекати по гіпотезі Артеменко, в 1,2 км західніше Дубини лежить тераса Попова з масою кераміки доби бронзи. Мабуть згаданий “астроном” родом з Попової, пошуки на якій стали самою памятною віхою в історії моїх досліджень краю.
Піщана борова тераса, на краю с. Курилівки ПОПОВА була заселена безперервно біля 7 тисячоліть (8). Тут вдалося виявити сліди 9 археологічних культур. Спочатку я тут, за порадою деяких археологів, збирав лише підйомні матеріали – черепки і кремені, яких тут були незлічені маси. Потім виявив, що сусідні колгоспи перед косовицею возять звідти в болотні прірви маси землі - кар’єр розростався і я почав затяжну “війну з бульдозерами”. Одного разу помітив, що мене переслідують два мотоциклісти. Перехватили вони мене на болоті між Курилівкою і Ігнатівкою на Накоті. І запитали хто я такий.
-          Директор Мізинського музею, - відповідаю.
-         А, так ви той самий Куриленко? Пробачте, ще раз вибачаємося, - сказали вони і зникли. Звичайно, це не мало впливу на роботу.
Я не усвідомлював повного наукового значення знахідок на Попової, і не повірив би, що вони будуть надруковані в наукових виданнях на українській, польській, англійській мовах. А тоді – в жовтні 1973 року - мені сказали, що на Поповій знову вирита траншея. Я виїхав туди і дещо заспокоївся - карєр майже на заливному лугу, де люди не селилися.
-     Там не буде нічого, - але, на подив, в стіні карєру побачив залишки розвалу корчаги сосницької культури з дивними орнаментальним фризом великих, награвірованих і заштрихованих трикутників, що нагадував “пояс стидливості”.
Як вони попали сюди – на край болота, де були лише огороди? Може це сліди жертовних посудин? Згадав розповідь родички Уляни Ковтун, яка на початку ХХ ст. “з усім селом, попом, хоругвами” ходила на поле. Там варили кашу і закопували горщик в жертву Матері Сирій Землі, щоб вона дала гарний урожай. А в добу бронзи їй приносили навіть дівчину з хлопцем, поливали їхнею кровю поле. Схоже, що ця корчага була жертовною.
Але найбільше мене порадував її декор. Схоже, що він відбив схему оборонної лінії, так необхідної для захисту поселення – оазису життя - від хижаків тодішньої тайги. Цю “лінію” утворює на корчазі мотив заплилої  канави, високий вал з пряслом над нею, “розорані” трикутники, “просо по полю”, “ромбічні хмарки” по моїй термінології.
Вдома я подумав, що коли ця корчага була закопаною як ритуальна, то таке чудо може зберігається і на північній ділянці. І назавтра я там виявив нову корчагу з схожим декором. Тут картуш трикутників нагадував колії від коліс з копитами коня посередині і “лошати” збоку, мотивом “дощику”, валом і ін. Великі уламки виявилися один за другим під орним шаром.
-         А чи дійсно це поле? Може це була землянка?
Я заглибився в землю, але там був світлий материковий пісок.
-          Отже – корчага ритуальна, закопана на полі!
Знову пішли уламки під поверхнею. Я захопився пошуками так, що забув про обід, воду, не помічав нічого навкруги. Помітити заставив різкий тріск грому над головою. Я розпрямився і був збентежений від побаченого: навколо – по всьому горизонту хмари були чорними і якимись грізними, а над головою – в зеніті - була якась дірка – світилося небо, сяяло сонце – я був на дні якогось фантастичного колодязя з повітря і чорноти.
Новий протяжний рокіт грому пронісся над околицею і заставив мене схаменутися.
-     Бозя свариться, - пригадались слова мами, але, як на зло, пішли нові уламки корчаги – не залишати ж її тут. Новий, яркий сполох блискавки і удар поблизу заставив мене пружиною вискочити з ями, схопити інструмент, вантаж і бігти в ліс, під гору. Вийшов з лісу на підвищення і почув, що мене окутав океан вогню, впав на землю і втратив свідомість.
-     Але чому мені так приємно? Я попав до Бога? Але ж я не віруючий, а чому він мені робить так приємно?
Опритомнівши, я побачив, що лежу на землі на дощу, поруч з металевою коцубкою-щупом.
-     Це він причина удару – замкнув різнозаряджені полюси між землею і небом? Закинув його і побіг у село. А вода ллється, мов у душі. Звернув у лоджію колишнього магазина і побачив там двох косарів з с. Слободки.
-          Там на бугру було страшне море вогню, - сказали вони.
-         То вдарило по мені. Розкажіть про це Слишу Євгену, з ним я служив в однім авіаполку – в «дальній авіації.
            Дома зібралася куча черепків, які я мив і склеював протягом місяця. Потім реставровану велику корчагу взяв у руки, вона якось тріснула і утворила на підлозі кучу черепків. Далі реставрував з них три блоки і відвіз в музей. Тоді я листувався з Д. Я. Телегіним – Головою товариства охорони памятників археології. Написав про знахідки доби бронзи, статтю передав Телегіну. Він сказав, що вивчає лише кам’яний вік, але з мого дозволу може передати статтю аспірантці Н., що вивчає добу бронзи. Вона кілька років при моїй появі в Києві зникала, а дирекція інституту запевняла, що “завалила” мене листами, хоча я ніколи не бачив її почерку. Пізніше керівники інституту сповістили мене, що взагалі позбавилися цієї аспірантки і просили про неї забути. Я звернувся до нового зав. відділом доби бронзи В. В. Отрошенко з проханням допомоги і з ним надрукували ряд статей на українській, польській і англійській мовах – ввели матеріали в науковий обіг (3). 11 грудня 1998 року я отримав листа від Отрощенко, де він пише, що наша “стаття користується увагою. С. С. Березанська попросила в мене дозволу продемонструвати вашу карту з статті на Тшинецькій конференції в Польщі. Я їй сказав, що для цього ми її й друкували, щоб користувався нею найширший загал фахівців”. Прийшло тоді з Польщі запрошення на конференцію і мені, але довелося відмовитися із-зі трагічних сімейних справ.

ПРОБЛЕМИ МАРЯНІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Захопили нас і проблеми марянівської культури, яка існувала в ІІ тис. до н. е. Є думки, що неолітичних мисливців змінила вона, але в нас це не простежується. Тут в орнаментах цих культур не видно ніяких слідів контакту. Є вони в орнаментах неоліту і середньодніпровців, в курганах яких Артеменко знаходив і посуд марянівців. Це навело його на думку, що окремої марянівської культури не існує. Я в себе з’ясував, що і інша кераміка лежить разом на 23 пунктах, на 11 пунктах – вона лежить окремо: ніяких відтисків мотузка, типових для середньодніпровської кераміки там нема. Своє слово сказала і топографія поселень. Середньодніпровські лежать там, де й неоліт – в заплаві на островах і дюнах. Їх немає на притоках і майже немає на обривах. Марянівська кераміка, прикрашена наколами „колючого дроту”, лежить і на притоках р. Лоска, Студінка, на моїм огороді, на віддаленні від Десни і на пустинних східних гривах. Отже, немає підстав вважати її середньодніпровською, як вважали і деякі археологи в Києві.

У КІНЦІ ДОБИ БРОНЗИ


Але найбільшого розквіту – вершин - культура доби бронзи достигла в сосницькій кераміці. Здавалося, що з цього і розпочнеться пряма історія сіл краю, але цього не сталося. В кінці доби бронзи відбуваються глобальні зміни в усьому. Приходить так звана арідна епоха – засуха. Рослинність повсюди вигоряє і хвилі кочующих орд з степів Поволжжя обрушуються і на територію України, сіючи хаос і спустошення, і добиваючи „залишки бронзової цивілізації”.
А головне – наближається нова велика технічна революція, визвана розкриттям секретів плавки заліза. Вона несе колосальні зміни. Якщо раніше мідну руду чи вироби привозили якось з Балкан і Кавказу, в мізерній кількості і за неймовірну платню, то залізної руди в болотах, заплавах нашої Десни було „скільки захочеш” – бери не лінуйся цілими тонами. І досі вона залягає в гирлі р. Лоски (урочище Черепиця), на Високій гриві біля Свердловки і ін. Все це різко відбивається і на локальній археологічній карті.
Але несподівано: замість 41 поселення сосницької культури ми знайшли лише 10 бондарихінсько-лебедівської (об’єднаної нами) культури кінця доби бронзи. Бронзовий меч і крихке бронзове рало змінюється на незламне – стальне рало. В житті племен доби бронзи йде занепад, крива показників кількості поселень йде вниз. Але це не означало регресу в історії – навпаки – йшла нова епоха прогресу. Керамічна орнаментика на неї зреагувала її зникненням. В мене виникає підозра, що людина зрозуміла, що гарантом високого урожаю є не вишукана орнаментика на жертовних посудинах, а звичайний гній, від худоби і птиці. В усякому разі бачимо, що посуд наступних епох став „безорнаментальним”, а поля потемніли від гумусу.

НОВА НЕВІДОМА КУЛЬТУРА


Як ми говорили, в 1965 р. при заснуванні музею, я зустрів пробіл в історії заселення краю – доба переходу від бронзи до заліза „була темною” – які племена населяли край в перехідний момент було неясно. Коли я ряду археологів показував знахідки невідомої кераміки, називаючи їх бондарихінськими, лебедівськими мені відповідали, що „у вас такої культури там нема”, між тим я виявив в окрузі вже 10 таких поселень, знахідки з них треба було в музеї кудись класти – в вітрини доби бронзи чи заліза. Правда, ці культури відомі були – їх просто не знаходили в нас.
Між тім давно визрівала ситуація для появи на карті регіону нової невідомої нам культури. Ще в 1960-х роках на вимогу Хрущова почалося підняття цілинних земель. Тому глибинну оранку зробили, на жаль, і на ПОПОВІЙ. Я тоді ще збирав „орнаментовані черепки” для свого диплома і появився на зораній Поповій. Виявив там масу „викорчкованих” уламків і блоків посуди, яку прийняв було за юхнівську, потім „передумав” - на юхнівській не буває таких „грубих наколів” масивної гребінки.
Повіз зразки в Чернігівський історичний музей.
-          Та це ж доба бронзи, – сказали там.
-          А яка ж культура?
У відповідь знизали плечами. Я повіз зразки і зарисовки в Київ до Артеменка. Він порадувався знахідкам і сказав, що це варіант пізньої сосницької культури, яка дуже змінилася. Цим було знайдено примірне місце знахідок на хронологічній шкалі, що дуже важливо.
Потім я розпочав розкопки кургану „тих часів” в урочищі Лісництво біля Курилівки. І знову, виявив кераміку, що нагадувала юхнівську, але віддалено. З Москви визвав телеграмою Мельниковську. Але загадки не вирішила і вона. Відвідали ми і місце знахідок виораної на Поповій, сосницькій, по Артеменко, кераміки. Мельниковська назвала її не сосницькою, а якоюсь дивною „може передюхнівською керамікою”, яку вона знаходила і раніше, мабуть в Білорусії. Мене заінтригувала ця „загадка за 7 печатями”. Пізніше почав копати тут по Відкритому листу і здивувався - там, де уламки міг „збирати мішком” було пусто.
Врешті повезло натрапити на землянку. Під її полівкою був шар доби бронзи, а на долівці – разом з загадковою керамікою виявив речі „дорожчі за золото” – вироби з заліза. Виявилася і схожість знахідок з юхнівськими: тут з’явилися перші в краї залізоплавильні печі, перші вироби з заліза – перші кузні. На мене навіть нав’язалася мелодія пісні: „Вони та вони кують. Вони, та вони кують. Вони кують, приговаривають, молотками приколачують”. Отже я „сів на слід” першого в краї заліза, виходить юхнівці втратили пріоритет – перейшли з 1-го місця на 2-ге, не вони „відкрили залізо”. Як же назвемо цю культуру? Курилівською? А, може все таки передюхнівською – цей термін вкаже на її місце на хронологічній шкалі. Врешті, разом з В. В. Отрощенко надрукували фундаментальну статтю в академічному журналі – ввели в науковий обіг існуючу тут бондарихінсько-лебедівську і невідому раніше передюхнівську (курилівську) культуру. (3,с.54-55).
Ця темна ліпна кераміка легко розпізнається по глибоких – грубих відтисках здвоєної часто гребінки, схожих на півмісяць і „місяць” ямках, знаках, схожих на букви ”V”, „Х” і ін. Цікаво, що ці орнаменти мають генетичну схожість з попередньою лебедівською, близькою з сосницькою культурою - точніше, з орнаментами, які несли „сліди місячного землеробського календаря” (3, с.54, рис.11).
Цікаво, що ці „календарні візерунки” наносили на сосницькій спеціальній посуді дуже малими квадратиками, які на лебедівській посуді збільшилися, передавали різні геометричні фігури, включаючи і водоплаваючих, а в передюхнівських орнаментах стали ще більшими. Отже, в окрузі простежується якась лінія розвитку племен сосницької, лебедівської, передюхнівської, юхнівської і дещо почепської культури на протязі всього І тисячоліття до н. е. Вона не була прямолінійною, мала зовнішні впливи. Племена передюхнівської культури, перейшовши тут першими на „залізну цивілізацію” в 8-6 ст. до н. е. почали мирний процес формування сіл з всіма, притаманними їм атрибутами – господарством з кіньми, коровами, гусьми, „санями в клунях” і т ін. В окрузі мною виявлено 23 цих поселень, що лежали біля Десни в заплаві на відкритих, часто не укріплених місцях. Але десь в V ст. до н.е. люди переселилися на високі обриви, створили перші в краї фортеці – юхнівські городища. Правда на схід від с. Свердловки в гирлі р. Головесни, в дворі Мізинської школи, простежені нами і зачатки передюхнівських укріплень. Але усвідомлене їх вивчення лише розпочинається.

ПЛЕМЕНА ЮХНІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


Лежали вони на висоті до 80 м над Десною і добування води для себе і тварин було болючою проблемою. Доводилося копати колодязі фантастичної глибини, щоб обезопасити себе при штурмі городища. Звичайно, вивчити ці водяні ворота укріплення не так просто. Але інколи ми натрапляємо на їх сліди.
Одну таку загадкову споруду обстежував і я. Це диво трапилося в Мізині 28 лютого 1966 р. Тоді рано розтанув сніг і я в класі допомагав учню замалювати в вікні хату, коли черговий сказав що мене чекає в учительській голова Мізинської Сільради Ю. М. Мануйлович. Він, посміхаючись, сказав, що в Мізині „звершилося чудо”. Ганна, що жила на горі по сходу городища йшла з відрами по воду і почула за спиною дивний гул, оглянулась і побачила, що там, де посередині дороги ступила її нога, на місці щілини, куди стікав струмок, утворилася кругла шахта. А черевик, що валявся на дорозі дивився на Ганну з глибини 8 м. Ганна кинула відра і побігала в Сільраду. Ми з Мануйловичем прибули до шахти. Її в крейді мов свердлом зроблено. Стало ясно, що вона не природна. Я тронув лопатою і штукатурка  відпала. Заміри показали 120 см в діаметрі. Учень А. К. Буловацький спустився по вірьовці і пішов в сторону городища. Я закричав:
-          Толя – назад!
Потім шахту засипали, а через 10 років чернігівські спелеологи копалися тут марно. Якщо з дна шахти прорити на схід тунель, то отримаємо вихід з стіни кручі. Навколо городища були селища, скоріше тут був „посадський потайний вихід”.
На площадках, що оточують городище, мною виявлено сліди поселень юхнівських, староруських і XVII ст. Інша шахта 3 м в діаметрі, утворилася зимою в 1966 р. теж в крейді на східній стіні городища, але вона йде не до води, а під городище і служила, скоріше складом зброї пізніших – „післяюхнівських” часів. Сліди колодязя юхнівців тут були на 25 м південніше. Серед всіх навколишніх городищ Мізинське було найбагатшим юхнівським, яке має матеріали і інших культур, в тому числі і доби бронзи.
Юхніські фортеці мали великі рови, вали, стіну з вкопаних, загострених колод, ворота, що запирались на ніч, або при нападі кочівників. Стріли скіфів ми знайшли на Свердловськім городищі та в Коропі. Всі вони трьохлопасні, черешкові і втульчаті, бронзові дуже малі. Десь в ІІІ ст. до н. е. юхнівські племена зникли, залишивши землякам похмурі, загадкові городища по високих обривах, куди і літом і зимою в хуртовину і в гололід по під'їзним дорогам від Десни доставляли і воду, і сіно, і рибу і лід для льохів.
Здавалося в юхнівців були всі умови для розпочинання безперервної історії сіл в Подесенні, але і тут нічого не вийшло. Перервали своє існування і городища і села. Йшли нові часи. Не розпочали безперервну історію сіл і наступні племена почепської – майже “безслідної”, черняхівської, київської культури – І–V ст.

СЛОВЯНИ ПОДЕСЕННЯ

Є думка, що останні займалися навіть процесами державотворення, але десь в V ст. їх захопив процес „великого переселення народів” і наші прапредки відходять „на Дунай”, беруть участь в розгромі Риму.
А в VIVII ст. наш край заселяють (може з залишками слов’ян) „лісові племена” колочинської культури, яких ми почали виявляти на притоках Десни і „далеко від неї”, наприклад в с. Ушивка біля витоку підземної річки. А на VIII ст. в нас палає лише одне волинцевське поселення на півострові Хуторище в Курилівці. Цікаво порівняти – 41 поселення сосницької культури доби бронзи і одне – волинцевське в окрузі. Крива показника поселень опустилася майже до нуля.
Але ж.. Де поділися колочинські племена в VII-VIII ст.? Розкопки колочинського поселення Усове біля с. Радичев наводять на думку, що тут колочинці може змішалися в VIIIIX ст. з сіверянами.

СІВЕРЯНИ. ПЕРША ХВИЛЯ ЗАСЕЛЕННЯ КРАЮ


В ІХ ст. округу накрила перша велика хвиля заселення краю слов’янами - племенами роменської культури – сіверянами. Читається вона на карті дуже чітко. Це 10 урочищ з роменською керамікою біля с. Курилівка, Мізина, Свердловка, Тимонівка і 7 урочищ біля с. Радичев, де утворився їх племінний центр., а в Х ст. на неприступнім плато Хатинське - „південний город сіверян” на плато Хатинське. Це була найсильніша в краї фортеця, яка в коропсько-шосткінськім регіоні поступається лише Новгород-Сіверській. Мені здається, що виникло місто, як погост княгині Ольги. Не можна хоронити версію, що там міг бути і літописний ХОРОБОР, але лише „дотатарський”. Це тема окремих досліджень.
В Х-ХІ ст. місто оточилося посадами, окольними селами, йшло його різке розширення на південь. Але в цей час набрав силу „великий конкурент” – Новий город Сіверський і південний город Радичев занепадає. Цьому сприяли і нашестя половців. В ХІІ ст. від 7-8 заселених урочищ залишились два - городище північне і південне. Вони стали неприступною фортецею на водному шляху в столицю сіверян. В ХІІ ст. відбувся і занепад округи.

А КОЛИ ВИНИК МІЗИН?


Відповісти на це питання туристів не так просто. Першопоселенці Мізина появилися десь 20 тис. років тому, але говорити, що Мізину 20 тис. літ не можна - його земля спустіла тоді, десь на 13 тисячоліть. І заселилася мезолітичними рибалками і мисливцями десь в VII тис. до н. е. Потім їх послідовно змінювали поселення раннього, пізнього неоліту, всі 5 культур доби бронзи, історію яких завершили поселення, відкритої нами недавно передюхнівської (курилівської) культури. Мешканці цих сіл вже знали секрети плавки заліза. Поселення ці  лежали повсюди – на островах, дюнах, іноді в селах біля Курилівки, Мізина, Свердловки, Тимонівки, репрезентуючи передісторію наших сіл. Їх історія розпочалася, десь в VIII-ІХ столітті і теж масою хуторів в околицях згаданих сіл.
В окрузі ми знайшли (без зони Радичева) понад 30 хуторів, які звичайно мали і кожний свій топонім – „назву села”. Але ми річ ведемо, не про топонім Мізин, а про безперервну історію заселення села. Самим першим таким сіверянським поселенням в Мізинській балці було, спалене в ІХ, потім в Х ст. „урочище Шкільний двір”. Його нам вдалося дослідити в траншеї водогону.
Звичайно, то була ще язичеська „роменська Русь”, яка десь в Х ст. змінилася державою Київська Русь. Тоді пройшла друга велика хвиля заселення краю. Уламки гончарної кераміки Х-ХІІІ ст. знаходимо на „островах”, дюнах, на обривах. І виявити цілий ланцюг таких надзаплавних поселень допоміг древній топонім Забрідки (ЗАБРЪ’ДКИ).
Розпочалося з того, що наш музей відвідав редактор райгазети В. М. Нікітін. Він сказав, що в терміні Забрідки ховається старослов’янський корінь „брі”, про що я згадав уже в ліжку.
-          Що означає термін Забрідки? Певно те, що лежить за бродом річки.
-          Якої річки і для кого?
-         Звичайно, річки, що текла від Хуторища в Мізин – нині стариці „Криве”. Саме в хуторян за бродом лежали ці обриви Забрідки.
-          А що там – на них?
-          Звичайно, родючі землі, яких нема на піщанім Хуторищі!
Хуторяни на Забрідки добиралися через брід і яр Кізківщина, де збереглася дуже вузька, глибока, мов прірва дорога, що йде на Веселу гору. Далі вона вела в дуже глибокий „Музейний яр” і в Мізинську балку. Отже „Забрідки – це поля, що йшли по кручі” – зробив я висновок і помилився.

ПОШУКИ НА ЗАБРІДКАХ


Знайти помилку допоміг семикласник О. А. Леоненко, що жив під забрідскою кручею. Він приніс мені уламки посуду і сказав, що там на кручі кидав у стовбур ніж, а попав в уламок древньої посудини. Я сказав:
-          Та яка там посуда, хто там захоче жити на тій скелі?
-          А ось ходімо, я вам покажу її.
Дійсно тоді „на скелі”, я виявив сліди землянки київської культури, а потім великий ланцюг поселень Х – ХІІІ ст. Отже, після спалення “Шкільного двору” на кручах виник цілий ланцюг укріплених пунктів, на яких кераміки ХІVXV ст. нема. Є вона на болотнім острові Березова, куди може від татар втекли забрідці.
Дослідження обривів виявили на їх периметру залишки землянок. Було дивно як мешканці, особливо при нападах ганяли вниз на луки худобу, птицю. Загадку розкрити допомогли легенди, про те, що колись під кручами була не дорога, а „безкрайнє озеро”. Потім виявилося, що яр, що йшов на „плато” з озера був і дорогою і вулицею. З південної сторони до неї примикає невелика „скеля-плато” з казковою по красі „площею – яром”, звідки не хочеться відходити – вона притягує, мов магніт.
Я подумав, що на „скелі” повинен жити якийсь феодал. І не помилився, коли провів тут розкопки. На жаль, не зовсім вдалі. Серед різних цікавих знахідок була і обмазка з випаленої глини. Взяв лише одну. А потім помив дома і побачив на ній „графіті” – букви „К” і ін. Копав там знову, але марно, правда знайшов там чудо – прибій з зазубринами, як в якоря. Вирвати прибій з стояка було не можливо. Ці „графіті” дуже зацікавили в Києві одного дослідника, який розкричався на мене, мов на батька. Я подумав: навіть „світила науки” – Піотровський, Артеменко і ін. зверталися куди людяніше, і не віддав знахідок.

РОЗГАДКА ТОПОНІМА „МІЗИН”


Але повсюди мізинські кручі давали лише „сліди Х- ХІІІ” ст. Мізин післятатарський ховався. Було ясно, що шукати його слід під обривами, але там знаходяться двори. Мене гнали звідти вже не раз. Інші справи на дюнах - Хуторище, Березова, Дзвінкове – вони пустинні, тому і виявили сліди селищ XIVXV ст. Як шукати Мізин післятатарський було неясно. Врешті почав „допитувати” народні легенди і тоді пенсіонер Ларченко І. П. сказав, що по легендам Мізин заснував татарин-феодал МІЗЬ – МЕЗЬ. Я пожартував:
-          В нашого Мізина топонім має таку ж природу як і Київ.
-           Як саме?
-         А ви ж дивиться: „Кий” – Київ, “Мізь” – Мізин. „Мізин” – двір чи хутір Мізя.
-          Виходить так.
-         Так то так, – говорив я. - Але ж ми не знайшли жодного уламка кераміки XIVXV століття.
І тут допоміг випадок. Одного разу, вже після смерті Ларченка, Мізин навістив онук лікаря Буловацького – Олександр. Він живе в Петербурзі, відвідував гурток юних археологів в Ермітажі, де колись „пропадав” я і на цій основі ми подружили. Одного разу Саша прибіг в музей захеканим.
-         Василь Єлисейович! – каже. - Копав в огороді діда погріб і знайшов Київську Русь.
Я взяв знахідки і не хотів вірити своїм очам: я тримав уламки кераміки післятатарських часів.
-         Саша, ти сотворив чудо – вийшов на слід, гадаю, дворища засновника Мізина, що жив в найкращому місці балки – там де і твій дід.
Розкопки підтвердили наявність на Церковній (колись Мізиній) горі сліди селища XIVXV ст. зруйнованого пізніше забудовою церкви. Виявилося, що заборона татар селитися на городищах стосувалася і Мізя - його двір збудували під схилом городища. Вважалося, що він був єдиним на північнім схилі гирла балки. Але в 1997 р. в траншеї  газопроводу “Двір школи” я виявив сліди нового поселення XIVXV ст. в менш красивім урочищі, яке могло належати „свиті Мізя”. Цікаво, що поруч в 1950-х роках техпрацівник школи Оришка, копаючи погріб, виявила братську могилу, де скелети лежали „головами всередину”, мов „квітка соняшника”.

А СКІЛЬКІ ЛІТ СЕЛУ КУРИЛІВЦІ?


Колись до мене в музей завітав з газети „Деснянська правда” кореспондент – потім мій сват – Петро Пулінець. Він тоді і спитав:
-          А скільки літ вашому селу Курилівка?
Я відповів, що це ще треба довго уточняти, що відповідь я надішлю в газету. Надіслав, але в 2003 р., коли Петра вже не стало. Вважаю не завадить вона і тут.
На такі питання, ми говорили, відповідати важко ще й тому, що тут їх два - скільки років топоніму села і скільки літ його історії. До того ж моя Курилівка виявилася і „мандрівницею”. Вона прописувалася на трьох урочищах: на терасі Попова, де народилася, на півострові Хуторище, та й отримала топонім, на острові Дубина, де ховалася в лихоліття. Відстань між ними – 0,5 – 1,1 км.
А взагалі, „піщаній курилівці” на історію повезло: її три згадані урочища заселилися десь 9 тис. років тому – знайдені там мною знаряддя з кременю в Києві признали мезолітичними (8, с.163). На цьому “трикутнику” я знайшов маси уламків посуду доби неоліту, перших землеробів середньодніпровської, мар’янівської, сосницької, бондарихінської, лебедівської, відкритої нами передюхнівської культури, що зникла в VI ст. (3).
Отже заселеними були ці три урочища безперервно десь 6,5 тис. років. А потім спустіли десь на 600 літ. Тому „в стаж” Курилівці вони не зараховуються – це її передісторія.
А в 1976 році мене навістив київський археолог Р. В. Терпиловський – спеціаліст по древніх слов’янах, які були тоді поза моєю увагою. В запасниках музею ми виявили і зібрані мною матеріали черняхівської, київської культури IIV ст. з Хуторища і Попової. Вони і визначили „день народження” Курилівки. Але йшло „велике переселення народів” і в V ст. ці пункти пустіють – наші „курилівці” теж їдуть на Дунай – допомагати „громити Рим”. Хтось тут видно залишився, злився з „лісовими племенами” наступної колочинської культури VIVII , може й VIII ст.
Я „захопився колочинцями”, знайшов 6 їх поселень, які були і на р. Лосці, на Хуторищі. Тут в 1960 році бульдозер вирив якісь підвали і мій батько – тоді сторож Хуторища – приніс мені звідти півмішка черепків. З них я з муками реставрував велику корчагу волинцевської культури VIII ст. Тоді нас накрила перша хвиля заселення сіверян – племен роменської культури.
А 30 травня 1989 р. я, пливучи в повінь човном на Дубину, помітив здалека в стіні піщаного кар’єру на Хуторищі темну полоску і навів туди бінокль... Розкопки виявили тоді тут, на глибині 2 м шар з вугіллям, обгорілим лапником, кераміку сіверян ІХ – Х ст. Виявилося, що тоді Хуторище згоріло і з напільної сторони відрізалося великим піщаним валом городища. На нім в 1950 –х роках і „попрацювали” бульдозери, розрівнявши його.
За валом виявилися сліди поселень ІХ – XVI ст. Отже, городище пережило навалу Батия і спустіло в XVI ст. Легенди, пошуки показали, що людей вигнали в полон татари. Але хтось зумів втекти. На його слід я напав на острові Дубина, що лежить в 1 км північніше в болотах. Там знайшов кераміку XVII ст. Існування тут хутора підтвердили і виписки Сіверського монастиря 1633 р., які згадують тут хутір Рожницького (9). В 1708 р. це поселення шляхтича згоріло, його слуги Ларченки переселилися на Попову, де „будинок поляків” стоїть і досі.
А на Хуторищі, згідно з легендами і розкопками, поселився біглий запорожець, що гнав тут смолу і дьоготь, запускаючи над лісом хмарку диму. Мізинці тоді говорили: „О і Козак знову розкурює люльку – справжній тобі Курило”. Так за ним і закріпилася прізвисько Курило, а за майбутнім хутором топонім Курилівка, а за його мешканцями прізвища Куриленки. Але потім р. Лоска своє  русло перенесла до Попової і Дубини, куди потягнулося і село. Колеса в млині Курила стали, потім і він сам „увійшов в історію”.
А на Хуторищі залишилися 2 двори, куди ми ще в 1933 р. ходили красти груші. Потім там виникла ферма. Але в лісі між Поповою і Хуторищем, ще в 1765 р. „Румянцевська перепись” зафіксувала великий і красивий Двір Лісництва – „Курилівський казенний бір”, де згідно легенді і Перепису, жили і „безземельні бондарі”. А Курилівка, тим часом помандрувала подовж р. Студінки на захід. Обірвала її рух війна, в 1941 р. Тепер село відступає до Попової, де й досі живуть „вихідці з Дубини” – „Поляки” і Куриленки. Отже заснували Курилівку в ІІ ст. на Поповці слов’яни, її вік десь 1800 років.

МИСЛИВСЬКИЙ ТАБІР КНЯЗІВ СІВЕРСЬКИХ


Складнішу загадку нам приніс топонім Свердловка (Псарівка). По легенді „цю назву селу дала псарня Забіл”. Але Забіли тут жили в ХІХ – ХХ ст., а Псарівку замітили і акти Рихлівського монастиря в 1679 р. А наші археологічні пошуки виявили тут і сліди поселення ІХ – ХІІІ ст. Д. Г. Гумилевський писав, що „В городке Псаревке князья северские проживали, когда выезжали на охоту. Здесь жили псари их со своими принадлежностями, оберегаемые укреплением от диких половцев” (9).
Ця його книга в моїй діяльності стала великою віхою, але перевірити джерело інформації Гумілевського не вдається: після його смерті величезний архів Гумілевського був проданий за безцінь торгівцю для обгортування на базарі риби (10). Залишалася надія за археологією. Гумілевський згадує „часи половців”, відомих по „Слово о полку Ігоревім”, а це занадто важливо.
Розпочалися пошуки псарні, яку Гумілевський розміщує „о бок с клатбищем”, на скелі. Цю умовну „скелю” треба ще знайти. В 1967 р. я показав О. М. Мельниковській кам’яну форму для відливки важких „звіриних” стріл, яку я знайшов на другому Свердловському городищі (Сад). Вона надрукувала її з мого дозволу і сповістила в статті, що в Петербурзькім Ермітажі зберігається староруська кераміка з цього городища, знайдена в 1907 р. Гатцюком, що мабуть гостив у Забіл.
Я розпочав багаторічні пошуки такої кераміки на цім городищі , де знайшов лише юхнівську і ліпну роменську. Пощастило виявити там укріплення дитинця, схоже роменського місцевого центра. Його відрізала від городища надзвичайно міцна оборонна лінія, з двома ровами 7 та 3,5 м ширини.
За 80 м західніше був 3-й рів з валом, що захищав підступи до городища сіверян. Його було в 1960 р. зрито при посадці саду. Отже, за староруську кераміку Гатцюк прийняв гончарну роменьську. Врешті було відкрито невідоме раніше, хоча й згадано туманно Гумілевським четверте Свердловське городище. Виявилося, що воно дійсно лежить між могилками і дитсадком на „скелі” – плато, десь 250 3 300 м. На півночі воно відрізане екзотичною дорогою, що йде по глибокому яру „від Десни” і дворища Ф. Вовка – відкривача Мізинської стоянки.
Риття глибокого котловану під дитсадок показало, що тут ще в XVIII ст. було дуже велике озеро, в яке і врізався від „скелі” відріг гори, перетворений на  мале городище – „укріплення від диких половців”. Але це городище було наполовину зрито при прокладці доріг через озеро ще недавно. Мої розвідки на городищі виявили в висипці залишків городища – на його в’їзді, кістки тварин та птахів, юхнівську, неясну гончарну і іншу кераміку.
Визвало подив велике двокімнатне підземелля з залишків тесаних дощок і широких „воріт”. Воно лежить глибоко під городищем, далеко від хат і зовсім не схоже на селянський погріб. Попередньо я його „охрестив” „князівською кладовою”. На жаль, весною скеля в кар’єрі завалилася і поховала знахідку. Признаки залишків великої псарні, валу, похилого „водяного тунелю” і ін. виявлено західніше городища. Вважають, що сіверські князі тут тримали досить багато собак  (11).
Було надзвичайно важливо знайти селище, де жили сім’ї слуг князя, і така можливість з’явилась, при  забудові в Свердловці центрального ансамблю села двоповерховими будинками. Тоді мої шефи з Чернігова доручили мені дослідити всі новобудови. Але я тоді жив у Коропі, де мені на зборах відкрито наказали не тратити часу на археологію, потім дали догану. Тоді я доручив дослідити новобудови своєму наступнику  Мізинського музею і він скоро повідомив що „новобудови обшукав – там нічого нема”. Але коли я „втік” з Коропа в Мізинський музей і навіщаючи „Свердловський ансамбль”, знайшов там в ямах кераміку Київської Русі, було вже пізно – були збудовані і шкільні корпуса, де я мав 5 уроків малювання. На уроці учням розказав про проблеми пошуків слідів Київської Русі біля школи.
На уроці мені сказали, що „староста гуртка Салуян чомусь відсутній”. Несподівано розкрилися двері і на порозі явився сам Салуян.
-          Сергій і де це тебе носить? – сказав я.
-          Василь Єлисейович! Знайшов Київську Русь, – сказав він.
-         Як знайшов Русь? – спитав я і в цей час Сергій вивалив на стіл з кишені разом з землею і черепки.
Учні, мов бджоли, обліпили стіл, на якому я виявив кераміку доби бронзи, київської культури і Київської Русі. Такі матеріали ми знайшли в дворі і при розкопках. Отже було доказано, що тут – на 200 м південніше городища було поселення Київської Русі, захищене оборонною лінією.
Звичайно, уваги заслуговує і “ратна сторона” історії краю. Наприклад, “битва з татарами” в с. Курилівці. Легенди говорять, що “тоді була така люта сеча, що навіть баби колотили татар кочергами”. Існує тут і бугор “Татарське КЛАТБИЩЕ”. В 1,5 км північніше могилок. “Баба Полька” розповідала мені, що вона, копаючи яму для погреба на бугрі, східніше головного болітця, знайшла братську могилу, де “в черепах всі зуби були цілими”. Там я знайшов бойові сокири ХІІІ ст. Звичайно, самі курилівці створити такий пам’ятник, як Татарське клатбище” не в змозі, тим більше, що населення тоді жило на Хуторищі і Дубині – в оточенні болота – організація відсічі татарам – скоріше справа раті міста Радичева, але детальна розмова про це в іншому місці.


“ВОГНЕВЕ ЗІЛЛЯ” КОРОПА І ШОСТКИ


На базі ратних, козацьких справ можна поєднувати “досить відоме” колись місто Короп і Шостку. На них покладав надію і цар Петро І. Про це говорить і його указ: “А порох для стрельбы войсковой… брать оттуда же – из Коропа”. А про шосткинське “вогневе зілля” теж “знають всі”. Правда, на відміну від Шостки, Короп тоді символізував примитивно-саморобний процес виробництва пороху – не мав шосткінської “технічно озброєної індустрії”. Але недооцінювати Короп тут не слід.
Короп тоді, як пише Цапенко, “був досить відомим містом-фортецею”, одним з центрів козачої “військової армати”. Тут виробляли артилерійське озброєння і обороні міста гетьмани надавали особе значення, з самого початку цих справ (12). Так, ще в 1659 році “сотенне місто” Короп було обернено в попіл. Але вже в 1669 році гетьман Многогрішний не тільки відроджує фортецю Короп, але й створює тут оборонну промисловість. Тут було налагоджене виробництво селітри, так необхідної для виготовлення пороху. Колись мене зацікавила довжина оборонних валів козачих фортець. Виявилося, що в Борзні вони мали довжину 130 саженів, а в Коропі – 744. На західних підступах до воріт фортеці було споруджено унікальну – єдину на Лівобережжі “церкву-фортецю” – “двор войсковой енеральной артилерии”, яку після закриття інституту козацтва перебудували на дзвіницю і назвали “Іллінською церквою”, яку було присвячено Богу вогню і блискавки – Іллі Громовержцу.
Отже невипадково Апанович в книзі “Збройні сили України” пише, що до появи шосткінського порохового заводу коропські козаки, примітивним способом виготовляли на рік до 600 пудів пороху. Тому мене (при проживанні в Коропі в 1980-х роках) заінтригував пошук слідів підземних порохових арсеналів. З цією метою було досліджено так звану “церкву-фортецю”, тобто Двір артилерії.
Виявилося, що ця “церква” має три поверхи, 8 залів, з яких 7-й – церковний. В стінах в 2 і навіть в 3,8 м товщини немало ниш для ядер і пороху, круглих і високих вузьких бійниць... Були проведені розкопки трьох підземель. В східнім секторі під цегляною підлогою виявився підземний хід, засипаний піском. В ньому я знайшов уламки посуди і кахоль ХVII-XVIII століття, а нижче – сидячі, стоячі, лежачі скелети воїнів.
Потім з’ясувалося, що між дитинцем і “церквою-фортецею” був такий рів, що через нього (в районі військкомату) ходив паром. Стало ясно, що “церква” була за межами дитинця і міських порохових арсеналів мати не могла, інакше при штурмі Коропа гарнізон дитинця залишився би без пороху. Отже, шукати “арсенали” треба було в центрі міста, в зоні скупчення церков. Звичайно, копати по асфальту, чи під будинком було абсурдом. І я поховав надію. Пізніше, ідучи в музей мимо старого сміхотворного “готелю”, побачив на його місці котлован для забудови 3-поверхового готелю “Космос”. Вечором дослідив котлован і знайшов забуті залишки цегляних підвалів ХІХ ст., розкритий вже тайник колишньої корчми, маси битих, дуже красивих тарілок в стилі “модерн”.
Назавтра все це щезло, зявились уламки посуду XVII-XVIII ст., кахоль, а на дні котловану – дивні, розірвані якоюсь пекельною силою, арки з товстих вузьких коридорів 1,5-3 м ширини. Блоки з цегли XVII-XVIII ст. були не під силу екскаваторам і їх вирішили поховати тут знову. Комплексні дослідження привели до висновку, що перед нами були залишки порохових арсеналів. Щоб завершити це дослідження, довелося піти на “дуель” з начальством.
Звичайно, на “коропський порох” робили ставку до появи Шосткінського порохового заводу. Я захопився “віком Коропа”, який деякі “знатоки” розпочинають в XVII ст. Питання це надзвичайно складне, і не тому, що Короп не раз “обертали в попіл”, а й тому, що існував Короп пізній надзаплавний і “Короп” (населений пункт) ранній. Ситуація між ними така, як між Римом і Мемфісом. Туристи Рим називають “вічним містом”. Але, образно кажучи, єгипетське місто Мемфіс могло б поблажливо “похлопати Рим по плечу”: коли Рим ще засновувався, Мемфісу пішло третє тисячоліття. На околицях Коропа ми знайшли і сліди поселення камяного віку, низку культур доби бронзи, раннього заліза, включаючи колочинську культуру 8 ст., поселення Х-ХVIII ст. На жаль, розрив виник в ІХ ст. – роменської культури там – в заплавах Лівобережжя не знайдено. Є вона на Правобережжі в с. Городище. Тому не без моєї ініціативи відмітив Короп своє 1100-ліття.
Моє багаторічне вивчення питання локалізації м. Хоробора післятатарського укріпляє мене в висновку, що Короп ранній заплавний (що існував на острові Коваленчиха) до XVII ст. іменувався Хоробором. А переселення з Коваленчихи “на кручі” розпочалося ще в XV ст. з дворянської садиби нащадків Кирила Головачевського – першого академіка Петербурзької Академії мистецтв.
Цінні данні дає і архів сімейних записок сіверських вельмож XV-XVI ст. Глинських – родичів Івана Грозного - матірю якого була Олена Глинська. З них відомо, що великий князь Вітовт, в 1399 р. після страшного розгрому татарами на р. Ворскла, звернувся до воєводи І. Глинського з проханням: “Только выведут меня твои вожи к моей Украине, к которым городам и волостям, я темы городы и волостями тебя и пожалую”. “И привели княж Иванови вожи Витовта к его городу Хороблю, да к волостям – к Макотину (схоже с. Накотін) да к Верху (Вербі) да к Сохачову, да к Оболоню”. Ці землі навколо Коропа і стали вотчиною Глинських. Мабуть їм належало і загадкове, надзвичайно укріплене особливе городище, виявлене нами біля острова Коваленчихи в болотному урочищі Зубейківщина, де в XVIII ст. жив відомий розбійник Горкуша.
Але цю гіпотезу про Хоробор руйнував факт – відсутність шару гумусу на бугрі Коваленчиха і наявність кераміки X-XV ст. лише по низинах. Кераміка неоліту і бронзи на бугрі тут лежить в суглинку. Виявилося, що весь гумус тут (крім окремих ям-підвалів?) козаки перегнали на селітру. В кінці XVI – на поч. XVII ст. Коваленчиха для козачого сотенного міста стала тісною, воно поступово перейшло на лівий берег (маслозавод) і, як пише Лазаревський, перейменувалося на Короп.
Це трапилося після сумних подій в сімї Глинських. Князь Михайло Глинський навіював побоювання московської знаті, яка “рвалася” до трону і тому в 1534 році він опинився в тюрмі. А в 1536 р. “того же месяца апреля Шуйские и иные бояре поймаша… князя Овчину и посадиша за сторож, идеже сидел и князь Михайло Глинский, и умориша его гладом”.
А в коропських козаків тоді “розпалювалося порохове діло” і вони залишки вотчини Глинських використали по-своєму. Після появи більш надійного “порохового джерела” в Шостці коропські порохові арсенали “втратили вагу” і зникли (13).

ПІВНІЧНА ВІЙНА. ПЕРЕПРАВИ В МІЗИНІ І СВЕРДЛОВЦІ


Вагомі сліди в регіоні залишила і Північна війна. В жовтні 1708 р. її театр, з участю глав держав – Мазепи, Карла ХІІ та Петра І змістився на Десну. 29 жовтня біля села Горки до шведів приєднався з козаками і Мазепа. Два дні вони були в с. Дігтярівці, дивилися, за легендою, в підзорну трубу. Гадають, що цим “дивним зволіканням” скористувався Петро І. Але наші багаторічні дослідження на місцях показали, що “дивного зволікання” і “блискучого використання” затримки Петром не було. Скоріше був удалий тактичний прийом Карла і Мазепи для обману Петра.
Відомо, що переправа шведів була в Мізині і Свердловці (14). Наші пошуки виявили, що в Мізині переправи в заплаві не було. Парадокс в тому, що 31 жовтня околиці Мізина справді стривожив гуркіт гарматної стрілянини, запах пороху, вогонь и дим над хуторами. А мізинський паром засіяла свинцева картеч, що летіла з острова, а тепер лежить в нас в музею. Гармати, поставлені Карлом ХІІ на Сірівській горі в три яруси побили багато росіян. Але ці події не такі прості.
Їх вивчення я почав у 1967 році з розкопок Північного бугра на Дубині в 1 км від Мізина. Навів бінокль на збудовану Мазепою Дігтярівську церкву, яку видно і неозброєним оком. З неї на Дубину – “острів” на лугу – дивилися і Мазепа з Карлом. А чи не тоді – в 1708 р. згорів цей хутір? Якщо так, то тут мають бути і сліди пожежі.
Справді, скоро пішов шар вугілля, залізо, що вкіпило в розплавлене вогнем скло, уламки погнутих вогнем круглих віконних дисків, інші залишки речей з багатого дому, посуд XVII-XVIII ст. Ясно, що жив тут багатий. Згадалося, що Гумилевський у виписках Сіверського монастиря знайшов запис ще 1633 р. “Да по речку Студенку, вверх от устья р. Лоски... бортники и рыбные ловли…, выше села Мізина от селища Рожницкого вниз по р. Десне”. Стало ясно, що це і є селище того шляхтича Рожницького. Це дворище поляка, будинок нащадків слуг якого – “поляків” стоїть поблизу і досі. А ось і його господар, пенсіонер Михайло Ларченко – по місцевому “Полькин Михаль”, йде сюди.
-         А, Скрипкине дворище копаєте? – мовить він на підході. – Кажуть 300 років йому.
-         Ось тобі й на, Михайло Андрійович! А чи знаєте ви, як мене порадували цими словами? Такі висновки роблю і я, але вголос сказати боюсь. А ви – сходу і прямо в ціль. Але я гадав, що це селище Рожницького, а ви кажете Скрипкине дворище?
-         Рожницького!? – перепитав Ларченко. – Так ви і прізвище знаєте? Гумілевський пише? А що ви думаєте – мабуть це і так. Ви ж дивиться – я по паспорту Ларченко, а по-курилівські “Поляк”.  А уявимо собі, що Рожницький від нудьги тут грав на скрипку. А курилівці візьми та й прозви його Скрипкою. Ось так цей бугор і назвали. Так само, як ви колись скажете “Ларченкове дворище”, а курилівці – “Полякове дворище”.
-         Маєте рацію, - відповідаю. – Зверніть увагу, це уламки кераміки кінця XVII – поч. XVIII ст. Нижче згарища – шар доби бронзи, а вище – пустота. Отже, гадаю, дворище  згоріло в 1708 році.
В 1978 р. мені сказали, що в с. Крисках знайдено горн, завантажений в три яруси білими горшками. Я виїхав туди на розкопки і здивувався: на посуді були ті ж орнаменти, що й на Дубині. Я відчув навіть почерк того майстра. Хоча колір посудини був різний.
-          Дивно! – сказав я. – Схоже, що горн згас в 1708 р.
-         А! Шведські горшки копаєте? – почулося за спиною. Я обернувся і побачив пенсіонера, батька Героя Соцпраці Безкаравайного.
-          А звідки ви знаєте, що ці горшки шведські!? – спитав я.
-          Та це ж тут всі знають. – відповів він.
Так я захопився Північною війною знову. Проти Дігтярівки на Лівому березі знайшли солідні земляні споруди – редути Петра І. Вони перекрили тут шлях шведам. Але вони місцем форсування вибрали не редути, а Мізин і Свердловку. Про це свідчать і історики, але вони не згадують, що з Дігтярівки в Мізин прямого шляху не було: між хуторами Ігнатовка і Курилівка були непрохідні болота. Сюди ми ще в 1941 році бігали дивитися, як загрузла німецька техніка. Мізин з Дегтярівки видно неозброєним оком, а щоб попасти в Мізин треба було робити “великий обїзд” через с. Карасівку, Сухомлинівку, Лоску, Студинку. Цей відрив від Десни був небажаний, шведам треба було раніше за росіян потрапити в Батурин. Було два шляхи – короткий і довгий. Для короткого треба було зробити в болоті накот довжиною 1 км. Тут він існує і досі. Виникає питання: хто і коли його створив? Гумилевський писав, що в 1732 р. в Мізинській церкві свій прихід мали курилівці і ігнатівці. Отже вони тоді в Мізин ходили через накот, хоча трохи далі працювала і Дегтярівська церква. Може ігнатівці тоді просили збудувати Мізинську церкву на Кізківщині – ближче до них?
Що накот діяв вже тоді говорить і література і легенди. У XVII-XVIII ст. цими землями володів Сіверський монастир (9, с. 97). Було це і за Румянцевським описом, у 1767 р. Потім, за легендою, накот згнив і монастир велів курилівцям його поновити. Вони носили на плечах колоди, на які ще й сідав монах-наглядач. Тоді курилівці скинули його в багнюку і привалили колодою. Накот вийшов з ладу, бо його відновлювати в хуторян не було сил. Монастир відмовився від “курилівських бандитів” і реставрував забуту давню переправу “и починок, что были на р. Ласке” (9, с. 97). По легенді, побудували там і каплицю, а пізніше, Лощенську церкву. Але вже подалі від курилівців між с. Лоска і Студинка, де йшла знаменита Мізинська дорога (9, с. 97).
А “бандитська Курилівка” знову відрізалась непрохідними болотами, де, ще за памяті дідів, дороги не було ні зимою, ні літом. Потім, говорять, в 1907 р. відбулася страшенна злива. На Мізинській стоянці тоді “розмило кістки мамонта”, а в Курилівці піщані гори Голодове, Памірки і ін. І болотні великі озера були занесені піском. Я в це не дуже вірив, а потім в серпні 1990 р. за завданням з Києва дослідив траншеї Болгарського газопроводу, що, мені на радість, перерізав Курилівське болото. І виявив під 2-3 м алювіальної супісі торф. Тоді Накот було відновлено по реліктових заростях, а Лощенська переправа відійшла в історію. Отже, Накот зроблено десь на початку XVIII ст. Хто і навіщо його тоді міг створити?
У Курилівці навіть в 1767 р. було 49 душ “монастирських посполітів”, з них чоловіків – 9. Отже, курилівці не могли не тільки збудувати Накот, а навіть його поновити. Виникло питання: хто мав потребу і досить сил для його спорудження? Зробити це могли шведи по планах Мазепи. Недарма існують легенди, що “острови шведи насипали шапками”. Отже, загадкове дводенне сидіння Мазепи і Карла в церкві було невипадковим – цього потребувала підготовка раптового прориву в Мізин і далі – в Батурин, долю якого гетьман міг передбачити.
Шведи йшли сюди високим правим берегом, де розкинулися села, росіяни – лівим, низьким, заболоченим і пустинним берегом з наміром зірвати переправу шведів. Біля Мізина ширина заболоченої заплави була до 6 км, а нижче Свердлівки – на терасі Дзвінкове, вона звужувалася до 1, 5 км. Від Петровських редутів до Дзвінкового дорога болотна та й та важко прохідна. Вивчаючи її я в 1998 р. там ледве не загруз з велосипедом. Отже, для форсування заплави місця, кращого за Дзвінкове важко вигадати. Гадаю, Мазепа це знав. На то він і гетьман. Невипадково пізніше Забіла шосейну дорогу в сторону Шостки протягнув не біля Мізина, а на Дзвінкове. По цій, вже розібраній дорозі, в Шостку їздять і досі. Все це змусило шведів заховатися нижче Свердловки в яру Шведівщина проти Дзвінкового. Про це доносили і Петру: “А оне еще до сего часу стоят смирно, тихо и показуются мало” (14, с. 67).
Отже, твердження істориків, що шведи в Мізині “під артилерійським прикриттям навели мости”, ще не свідчать про їх наміри форсувати там і заплаву.
На Десні, в уроч. Рвачка, ми знайшли залишки невідомого мізинцям моста. Мабуть, це шведський міст-обманка. Адже було ясно, якщо шведи тут затіють переправу, то міст буде “розстріляний” з Мізинського острова, де були росіяни (до речі, залишили там три, знайдені мізинцями, клади часів Петра І). При переході моста тут шведи б потрапили в “мішок” – оточення боліт, стариць і росіян.
Але в “мішок” заманили корпус російського генерала Гордона. І “на тех шанцах было побыто и поранено с 500 росиян” (14, с. 67). А шведи, переправившись біля парому в Мізині, пішли не до росіян на болотний острів Березову, а під Десною на південь до переправи Шведівщина-Звонкове.
Там, біля Свердловки (Псарівки) виявилося і найбільше “шведських слідів”. Це підземні споруди (30х8 м, 27х6 м) в уроч. Рови, редути в Затоні, гарматні ядра під Пузирьовим городищем, під кручею Забілівщина, що зберігаються в музеї, топонім “шведівщина”, легенди про нього і ін.
Стріляли, схоже, і по Дзвінковому. Там ми дослідили залишки зритого в 1970-х роках схоже козацького могильника з уламками кераміки XVII-XVIII ст. Розмір курганів 17х3 м. Уцілілий курган 7х1 м нагадує кенотаф – умовне поховання загиблого в іншому місці. Замість скелета там були речі козака, кресало і ін. Отже, переправа через Десну в Мізині нагадує “військовий спектакль”, вдало виконаний Карлом і Мазепою, з метою відвернення уваги росіян від переправи на Дзвінковому. Головне завдання – форсувати заплаву – було виконане. Хоча це і не врятувало Батурин. Форсування на Дзвінковому визвало шалену лють Петра І.
Наш умовний “похід по слідах Сіверської війни” збагатив наше краєзнавство і новими фактами. Наприклад, про існування в Мізинський церкві своєрідного літопису, який, на превеликий жаль “зник в часи лихоліття” або потрапив в архів Філарета Гумилевського, який пішов для обгортки риби якогось “базарного продавця”. Гумилевський дає знати, що літопис цей вів в Мізині в перших десятиліттях XVIII ст. священик Семен Григор’єв, який цим робив величезну послугу місцевому краєзнавству, що ми загубили в пам’яті ці видні фігури місцевої історії, Але “голос” їх доходить до нас здалека: “В том приходе в Мезине, и деревнях Куриловце, Игнатовце...435 человек обретается” Відомі нам і інші цікаві факти про «Петра Поддубнаго, жена Парасковья за дворовым делом, Ониски Довгуленка жена Ирина: не въ чем до церкви ходить – съ них взысканъ штраф” (9, с.98).
Порадував нас і історик Костомаров. В Книзі “Мазепа” він писав, що “31 жовтня шведский король подвинулся к селу Ігнатовка и наметил место, удобноє для переправи... близ села Мезина” (15).

ВІД БРЯНСЬКА ДО КИЄВА. ПОШУКИ ХУДОЖНІХ КАХОЛЬ


Перші знахідки дивних загадкових плиток з рельєфним орнаментами, виявлені на болотному Воробйовому острові під Собицьким бором, послужили доброю школою, яка розпочалася при зборі і вивченні матеріалів для диплому “Орнаменти прадавнього Мізина”. Цю тему, як виняток, затвердили мені в деканаті Художньо-графічного факультету Інституту ім. Герцена, в Петербурзі. Але збір цей був можливим лише археологічними методами, хоча я не знав, що поблизу Мізина в с. Свердловка лежить цілий склад чудових кахлів з кріпосного театру Забіл.
Він в мій музей потрапить через 20 років, а тоді я з лопатою шарив по козацьких, селянських, панських дворищах, на огородах, схилах балок, на островах і ін. Потім один з відвідувачів музею навів мене на масу уламків різних кахоль, що виявились на новобудові Коропського сирзаводу. Але мене звідти моє ж начальство прогнало, відправив на “термінові курси” археології. Поки я там проходив їх, бульдозери в Коропі знищили унікальне скупчення кахель на дворищі цеха по їх виготовленню. На цей памятник, схоже, напала ще в 1920-х роках дослідниця кахель Євгенія Спаська. Але ж вона не змогла виявити цілу оригінальну школу коропсього кахлярства, що пощастило зробити мені. Вона різко відрізняється від знаменитої вже Ічнянської школи кахлярів.
Я розповідав про ці кахлі туристам, поки один з них не сказав:
-         А чому б вам не написати на цю тему наукову працю? В вас є така можливість.
-         А й дійсно так, – подумав я в ліжку і почав читати й аналізувати декор кахлів різних регіонів, порівнюючи їх з коропськими. Виявилося, що ічнянські і інші кахлі чисто народне ремесло, коропські дивують артистизмом малюнка, професіональністю композицій, які походять часто з дворянських садиб.
Короп – тоді сусід гетьманської столиці Батурина, був відомим і культурним осередком, мав цех живописців, що відбилися і в історії мистецтва України. Отже, ймовірно, що він приймав участь і в виготовленні не тільки високохудожніх композицій орнаменту, але й форм для відтиску рельєфних плиток для кахлів.
Мені пощастило зібрати і дослідити велику серію коропських кахель з філософсько-сакральними мотивами, які постійно “віддзеркалюються” з камінів. В цих орнаментах часто фігурує мотив трилисника – “крина”, пальметок – реліктів всесвітньо відомого мотиву “дерева життя”. Він фігурує вже в рельєфах стародавньої Ассирії, Вавилона, завезений до нас пізніше і тут поступово перетворився на подобу місцевого листка дуба.
На ряді пальметок зображалася загадкова накладка з трьома заклепками посеред. Виявилося, що подібні “залізні кружева” в XVII ст. виготовляли і ковалі, якими славився і Короп.
Пошуки витоків таких мотивів, відомих в Ассирії з ІХ ст. до н. е., В VI ст. до н. е. на воротах вавілонської богині Іштар, привели і до розписів Софійського собору в Києві, до блискучих поліморфних ансамблів кремлівських палаців в Москві. “Мізинські” 9-зубі пальметки майже копіювали їх, але були “теракотовими” – без поливи і в інших композиціях. Виготовлялися такі каміни часто білоруси і українці для Москви та інших міст.
Сама рання і несхожа на інші кахлі з Маслозаводу має зображення лева. Такі кахлі в XV-XVI ст. виготовлялися в Києві (16). Ми викопали її в парку біля будинку Кибальчича. Можливо тут було дворище предків академіка Головачевського, які могли кахлі вивезти з Києва. На це вказує і те, що всі 5 її мотивів рослинного і образотворчого характеру сакральні (священні), традиційні, що прийшли з Стародавнього Сходу.
В її центрі 8-променева зірка – мабуть символ долі. Над нею – заовалене Сонце, з якого виростає трилисник або крин – символ всякого зростання, по кутах – дерева життя. Два божества – леви, лижуть Сонце, оберігаючи його. Зірка між левами відмічає вісім напівосей світу, які будуть дуже популярні на кахлях XVII-XVIII ст.
Образ лева – символу Сонця, вогню, могутності божества частий персонаж стародавнього мистецтва. Його бачимо як стража гробниць фараонів, воріт в древніх царствах – Хетським, Ассірійськім, Вавілонськім, Єгипетськім і ін. Це добрий оберег, не хижак, а хранитель чогось вічного, доброго. В коропських кахлях цей мотив зник першим.
В “філософській” серії кахель часто бачимо мотив сонця, дерева життя, що виявилося і в сірій, неполивній кахлі XVII ст. з Свердловського острова, що забрала в мене три місяці праці. На ній бачимо рослинно-геометричний орнамент з віртуозним малюнком, по кутах – 4 дерева життя, в центрі – хрестовидна фігура теж з 4 деревами життя, схожа на план церкви Вознесіння в Коропі. В центрі кахлі заовалене сонце з картушем, що нагадує декор срібних застібок, знайдених в кургані Х ст. Гульбище в Чернігові (17). Отже, деякі мотиви ведуть нас в Х ст. Композицію пронизує ритм 8-ки. Мотив дерева життя тут являється варіантом Світового Дерева життя, яке на цій кахлі нагадує паросток тютюну, який тоді вперше в Російській імперії почали садити в м. Мена біля Коропа (18).
Ритми 4-ки і 8-ки з крайньою прямолінійністю пронизують кахлю з двора мізинської школи. Ритми 8-ки тут втілені і в центральну зірку з 8-ми напівосями, яким вторять і 8 ліній в її картуші, 8 кінців підков, 8 шевронів на “дереві життя” – ялинці і т. ін. Але це бачимо в окремій серії кахель. Пізніше на них появилися “світські” мотиви – букети квітів, геометричні орнаменти, рослини, де мотивів 8-ки нема. Недолік камінів з кахель виявився в їх неміцності – вони тріскалися, димили,  давали чад і т. ін. Тому люди поступово відказалися від краси – почали робити каміни з цегли. А орнаменти з кахель увійшли в історію, стали надбанням археологів, музеїв.

РОДОВІ ГНІЗДА ДВОРЯН ПРАВО- І ЛІВОБЕРЕЖЖЯ


На межі Чернігівщини і Сумщини біля с. Радичев, лежить найбільше в краї озеро Хатинь. На його “Сумській” північній околиці лежить живописна колись тераса Дзвінкове, що було заселене, схоже з камяного віку до XVIII ст. Через нього йде з Свердловки, через Тимонівку і досі дорога в Шостку, Терещенську. Десь на 2-3 км північніше Дзвінкового, в на подив чарівнім лісовим урочищі на березі серповидної затоки лежить дворище знатного свердловця і предводителя дворян Платона Забіли. Тимонівці звуть урочище Забіловщиною, свердловці – Забілиним лугом.
Тут були будинки одноповерхові, невеликі- дачні. Краса цього урочища притягує мов магніт – сюди хочеться переселитися жити, але місця ці вже глухі, безлюдні. Для мене ці місця ще цікаві і тим, що тут часто бувала і моя прабабуся Гуринка, за вродливість якої Забіла взяв її до себе служницею. А потім на Гуринку загледівся і мій прадід – вдівець Пантелій. На прохання жінки Забіли  Ганни завіз він Забілам дрова, а назад повіз Гуринку, разом з її сином Євміном від Забіли.
Говорять, жорстокою була прабабуся, згадують її “лихом”, а я – навпаки – коли в 1931 році загорівся біля моєї хати будинок, Гуринка схопила мене і понесла, сказавши:
-          А ви хоч і погоріть.
Звичайно, цього я не памятаю, бо прожив тоді ще тільки три місяці.
Династія Забіли, як визначає енциклопедія, залишила яскравий слід в історії України. Пушкін в “Полтаві” пише: “И он с Забелой с Гамалеем и с ним, и с этим Кочубеем у бранном пламени скакал”. Поетеса Наталія Забіла, за переказами, останній раз відвідала Мізин в 1950-х роках. Забіли дружили і з Т. Г. Шевченко. В протоколі його допиту жандармами стоять слова “Между бумагами вашими находится стихотворение Чужбинского и Забелы. Первого – возмутительное, а второго – пасквильное…
Перед талантом Шевченко схилявся і свердловський Забіла – меценат, син генеральші Фатерленд з Смоленщини, предводитель дворян. Забіла мав двір біля с. Покошичі, с. Радичев, Тимоновки, Свердловки. Тут один з будинків продав відкривачу Мізинської стоянки Ф. Вовку, залишки дворища якого ми обслідували недавно, в уроч. Вовча гора. З його вікон відкривався чарівний краєвид на Сумщину, куди вела і кам’яна “Забіліна” дорога, якою користувалися і його родичі заводчики Савицькі. Але в Свердловці на обриві Забілівщина я виявив лише уламки цегли, тарілок, бузок на бугрі біля могили Ганни Забіли: залишки чудового парку з високих пірамідальних тополь, що йдуть над урвищем велетенської кручі. Тут, в будинку Забіли була школа, потім піонерський табір, гульбище для свердловців, які згадують надзвичайно красивий будинок кріпосного театру Забіл.
Я зробив переписку з родичами Кибальчичів і Іваницьких, які згадували кріпосний театр, його талановитого режисера Максима Іваницького, якого з Мізина кучер возив в колясці Забіли по 2-3 рази на тиждень в цей театр. Йому – поету, актору, другу І. Котляревського, Забіла пропонував “за баснословну суму” постійну роботу режисера, але Іваницький відмовився. Сюди на літо з Києва, Москви, Петербурга, з’їжджалась елітна публіка діячів культури, які були в захоплені від дивної гри кріпосних акторів, незвичайного голосу Іваницького, який виділявся ще під час його навчання в Чернігівській духовній семінарії.
Але Іваницький володів і “важким характером”, до якого притерпівся і Забіла, що не раз виручав його від висилки в монастир і навіть тюрми, коли при розгромі Кирило-Мефодіївського братства був заарештований і Шевченко і Іваницький, в якого виявлено “крамольні бумаги”. Свердловці говорять, що тут був заарештований і Куліш, який читав тут забороненого “Кобзаря” Шевченко, і, схоже, подарував “Кобзаря” і Іваницькому, який читав Тараса селянам на пасіці.
Схоже, що дочка фабриканта Савицького Ганна, виходячи заміж за Забілу, взяла від батька в придане для театру Забіли з фабрики і художника. Видно ним був написаний і подарований Іваницькому дуже гарний портрет Шевченко, який після смерті Іваницького заховали від пристава, що заявив в адрес Іваницького, що “ім’я його повинно бути забуте нащадками”.

КАЗКОВИЙ ПТАХ СІРІН


Думки Забіли були протилежними. Але в 1861 році всі кріпосні актори стали вільними, а через 10 років не стало і Іваницького. Спустілий театр ще пережив лихоліття, що мов гроза пройшли по перших десятиліттях ХХ ст. Потім театр зник. Чудовий ансамбль кахель, що прикрашав його інтер’єр, було розібрано і заховано надійно в парку Забіли тоді, коли його господар вже був муміфікований в склепі біля церкви, де тепер школа.
Всілякі відомості про театр, кахлі, щезли, мов хмарка диму. Навіть моя мати, говорячи про мою прабабусю – служницю Забіли, не натякала на цю тайну - память про них, “мов поле буряном заросла”. А в 1966 році я, збираючи орнаменти для диплома, прийшов на 2-ге Свердловське городище – на край парка Забіли. І виявив там в ріллі в саду уламки дивної білої кахлі з птахом Сірін. Цей персонаж з головою жінки сидів в кахлі на гільці в тривухом капелюсі, який носив цар Петро І в бою. Зовсім свіжі розломи побитої кахлі говорили, що вона не виорана, а занесена з якогось складу, що був десь тут. Шукав я його безуспішно до вечора, день назавтра, а через 20 років – в 1986 році на уроці в с. Свердловка, малюючи “птаху Сіріна” я розказав про те, що 20 років шукав склад, звідки походить цей кахель. Тоді 6-класник Андрій сказав, що знає цей склад.
-          Ну і фантазер же ти Андрій!
Тоді вибухнув гамом весь клас – виявилося, що вони там всі збирали яблука і бачили цей склад. Я зніяковів. Довелося в той день йти туди “гуртом”. Ми підійшли до лозяної, “допотопної” клуні, Андрій, мов мавпа поліз по плетню до дірки в стрісі і юркнув вниз в клуню. В мене почало тіпати серце:
-         Кіно якесь. – А коли розкрились ворота, заперті з середини, я побачив в кутку цілий склад чудових кахель, що вмерзлі в лід, бо на них капала вода. Я скрикнув:
-         Чорт візьми! Скільки разів я ходив тут, мимо цієї клуні і побоявся заглянути в дірку, щоб мене сторож не оголосив злодієм! Я 20 років чекав цієї миті!
Маса кахель з казковим для мене орнаментом була перевезена шкільним автобусом в Мізинський музей. Я відібрав з півсотні, інші звалили в яр. На днищах кахель ми виявили штампи заводів: кахляний завод графа Гурева, завод в Минську, Києві, “Дамп офтен фабрікен Берлін” і ін. Відчувся подих не тільки мистецтва, але й історії.
Я був в захопленні від небачених ще мною багатокольорових – поліморфних орнаментів, але Андрій сказав, що тут були ще кращі.
-          Кращі!? А де ж вони ділися?
-         Та, тут в нас один взяв додому і зробив з них собачу будку, - відповів Андрій.
Я про це розповів пенсіонерам і вони сказали, що й досі поважають Забілу і посвятили мене в подію, що відбулась колись. Одного разу Забіла, приїхав з Петербургу і застав в своїм саду злодія. Прямо на нього йшов сусід з превеликою вязанкою вкраденого сіна. Сусід спочатку округлив очі, покліпав віками, потім жбурнув в’язанку, блискавично, мов кіт, перемахнув прясло і розтанув в бур’янах. Нагадувала про це тільки його вязанка. Забіла позвав конюха і сказав:
-         Іване, загрузи віз сіна з цією в’язанкою, відвези і вручи Федору, та скажи, нехай він більше не ходить сюди.
Федора, з труднощами вдалося відшукати в бурянах і вручити дар. Цікаво, що свердловці з нього сміються і досі, як з живого.
Будинок Забіли біля Покошич в 1920 чи 1930-х роках спалили браконьєри. Батьку моєму тоді Забіла говорив, що страшно мучить його, що горять книги, старовинні карти історії краю. А Забілу тоді, замість паліїв заарештували, потім відпустили. А на згадку Забілам, на перехресті доріг на полі, стояла алея тополь, але й її понівечила буря.

ХОРОМИ ГЕНЕРАЛА МЕДИЦИНИ ШУЛЬГИ


Гордістю мізинців до 1984 року була чудова, покрита різьбленням 2-поверхова будівля з дерева Хоромки. Вона стояла в 0,5 км від Мізина, в 1,5 км від двору Забіли, була зєднана алеєю, окреме дерево з якої в 1996 році знищила блискавка. Цьому чуду сільської архітектури я завдячую добрими спогадами: адже в своїй Курилівці я, крім хат під соломою і хлівів нічого не бачив. Мізинці теж згадують Шульгу (Шульгіна) добрим словом: ходив часом в генеральському мундира по ярам, збирав трави і лікував всіх безкоштовно. Зате вони посвятам, тайком від генерала приносили на його кухню хто ковбасу, хто рибу.
- Це так положено, - казали вони кухарці. І Мізин зразу обіднів, коли Хоромок не стало. Мов людина, що втратила палець.
В 1970-х роках шкільний сторож Трофименко сказав мені, що Шульгіни були в великім родстві з Забілами і Савицькими. Дочка Савицьких Ганна була жінкою Забіли, а Соня – жінкою Шульги, дочки якого – Ніна і Наташа, працювали в Одесі в знаменитій кліниці Філатова, а в війну – розвідницями в тилу у німців. Ясно, що Шульгіни їздили в гості до Забіл і до Савицьких в с. Ушивку, де в 200 метрах північніше від фаянсової та склодувної фабрики Савицьких лежить унікальний пам’ятник природи – витоки підземної р. Лоска-2. По розповідях мого батька, нива якого була в тих місцях, страшенний фонтан води ще на початку ХХ ст. сягав 2 м в висоту, мов гриб неймовірної товщини.
Цікаво, що в окрузі платформа крейди накрита суглинком десь 12 м товщини, в зоні “фонтану” по р. Лоска крейда майже оголена. Не вода “фонтана” тут перешкодила утворенню леса? В усякому разі люди поселилися “біля джерела” вже в добу бронзи, потім в часи колочинської культури VI-VIII ст., Київської Русі, відірвавшись від Десни аж на 15 км. Воду брали, звичайно, з джерела. Адже вона і досі особлива – надчиста, фонтанує весь час з глибин крейдяної платформи часів мезозою. А тоді десь 60 млн. років тому, тут було море – залишки світового океану Тетіс, з ідеально чистою водою. Правда, останнє слово за геологами.
Найбільш феноменальним зразком такого явища являється супервелетенський фонтан планетарного масштабу – озеро Байкал, що бє з глибин 70 км (19). Тому вода Байкалу унікально чиста. Унікальна енергія Ушивського джерела, вода якого заслуговує на предмет вивчення спеціалістами.
Про фаянсову фабрику, що існувала південніше джерела, в 1970-х роках ми майже нічого не знали, поки нам в музеї не розповіли про неї туристи. Вони бачили там “масу уламків тарілок”. Назавтра я виїхав туди мотоциклом ї не знайшов там нічого. Стомлений, присів неподалік млина, в лісі, на березі ставу. І зачарувався ліризмом і екзотикою місцевості. Подумав, що дворяни були великими майстрами по вибору ліричних місць серед мальовничої природи. Навколо були замріяні стовбури великих дерев, що відбилися в дзеркалі ставу, лілії, комиші, звідки неслися перегуки якихось істот, що затіяли концерт.
В цей час на плотині хтось кашлянув. Там був місцевий пенсіонер, який сказав, що я сидів біля дворища фабрики, що за моєю спиною збереглися залишок рову, слід від дуже високої стіни, що опоясувала місце, де працювали кріпосні майстри, що там в дитинстві він бачив цілі склади недоопалених тарілок, а деякі просвічувалися, коли ми через них дивилися на сонце. Що вироби ці везли через Свердловку в Терещинську, а потім за кордон. Я був вкрай здивований: та це ж був фарфор! Чого про це замовчує література?
Я йшов по траві в коліно і не бачив жодного черепка, нарешті копнув траву. Лопата не лізла в землю. Виявилося, що під травою товстий шар битого посуду, цегли – залишків тарілок різної стадії випалення – чорні, жовті, бісквітні, голубуваті, залишки чайників, ваз, салатниць, хлібниць, фрагменти художньо оздоблених ручок, рельєфних кольорових розеток, трилисників, виноградної лози з фаянсу, різнокольорові крильця “Амурів”, чи орлів, кирки, якими кріпосні шахтарі добували на великій глибині в шахтах каолін – глину, яку на Імператорський Петербурзький завод завозили з Франції, купуючи її за золото.
Було виявлено сліди 9 корпусів фабрики, котлован 2-поверхового будинку, де хтось “довбав” і вхід в замурований тайник, але, мабуть, даремно.
Їдучи додому в с. Студінка, помітив, що з багажника випадають черепки. Зупинився і на лавочці побачив бабусю.
-          А ти не Вульги Тарасючки син? – запитує.
-          Він – дійсний правнук Тараса. – кажу.
-         Так ось ми з тобою і родичами будемо. Твоя мама колись до мене і в храм ходила.
І розповіла мені, що її батько працював склодувом на фабриці Савицьких, був освіченим – мав багато книжок старинних. Та репресували його... А йдучи додому згадав, що мій сусід М. Кириєвський в 1940-х роках ховався тут від насильної відправки його в шахту в якоїсь бабусі. Вона мала на замку велику бібліотеку старовинних книг. Не допускала його туди. Ця хата зникла. І мені стало не по собі...
Дома на днищах посудини виявив печаті: “Ф. Г. Г. Савицьких. Крол. Уез. Черниг. Губ.” І останні клейма на днищах – 1860. А в 1861 році кріпосне право було скасоване і клейми на виробах більше не появлялися. Стіна навколо фабрики дожила до перших десятиріч ХХ ст. і була розібрана селянами для виготовлення льохів.
Поява такої могутньої камяної стіни в середині ХІХ ст. невипадкова. Китайці колись, за спробу розсекречення виробництва фарфору, відрубували голову. Не краще було і в Європі, Росії. Тут перший художник-фарфорист І. Чорний царські табакерки розписував закованим в ланцюги. “Щоб не втік” (20).

МІЗИНСЬКА ЦЕРКВА І СВЯЩЕННИКИ


Гумилевський писав, що в Мізині церква була вже в XVII ст., а в XVIII в ній вели “літопис”. В ХХ ст. Мізинська церква стояла на найкращім місці на схилі балки, звідти її перевезли на протилежний схил в розібранім знівеченім вигляді і зробили з неї школу. Це майже всі дані, які я мав, працюючи в нововідкритім музеї, куди я почав доставляти і ікони, але отримав зауваження про непотрібність в музеї таких експонатів. Потім отримував дані, що в Мізинській церкві вели літопис і погляди на роль церкви почали змінюватися.
Але ще більшу користь нашій історії зробив, як зясувалось, невідомий нам священик, що жив на початку ХХ ст. в будинку, де нині музей. Він доставив кістки мамонта в Чернігів, допоміг відкрити Мізинську стоянку. Хто він: Іваницький, Мануйлович, чи хто інший – невідомо. Але цікава і корисна нашій історії і сама династія священиків Іваницьких. Пішла вона від козацького хорунжого Іваниці, що попав в полон до турків і втік перед стратою. Він і заснував на Чернігівщині село Іваниця, а дітей “всіх зробив священиками”. Один з них і приїхав в Мізинську церкву десь на кінці XVIIIна поч. XIX ст. Його син Максим – священик, пішов в артисти до Котляревського – великого українця-поета в Полтаву, звідти був висланий на перевиховання в Мізин, виховував тут і свого внука М. Кибальчича, бомбою якого був убитий цар. Потім династія священиків Іваницьких, як і Кибальчичів згасла...
В Мізині з’явилися і представники іншої династії священиків – Мануйловичі. На них теж “впала моя професіональна цікавість”. Розкриваю книгу “Малоросійський гербовник Лукомського і Модзалевського. „Издание Черниговскаго дворянства, Санкт-Петербург, 1914”. Модзолевскій – нині Мозолевский – прізвище досить знайоме. Чи не його нащадок – археолог-поет в 1983 році переслав мені свою дорогоцінну монографію “Скіфський степ”? ЇЇ він починає словами:
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
А що писав Модзалевський тоді? Розкриваю сторінку 107. “МАНУЙЛОВИЧИ. Потомство Мануила, жившаго въ конце XVII в.” В розділі “Герби Малоросийские” на табл. 54 – родовий герб Мануйловичів, що нагадує якір. В поясненні читаємо: “С подобною эмблемою печать генерального есаула Ивана Мануйловича” – сотника глуховського 1718 р. і т ін. (21).
Свої герби мали і дворяни Мовчани, Савицькі, Іваницькі, Москальські (але не Паливоди – скоріше це була кличка), Оболонські, Павловські, Редьки, Забіли з Свердловки і багато інших. Їх нащадки дали мені цінні дані по історії краю. З Юрієм Мануйловичем я мав власну дружбу. В 1944 році він повернувся з фронту повністю без руки. Працював і головою сільради, потім допоміг мені розкрити одну важливу загадку. Вважається, що дворянський особняк, де нині музей, побудував офіцер Паливода. Мануйлович повністю відкидав цю версію багатьох пенсіонерів. Він стверджував, що особняк цей належав Москальському, в гербу якого відбилась кавалерійська символіка, що відповідає легенді, що в особняку жив офіцер. Причому росіянин-“москаль”, про це говорять і російські прийоми побудови особняка. Мануйлович змальовує і обставини переселення Москальського на “стоянку”. А вони залишилися памятними. В велику засуху, коли всі були на полі, діти, що жили поруч з Москальським біля двору сучасної школи десь в хліві жарили собі яєчню і спалили половину Мізина і будинок Москальського. А по версії курилівців (Колешні Д. Н.) той особняк побудував на Хуторищі в XVIII ст. пан Захаров, що продав будинок в Мізин і виїхав. Його нема і в гербовнику: може він росіянин – друг “Паливоди”.
Виник “трикутник”: Захаров-Паливода-Москальський. Кого тут “відфутболити”? Звичайно, Захарова – він вибуває з гри. Залишилися Паливода і Москальський. Задачу, здається, вирішує легенда. Мізинці говорили. Що “Паливодою” його назвали тому, що він любив поливати огороди водою, чого не любили робити без потреби селяни і сміялися з нього. Це схоже на почерк неселянина, офіцера-винахідника, що відірвався від народних традицій. Отже, гадаю, що “Паливода” – кличка Москальського, бо мізинці – превеликі любителі кличок, згадаємо Курила, Поляка і т. ін.
В гербовику нема Шульгиних, Собичевських – дворян з Мізина. Але в “моїй музейній” історії Собичевські відбилися міцно з іншого боку. В 1943 році Мізинська Десна стала лінією фронту. Німці на обривах вдало замаскували масу вогневих точок, підпускали на лугових рівнинах наших солдат і косили їх вогнем. Це бачив і підросток Сергій Месоїд, що жив з матірю в опустівшим будинку Шульгина в Хоромках. Він наніс німецькі вогневі точки на карту і в вересні вже вночі переплив Десну, по знайомих дорогах через стариці, болото, добрався до штабу наших військ. А ранком побачив і земляка мізинця капітана артилерії Ф. Т. Губського. Той саме шукав в бінокль біля свого дому жінку.
-         Дуже хотілося побачити її, - говорив він мені. – Але не вдалося, біля моєї хати німці ходять і все.
Скоро наша артилерія нанесла нищівний удар по “схованкам”. Пам’ятаю легенду, яку чув після звільнення села, що “один снаряд попав прямо в ствол німецької гармати і зробив з неї “квітку””.
А Сергій з розвідниками переправився в тил німцям з рацією. Потім по розповідях Собичевської їх оточили німці. Розвідники відступили, залишивши для прикриття молодого воїна. Його і знайшла Собичевська після вигнання німців і поховала, але з відірваними вухами, без носа, очей – слідами допиту.
-          Наплакалися я тоді, - говорила вона.
Учні знайшли і передали в музей рацію, мабуть тих розвідників.

ТЕЛЕФІЛЬМ “СКАРБНИЦЯ ДАВНИНИ”


Така і інша інформація накопичувалася в музеї, потім її стало стільки, що вести екскурсії стало важко. Ми не могли “віддавати всю інформацію”, тому були раді, коли в 1992 році до нас завітала Київська студія Укртелефільм і створила науково-популярний фільм “Скарбниця давнини”, по матеріалах музею. Ці кадри так покорили, що я запланував створити на цих основах ряд картин. Але не знайшов часу.
У фільмі акцентується увага і на мисливців палеолітичної напівтундри, які створили дивні твори мистецтва та зачатки місячного календаря. Багато дав фільм і по оцінці іншого “чуда музею” – посудини доби бронзи з Дубини, що біля с. Курилівки. На ній уцілив фриз великих трикутників, які дублюють ритми ранньоземлеробського місячного протокалендаря. Кінорежисер О. С. Лизунов вбачив значення цієї речі і віддав їй належне. В 1993 році фільм був показаний по Укртелебаченню десь 12 разів, потім йшов на екранах сусідніх з Коропом кінотеатрів. Тепер зберігається у нас в музеї. Лизуновим було передано багато матеріалів, що залишилися поза фільмом.
На телеекранах наш музей показували і раніше, в колишнім СРСР. На таку високу оцінку нашого дуже простого музею ми на розраховували, тим більше, що вона не єдина – йде по іншим “каналам”. Так, Голова Коропської райдержадміністрації Михайло Півень 19 вересня 2002 року написав в адрес засновнику музею:”... Висловлюю глибоку шану та повагу за Вашу безцінну працю. Ви є хранитель нашої історії. Хай береже Вас Господь на многії літа”. Мені здавалося, що це – “тому що” ми хвалимо “свою” історію, але подібний відгук залишила в 2000 році і французька письменниця Анрі Деборан: “Вражена чудовим відображенням історії регіону...” Потім прислала нам з Франції і фото, зроблене в музеї. Виходить, ми робимо потрібну справу.

ДИВНИЙ ПАМЯТНИК В КОРОПІ

Про загадкову “Іллінську церкву”, що стоїть в Коропі, я узнав в газеті. Але чому її жодного разу не згадав Гумілевський в своїх “Єпархальних відомостях”? Перша моя поява в “церкві” визвала подив. Чому в ній два корпуси з 7 залами, в товстих стінах, до 4 м завтовшки, ніши для ядер і пороху, круглі тонкі і високі бійниці, на 3-м поверху, на який веде тунель в стіні – закрита залізною колись завісою бойовий майданчик і інші дива. Я вивчав, читав все життя історію мистецтва, в тому складі і світового культового зодчества, але такої “церкви” не зустрічав.
Врешті знайшов “оцінку Цапенка” в його чудовій книзі “По равнинам Десны и Сейма”. Він пише: “Не можна уявити використання цих приміщень в культових цілях. Спочатку тут була церква, потім її перебудували в фортецю” (12, с. 37). Але коли в “церкві” осипалася штукатурка, виявилася помилка Цапенка. Мені, після довгих пошуків стало ясно: споруда з самого початку, по плану побудована як фортеця, в який був і церковний прихід. Так, на другому поверху, під куполом бачимо залишки топки. Не можна уявити собі там піч під дахом на стіні. Поєднана вона з димоходом, що йде з першого поверху на другий та третій в стіні 2 м завтовшки, канал в якій зроблено по плану відразу. Стало ясно, що обидва корпуси виводилися одночасно, по плану.
В 1980 році вивіз з приміщень гори сміття, почав туди водити туристів, провів розкопки. Виявив сліди прибудови пізнішого ризаліту на південно-західному куту з “шахтою”, забитою глиною. В раннім – південно-східнім ризаліті після розкриття замурованого ніше та “кам’яної” підлоги під пандусом, виявилося друге підземелля, де на глибині 2 м виявились уламки кераміки XVIIXVIII  ст. і скелети людей, схоже воїнів в наклоннім, лежачім і стоячім положенні. Схоже, їх заховали при штурмі фортеці. Не випадково фігуру воїна на весь зріст, з двома святими по боках, було зроблено як фреску на відкосі дверей другого поверху на золотім тлі, яке хтось зрізав разом з тиньєою.
Деякі пояснення дає історія Коропа. В 1638 році тут гетьман Остряниця звертається до козачого гарнізону “виступити проти притиснень ляшських”, і визвольна війна охоплює це сотенне місто. В 1659 році воно було “обернене на попіл”, його фортеця – зрита. Але місто швидко відновлюється. Вже в 1662 році тут відкрито і “чудно прикрашену різьбленням” дерев’яну козачу церкву. Та в 1664 році Короп постраждав знову. Тоді гетьман Многогрішний створює в Батурині столицю, а поблизу – в неприступних болотах – “в месте Коропове” – оборонну промисловість, з “Двором войсковой енеральной артиллерии”.
Універсалом 1669 року він пропонує “знищеному и разышлому Коропову” “свободу от всяких податей”. Гарнізон стає гетьманським. Тут відливають гармати, формують “енеральну артилерію” (12, с. 38). Виникають і порохові арсенали, про які згадував і Петро І. Обороні Коропа надається особливого значення, тому при в’їзді на дитинець, з західної батуринської дороги, за поромною переправою, закладається козача “церква-фортеця” – двір артилерії з власним складом пороху і боєприпасів. При захопленні першого і другого поверху фортеці, її гарнізон міг закритися залізними горизонтальними дверима над тунелем і вести круговий вогонь з верхньої бойової площадки, захищаючи переправу на дитинець.
Дуже хотілося найти згадку про цю споруду в літературі. Врешті я її знайшов в Гумилевського. В “купчій кріпості” попаді Анастасії, яка продала свій будинок для Церкви Вознесіння сказано: “Року 1645 я... ижъ продала на церковь Вознесенскую… двор с хоромным стровением… стоящий помеж двора… войсковой енеральной артилерії”, до якого вельможа з Коропа – Ганна Забіла прилаштувала свого сина.
Цікаво, що в Румянцевській переписі 1767 року, де згадано три коропські церкви, Іллінська не фігурує теж. Тоді як Двір артилерії переродився в Іллінську церкву?
Це дуже просто. В 1775 році Катерина ІІ знищує інститут козацтва, козача слава Коропа зазнає удару. Двір артилерії стає “не у діл”. Бойова площа на третьому поверсі руйнується і через 7 років коропський архітектор – учень великого зодчого Баженова, на кошти генерального обозного з Коропа Юркевича, надбудовує над фортецею масивну, чужу для споруди фортеці двоярусну вежу-восьмерик. Утворилася дзвіниця, яка і була в 1818 році присвячена Богу Грому і Блискавки – Іллі. Коропчани говорять, Іллі – побічному сину Юркевича. З тих пір до 1881 року, коли бомба коропчанина Кибальчича вбила імператора, з цієї вежі коропчани по святах стріляли з гармат – запускали ракети з арсеналів фортеці. Це нагадує про козачу славу Коропа і підштовхнуло М. Кибальчича на створення першого в нас космічного апарату – “Ракети Кибальчича”. А саму фортецю перейменували в Іллінську церкву, яка відводила згадку про козачу славу Коропа.
В Мізинському музеї зберігається багато експонатів з досліджених мною маси пам’ятників археології Право- і Лівобережної Коропщини, Посейм’я і самого Коропа. Вони в цілому не відрізняються від знайдених біля Мізина і вливаються в загальну лінію розвитку орнаментики краю.

ПРО ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ КЕРАМІЧНОЇ ОРНАМЕНТИКИ РЕГІОНУ


Мізинський палеолітичний орнамент, його форма і семантика були причиною мого переходу “з табору мистецтва до табору археології” після 12-річного навчання по лінії живопису. Спочатку були невдалі спроби розшифровки цих орнаментів “з позицій художника” – без потрібного рівня наукової підготовки, потім десятки років займався орнаментами “по роду служби” – постійно вів пропаганду мистецтва в музеї, школах, в вузі, на виїзних лекціях в ролі безкоштовного лектора обласної ланки і постійно вів пошуки невідомих матеріалів. А років через 40 виявилося, що “вже є що говорити”.
Тож, можна сказати, що ми вже все знаємо про мізинські палеолітичні орнаменти? На жаль, ні. Вони являються надзвичайною загадкою, частину якої розкрити вдалося. Адже, це “мізинське чудо” – єдине в своєму роді – в світовім палеолітичнім мистецтві по “складності малюнка”, хоча зв’язки з циклом Місяця дослідники бачать не лише на Мізинській стоянці. Ми говорили, що розробку мотиву меандру приписували грекам, що палеолітичні мисливці їх випередили десь на десяток тисячоліть, але це не все.
В мене довгі дослідження закріпили висновок, що в широкім браслеті “зашифровано” символічну модель СВІТОБУДОВИ, але в її первіснім розумінні. Для первісних “астрономів” це було своєрідне “наукове відкриття”. Його суть в тому, що людина усвідомила, що нічне Світило йде по колу навколо горизонту, проходячи всі стадії від народження до смерті вічно. Шовкопляс писав, що мізинці коло кременем на бивні зображали в вигляді ромба. Отже, три ромби вгорі означали три дня Місяця повного, за ним йде Місяць рушак, старичок і молодичок. Земля передана бугристою – в вигляді 7-елементних зиґзаґів, створених в дуже популярних в палеоліт шевронів, які будуть улюбленим мотивом і в орнаментиці неоліту і бронзи, поруч з мотивом трикутника, пов’язаного з ідеєю родючості.
Таку функцію виконував на статуетках мізинських пташок і мотив трикутника, який був вивчений видним істориком А. Д. Столяром. Якими були в нас орнаменти в мезоліті неясно. Відоме лише зображення голови людини на кістяній головці кинджала, який нам передав житель Шостки Наконечний – уродженець наших міст, який виявив знахідку в гирлі р. Шостка.
В неоліті ми бачимо, що мистецтво орнаменту почалося з нуля – з найпримітивніших наколів палички на поверхні глиняної посудини. Дивне мистецтво палеоліту зникло. Пізніше візерунки ускладнюються, виникають і складні орнаментальні композиції з мотивами ромба, трикутника, серпка, спіралі і рельєфні орнаменти-ямки, освітлені під різними кутами, створювали на круглій посудині дивну гру світлотіні – явище не передається в примітивних рисунках наукових публікацій. Сенсацією було для мене виявлення на неолітичнім кубку фігури, що нагадує мізинських птахожінок. На жаль, вона єдина. Неолітичні орнаменти залишаються безмежно далекими від мізинських палеолітичних композицій. І все ж неолітичні орнаменти мали велику прогресивну перевагу: це було масове і дійсно народне мистецтво, адже виготовлювали посуд кожен для себе.
В кінці ІІІ тисячоліття до н. е. відбувся різкий поворот в економіці і орнаментиці первісною людини - з’являються середньодніпровські племена землеробів і скотоводів, що принесли виробничу економіку. Рід їх занять відбиває і кераміка – вона щедро прикрасилася красивими відтисками мотузка, тому отримала назву шнурової. Цікаво, що, якщо декор посуду неолітичних риболовів та мисливців нагадує відтиски звіра на снігу, то орнаменти ранніх землеробів, особливо в сосницькій культурі, нагадує розорювання землі -  методом канелюрів оброблене все поле горщика. На ньому з’явилися мотиви колоска, зерен проса, пшениці, “розорані” окремі і масові трикутники, що означали, гадають, “зоране поле”, адже тоді з’явилися і домашні коні. В мистецтві середньодніпровців бачимо відтиски “гусеничок”, лапи собаки, листя іви і т. ін.
Загадкою залишається поява на посудині з уроч. Рвачка біля Мізина таких же як на мізинськім браслеті, вирізьблених шевронних ялинок. Але подив визивають не самі ялинки – вони є і на посуді неолітичнім. Диво в тому, що ця “коврова зона” всіх “ялинок” неясно для чого – наперекір законам краси, розривається такими, як в браслеті ромбами, які в браслетах символізували місце, де закінчується старий і починається новий напівцикл – де вмирає старий і народжується новий серп Місяця-молодика. Оцінювати це важко.
Панує тут не естетика, а закони ребусної композиції, як на унікальній посудині сосницької культури з могильника з слідами місячного календаря. В орнаментах мар’янівської культури цього немає. Вони більш одноманітні, своєрідні і шеврони цієї культури. На жаль, в нас є лише елементи графічної (схожої на “календарну”) моделі шевронних ялинок із Рвачки і немає моделі математичної. Є і доказ ребусної по жанру композиції!
Вершини розвитку керамічної орнаментики доби бронзи набув декор на посуді сосницької культури. Домінування там мотивів з землеробською символікою заставляє шукати в них і землеробську семантику - зв’язки з землеробською магією родючості. Є серія уламків, прикрашених таким декором, як і в орнаментах з ритмами місячного календаря. В фіналі доби бронзи орнаментика зникає майже повністю. Залишаються насічки по вінцю, скупі ямки. А в лебедівську культуру переходить як спадщина лише прийоми користування гребінкою, якою робили орнаменти з ритмами Місяця.
Але тут квадратні відтиски гребінки збільшені, вони зображають скупі, красиві геометричні фігури – ромби, зиґзаґи, “огорожу”, схематичні малюнки водоплаваючих. Такі відтиски гребінки в наступній – передюхнівській культурі початку віку заліза стали дуже масивні, глибокі, грубі.. Вони утворюють здвоєні, строєні ряди квадратних ямок, ямок круглих – схожих на диск повний, ущерблений. Напівдиск Місяця старого і молодого. Є і знаки – “букви” “VX” і інші.
“Губиться” орнаментика і далі: в юхнівській культурі V-III ст. до н. е. її ще менше, а в словянській ІІ-VIII ст. посуд “безузорний”. І лише в ІХ ст. в ліпній сіверянській (роменській) посуді знову з’являються скупі наколи тріски, обмотаної мотузком, а в гончарній кераміці Київської Русі з’являється, а потім поступово зникає мотив лінійного і стильового орнаменту. Ще пізніше йдуть відтиски красивих “колісчатих” штампів, десь в ХVІІ ст. виникає (в селі) посуд, розписаний кольоровими глинами, пізніше з’являється поліморфний – багатокольоровий поливний посуд, який в різних варіаціях доживає до ХХ ст. і відступає, витіснений емальованим металевим посудом.

ЛІТЕРАТУРА


  1. В. Е. Куриленко, Н. С. Котова. Неолит Мезинского Подесенья. Древности Северского Донца, Луганска. Вып. 4, 2000, с. 35-52.
  2. Краткий словарь терминов изобразительного искусства. М., 1959, с. 90.
  3. Археологія. 1, 1998, с. 49. рис.3,7.
  4. Історія УРСР, К., 1981, т. 1, с. 57.
  5. Л. С. Клейн. Майкоп: Азия? Европа? Знание-сила. 2, 1987, с. 70.
  6. С. С. Березанская. Северная Украина в эпоху бронзы. К., 1982, с. 186.
  7. Н. С. Николов, В. А. Харалампиев. Звездочеты древности. М., 1991, с. 104, 105: Куриленко В. Е. Памятники археологии на стыке Сумщины и Черниговщины. Питання Археології Сумщини. Суми, 1990, с. 38, таб. 2.
  8. Д. Я. Телегин. Памятники эпохи мезолита на территории УССР, К. 1985, с. 163.
  9. Д. Г. Гумилевский. Черниговские епархиальные известия, 1. 1869, с. 97.
  10. Сіверянський літопис. 2-3, 1996, с. 85.
  11. Святослав Воинов. Новгород-Северский. Сіверянський літопис, 3, 1998, с. 57.
  12. М. П. Цапенко. По равнинам Десны и Сейма. М., 1967, с. 37, 38.
  13. Городские поселения Российской империи. Т. 5, ч. 2, СПБ, 1865, с. 367; С. О. Шмидт, Российское государство в середине XVI столетия, М., 1984, с. 228.
  14. Е. Й. Порфирьев, Петр I. М., 1952, с. 162; С. А. Лепявко, События Северной войны под Новгородом-Северским 1708. Новгород-Северскому 1000 лет. 1989, с. 67.
  15. Український історичний журнал, 1. 1990, с. 126.
  16. И. М. Шовкопляс. Середньовічні художні кахлі з Києва. Археологія, 16, 1975, с. 108.
  17. МИА СССР, 11. М-Л. 1949, с. 39.
  18. Украинская советская энциклопедия. Т. 11, 1. К., 1984, с. 14.
  19. В. А. Друянов. Загадочная биография Земли. М., 1989, с. 48, 108.
  20. Н. В. Воронов. Искусство, рожденное огнем. М., 1970, с. 9.
  21. Малороссийский гербовник. В. К. Лукомский, В. Л. Модзалевский. Київ, Либідь, 1993, с. 107 или 54.


Додаток 1

КОРИСТНІ КОПАЛИНИ КРАЮ


Територія нашого Подесення лежить на відрогах Середньорусської височини, тому найвищі точки Чернігівщини “піки гір” лежать на Новгородсіверщині  і Північній Коропщині на Десні.  А десь 60 млн. років тому тут ще було море, яке й залишило нам “доісторичні кладовища” – крейдяні масиви мікроорганізмів та інших скам’янілостей, наприклад белемнітів. Інколи їх “в списки цінностей” не включають, але це не так – в музеї ми їх використовуємо вже десятки років. Це в науковім плані, про господарське їх значення говорить факт хоча б перевозки крейди баржами в Чернігів.
А в ХІХ ст. мешканці нашого Подесення крейду і вапно сплавляли по Десні, Дніпру до Києва і далі. А сітями, виготовленими тут торгували і на Азовському морі. Здалека привозили в дарунок Мізинській церкві і куплені там селянами речі.
Правда, сучасне використання крейди промисловиками похвальним не назвеш: її везуть Десною на відстані Новгород-Сіверський – Чернігів, по дуже “кривій” Десні. Потім звідти повертають “крейду” в вигляді “готових виробів” – цегли. То ж не краще було б робити її тут – на місці?
Але існують у нас копалини і “дорожчі” за крейду. Річ іде про каолін – надзвичайно рідке і надзвичайно цінне “викопне”. Каолін в XVIII-XIX ст. на Петербурзький імператорський фарфоровий завод везли возами з-під Москви або з-за кордону, де купували його за золото. Виходи цієї сировини мені вдалося знайти і південніше Мізина – в яру Залісна біля ферми. Про це “золото Коропщини” інформував газету “Деснянська правда”.
В 1982 р. з Чернігова в Хоромки (Залісну) прибув автобус “Ікарус” з французськими і нашими геологами. Вони знайшли виходи каоліну невідомих нам запасів. На цьому і закінчили. Мабуть, для промислових запасів його мало? Науковці розвідок не робили. А ми “народним методом” спробували. Мені мій батько говорив, що таку “вкрай дивну глину” він знаходив (будучи мисливцем) в яру Голодове західніше с. Курилівки, при копанні колодязя на Вигоні в с. Карасівці. Відтань між ними в кілька км. Але площа залягання каоліну значно більша. “Фабричний городок господ Савицьких”, що виготовлював фаянсові і фарфорові вироби в першій половині ХІХ т. працював в 15 км від Десни в с. Ушівка. Масу виробів Савицькі везли через Тимонівку, Шостку, Терещинську за кордон. В Мізинськім музеї я зберігаю десь 1,5 тис. речей з цієї фабрики, в основному в уламках.
-         Так то ж були Савицькі! – говорять мені. Вони мали десь тут і шахти з кріпосними шахтарями, інструменти яких ми маємо і в музеї. Дійсно, Савицькі вписали славну сторінку в цьому напрямку.
Надзвичайно цікавим природним явищем є кількакілометрові по протяжності підземелля біля с. Розлет. Німецькі окупанти відразу накинулися на них. Вони в 1942-9143 роках організували тут широкі промислові розробки цінної сировини – фосфоритів для відправки їх в Німеччину. Це особлива, дуже цінна сторінка історії краю. Ці гірські розробки були південніше села, в урочищі Миколка, де в ХІХ ст. стояла якась каплиця чи церква. Як пише Гумилевський, сюди з навколишніх сіл 9 травня тягнулися з молебнями хресні ходи. Тут в дуже глибоких ярах і починалися ті “нескінченні” підземелля. Звичайно, цю гору, мабуть, не слід порівнювати з “Мідною горою” в казці Бажова, але мати велику користь від неї нашому краю можна: на це звернули увагу відразу навіть німці – їм то везти ці “підземні скарби” було набагато важче, ніж нам. Варто звернути на них увагу і нам.
Заслуговує на увагу і багатюще загадкове джерело-фонтан підземної річки з особливо чистою водою біля с. Ушивка на Новгород-Сіверщині.

В. Є. Куриленко, 1992-2003 р.

Додаток 2
 “ЧОВЕН З КАМ’ЯНОГО ВІКУ”?

Газета “Голос України” 27 жовтня 2001 року порадувала мене статтею “Човен з кам’яного віку” і я згадав, що схожа ситуація була і в нас в с. Курилівці десь в 1972 р., коли я повернувся в Мізинський музей, кинувши викладацьку роботу в вузі. Місцеве населення при нагоді допомагало мені в вивченні історії рідного краю. Тоді житель с. Кирилівки І.Н.Колешня сповістив, що зсовуючи бульдозером землю з кручі Голе болітце північне він знайшов на глибині 2 м загадковий чорний шар в світлому піску. Я виїхав туди.
І дізнався, що Голе болітце (200 м в діаметрі) схоже, метеоритного походження, являється цінним пам’ятником. Так, на південній межі його ми ще в 1969 році на глибині 7 м знайшли скопище кісток мамонта, про що журнал “Україна” відмітив заміткою “Водопій мамонтів”, розвиваючі мою гіпотезу. На східнім секторі “блюдечка” цього озерця виявлено залишки братських могил з бугра “Татарське КЛАТБИЩЕ”, де по народних легендах “відбулася така люта сеча, що татар колотили кочергами і баби”. Тепер на північному секторі кільця озера я виявив релікт “стічного каналу”, куди виходили залишки води. На багатьох стоянках в неоліті в нас так розводили “на чорний день” рибу. Таку внутрішню водойму я знаходив на Дубині, в Коропі західніше Лисої гори.
Згадав, що уламки неолітичної кераміки знаходив раніше і тут, але тепер не знайшов нічого. Так Голе болітце і забулося. Але в 1999 році ми з Н. С. Котовою - науковим секретарем Інституту археології НАНУ почали працювати над фундаментальною статтею “Неоліт Мізинського Подесення”. І вона попрохала мене розкрити загадку чорного шару. Але після нового пошуку в звіті для інституту довелося лише констатувати наявність на Голім болотці якогось попелища кам’яного віку, відщепів кременя, обвуглених зверху трісок і, схожої на залишки весла деревини. В цій статті згадано і чорний шар “Болотца”, після чого про нього знову “забули”, адже ми маємо вже 46 пунктів неоліту.
Згадана стаття в газеті нагадала нам про “обгоріле весло” на “Болотці” і я розповів про це і Колешні, що жив тут. І він швидко повів  мене на місце “чорного шару”. Зробивши цим велику послугу музею, бо скоро Колешні не стало. Я згадав, як він, сидячі на бугру, під час моїх нових досліджень шару вигукнув:
-          Корма обпаленого човна кам’яного віку!
Дійсно, цей рибалка розпізнав в знахідці з розкопу схожість з кормою човна. Днище “човна” було красиво обстругано крем’яними “сокирами”, уламки яких були поруч, в днище і борти виробу 6 см завтовшки були обпалені. Стало ясно, чому навколо в культурному шарі стільки відщепів з дерева – сколів, обпалених лише зверху. Дерево було звалено, перепиляне навкіс, обтесано зверху, поглиблено, мабуть полито смолою і запалено в потрібнім місці. Мабуть по надрізах робилися сколи крем’яним долотом, яке ми зберігаємо в музеї.
Корма човна читалася впевнено, далі пішли запитання: чому днище тут лише 4 см завтовшки – для човна це замало. Врешті ми побачили, що це ніякий не човен, а красиво оформлене заовалене і відрізане навкіс корито. Але порадувало нас інше – технологія виготовлення виробу – вона та, що і в “човна з газети” – опалення вогнем, сколи з середини. Ну, а що зніс ніж бульдозера на дні траншеї? Може недопалений човен? Його довжина, судячи по траншеї, була б до 6 метрів.
Знайдено і другий край косого зрізу, схожого на “корму”, а під ним уламок крем’яної “сокири”. На жаль, уламків кераміки не було – уламки неолітичної посуди я знаходив зверху – над чорним шаром раніше. Нижче їх шар був твердий, не займаний. Отже, “корито” належить кам’яному віку – неоліту ранньому, пізньому, а може і мезоліту? Поселення всіх цих трьох культур лежать в 200 м східніше від Попової. Як бачимо, газетна стаття допомогла нам дуже. На жаль, її автор – далекий від археології журналіст, наробив плутанини – описаний ним в статті човен відніс до кам’яного віку, хоча вік тієї знахідки, як він пише, лише 2,5 тис. років, а неоліт, навіть в нас на півночі, зник вже 5 тис. років тому. Журналіст пише, що висота його човна 1 м, а друкує фото, де він дітям по коліно. Нема в того човна і 14 отворів по 15 см діаметру “для весел”. Від отворів такий човен затонув би.
В статті є і інші недоречності автора-журналіста, незнайомого з археологією. Це помітно і при читанні книги Г. Линде і Є. Бреттшнейдера “Из глубины веков и вод”, виданій в 1964 році в Лейпцигу, а в 1969 році в Ленінграді. Там, в статті “Сабатинівський човен” на с. 65 читаємо, що аналіз деревини показав, що вік човна десь біля 2,5 тис. років. На цьому фоні наші знахідки в с. Курилівці виглядають досить вагомими і незаперечними. До речі, знаходили “викопні човни” на великих глибинах і в заплаві нашої Десни – по легендах – біля с. Кудлаївки, х. Смілого. Але їх не зберегли.
Не можна визнавати правильними і докори журналіста археологам, що вони не пускають сторонніх до себе в розкоп. Тут археологи, як і хірурги під час операції, цілком слушні. Не розпочинав би я з таких човнів-довбанок і історії нашого флоту. Скоріше це початок історії домашніх риболовецьких засобів. Адже острови – наприклад Тугаєв грудок, що лежить в 3-4 км від Новгород-Сіверщини, Сумщини і Коропщини, не могли існувати без зв’язків з цими берегами. Інша річ – знахідки “козацьких чайок” – це дійсно золота сторінка флоту України.

2002-2003 р. (Друкується вперше).
Додаток 3

РЕГИОНАЛЬНЫЙ СОВЕТ ЦЕНТРАЛЬНО-ЧЕРНОЗЕМНЫХ
ОБЛАСТЕЙ ПО КОМПЛЕКСНОЙ ПРОГРАММЕ ОТДЕЛЕНИЯ
ИСТОРИИ РАН «РАННИЕ ОБЩЕСТВА: ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ СО
СРЕДОЙ. КУЛЬТУРА И ИСТОРИЯ»

ЛИПЕЦКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ПЕДАГОГИЧЕСКИЙ ИНСТИТУТ
КАФЕДРА ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ИСТОРИИ

УПРАВЛЕНИЕ КУЛЬТУРЫ ЛИПЕЦКОГО ОБЛИСПОЛКОМА
ГОСУДАРСТВЕННАЯ ДИРЕКЦИЯ ПО ОХРАНЕ, РЕСТАВРАЦИИ И
ИСПОЛЬЗОВАНИЮ ПАМЯТНИКОВ ИСТОРИИ И КУЛЬТУРЫ


ТЕОРИЯ И МЕТОДИКА ИССЛЕДОВАНИЙ
АРХЕОЛОГИЧЕСКИХ ПАМЯТНИКОВ
ЛЕСОСТЕПНОЙ ЗОНЫ

ЛИПЕЦК 1992

ОБ АРХИТЕКТОНИКЕ ОРНАМЕНТОВ МЕЗИНСКИХ БРАСЛЕТОВ

Широко известно мезинские палеолитичские орнаменты, нанесенные резьбой, краской на браслеты, статуэтки, кости мамонта, считаются уникальнейшими, не имеющими себе равных в искусстве палеолита /И. Г. Шовкопляс, 1965, с. 117/. Лабиринт меандрового браслета столь сложен, что художники, копируют его чаще упрощенно. Ряд исследователей /Б. А. Фролов, 1971, 1974 и др./ увязали орнаменты с лунарной семантикой. Многолетние изучения браслетов автором /тема диссертации, лекции и др./ показали, что их математические и графические модели работают как лунный календарь.
Архитектоника орнамента меандрового браслета несет функции декоративную и семантическую, но ее развернутой интерпретации нет. Она возможна, полагаем, лишь в сопоставлении ритмов браслетов и Луны. В 5-членной композиции браслета видно 10 рядов ромбомеандра: по 3 гнезда в ряду. Но в 3-м ряду снизу – полных ромба 2, неполный /№ 30/ видно в правой лакуне. В итоге имеем 29-30 дней имеет и «народный» лунный календарь. Доминирует, «охраняемая» священной «7» - двумя полями 7-значных зигзагов, группа гнезд в центре; а в ней – ромбовидная фигура из 6 знаков: 3 ромба сверху,1/4, 2/4 и ¾ ромбов снизу. По И. Г. Шовкоплясу, мезинцы изображали кремнем на бивнях в виде ромба, видно круг /1965, с. 243/. Тогда группа из 5 знаков дешифруется как окружность – цикл последовательно изменяющихся фаз Луны. Луна невооруженному глазу кажется полной 3 дня /в телескоп видим другой ритм/. Эти 3 дня у староверов самые ценные; «несущие удачу». В эти дни снуют хаты и др. Не потому ли в браслете 3 ромба ограждены 2-7-значными «картушами»?
На 4-й, порой на 5-й, день диск ущербляется – наступает «рушак» - самый «плохой»-«сеющий неудачи» день вето. Он в браслете отмечен ущербленным ромбом. С ним сдвоен и ромб № 5. Они связаны зигзагом с 3-мя ромбами и создают 5-ку. «Второсортные дни» - гнезда № 5-11, вынесены на край браслета. До конца полуцикла – дня смерти Луны, осталось 5  дней. В браслете они /№ 12-16/ лежат в связке, ниже 3 ромбов. Здесь движение времени в коней смерти Луны. Два дня фазы новолуния /№ 17-18/ занял также ромб, начинающий движение и проходящий. Эта фаза- невидимка без знака, вынесена вниз. На 19, порой 18-й день новолуния виден молодой серп – символ роста, рождения. К нему в браслете привязаны 4, уже проходные ромба – 5-ка молодика /№ 19-23/. Поклонение мезинцев числу 5 /пальцы рук?/ помешало им продлить эту фазу до 25 дня, когда серп станет полудиском – его мезинцы опускали. Остальные рядовые «дни без знака» /26-29/ вынесены из центра.
Итак, в браслете фазы имеют ромбы проходные, и знаки к ним, в виде ромба сложного – цикла фаз Луны, идущих по ходу Солнца последовательно: полнолуние, рушак, старичок, молодичок /№ 1-4, 16, 19/. Это реальная разработка архитектоники цикла Луны. Его 29 гнезд заняли строго свои места в небесной механике: 5 фаз в центре – символ загадочного круговорота «странного объекта мироздания» - ночного Светила. С ним увязано и число 5: 5 групп в композиции, 5 фаз в центре. В арсенале мотивов декора – ромбы-круги /№ 1-3 – символ полноты?/, ромбомеандры проходящие /рядовые дни/, ромбомеандры-знаки. Здесь № 4 – символ увядания Луны; № 16 – ее смерти; № 19 – рождения. Возможно, они ассоциировались и с жизнью людей.
Такое удивительное для человека палеолита создание, сама архитектоника орнамента, видимо считалась крупным «открытием» о потустороннем «верхнем мире». Её дополняет и, служившая нам моделью календаря в экспериментах, композиция «шумящего» браслета, где видим лишь по 2 полуцикла с ритмами 16+1+13=30 и др. Цикл начинался полнолунием – самым доступным для проверки днем. Меандр в центре отметил единицу – день рождения и смерти Луны. Сами браслеты являются, скорее «охранными копиями» с какой-то крупной модели. Возможно, ей служили и известные мезинские «живописные рисунки» - цветные орнаменты /Шовкопляс, с. 244/. Материал на эту тему в Мезинском музее внушительный, но еще не опубликованный.

В. Е. Куриленко

ИЗ ОПЫТА АРХЕОЛОГИЧЕСКОГО ИЗУЧЕНИЯ
НОВГОРОД-СЕВЕРСКОГО ПОЛЕСЬЯ

Юг Новгород-Северского Подесенья, с кручами до 70 м высоты, массой песчаных дюн в широкой лесистой пойме, автор изучал 28 лет. Итогом был Мезинский археологический музей и «чувство диссонанса» в официальной теории и локальной практике. Так еще в 1965 г. мне /тогда начинающему археологу, едущему из Ленинграда в с. Мезин, для создания там музея/ мой учитель В. П. Левенок сказал: «Без Открытого листа не прикасайтесь  к культурному слою». На многих дюнах я собирал массы вещей, не трогая слоя даже ради стратиграфии. А приезжая из отпуска, видел массы памятников срытыми.
НЕОЛИТИЧЕСКАЯ РЕВОЛЮЦИЯ, полагают, в Северную Украины пришла поздно: в неолите здесь вели почти мезолитический образ жизни, вне производящей экономики /История УССР, т. 1, 1981, с. 57/. Но в зоне до 8 км от музея я нашел мезолита 4 пункта, а неолита 33. Чем вызван этот «демографический взрыв» у племен ямочно-гребенчатой керамики? Застойной, присваивающей экономикой или еще и производящей? Масса поселений, типичные для керамики ранних земледельцев и скотоводов, оттиски тонкого многожильного шнура, «гусенички», заштрихованные треугольники в керамике ведут нас к менее прямолинейным выводам  /Куриленко, Полтава, 1990, с. 70/.
О РАЗВЕДКАХ. В 1982 г. заехавшие ко мне с разведки археологи, сказали, что ряд островов памятниками не являются. Я им показал тысячи находок с них. Подобное было со специалистами по тем культурам, которые я знаю хуже их. В чем же причина ошибок? Меня выручил особый метод – систематический контроль района. Я, как местный житель с началом разлива, ежегодно с лодки изучал полосы размыва дюн, обвалы, выдувы до появления стад; карьеры, зондировал слой. Так на линии газопровода, торфоканав, под 2 м делювиального леса, найдены 2 новые зоны залегания памятников. А за 28 лет нашел на расстоянии до 8 км от музея 63, чаще многослойных памятника, отразившихся в моих альбомах «Искусство древней керамической орнаментики».
КОМПЛЕКСНОЕ ИЗУЧЕНИЕ региона, карты, цифровые сводные таблицы инвентаря, делают его наглядным, масштабным, выделяя пункты крупные – центральные, средние и малые – стойбища. Так из 48 пунктов неолита крупных оказалось 12; из 11 среднеднепровских – 4; из 29 марьяновских – 5; из 31 соцницкого – 10. Мелких было треть. Этот метод позволит обратиться и к дискуссионному  вопросу о керамике с «ДЕКОРОМ ТИПА КОЛЮЧЕЙ ПРОВОЛОКИ». Для И. И. Артеменко она среднеднепровская, для С. С. Березанской – марьяновская. У Мезина она лежит на 11 пунктах вместе со среднеднепровской шнуровой и соснинской, а на 14 – без них – отдельно. Если это среднеднепровская керамика, то почему здесь нет оттисков веревочки? Второе: локальная шнуровая керамика /из Дубины, Березовой и др./ - дюнно-пойменная, а марьяновская /чаще однослойная/ - правобережно-периферийная, и надпойменная. Марьяновцы впервые обжили притоки - р. Лоску, Студенку, обрывы /городища Мезинское, Свердловское-1/. Островов они не любили, у них топография иная. Это говорит в пользу автономности этой керамики, которая у Мезина стыкуется «на старте» со среднеднепровской, а на «финише» - с сосницкой. Базой развития региона в древности была р. Десна. В палеолите была обжита балка, в мезолите и неолите – поймы. Дюны прельстили скотоводов ранней бронзы, изменили стратегию марьяновские земледельцы, жившие и на месте городищ. На «сосницких» сосудах из Поповой, Березовой и др. видим некую схему «оборонительной линии» в классическом виде: «заплывший ров», вал, ограда, объект охраны - зачавшиеся в неолите, заштрихованные треугольники. Они – типичный для раннеземлевладельческих культур символ, видно вспаханного поля /Березанская, 1982, с. 186/. Почти везде видим и иные традиционные мотивы, известные с неолита: «гусенички», веревочки.
Сосницкая керамика близка к среднеднепровской и марьяновской. На малом однослойном /?/ плато Хвостынское видим гибрид 3-х культур. Дюны Дубина, Попова и др. были заселены с мезолита до конца бронзы. Их среднеднепровская керамика стыкуется с неолитической марьяновской, последняя – с сосницкой. Сменялись все эти пункты последовательно, или соседствовали синхронно в разной топографической среде – одни на дюнах, иные на мысах, притоках? Мы видим керамику переходных этапов. Комплексное изучение ее /от неолита до конца бронзы/, линейное размещение в витринах, выявляет несовпадение хронологической шкалы панойкуменной и локальной. Культуры уходят с хронологических рамок, не стыкуются, наползают на соседние. В финале бронзы возникают лакуны в несколько «пустых веков». Противоречие снимает предложенная нами модель локальной хронологической шкалы региона. Но она требует уточнения, труда разных специалистов, углубленного изучения локальных культур финальной бронзы.







Додаток 4




ПОЛТАВСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ОХОРОНИ ПАМЯТОК
ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ
ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ
ЛУБЕНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ



ОХОРОНА І ДОСЛІДЖЕННЯ
ПАМЯТОК АРХЕОЛОГІЇ
ПОЛТАВЩИНИ



ТРЕТІЙ ОБЛАСНИЙ НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ
СЕМІНАР


Квітень, 1990 р.


ТЕЗИ ДОПОВІДЕЙ








Полтава, 1990


В. Е. Куриленко


К БИОГРАФИИ ТУРВОНА КИБАЛЬЧИЧА


На Черниговщине, в Мезинском археологическом музее, созданной в 1965-1989 гг., имеется комната высланного сюда из Полтавы в эпоху декабристов «политически опасного» поэта, любимого И. П. Котляревским актера – Максима Иваницкого. Он воспитал в революционном духе своего внука – Николая Кибальчича, бомбой которого был убит царь. Родственником Иваницкого являлся и археолог Турвон Венедиктович Кибальчич.
Когда умер Иваницкий, царский служака, конфисковав архив поэта (там были и письма И. П. Котляревского, его книга с автографом), заявил, что «имя его должно быть забыто потомками». А когда погиб на эшафоте Н. Кибальчич, на его близких обрушились гонения. У Кибальчичей взяли расписки о том, что ни дети, ни внуки никогда не должны были услышать из их уст имени Николая. Не миновали гонения и Турвона, проводившего раскопки Чернигова за три года до казни Николая. Поэтому сведения о Турвоне Кибальчиче довольно скупы. Известно, что он, как и Иваницкий, имел связи с Полтавщиной, вел археологические раскопки, был одним из первооткрывателей древностей Чернигова.
О его работах писали «Черниговские епархиальные ведомости» (1878, № 25), Д. Я. Самоквасов, Д. И. Блифельд, Б. А. Рыбаков (1949). Важно знать, кем был Т. В. Кибальчич – кладоискателем или исследователем. Известно, что в 1803 г. в Чернигове были срыты валы, а к 1876 г. и позже на их месте уже происходили крупные обвалы высоких обрывов р. Стрыжень. Так обнажились четыре каменные стены до 1, 8 м толщины, обрушившиеся своды неизвестного тогда, видимо, разрушенного Батыем Благовещенского собора. Сюда устремились кладоискатели. Они нашли клад гривен, золотые, серебряные браслеты, серьги и пр. Поэтому «местный любитель старины» Т. В. Кибальчич, а затем Д. Я. Самоквасов провели охранные раскопки. Их продолжили в 1909 г. (через 18 лет после начала гонений на Кибальчичей и казни народовольцев) П. С. Кармалей и М. А. Сахновский. Последние обвинили Т. В. Кибальчича и Д. Я. Самоквасова в «полном несовершенстве» упомянутых раскопок. Но по данным Б. А. Рыбакова, «крайне несовершенны были» методы раскопок Кармалея и Сахновского. Они в описании раскопок не соблюдали элементарных правил точности. Эти раскопки «вызывают недоумение и досаду» (Рыбаков, 1949, с. 69).
Все же, работы Т. В. Кибальчича дали много. Были изучены стены храма, 20 захоронений, украшенные мозаикой склепы и др. По мнению Б. А. Рыбакова «наука должна быть благодарна Кибальчичу», так как его раскопки «позволяют воссоздать ту часть собора, которая сейчас уже совершенно разрушена». Отсюда вытекает, что обвинения Т. В. Кибальчича в его полной некомпетентности шло в русле официальной идеологии – гонениях всего рода Кибальчичей. Турвон был потомком руководителя повстанческого отряда сербов – священника Федора Кибальчича, которого приютила братская Россия (Рувимская пустынь – монастырь у г. Сосницы на Черниговщине) после разгрома повстанцев турками.


НЕОЛИТ СРЕДНЕЙ ДЕСНЫ
ПО МАТЕРИАЛАМ МЕЗИНСКОГО
АРХЕОЛОГИЧЕСКОГО МУЗЕЯ

Среднее Подесенье и Полтавщина входили в ареал распространения неолита ямочно-гребенчатой керамики.
В Мезинском археологическом музее хранится 43 тыс. экспонатов, значительная часть которых принадлежит неолиту ямочно-гребенчатой керамики. Как видно из карты (Неприна, 1976, с. 10) на Полтавщине и Черниговщине памятники неолита обрамляют крупные реки. Но больше всего их на Средней Десне.
В районе Мезина история изучения неолита имеет два этапа: до открытия в Мезине музея и после. На первом этапе неолит изучался М. Рудинским, М. Воеводским, В. Левенком и др. (Шовкопляс, 1965, с. 14). В это время было открыто лишь несколько пунктов. Полно археологический потенциал района выявил лишь систематический 25-летний местный контроль музеем земляных работ, изучение памятников после ливней, размывов слоя, при половодьях. Так, в пойме на расстоянии до 8 км от музея автором обнаружено 5 пунктов мезолитического и 32 неолитического времени. (См. рис.).
Песчаные террасы левого низкого борта поймы у Мезина обрезаны труднодоступными лесными массивами и непроходимыми топями. Они, рядом с правобережными обрывами, казались «мертвой зоной». Но на семи выступающих в пойму террасах нами были обнаружены стоянки эпохи неолита. Их больше, чем под  правобережными обрывами высотой до 50 м. Скорее потому, что здесь (судя по разрезу траншеи газопровода) слои эпохи бронзы накрыты 2,2 м отложениями делювиального лесса. Ниже возможен и неолит. На правом борту нами найдено лишь 5 пунктов. Из них Пузырево северное – на семиметровой круче. Из всех 7 неучтенных нами пунктов с одиночными находками лишь Мезинское кладбище лежит на круче коренного берега. Его материал особый.
В правобережной пойме, на болотных дюнах, обнаружено 8 пунктов. Из них 2 в Десне, под слоями ила толщиной 1,4 м и на уровне воды в иле. На левобережных пойменных островах и «гривах» найдено 12 памятников. Из них под илом – Рвачка, Карашевец. На притоках Десны следов неолита не обнаружено. Памятники этого времени тяготеют здесь к пойме крупной реки, пескам, занимают малые, окруженные трудно преодолимыми старицами и болотами «грудки»: Кадунов, Павловичев, Воробьиные и др. Видимо, в неолите человек был отличным «водоплавателем»: через пойму шириной 7 км на «острова» доставлял глину, кремень, продукты охоты и собирательства, возможно, сооружал из озерного «сытника» плоты.
Самыми крупными и богатыми поселениями являлись дюны Дубины, Мезинский остров, Звонковое и др.
Каковы причины бурного роста поселений эпохи неолита? Возможно, они, как и расцвет керамического ремесла, - следствие эпохи зарождения начал производящего хозяйства? Но неолиту региона отказывают в производящем хозяйстве (Археология, 1985, т. 1, с. 110), относя аборигенов к рыболовам, охотникам. Создается впечатление, что бурный рост поселений, передавшийся и эпохе бронзы (найдено 43 пункта с 68(?) слоями) был, видимо, следствием каких-то новых, неолитических форм экономики, кормившей возросшее население. Но типичные для керамики земледельцев эпохи бронзы мотивы заштрихованных треугольников в декоре сосудов появляются к концу неолита. Похоже, тогда же появились на остродонных сосудах (Дубина, Хуторище и др.) «сетки» из ямок, нанесенных узлом веревочки, гусенички, оттиснутые шнуром из очень тонких ниток. Видимо, это свидетельство зарождения начал ткацкого ремесла, обработки тонких волокон и пр.
В локальной карте есть и другие неясности.
Так, в северном устье крупной Куриловской балки, солнечные, удобные для заселения берега лишены древних и поздних поселений. Но ими перегружены соседние пойменные «острова», отрезанные от берегов. И ныне в разлив сюда лодками завозят гусят, позже – загоняют скот, ездят на отдых. Каковы причины традиционной «любви к «островам» и отсутствие внимания к северным террасам? Рыбные богатства? Но они были в «северном устье» еще в XVIII в. Охотничьи угодья? Но их на островах не было. Эти обширные участки поймы отрезаны от берега, зверя и особенно удобны для птицеводства, домашнего животноводства. Не зарождалось ли оно здесь еще в неолите?
Из 32 пунктов лишь 12 (частично временных стойбищ) лежат на берегах, т. е. Привязанность древних к «островам» здесь бесспорна. Неолитическая керамика из ряда пунктов не похожа на ямочно-гребенчатую. Ряд памятников обнаружено нами и в других пунктах Средней Десны. Например, у г. Коропа (7). В научный обиход они введены далеко не полностью, но многие уже уничтожены. Хозяйственников порой не пугает даже охранный знак на стоянке. Так, на Поповой он, возможно, скоро обрушится в карьер, принадлежащий отдаленному с. Студенка. Отсюда вывод – нужна не псевдо-, а подлинная реформа в деле охраны памятников.

Додаток 5







ПИТАННЯ
АРХЕОЛОГІЇ СУМЩИНИ
ОКРЕМИЙ ВІДБИТОК

Матеріали науково-практичної конференції
“Проблеми вивчення і охорони памяток археології
Сумщини”. Суми. Квітень 1989.

Видання присвячене 70-річчю
Сумського краєзнавчого музею

СУМИ - 1990

ПАМЯТНИКИ АРХЕОЛОГИИ
НА СТЫКЕ СУМЩИНЫ И ЧЕРНИГОВЩИНЫ У С. МЕЗИН

Пойма Десны Новгорода-Северского у с. Мезин богата боровыми террасами, «островами», заселилась еще в мезолите. Они, и правый «солнечный» берег с обрывами до 60 м – изобилуют памятниками. Даже современные села накрывают берег правый. Левый – «сумской» уступает в топографии: не случайно села Шосткинского района его сторонятся. Северный сектор здесь высотой до 5 м., южный – низкий обрезан болотами. Лагунами, подковообразными «бухтами». Он менее солнечный, укрыт «испоконвечными» джунглями даже в болотных балках, где редко бывает  человек. Левобережные памятники поймы, отрезанные от правоборежья Десной, сетью водоемов, лежат порой в 0,4 км от левого борта, где «островитяне» брали глину и пр.
В 1965 г. автор, основывая в Мезине археологический музей, обследовал и левобережье. Результат не обрадовал. Западнее с. Собич, на террасе Веселое нашли пункт неолита, а на 3 км южнее – у мыса Голубцово – 3 кремни. Позже следы эпохи неолита, бронзы и древней Руси нашли Ю/З от ст. Пироговка, у Чертового озера. Изучить южный сектор помешали болота.
Новый тур разведок начался с 1983 г, когда от дюны Березовая до холма Голубцовое, в болото провели дорогу. (Табл.1). Результаты поиска изменили прежние выводы. Оказалось, все выступы «подков» были обитаемы. Так, в конце дороги, в карьерах на Голубцовом, мы нашли обломок керамики (неолит) и массу чаще патинированных крупных кремней. Д. Я. Телегин их отнес к неолиту. В 0,3 км к Ю/З, на болотной террасе (120х40м) КУРЕНИ, в слое 0,7 м мы нашли керамику Х в., толстую, непрочную марьяновскую керамику и, похожую на сосницкую.
Изучению южного, труднодоступного сектора, помогла проложенная в 1988 г. от Свердловского острова – Ю, дорога и торфоканава. На ее стыке с левым бортом, на окруженном болотом и «лагуной» косе – Накоте-2, в лесу на высоте до 3 м, в слое 0,8 м найдены кремни, ямочно-гребенчатая и МАРЬЯНОВСКАЯ керамика. На 0,3 км севернее, на заливном лугу, у леса, в 50 м от торфоканавы, на ограниченной лагунами, низкой песчаной террасе НАКОТ-1 (бывшая площадка лесоплава), в слое 0,57 м найдено до 100 предметов сосницкой зрелой и поздней культуры. Обломки с прямой шейкой, без декора имеют вал, в декоре иных обломков – ямки, точки, заштрихованные треугольники. Есть и материалы неолита. Нужны дальнейшие поиски.
Продвижение берегом к югу вдоль «подковы» ведет на ее выступ – террасу Тимоновский бор-2. Она лежит в 1,5 км от Затона-2, у луга Забиловщина, имеет «лагуны». Здесь, на размытом валу (?) мы нашли кремни, керамику (роменскую?), ямочно-гребенчатую, сосницкую с веревочкой, заштрихованными треугольниками в декоре. Пункт малоизучен.
На 0,4 км южнее, на террасе Тимоновский бор-1, в слое 0,8 м найдено много кремня, керамики неолитической, роменской, колочинской (?), сосницкой с «колосками», канелюрами, веревочкой, в декоре. Самым ценным памятником здесь была низкая боровая терраса (в 2 га) ЗВОНКОВОЕ, срытая на 90 процентов. Она лежит в 3 км южнее, на выходе дороги из Тимоновки в Свердловку, у р. Луков, резко врезаясь в пойму. По письму Л. Бацуры (Тимоновка) мы собрали у карьера 1000 вещей эпохи мезолита (?), неолита, среднеднепровской, марьяновской, сосницкой, роменской культуры и Х – ХV вв. В лесу уцелел курган, 2 рва, слой без инвентаря. Карьер съедает остатки слоя 1 м толщины у речки. Срыт и 2 южный холм, возможно могильник, где были кости, керамика. Звонковое имеет хорошую связь с двенадцатью правобережными пунктами неизвестного города, лежавшего в 4 км южнее – на обратном, высоком берегу на плато Хотынское у с. Радычев.
С Сумщиной он связан лежащим у города на левобережье небольшим в крае оз. Хотынь. Эта левобережная периферия города по данным исследователей из Сум, имеет древности. Памятник у Радычева занял 22 га. После Новгорода-Северского он не имеет себе равных в крае. Его центр – плато Хотынское-1 и 2, разрезанное и окруженное громадными (до 60 м глубины) оврагами с ручьями. Плато окружали, чаще малые, окольные села, где замечена керамика сосницкая, киевская и колочинская. Но доминирует везде керамика IX – ХI вв. Керамика ХIII в. найдена лишь на 2 укреплениях – городищах С/В и Ю/З. Ведущим было 1-е, где найдены и обломки плинфы. Возникло оно в V в. до н.э., а к IХ в. Объединяло 9, лежащих рядом, чаще малых роменских пунктов, не считая 2, отдаленных на 1 км городищ – Мещанского и Московского. К Х – ХI вв. относятся 3 гончарных горна, подземелье, шедшее с посада-1 в сторону Хотынского-2 (Западного), где уцелел след колодца. В комплексе города найдено 10 пунктов с гончарной керамикой Х в. пунктов ХI в. лишь 9; ХII в. – 4, а ХIII в. – 2. Материалов ХIV – ХV в. нет. Город увядал с ХI в. видимо с момента образования Новгород-Северского княжества. Памятник резко разрушается стадами, оврагами.
Десна делит район на западный и восточный сектор. С «сумским» - более связаны северные дюны, особенно болотные, уединенные острова. Без проводника их искать опасно. Но древние аборигены их заселяли. На Воробьином острове, лежащем в 6 км от правого, в 0,5 км от левого берега, найдены следы мезолита1, (неолита, эпохи бронзы и ХIII в. Был обитаем и остров Павловичев: видно в неолите водных преград не боялись.
ВОПРОС С МОГИЛЬНИКАМИ не ясен. На правом берегу, их кроме 2 поздних курганов, нет. И. Артеменко, изучавший с нами фонды Мезинского музея, полагал искать могильники в пойме и на левоборежье – «на востоке». Полагают, в древности, порой движение по ходу солнца адресовали миру живых, а движение к востоку – миру мертвых2. Этой гипотезе соответствуют, порытые строителями могильники среднеднепровской и сосницкой (?) культуры на Свердловском острове – Ю, на Дубине (зап.) (Табл.II). На сосуде из могильника на Дубине видим уникальную орнаментальную композицию из неординарных – не имеющих аналогов, заштрихованных треугольников (Табл.II). В них ритм 3-х реконструированных фигур (кроме фигуры «Т» - со «священной 7-кой» (?), в современной эквивалентной записи выразится как – (5+4=9)+(3+6=9)+(2+7=9)+(3+…). Лишняя линия, нанесенная при разметке, затерта пальцем). Если бы это было чисто «математическая, натуральная запись», то следующая фигура имела бы ритм: 1+8=9. Но его нет. Найден он рядом, в карьере, на глиняном «полушарике», в слое эпохи бронзы (Табл.IІ). Любопытно, что аналог этих ритмов есть в фазах «простонародного» земледельческого лунного календаря, где выделен и ритм 3-дни «круглой луны». Ритм 3 найден на сосуде и в виде 3 наколов зерна (Табл. II), и в линзе погребального костра, в виде «столбиков» 7-10 мм толщины – следов обугленных лозин, воткнутых в земле, где есть и ритмы 3+6; 2+7.
Поиски могильников на левобережье лишь начались. Но его бугры часто покрыты траншеями, укрыты джунглями. Найдено лишь 2 кургана, не считая неясных холмиков на Веселом.
 Итог 25-летних поисков был неожиданным: на расстоянии до 8 км от музея найдено до 56, чаще многослойных пунктов. Из них – 4 мезолита; 32 – неолита: 43 (часто бедных находками) точек эпохи бронзы (Табл.I). В ранний век железа число поселений резко сократилось: юхновских пунктов найдено лишь 9; поселений рубежа н.э. – 2. К IV в. их число растет: поселений киевской культуры найдено минимум 11, колочинских – 3(?), Волынцевских – 2; Новый рост виден в IХ в. Небольших пунктов с роменской керамикой у Мезина найдено 7, у Радычева до 12. Пунктов Х – ХIII в. у Радычева найдено до 12, у Мезина мы нашли 17 обломков стеклянных (разных по цвету, форме, а на Серовской горе и уникальных полихромных) браслетов. На Хотынском найден лишь 1 обломок, что объяснимо, видно, ранним угасанием города.
Мешают работе и проблемы атрибуции керамики эпохи бронзы. И. Артеменко к среднеднепровской относил и марьяновскую, другие исследователи (и другие культуры в районе) обособляют4. Делать выводы здесь позволяет и локально-комплексное изучение материалов. Так на ряде пунктов района все 3 культуры найдены вместе. Их атрибуция порой затрудняет не только нас. Однослойных среднеднепровских памятников, кроме могильника на острове, нет, а однослойных марьяновских (с «колючей проволокой» в декоре керамики) найдено 14. (Табл.I). Если это керамика среднеднепровская, то почему она лишена оттисков веревочки? Факт этот – в пользу разности культур. Но в сосницкой ранней – в мотиве «колючей проволоки» доминирует влияние марьяновской культуры, а в зрелой – (в треугольниках, веревочке) – влияние среднеднепровской. Не случайно И. И. Артеменко, С.С. Березанская видят генетическую связь сосницкой и среднеднепровской культуры6,5. Средний этап последней представлен и могильником на Свердловском острове, а поздний -10 пунктами, Марьяновские ранние локализируются и притоками Десны, обрывами; среднеднепровские – поймой. Выходит, с ХVIII в. (по С. Березанской7): синхронно сосуществуют, вначале раздельно, затем вместе, поселения обоих культур, «трансформировавшихся» затем в сосницкую. Об этом говорит и наличие на идентичных, поздних темных венчиках с серповидным профилем, оттисков веревочки, «колючей проволоки». Лишь так объяснимо наличие на Дубине, Березовой и др. непрерывной заселенности всех культур – от неолита до поздней бронзы.
Отсюда вытекают вопросы хронологической последовательности материалов в экспозиции музея, проблема корреляции хронологических – общих и локальных рамок этих культур. Но при наложении первых на локальную керамику в ее хронологическом ряду возникает диссонанс8. Нижние рамки одних культур наползают на верхние других, указывая на необходимость создания локальной» «шкалы  времени», которая может не совпадать с панойкуменной. Но последняя не может мешать разработке локальных периодизаций. Поэтому, не исключено, что в возникшую в локальной шкале лакуну, занявшую IХ – ХI вв. входит и особая – грубая керамика с оттисками массивного гребня, которую И. Артеменко относил к поздней сосницкой, а О. Мельниковская – к «неясной предъюхновской» и другая керамика. Локально – комплексное изучение, их картографирование дает дополнительные возможности в исследовании. В итоге можно констатировать наличие у Мізина остатков особой – богатой археологическим потенциалом зоны, в которую входят и памятники Сумщины. Их изучение оптимальнее делать комплексно, в плане сотрудничества соседних областей.
1.Телегин Д. Я. Памятники мезолита на территории УССР. – К. – 1985.с. 163.
2. Клейн Л. С. Майкоп: Азия, Европа? Знание – Сила. - №2. – 1987. – с.70.
3. Куриленко В. Е. Давньоруські поселення в околицях с. Мізин на Коропщині // ІІ Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства. – Чернігів – Ніжин. – 1988.- с.32; Терпиловський Р. С. Ранние славяне. Подесенья III – V ввю – К. – 1984. – с..91,99.
4. Березанская С. С. Памятники марьяновского типа // Археология УССР. – К. – 1985. – С.398, 401.
5. Березанская С. С. Указ. соч. - С.444.
6. Артеменко И. И. Сосницкая культура. // Эпоха бронзы лесной полосы СССР. Археология СССР.- М. – 1987. – с.112.
7. Березанская С. С. Указ. Соч. – с. 402, 398.
8. Артеменко И. И. Культуры шнуровой керамики // Эпоха бронзы лесной полосы СССР. Археология СССР. – М. – 1987. – с. 41, 107; Березанская С. С. Указ. Соч. – с. 402,444.

Таблица 1. СХЕМАТИЧЕСКАЯ КАРТА ПАМЯТНИКОВ РАЙОНА МЕЗИНА.
а – палеолита; б – мезолита; в – неолита; культуры: г – среднеднепровская; д – марьяновская; е – сосницкая; ж – бондарихинская; з – юхновская; и—киевская; к – колочинская; л – волынцевская; м – роменская; н – Х – ХIII вв.; о – ХIV – ХV вв; п – дороги; р – редкие находки (Х – ХIII вв.): с – современные села.
ТОПОНИМИКА ПАМЯТНИКОВ: 1-Попова; 2 – Голое болотце; 3 – Куриловка – III (Гребля); 4 – Куриловка – 4 (огороды); 5 – Мыткова калюжа; 6 – Глинище – В; 7 – Хуторище; 8 – Косуля; 9 – Черепица; 10 – Дубина-Зап.; 11 – Дубина Восточная и Северная; 12 – Горочки; 13 – Кадунов грудок; 14 – Игнатовский остров; 15 – Тугаев грудок и Юрчихино: 16 – Забродки северные; 17 – Забродки средние (Гайдукова гора); 18 – Забродки южные; 19 – Костомахина круча и колодец; 20 – Мезинское городище и селища; 21 – Церквоная гора; 22 – Мезинская стоянка; 23 – Шумейковка; 24 – Мезинская школа и Серовская гора; 25 – Хоромки С/З; 26 – Хоромки – Ю; 27 – Свердловское городище хоромское; 28 – Свердловское городище – 11 (Сад)– 29 - Свердловская школа; 30 - Свердловское городище - 111; 31 - Затон; 32 - Перелиски; 33 - Пузыревое - С; 34 - Хвостинское: 35 - Пузыревое городище; 36 - Свердловский остров - Ю; 37 – Свердловский остров – С; 38 – Мезинский остров; 39 – Рвачка; 40 – Высокая грива; 41 – Савин грудок; 42 – Карашевец; 43 – Березовая Зап.; 44 – Березовая – 11 С; 45 – Березовая С/В; 46 – Павловичев остров; 47 – Веселое; 48 – Воробьиный остров; 49 – Голубцовое; 50 – Курени; 51 – Дубовэ; 52 – Накот – 1; 53 – Накот –2Ю; 54 – Тимоновский бор -2; 55 – Тимоновский бор -1 (Забиловщина): 56 – Звонковое; 57 – Мещанское – С; 58 – Мещанское – 2 (овраг): 59 – Пазыновка; 60, 61 – Комплекс памятников у Хотынского; 62 – Гай; 63 – Московское.
Таблица 2
ИНВЕНТАРЬ ИЗ ПОГРЕБЕНИЯ В РАЙОНЕ МЕЗИНА
1 -2 – Реконструкция сосуда из Дубины и деталь его орнамента : 3 – сосуд из могильника у с. Свердловки; 4 – орнаментальное изделие из Дубины.








Додаток 6
Народна творчість та етнографія
№ 6 (160), 1979, листопад-грудень.

ХУДОЖНІ КАХЛІ МІЗИНСЬКОГО МУЗЕЮ

У мізинському народному музеї зберігається значна кількість кахлів Чернігівщини. Як відомо, хронологічно українські кахлі діляться на архаїчні (ХІV – ХV ст.); середні – період їх розквіту (ХVІ – ХVІІІ ст.); пізні – час, коли їх уже виготовляють менше (ХІХ ст.); пережиткові, які виробляли ще до 20-х років ХХ ст.1 Мізинські кахлі відносяться до середніх і пізніх терокотових та глазурованих, оздоблених рослинно-геометричними орнаментами2. Кахлі другої половини ХV – початку ХVІ ст. за кольором сірі, прикрашені рельєфними орнаментами. Здається для їх оздоблення взято елементи, подібні до тих, що прикрашають рукописи, а також нагадують вироби з кованого заліза3. Типова для середньовіччя хрещата фігура й кутові рапорти в кахлі перегукуються з архітектонікою мініатюри ХІ ст. з Остромирового Євангелія4. Красива, врівноважена композиція мережива підкреслює пластику форм, ліній, гармонію пропорцій.
„Світську” орнаментику характеризував малюнок восьми-семи листків, що нагадували дерево життя з його традиційним корінням, зображеним на чотирьох сторонах. Б.О.Рибаков вважає, що в давньому народному мистецтві інколи створювали чотиричленну композицію5. Цей же малюнок простежується і в ранніх кахлях Мізина. Візерунок кахлів, якими оздоблювали каміни, повторювався (не рахуючи капітелі) й створював килимову композицію, в якій акцент робився на зображенні сонця, стику кутів і ритмі восьми півосей. Їм вторили вісім коренів-алебард. Восьмикутник навколо сонця, поруч із його класичним аналогом на застібці Х ст., знайденій в кургані Гульбище в Чернігові6, має неприродний вигляд. У народному мистецтві деякі стародавні символи, трансформувавшись, збереглися до ХХ ст7. Ритм вісімки знаходимо і в кахлі з підковою та зіркою – символом небесного світила в стародавній орнаментиці8. Це число зображено в променях зірок, шевронах на осі ялинки, кінцях підків, композиційних осях.
Типовий мотив віконних наличників у Мізині Коропського району Чернігівської області
На одній з кахлів щедро відтворена флора. Вінковий барокковий рапорт утворює нову килимову композицію, також з акцентами на сонці й стику кутів-листків і коріння дерева. Вісім півосей, спрямованих до сонця, трохи скошені, що створює тонкий динамічний нюанс. Кутові листки кахлі нагадують схему античної пальметки або дерево життя, як у копії ассірійського рельєфу ІХ ст. до н.е., що знаходиться у Казанському соборі (Ленінград). Ряд варіантів пальметки знайдено вже на виробах скіфів Vст. До н.е., в декорі Софії Київської, архітектурі ХІІ – ХІІІ ст. в Володимирі, Благовіщенському соборі ХІV ст. Московського Кремля, декорі російсько-української архітектури ХV – ХVІІ ст., в кахлях Придесення, Коропа9. Але в вітчизняних кахлях все ж більше зображується не ассірійське дерево, а дуб, що потім ввійшов і в нумізматику. Традиційну декоративну пальметку типу мізинської знаходимо і в кахлях 1635 – 1666 років Теремного палацу ХVІІ ст., церкви Іллі Пророка (1681 р.) з Ярославля, в кахлях ХVІІ ст. з Пскова, Ново-Єрусалимського монастиря тощо10. Це зближує кахлі Мізина, Москви, Пскова та інші, хоч художніми якостями мізинські вироби відрізняються від поліхромних ансамблів з Пскова і Москви.
Порівняння цих кахлів підтверджує еволюцію, зображеної на них вітчизняної пальметки, яка в мізинському варіанті вийшла з картуша, а одному з коропських – стала листком дуба. Всі ці кахлі – мізинські, коропські, московські та ін. друковані з різних форм, різняться стійкістю в іконографії пальметки та технологією виготовлення. Мабуть, майстри „флористичної” школи, орієнтуючись на споживача сільського і столичного, творчо використовували традиції, трансформовані релікти символіки. Так, у кахлях з Мізина, Ярославля, Пскова, Москви знаходимо по дев'ять зубів. Але тут вони відіграють роль автономного компонента у фризі з поліморфного ансамблю, в Мізині ж вони виступають у ролі рядового елемента теракотової кахлі, що доповнена лише фігурною капітеллю з чотирьохосьовими розетками й деревами. В цю типологічно виразну серію входить і сірий кутовий кахель: у восьмикутному картуші зображено пару листків, пагінців, бутонів, чотирипелюсткових квітів, насіння. В дереві букета простежуються мотиви від зародження до визрівання насіння (семиелементних розеток), яке розвіюється на чотири боки.
В серії ранніх „символічних” кахлів зображено то вісім напівосей, то дерево життя, його коріння, сонце, число сім тощо. В близькій до неї серії з давнім серцевидним рапортом бачимо, як пальметка в центрі поступово трансформується „нейтральними” мотивами і зникає. Змінюється й мотив серцевидного рапорта.
Звичайно, в даній статті ми не можемо проаналізувати всі кахлі, що зберігаються в музеї. Вони розкладені по серіях, що представляють почерк майстра або традиції школи. Зокрема, теракотові кахлі поділяються на такі серії: ранні „символічні”; з серцевидним рапортом, що йде від давніх стрічок-плетінок, часто з повздовжніми врізами; без візерунка, інколи із залишками пофарбування; „геральдичними мотивами”, з картушем, схожим на плафонні кесони в стилі класицизму. Глазуровані кахлі утворюють такі групи: зелені без орнаменту, з рельєфним орнаментом; з образотворчими мотивами (херувими, виноград та ін.) нерозпізнану і поліхромну композицію, мабуть, із церкви чи панського будинку. Отже, у ХVІІІ – ХІХ ст. в Мізині з’являються кахлі з новими „світськими” мотивами флори в оздобленні і геометричними візерунками. 

         

В 1976 році за 50 км від Мізина автор знайшов у Коропі на Десні на кількох квадратних метрах території сирзаводу багато теракотових, глазурованих, поліхромних залишків кахлів від 36 різних камінів. Серед них є варіанти композицій із серцевидним рапортом, типовими і для Мізина стрічками-плетінками, що беруть початок, певно, від традицій київських кахлів ХVІ – ХVІІ ст.11 Типологічні дані кахлів Коропа і Мізина (стилістика декору, технологія тощо) часто збігаються. Відсутність капоті на багатьох кахлях Коропа, широта асортименту та інші ознаки наштовхують на думку про існування тут цехів по виготовленню кахлів. У ХVІІІ ст. в Коропі вироблялись кахлі, покриті глазур’ю, емаллю, розписані фарбами, які не поступалися перед модними тоді голландськими і вивозились у Литву, Польщу, Молдавію, Білорусію.
Проблема походження кахлів Мізина не вичерпується Коропом. Менша їх частина в певні часи для потреб різних верств населення надходила з інших місць. Бувало, що в ХVІІ ст. кахлі везли з України в Москву, а у ХVІІІ – навпаки12. Глини Чернігівщини вважались найкращими на Україні. В ХІХ ст. кахлі виготовляли майже в усіх повітах Чернігівщини: в Стародубі, Погарі, Глухові, Ічні, Городні, Новгород-Сіверському, Шатриці,  в 1786 р. – в Зінькові. Типовими для Північної Чернігівщини були кахлі полив’яні і теракотові. Зелені полив’яні кахлі знайдено в Новгород-Сіверському, за 30 км від Мізина, але вони зовсім не подібні до мізинських, за винятком однієї.
В 1975 р. в с. Крисках біля Мізина знайдено в горні з посудом (ХІХ ст.) грубі кахлі - саморобки з тюльпанами, які дещо нагадують мізинські і коропські.
Отже, в Мізин кахлі надходили не тільки з Коропа, але й з Новгород-Сіверського та інших місць. Їх могли привозити баришники Десною з Свенської ярмарки (ХVІІ – ХVІІІ ст.) під Брянськом.
Виробництво кахлів існувало на Україні майже 500 років, в Мізині – близько 300 (кінець ХVІ – ХІХ ст.) і зникло, коли в побут увійшов дешевий матеріал – цегла.
1 Див.: Шовкопляс Г. М. Середньовічні кахлі з Києва. - Археологія, 1975, №16,с. 105 – 106; Гоберман Д. Н. Росписи гуцульских гончаров. – л.: Искусство, 1972, с.44.
2 Див.: Шовкопляс Д. Н. Середньовічні кахлі з Києва, с.114.
3 Див.: Лащук Ю. П. Кераміка. – В кн.: Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. - Львів: Видавництво Львівського державного університету, 1967, с.46; Бокотей А. Черниговские изразцы. – Декоративное искусство СССР, 1974, №7, с. 55 – 56.
4 Див.: Лазарев В. Н. Киевская Русь. – В кн.: История руссокого искусства. Т.1. – М.: Издательство АН СССР, 1953, с. 99.
5 Рыбаков Б. А. Прикладное искусство. – В кн.: История культуры древней Руси. Т.2. – М.-Л.: Издательство АН СССР, 1951, с. 408; Вагнер Г. К. Скульптура Древней Руси, 12 вю- М.: Искусство, 1969, с. 312; Рыбаков Б. А. Древности Чернигова. Материалы исследования по археологии СССР, 1949, №11, с. 56.
6 Рыбаков Б. А. Древности Чернигова, с. 39.
7 Уткин П. И. Русские ювелирные украшения. – М.: Легкая индустрия, 1970, с. 26.
8 Гончаров В. К. Художні ремесла. – В кн.: Історія українського мистецтва. - Т.2. – К.: Вид-во АН УРСР, 1967, с.363.
9 Див.: Штимельман Ф. М. Античные сосуды, найденные в кургане скифского времени близ Киева. – В кн.: Культура и искусство античного мира. – Л.: 1971, с. 43; Вагнер Г. К. Скульптура древней Руси, с. 224; Федоров В. И., Шеляпина Н. С. Древнейшая история Благовещенского собора Московского кремля. - Советская археология, 1972, №4, с. 233; Искусство стран и народов мира. Т.3. - М.: Советская энциклопедия, 1971, с. 328; Данченко Л. С. Народна кераміка Середнього Подніпров’я. – К.: Мистецтво, 1974, с. 43.
10 Гра М. А., Жиронский Б. Б. Коломенское, - М.: Искусство, 1971, с. 87; Добровольская Э. Д., Гнедовский Б. В. Ярославль, Тутаев. – М.: Искусство, 1971, с. 70; Грибанов С. Печи древнего Пскова. – Декоративное искусство СССР, 1975, № 4, с. 55; Изразцы. – В кн.: История русского искусства. Т.4. – М.: Изд-во АН СССР, с. 280
11 Шовкопляс Г. М. Середньовічні художні кахлі з Києва, с. 110, 11, 113.
12  Овсянников Ю. М. Солнечные плитки. – М.: Советский художник, 1966, с. 50.

Додаток 7

 

СІВЕРЯНИ. ОКРУГА МІСТ РАДИЧЕВА І НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО


Шостка і Мізин лежать на одній широті – в відрогах Руської підвішеності в котловані Новгород-Сіверсько-Розлетського Подесення. Він на рідкість багатий природними ресурсами, що й зумовило тут масу пам’ятників археології всіх епох. З Мізинських обривів в бінокль видно різке звуження котловану на півночі, де виник Новий город сіверян, і на півдні біля с. Радичева, де на плато Хотинське виникло „південне місто” з невідомим топонімом: Радичев, а може ранній Хоробор (?). Адже місце його „прописки” шукають безуспішно і дуже довго.
Це місто через острови і кручі мало чудові умови для світотелеграфних зв’язків з столицею сіверян. В 1964 р. я (тоді петербурзький студент-художник) у Д. Я. Рудинського – автора розкопок Мізинської стоянки – знайшов опис цих знайомих мені з дитинства урочищ. Це Гірочки, Дубина, озеро Близни, де я плавав човном. І округа, мов магнітом потягнула до себе. Ідучи назустріч призову Рудинського „вивчати цю країну палеолітичного Мізина”, я переїхав сюди з Пітера і створив в Мізині найбільший на Україні сільський музей.
З радістю прочитав в журналі „Сіверянський літопис” (№6 за 1996 р.) статтю про літописне місто Хоробор, який я шукаю багато літ, про сіверянські (роменські) поселення біля сіл Курилівки, Мізина, Свердловки, Радичева.
Журнал згадує одно городище „Сад” в Свердловці, яке нібито і  започаткувало село. Але ми такі роменські пункти знайшли тут і в урочищі Погоні, Хоромки, Затоні, Пузирьовім і ін. – всього в окрузі десь 17 пунктів. Урочища такі є і на Сумщині західніше с. Тимонівка. Це Дзвінкове, Забілівщина. Журнал згадує і роменське поселення в урочищі Мізинська школа. Саме його я в 1986 р. виявив в західнім секторі шкільного двора.
Вдалося дослідити згарище сіверянського поселення ІХ ст. з ліпною керамікою, над ним друге нашарування Х ст. з гончарною керамікою сіверян, яке теж згоріло і заселилося це дворище лише в XVII ст.
Шар згарища тих часів ІХ – Х ст. – ми виявили і біля Курилівки – на Хуторищі. Тут на місці роменського поселення в Х ст. виникло укріплення Київської Русі. Зробимо підсумки. В Х ст. зникає поселення з ліпною і гончарною керамікою на Погонях, на Пузирьовім, на Свірдловськім городищі Хоромки, на другім городищі Сад, згоріло таке роменське поселення і на Хуторищі. Отже в усій окрузі відбулися бурхливі події, які залишили згарища і припинили існування ряду роменських пунктів.
Після них виникає низка укріплених поселень по кручах: Забрідки, Сірівська Гора, Хоромки, заселяються острови Дубина, Гірочки, Ігнатівський острів, Тугаєв Грудок, Березова і ін. Бурхливе заселення сіверян відбулося і біля Радичева, де серед 7 роменських пунктів виник і племінний центр, який в Х ст. переріс  в м. Радичев. Цей комплекс зайняв високі, неприступні обриви, оточені ярами з водою. Отже в Х ст. відбулася друга, більш могутня хвиля заселення округи, пов’язана з виникненням могутньої держави Київська Русь.
Видно округа була під надійною охороною міста Радичева, яке процвітало в Х – ХІ ст. і зазнало різкого зменшення в ХІІ ст. і зникло в ХІІІ ст. Інша доля була в поселення на півострові Хуторище біля Курилівки. В VІІІ ст. тут було єдине на всю округу волинцевське „хазарське” поселення, яке в Х ст. від напільної сторони відрізалося валом, десь 13 м ширини 6м висоти, мало 2 привратні круглі вежі і проіснувало до ХVІ ст.
Але Хуторище, маючи переваги оборонні, мало навколо жовті піски і обмежену площу. Це заставило мешканців обживати північні „острови”, східні гриви над Десною - Косуля, куди вів і міст, - а на півдні – надзаплавні забрідські захищені сіткою глибоких ярів родючі кручі. Вони лежали за бродом стариці Криве, тому ланцюг поселень, що потягнувся на обривах до 60 м. висоти на 2 км, на південь і отримав назву Забрідки.

ЗАБРІДКИ


Знайдено на них лише кругову кераміку Х-ХІІІ ст., та ХVІІІ ст. Отже ці мисові укріплення виникли в Х ст. після спалення Хуторища і Шкільного двора. Тут, на глибині 0,4 /нині – 1,9 м/ в напівземлянці, ліпну роменську кераміку ІХ ст. накривав шар згарища, над ним була кругова кераміка Х ст. і нове згарище, яке настилав шар ХVІІІ ст. Отже ці роменські пункти зникли перед заселенням пунктів на Забрідках, „островах”, дюни Березова і ін. Вивчені вони далеко не повністю.
Цікаво, що Забрідки з півночі відсікають глибокі, зарослі лісом яри Перехоже, а на півдні – Мізинська балка, з якої назустріч Кізківщині йде яр Цегельня. Між ярами Перехоже і Цегельною лежить заплилий яр /уроч. Ямка/, який утворює велике Забрідське плато. На нього з північного яру йде дуже вузька, глибока дорога, протоптана хуторянами, на півдні вона спускається такою ж вузькою, надзвичайно глибокою дорогою „Музейний яр” по якому ще я їздив мотоциклом по надзаплавній дорозі Забрідки. Існує тут і оточене ярами трикутне плато „Весела гора”, на кутах якого я знайшов мініатюрні безінвентарні городища, які може були язичеськими слов’янськими святилищами. На таку гіпотезу працює знахідка іклів кабана на північному, а уламка волинцевського горшка на південному „мінігородищі”. Отже Забрідки Надзаплавні – це складний комплекс поселень Київської Русі.
Його топографія дає цікаву інформацію для роздумів. Наприклад, в галузі оборони. Зі сходу комплекс захищали неприступні „обриви, підтоплені великим озером”, з лиманами, болотами. Тут, на глибині 8 м. копачі колодязя знайшли пліт зпиляного пилою лісу. Заселений сектор Забрідок з півдня захищав велетенський Оришкин яр, що був і екзотичною дорогою, що вела „до Десни”, і межею вулиці, де в висоті стояли житла Х – ХІІІ ст. Менші яри, що йшли з лугу вверх були і внутрішніми дорогами і вулицями, які зверху з сонячного боку мали напівземлянки і наземні житла. З Куликової гори на схід до озера йшов і критий водяний рів, що страхував від випадковості. Схоже, що невелика скеля – Гайдукова гора – в казково красивому урочищі, була двором феодала. Тут знайдені дуже складні металеві вироби, з посудом і уламок саморобного виробу з опаленої глини, де читаються деякі букви – „графіті”. Схожий комплекс виявлено і на Забрідках Південних – навколо Мізинського городища. Після навали Батия всі надзаплавні пункти „спустилися вниз”. Кераміки ХІV ст. над заплавою нема. Лише в 5 км східніше Мізина на болотній дюні Березова населення проживало з Х по ХVІ ст., яке мало більше зв’язків човнами з рядом лежачою Сумщиною – Собицьким бором.
Цікаво, що в Курилівці було одно городище, в Мізині – 2, в Свердловці – 3 як мінімум. Спочатку це була „Роменсько-язичеська Русь”. Але вона не була „глухоманським ізолятором”, брала участь і в торгівлі. На Свердловськім городищі – знайдено і трубчасту скляну намистину, яку носила роменська жінка, голівку жінки в спіральній в’язаній шляпі з „ковпачком” зверху. На Хуторищі до його забудови фермою ми знайшли скляні кольорові бусини, кам’яний хрещик, схоже Х ст. прямо на дорозі, а на Пузирьовім північнім, в „напівземлянці металурга” ІХ – Х ст. разом з тигельками для виплавки метала – і привізний посуд з глини з „візантійським” хрестом в декорі і шиферне овручське пряслице. З ним була і болотна руда, маса покритих склом шлаків з горна, і білоглиняна кераміка Х ст., яку я знаходив і в горну Х ст. на посаді м. Радичев (Хатинське).
Більш пізні імпортні скляні речі (різнокольорові і поліморфні браслети, намистини і ін.) виявлено нами на 13 пунктах, віконні диски на 5. Знайдено це і на Свердловському південному острові, де шару не виявлено, але уламки кераміки Х - ХІІІ ст. наявні. Острів був дуже зручним для ретрансляції сигналів по світотелеграфу з Радичева в Новгород-Сіверський.
З забрідських мисів без бінокля в димці повітряної перспективи проглядаються і обриви міста біля Радичева, пожежі якого колись лякали забрідців. На думку, що це місто охороняло і околицю, наводить легенда про Татарське Клатбище. Про неї часто говорили в дні фашистської окупації. За легендою, на сході с. Курилівки колись відбулася люта сеча з татарами, де їх колотили навіть баби кочергами. Похованих було багато. Баба Полька (нащадок слуг Рожницького) говорила мені, що вона, копаючи яму для погреба, „наткнулася на братську могилу”, де „в черепів всі зуби були цілими до єдиного”. Але кераміки тут – біля озерця Голе болотце, я не знайшов. Зате знайдено тут бойові сокири ХІІ – ХІІІ ст. Відсутність тут курганів баба Полька пояснила по своєму фразою:
-     А хто їм, бусурманам буде зберігати тут кургани!?
Але важливо інше: нанести такий нищівний удар – створити такий пам’ятник як “Татарське клатбище” місцеві жителі хутора Дубини і Хуторища не змогли б: тут потрібні значні сили. Їх мала тоді Радичевська фортеця. Чи не її ратників, які повинні б зникнути на островах, тут шукали татари? І врешті вони прийшли до них самі, звичайно, з місцевим населенням, бо тут вся земля стояла проти них – навіть баби з кочергами.
Виникають і інші питання. Чому місто біля Радичева не має топоніма і згадок в літописах? Чому м. Хоробор так часто фігурує в літописах і немає відповідного городища – не локалізовано досі, хоча історики вже століття „ламають списи” шукаючи „невловимий Хоробор”? Чому, врешті на Хотинськім нема сліду нашестя Батия? Чому перед навалою Батия – в 1234 р. Данило Галицький „пленяючи землю, поймаша грады многи по Десне, и туже взяша и Хоробор и Сосницу и Сновеск” обминув таке значне місто на Хотинськім – фортецю, що стояла вслід за Новгородом-Сіверським?
А може тому, що біля Радичева і лежав літописний дотатарський Хоробор, який в 1234 році „поймаша Галицкий” і після нього вже татарам палити було нічого – його вежі згоріли в 1234 р.? Може тому літописи не згадують „штурму татарами Хоробора”, що його ратники „зустріли татар в Курилівському лісі”?
Відновити фортеці татари позволити не могли і „разышлые ратники» відновили Хоробор післятатарський біля Коропа на острові Коваленчиха, який згадано вперше літописцями в 1399 р. Саме тоді великого князя Вітовта на р. Ворскла вщент розгромили татари і він, вже без раті, рятуючи власне життя звернувся до воєводи І. Глинського: „Только выведут меня твои вожи к моей Украине, к которым городам и волостям, я темы городы и волости тебя и пожалую”. „И привели княживановы вожи Витовта к городу его Хороблю, да к волостям – к Макотину, да к Сохачеву, да к Оболоню”. Села ці лежать біля Коропа, крім Макотіна – який локалізують Макошином, ми вважаємо, що це було с. Накотін – нині с. Накот.
Отже, за нашою версією, було два “місця прописки” Хоробора – дотатарський і пізній – в двох різних місцях. Кераміки ХІV – ХVІ ст. нема ні в Макошино, ні в Радичеві, є вона біля Коропа на Коваленчисі, яку дуже пошкодили при виготовленні селітри. Тому тут первісна кераміка залягає не на глибині, а на подив – зверху в суглинку. Дуже важливо і інше: на польській мапі – Карті Чернігово-Сіверських земель XIV-XV ст. Макошина нема, а на місці Коропа в латинській транскрипції і стоїть підпис Х О Р О Б О Р.
Залишається локалізувати Хоробор дотатарський. В Макошино для такого відомого міста городище занадто мале, а в Радичеві воно настільки велике, що більше його лише Новгород-Сіверський. Цій версії не суперечать і дані літопису, коли Галицький „поймаша грады многи по Десне” серед них перший – Хоробор.

Додаток 8

УВІЙШОВ У БЕЗСМЕРТТЯ


Минуло понад 120 років з дня страти нашого земляка, члена „Народної волі”, винахідника М. І. Кибальчича, який, на жаль, опинився в лавах терористів, був в керівнім центрі народовольців, брав участь в безпримірнім в історії і непотрібнім для неї, дивнім „полюванні на царя”. Велося воно і тоді, коли вже 21 член Народної волі опинився на ешафоті, коли зник за ґратами і сам керівник заколотників – Желябов.
Вибухи гриміли навіть в самій резиденції імператора – в Зимовім палаці, а він залишався живим і здоровим. Тоді проти нього спрацював і талант Кибальчича – вченого. Він в пекельних умовах винайшов найдивовижнішу в тодішньому світі – бомбу Кибальчича. Вона 1 березня 1881 р. і рознесла вщент царську карету. І нічого доброго від цього ні Народна воля, ні Росія, ні народ не отримала – навпаки, всім хотілося, щоб було так, як це було до цього. Звичайно, відлуння вибуху прокотилося і по всьому світі.
А народовольці чекали, що „осо-ось” „завирує Росія”, але цього не сталося. А на суді над народовольцями, його головуючий – сенатор Фукс, про себе в блокнот записав: ”Кибальчич – ось великий розум, надзвичайна витримка, пекельна енергія і разюча стійкість!” При цьому Фукс „пройшов мимо” біля головного: Кибальчич з закованими в залізо руками, за кілька днів до страти накреслив проект небаченого в світі реактивного апарата.
Але наші пропагандисти Кибальчича раніше не звертали уваги на дивну деталь: в часи Кибальчича існувала „система повітроплавання” – ера авіації розпочалася вже після страти Кибальчича, а ера космонавтики – ще недавно. Кибальчич „родом з ери повітроплавання” перешагнув і еру авіації і ввійшов в еру космонавтики. Тому Гагарін і назве його потім родоначальником ракетного руху.
А тоді – на суді адвокат Кибальчича був вражений залізною волею підсудного і в камері запитав як зберегти йому життя. І з подивом почув:
-         Врятувати моє життя – це річ другорядна. Важливіше інше – як врятувати мій проект, – почулося в відповідь.
-         Я схиляюсь перед геніальністю вашого винаходу, я вражений величчю вашого спокою... Я зроблю все для вас, що змогу, – відповів Герард.
Та це не було в його силах. Царизм не виконав навіть останнього прохання смертника - передати проект ракети вченим. І проект поховали в казематах поліції. А це було для Кибальчича найжахливішим, адже він писав:
-     Якщо моя ідея буде визнана здійснимою – я спокійно зустріну смерть, знаючи що моя ідея не загине разом зі мною.
Випадково його проект було знайдено в архівах департаменту поліції і надруковано в 1918 р. в № 4-5 журналу „Былое”. Свідок страти А. Брейтрфус писав: “В час страти я займав позицію за спинами городових. При проїзді першої колісниці я був більше ніж вражений: мої очі зустрілися з очима Кибальчича. В них я прочитав ласку і ніжність… глибокий розум… його надзвичайно добродушне лице, бліде, повне спокою і гордості… в буквальному розумінні потрясло мене”. Було тоді Кибальчичу 27 років.
Після страти народовольців 16 квітня 1881 р. кореспондент англійської газети „Кельнице цайтунг” писав: ”Я був присутнім на дюжині страт на сході, але ніколи не бачив подібної живодерні!” Цікаво, що на ешафоті Кибальчич свій останній погляд спрямував вгору – в небо. Треба гадати, що ідею космічних польотів Кибальчичу – нащадку сербського священика, підказали запуски порохових ракет з бійниць „Іллінської церкви” в Коропі.
В.Є.Куриленко. 1983 – 2003 р.
Додаток 9

 

ЗАГАДКА З ЖИТТЯ КИБАЛЬЧИЧІВ


Засновником династії Кибальчичів на Україні був сербський священик Грегор, що рятуючись від турок, емігрував на Чернігівщину і поселився в Рувімській пустині – монастирі біля м. Сосниці. Над темою Кибальчичів дослідники працюють і досі. Під час моєї роботи в Музеї Кибальчича в Коропі нас навістила співробітниця Музею Петродворець В. С. Виноградова. Вона поповнила наші два музеї паектом архівних матеріалів і просила в мене допомоги в роботі над книгою. В 1985 р. я переїхав в Мізинський музей, створив там і кімнату Іваницького – дідуся Кибальчича. Виноградова навіщала нас і тут, кілька років засипала мене запитаннями про життя Кибальчича і Іваницького. Але надрукувати книгу не встигла...
Надрукувати її намагався родич Іваницьких письменник Шпаківський з Москви, але не зумів і хотів книгу переслати до мене, але я теж не вирішився взяти на себе таку відповідальність і справа заглохла. В останньому листі Шпаківський жалівся на здоров’я, я потім замовк зовсім...
Я згадав, що ми так і не вирішили загадку, пов’язану з матір’ю М.Кибальчича: по всім даним вона була дочкою Іваницького, але в книзі „Його чека галактика” Кравець її називає Олтаржевською – гувернанткою Сільчевських – родичів Кибальчича, які жили в Понорниці. Виходило, що брат матері Кибальчича – священик Олтаржевський з с. Жорниці написав донос на свого племінника Кибальчича і видав його жандармерії.
З другої сторони, коли "Олтарщевська" захворіла туберкульозом - Миколу віддала своєму батьку Максиму Іваницькому в Мізин - до рідного дідуся. Матір Миколи була досвідченою, знала іноземні мови. Де вона навчалася разом з дворянкою Ганною Сільчевською в Московськім пансіоні, куди приймали лише дворянок, мати Кибальчича такою не була. Мені здалося, що Сільчівські послали з дочкою в Москву і Варю Іваницьку, але під прізвищем Оттаржевської. Так отримали досвідчену гувернантку.
Це підтверджують і факти. Коли вмерла мати М. Кибальчича Іваницький свою поему присвячує своїй померлій дочці Варі. Важливо і інше. З Полтави на заслання в Мізин Іваницького „пригнали” в 1824 р., а батько його помер в 1825 р. залишивши Максиму 7 дітей. Восьмою дитиною стала Варя, яку він усиновив.
Виноградова віднеслась до цієї гіпотези з обережністю і лише після її смерті в новій книзі Іващенко-Кравця, виданій в 1995 р. я на ст.12 прочитав, що матір’ю Кибальчича була колишня гувернантка Сільчевських - Варвара Максимівна Іваницька.
Про дружбу Іваницького з Сільчевськими говорить і інший факт. Коли Іваницький, в честь Котляревського зробив у Мізині свою знамениту виставу „Наталка Полтавка”, то її навістив, разом з якимсь знаменитим актором і Сільчевський.

В.Є.Куриленко 2003 р.

Додаток 10

 

МІФ ПРО ЛЕВКА КИБАЛЬЧИЧА


(Варіант переробленої статті.
Див. газ. „Деснянська правда”, 25.07.1992 р.)
Як відомо, в 1881 р. в Петербурзі бомбою, виготовленою винахідником М. І. Кибальчичем – (колишнім жителем Коропа та й Мізина ) був убитий імператор Олександр ІІ. Погляди на ці події дещо міняються: сам факт „полювання на коронованого звіра”, вбивство імператора – факт дуже сумнівної ваги. Адже наслідки були дуже сумні як для Кибальчича, так і для Коропа і для Росії. Місто Короп тоді було вирішено “стерти з карти”. Воно уціліло на карті, але, як селище.
Тепер важливо інше. Про процеси над народовольцями, про життя Кибальчичів нам відомо в основному все. Я кілька років вів постійну переписку з родичами Кибальчичів, Іваницьких (на жаль вже покійних) з дослідницею В. С. Володимировою, що написала і не встигла видати книгу про Кибальчича і Іваницького і отримав від них дуже багато цінних відомостей, архівні матеріали. Це і копії секретних колись документів з Москви, копії допитів Кибальчича, судових справ і т. ін. Мною були проведені і опроси коропчан, сусідів Кибальчича і т. ін.
Тому великим подивом було для мене надруковані в збірнику „Отчий край-90” дані про „брата Миколи” – Левка Кибальчича – „народовольця”, що проживав в Америці. „Збірник пише, що обидва брати входили до складу „Народної волі”, Левко Кибальчич мав завдання вистрелити в царя, якщо той залишиться живим після вибуху першої бомби (стр.71). Цікаво, але не сказано де був Левко, коли після першого вибуху, з понівеченої карети вийшов живий і здоровий цар.
Такій версії можна було б повірити, якби в нас не було копії секретних тоді документів, наприклад допиту Кибальчича від 20 березня 1881 р. У графі про сімейний стан Кибальчича констатується відповідь: ”Холостий, маю двох братів – Степана і Федора, двох сестер – Ольгу і Катерину. Рідних нема в живих. Його брат – Степан – офіцер, лікар 12 стрілецького батальйону помер від розриву серця при отриманні звістки про страту брата, Федір Кибальчич (1851 р. Народження) нотаріус, помер в м. Коропі. Братів у батька не було. Не підходять сюди і Іваницькі по материнській лінії. Отже Левка Кибальчича не було. Може якийсь тезко проживав в Америці, але „не братом, не народовольцем” не був, отже і не ходив „з пістолетом на царя”. Такого факту поліція б не пропустила – їй зарплату платили не задаром.
Може Левко мав якісь родинні зв’язки з вихованцем Петербурзької консерваторії учнем О. К. Глазунова В. Ф. Кибальчичем (сином Федора Кибальчича?), який пізніше виїхав у Швейцарію? Стати „світовою зіркою” Левко Кибальчич шанси мав: досить було десь в ресторані „обмовитися ненароком” про царя і пістолет, а далі преса і співвітчизники зробили свою справу.
Справи складні, але ж і фальсифікувати їх не слід. Це стосується і версії ніби цар хотів замінити смертний вирок – не вішати Кибальчича, якщо він погодиться „працювати на військову славу Росії”, чи „продатися в Америку за золото”. Все було навпаки. Варто уваги і те, що після тих подій в родичів Кибальчича взяли розписку, що вони ніколи не назвуть прізвища Кибальчича ні дітям ні онукам.

В.Є.Куриленко, засновник музею 1992-2003рр.

Додаток 11

 

ПОДІЇ В НЕБЕСНОМУ ПАРЛАМЕНТІ


Мільйони літ тому, коли Земля ще була безлюдною, в Зорянім парламенті сталися доленосні події. Над Всесвітом линув твердий жіночий голос:
-         До яких пір планета Земля буде мертвою? Після провалу з заселенням Марса, нас лякає сама думка про створення собі подібних. І Сонячна система хиріє. Але якщо на Марсі життя  вбивають низькі, а на Венері високі температури, то Земля має для цього чудові умови. Але вона і досі безлюдна. До чого ж ми облінилися тут!
При голосуванні „непримиримих” не виявилося і рішення „Заселити Землю” прийняли одноголосно. І виконавцю Волі Неба було доручено заселити Землю.
Він, розуміючи святість великої місії, сотворив план і лише опівночі розкрив, взятий в зоряній бібліотеці Гороскоп Людства. Але скоро його сонливість зникла: чим більше він читав пункт „Майбутнє людства” тим важчало на душі. Виявилося, що людство чекає лиха доля. Особливо в главі „Біди Людства” було записано постійні війни, в їх арсеналі жахливі речі: піраміди Тимура з відрізаних голів людей, газові камери нацистів, попіл Хіросіми і ін. Бог зблід, сон пропав:
-          Сили Небесні і що ж це ми хочемо сотворити?!
В главі „Кари за гріхи” він знайшов чуму, що мертвить цілі області, засухи, голод, злі зими. На Землю будуть спущені з ланцюгів Шторми, Тайфуни, Пожежі, Землетруси, Потопи, навіть Комети. Вулкани будуть засипати попелом міста з людьми. І, страшніше всього – заступника людей Прометея буде прикуто ланцюгом до скелі і Орел буде щоденно рвати його серце. Лютувати буде і Ілля Громовержець – в своїй залізній Вогневій колісниці він буде носитися по небосфері, надривно садити тисячопудовим молотом, по якійсь „залізній небосфері”, лякати людей страшенним гуркотом і карати вогнем і грішних і праведних. Землю окутують і Потопи і гори льоду і невидимі моря смертельних вірусів. Саме жахливе, що їм на допомогу люди винайдуть і самокару: водневу бомбу, отрути, гази, терор.. Бог змарнів і закрив Книгу.
А назавтра розповів про все це в Парламенті і піддав сумніву саму ідею заселення Землі. Розпочалися дебати. Спікер питання ці ставив і в друге, третє, п’яте читання, але справа зайшла в тупик. Виникла навіть теза про безсилля Парламенту невміння правити Всесвітом. Але більше всіх мучився сам Бог:
-         Їм там творити укази простіше проголосував і все. А ти тут спробуй їх реалізувати! Бог довго не спав, але коли все таки заснув, почувся Віщий Голос:
-         А ти, Отче, не сумуй, і сотвори не масу людей, а лише одну Людину - Адама і навчи її уму - розуму, а далі - справи по обставинам.
Бог схопився з постелі, обміркував ідею і подав в 10 годин Парламенту. І отримав там оплески. Потім злітав на Туманність Оріона, добув там особливих глин і виліпив Адама. Поселив його в Раю, дав казкові умови, почав учити Премудрості різної і справи пішли весело. Лише потім виявив свою помилку: він не виселив з Раю Змія. Помилка друга – він не врахував що Адаму одному буде скучно і в Раю. Та1 послабив за ним нагляд. Думав що уже все гаразд. Цим і скористався Змій. Він затіяв з Адамом дружбу, потихеньку навчив його різним порокам, які живуть в чоловіків і досі, а потім розпочав і "ідеологічну обробку".
-          Дивлюся я на тебе, Адаме, - сказав Змій. - І переживаю із-за тебе.
-          Чого це так? – спитав Адам.
-         Ну посуди сам – в Зевса в подругах славна Гера, в Урана – Гея, а хто в Адама? Крім того – першолюдина планети живе, пробач мені, бобилем – дармоїдом. А їй по силі і великі справи, наприклад титул родоначальника Людства.
Міцно задумався Адам. Почав якось зітхати, скучати, бачити уві сні якусь жінку. Врешті Бог спитав його:
-          Що з тобою, Адаме? Марнієш якось, часом не реагуєш на вітання.
-          Ах Боже! – сказав Адам . - Скучно мені одному – дав би ти мені подругу.
-         Ах ось воно в чому справа! А я то, старий, і не подумав про це. Добре, Адамушко – буде в тебе і подруга. Та ще така славна, що затьмить і Зевсову Геру.
-          Та що ти! Що ти Отче! Мені б хоча б яку-небудь, – сказав Адам.
-         Не скромничай, Адаме. Але дивись мені – в Раю ніяких гріхів! Інакше як  кину тебе з Неба на Землю, так і ввійдеш в пісок.
-         Та що ти, що ти, Отче – грішити, ні, ні, ні! – сказав Адам. І заснув тоді солодким сном.
А коли прокинувся – закліпав очима і розкрив рота з подиву. На нього дивилося чарівне дівча.
-         Здраствуй, Адамушко, - сказала вона. - Це ж я Богом послана тобі жінка Єва. Та ти що – онімів? Закрий хоч рота, милий.
І стали вони жити в Раю і весело і праведно, поки їх не запримітив Змій. І, одного разу, як відомо вже всім, пригостив їх яблуком з Заборонного Дерева.
А назавтра загудів весь Рай:
-     Адам і Єва учинили гріх.
І позвав тоді Бог Адама до себе і запитав:
-          Чи ж то правда, Адаме?
-          Правда, Отче - Змій попутав.
Бог почервонів і вперше в житті дав Адаму ляпасу. А вже дома подумав:
-     Якщо вони грішити будуть і далі - вижену з Раю. Ну а якщо не будуть, то...Ох, Господи! Тоді ж тобі, Боже, доведеться тепер ліпити з глини все плем’я Адама і Єви. З глини, весь сонм людей всіх рас і націй в усіх віках і тисячоліттях, на всіх материках і континентах, протягом всієї історії Людства, протягом тисячоліть. І наліпити їх стільки, скільки піщин в Сахарі. О, Господи нехай милує тебе чаша сія. Краще хай грішить на Землі віками плем’я Євино і відверне від тебе цей „Сізіфів труд” – наповнювати цю „бездонну бочку” мільйони літ.
-          Але чи захоче цього Єва? - І Бог позвав Єву. Вона впала на коліна і заплакала. Бог зійшов з Золотого Трона, підняв її і сказав:
-          Ну – ну, Євушко заспокойся. Не треба. Скажи краще, як нам бути далі?
-          Тобі вирішувати, Отче.
-         Та так то воно, так, але ж подивися: річ іде про мільярди людей майбутнього. Чи буде їх вічно ліпити Бог, чи буде народжувати твоє плем’я? Якщо так, то я повинен благословити вас на великий гріх. Скажи одверто.
-         Самі будемо народжувати, Великий Отче, – сказала Єва. Бог полегшено зітхнув, хотів благословити на радості, потім зблід і закричав:
-         В муках будете, народжувати, негідниці. І ось там – на Землі указав він пальцем, і самі на себе будете працювати.
-         Ну що ж стерпимо і це, – мовила з гідністю Єва і пішла з Адамом до ліфта з надписом: „Спуск Небожителів на Землю”.

В Є. Куриленко 1997 – 2003 р.

 

Додаток 12

СЕЛЯНИН І ЛЕВ

/По мотивах східної казки/

Колись, на узліссі селянина зустрів Лев і заричав:
-          Я з’їм тебе!
У селянина закололо в п’ятках і підняло вгору капелюха, але він взяв себе в руки і повернувся до куща верболозу.
-          Ти чув Петро? Він мене хоче з’їсти. Потім звернувся до Лева:
-         А чи знаєш ти, що ми з братом зі зброєю за тобою ходимо давно, винюхавши твій слід? Лев покосився на кущ і затоптався на місці.
-         Та ти заспокойся – сказав селянин. - Мій брат, що там в кущі стріляти в тебе не буде, поки я не крикну йому - ти дуже худий і слабий став.
-         Це то я слабим став? - сказав Лев. - Побачив би ти як від мене тікав Вовк.
-         Вірю, вірю, Ваша величність, на то ви і цар лісовий, а Вовк слабак: бачив би хто, як він тікав від мене, тому, що я сильніший всіх.
-         Ти сильнішій за всіх? – сказав Лев. - А чим ти це докажеш?
-         О, це зробити дуже просто, не сходячи з цього місця. Давайте позмагаємося. Ось білий камінь. Хто з нього сік вижме, той і сильніший. А хто ні – то і хай собі йде.
-         Та я сік вижму дуже швидко, – сказав Лев і почав жати камінь. Як не старався, а сік не пішов. А селянин непомітно взявши гусяче яйце, уявив що давить з велетенською силою, скреготів зубами і, врешті „випустив з нього „сік”
-         Твоя взяла, – сказав Лев і пішов собі. А в лісі зустрів Лисицю і розказав їй все.
-         Ой Ваша Величність, як же Вас ошукав він. Я вірю, що роздавив він не камінь, а гусяче яйце.
І дійсно, коли вони прийшли на те місце – побачили шкарлупу з яйця, яку так необачно залишив селянин. Тоді Лев з Лисицею вирішили, що селянин за все це повинен привезти викуп – свою корову, і прив’язати її до дуба.
А селянин прийшов додому і почав реготати та нахвалятися жінці. А та, покачала головою, та й каже:
-         То ти рано радієш: хто-небудь підкаже Леву і він потребує від тебе віддати йому коня чи корову.
А Іван, почухав себе за вухом і погодився з жінкою.
-         Щось треба придумати, – сказав він. Потім викотив за двір величезного котла, налив його водою і розпалив велике вогнище. А біля себе прикріпив мале дзеркальце, щоб не обертаючись, наглядати за дорогою, чекати Лева.
А коли в нім мелькнула фігура Лева і Лисиці Іван, не обертаючись закричав щосили жінці, що була в дворі
 -    Мотю! А Мотю! А ну йди сюди покочегарь біля котла, щоб зразу Лева вкинути в кип’яток, а я піду, подивлюсь із-за кущів, чи не веде там Лисиця Лева. Я її брехуху просив, щоб жирного Лева привела, а вона все не веде його – скільки дров вже перепалив, а їх нема. Може Лев сам здогадався, що його тут чекає?
Жінка вийшла за ворота, прикрила очі від Сонця тай каже:
-         Чого то ти там розкричався, дурень. Ще Лева злякаєш! Встань, оглянься – вони вже біля тебе.
Селянин схопив величезну сокиру, та й іде Леву на зустріч.
-     Ба! Про них річ, а вони назустріч, – сказав він. - А що це таке?! Ах ти ж Лисиця брехуха! Безстидниця! Я ж тебе прохав мені до котла привести Лева поскоріше, а ти без обіду мене залишила. Привела так пізно, та ще й такого худого Лева. Подивися на нього – в нього одні кістки – м’яса і півкотла з нього не буде.
Лев раптом зупинився, закричав, поглядівши на Лисицю, а та почала задом віддалятися, та як курне до лісу! А Лев вискалив зуби, та й собі „махонув у ліс”. Що було далі – невідомо, а Іван і Мотря живуть і досі.

 В.Є. Куриленко 1998 – 2003 (Публікується вперше)

Додаток 13

ТАЄМНИЦІ  МІЗИНСЬКИХ  БРАСЛЕТІВ


На розкопках Мізинської стоянки було знайдено речі, які „обезсмертили Мізин” – покриті загадковим орнаментом фігурки „птахожінок”, браслети і їх уламки, вирізьблені з бивня мамонта. Виявлено тут і інші види найдревнішого мистецтва. Про це історія мистецтва народів СРСР, видана в Москві в 1971 р. на с.18 пише, що „меандри на кістяних виробах із Мізина і Мальти по багатству і правильності візерунка перевершує все те, що було створено людиною доби палеоліту” в цьому виді мистецтва.
Тому тему своєї дипломної роботи я назвав „Орнаменти древнього Мізина”. Їх збирання завершилося створенням музею. Схожу тему мала і моя дисертація в вузі, звідки я необачно „втік”, для її розробки на Мізинську стоянку в 1972 р.
А в 1973 р. першу, ще незрілу статтю про дешифровку мізинських орнаментів, я повіз до автора розкопок стоянки І. Г. Шовкопляса. Він сказав, що радий вашим пошукам, але я не вірю в зв’язок браслетів з календарем. До речі, його сліди бачить в браслетах і дослідник з Сибіру. І ми посміялися, що він шукає сліди календаря і в широкім браслеті. Це здавалося безглуздим.
Але вдома цей браслет став „тягнути” мене до себе, мов магніт. І років через два я вважав, що дешифрував обидва браслети, але зовсім іншими методами, ніж сибіряк Б. А. Фролов, який зробив опору на математику. Я „пішов шляхом мистецтвознавця” – після багаторічних мук, вивчив ритми Місяця і браслетів, зіставив їх і побачив, ритми обох браслетів і Місяці зійшлися. Графічною моделлю в експериментах з протокалендарем була пластинка з „шумячого браслета”.
Але будучи ще мало обізнаним з історією науки і її практикою, не підозрював, скільки „підводних каменів” стане на моєму шляху. Таке буває в дослідників, що беруть невизнану ще наукою тему. Бо обмаль фактів тримає вчену думку в полоні традицій. Тому дуже довго не визнавалася наукою гіпотеза великого німецького вченого Вегенера про дрейф континентів, помер невизнаним і осміяним відкривач палеолітичного печерного живопису Саутуола, осміювали і періодичну систему Менделєєва. В цей список попала і історія вивчення палеолітичного протокалендаря. Дарма, що її опрацював Фролов, вона і досі зустрічає курйози. Їх пропонує і російський дослідник Власов.
В 1989 р. він писав, що „доба верхнього палеоліту календаря не знала”, що „Кияшко відмічає, що календар виник в неоліт!” (1, с.5, 20). Далі він пише, що „покладений в основу календаря ритм повинен бути життєво важний, а місячний таким не являється”. Чи ж так? Адже в умовах напівтундри мисливці на мамонта йшли по травах в зріст людини берегами незчисленних водойм і орієнтирами мали зорі і Місяць. Але Власов пише, що в палеоліт Місяця не було, бере в аргументи і міф народів Судана, де сказано, що „Місяць появився на їх очах: їм став баран, що високо стрибнув” (1, с.20).
Ця новина дуже цікава: але ж... аналіз порід, доставлених з Місяця, показав, що їх вік 4.6 млрд. років. Отже, мисливцям на мамонта Місяць світив. Далі Власов пише, що після появи Місяця – Барана в небі сталася „колосальна подія” – Місяць дав людям світ, життя, став посібником полювання. „Звідси йде пильна увага до його руху, початків календарного рахунку. А календар, довжиною в 1 місяць не являється календарем. Наглядність цикла Місяця рахунку не потребує: коритсуватися прикладом можно не знаючи чисел”.  (1, с.13).
Це говоримо і ми: дійсного – пригодного для літочислення календаря в палеоліті не було. Річ іде не про сучасний, виміряний астрономами місячний календар, а про ПРОТОКАЛЕНДАР – дуже примітивний, неточний і заплутаний цикл довжиною в 1 місяць. Він вимірюється в астрономів в 29,53059 діб, а в первісних мисливців цілими добами „на око”. Це створювало неточність, але не заважало їм користуватися Місяцем, як орієнтиром, шукаючи дорогу вночі.
Як бачимо „і Власов в наших рядах”, але вирішує питання не це, а аналіз самих творів  - наявність в них математичної і графічної моделі циклу.

АНАЛІЗ МІЗИНСЬКИХ БРАСЛЕТІВ


Непогана збереженість широкого браслета дозволила відновити його графічну і математичну модель. Стало ясно, що ця ребусна композиція ще не усвідомлена. Хоча про це ще Шовкопляс писав: „Важко знайти інші твори палеолітичної графіки, які викликали б стільки гарячих дискусій про їх розшифровку і не ставали більш ясними і менше загадковими” (2, с.117).
Отже, Фролову „заважав” його „математичний метод” підрахунку штрихів, я, навпаки відкинув їх: спростив композицію – відкинув 2 поля зиґзаґів, громіздкі ромбомеандри замінив отворами, зберігши зв’язки між ними. Утворилися найпростіші групи з 5 гніздами (може це „5 пальців у Місяця – божества?”). Стало ясно, що гнізд в браслеті 29-30, а керує ними група з 6 знаків, що очолюють 5-ки. Вони створені ромбами різних форм: замкнутими, тупиковими, прохідними і ромбами зі знаками. Це не випадково: лише три ромби (з 29) потребувалося тут створити замкнутими: саме три дні диск Місяця неозброєному оку здається круглим. На 4-й день він ущерблюється – настає „Рушак” – „самий поганий день”, коли і О. Македонський не починав в цей день битви. Ущербленим цей ромб зроблено і в браслеті. Наступну 5-ку очолює найменший штрих в ¼ ромба. Ця „мініатюра” символізує ідеограму фази старичка-Місяця, що вмирає.
Наступна фаза новомісяччя з 2 днів – невидимка, ці гнізда 17 та 18 винесені вниз центральної групи. Цю групу з 6 знаків замикає в гнізді № 19 шостий знак в вигляді серпка – ідеограма фази молодика. Всіх знаків в „циклі ідеограм фаз Місяця 6 по 6 гнізд розміщено і на кінцях браслета, 6 музичних інструментів (кісток) і 6 музикантів, знаходив в музичному ансамблі Мізинців і С. Н. Бібіков. Тож не пов’язана ця 6-ка зі знаками 6 видимих фаз Місяця? Може в обрядових танцях при фазі повного Місяця не звучали в ансамблі лише три ударні інструменти? Але це лише фантазія. Беззаперечно лише, що всім цим „ансамблям” в браслеті керував „ромб” створений з 6 знаків.
Важливо, що Шовкопляс вважав, що мізинці коло кременем на бивнях, зображали в вигляді ромба, як і досі вишивальниці. Отже ромби три означали коло – тобто диск Місяця. Звідси 6-ка ідеограм означала траєкторію Місяця, що кружляє навколо горизонту по лінії схід – зеніт – захід, де він зникає. Отже група з 6 знаків – ідеограм нагадує палеолітичну модель світу, що може було „науковим відкриттям палеолітичної людини. Тут Місяць за цикл робить цілу спіраль, саме таку, яку знайдено при розкопках Мальтинської палеолітичної стоянки в Сибіру. Там наявність спіралі документує бляха з отвором в центрі, навколо якого йде нанесення лунками спіраль, яка починається зверху зображенням серпа Місяця. Цим виявляється так звана селенарна семантика мальтинського орнаменту – його зв’язок з Місяцем.
Інший мізинський – „шумячий” браслет більше простий по композиції орнаменту. Він побудований з 5 вузьких пластинок, прикрашених двома секціями нарізів, які нагадують спарені шевронами в вершинах ялинки. З’єднує їх знак тупикового меандру, що займає ритм, на який падає  день смерті Місяця старичка. Цю модель я сумістив з моделлю широкого браслета і з ритмом Місяця і вони добре злилися. Ця модель і стала моделлю календаря при моїх багаторічних експериментах з Місяцем.
Але математичні моделі пластинок цього браслета збереглися не всі, хоча ті, що уцілили виявляють моделі цикла, розділеного меандром на довгий старий і короткий – молодий напівцикл. Кожна пластинка має по 2 таких цикли – видно короткий і довгий, які в сумі дають біля 59 одиниць – днів циклу спареного, який дає світило досі при спостереженні без телескопа. Але для повного висвітлення такого „календаря” потребувалася б ціла монографія.
Ми продовжили шеврони браслетів навколо спіральки меандру і отримали повну спіраль. Виникла думка, що всі пластинки цього браслета є реліктами – залишками „обрізаної мізинцями” великої /такої як у мальтинців/ спіралі. Але накреслена вона прямими лініями – по-мізинськи. Бібіков вважав цей браслет кастаньєтом – шумлячи предметом, що використовувався в танцях. Це не заважало б йому бути і „охоронною моделлю календаря”, хоча широкий браслет в кастаньєти явно не годиться.
Крім мізинської ми дослідили ще 2 схожі ребусні палеолітичні композиції. Вони на подив просто і точно – без залишок жодної зайвої лінії – зливаються з ритмами протокалендаря своїми математичними і вкрай найпростішими графічними моделями. Їх конструкція більше ясна, точна і наочніша за мізинської. В них найпростіші нарізи на кістках точно передають кожну фазу Місяця – повномісяччя, рушака, старичка, день смерті і народження Місяця і ін.
Одна композиція з Новгород-Сіверщини, друга – закордонна – не з нашого краю. Але по завершеності форми вони безконечно віддалені від мізинського чуда. Мізинські знахідки Шовкопляс називав найунікальнішими по формі.
В.Є. Куриленко 27.03.2003 р.
      1. Власов В. Г.  К вопросу о календаре верхнего палеолита. Советская археология, 2, 1989, 5.
      2. И. Г. Шовкопляс. Мезинская стоянка. К., 1965, с. 217.

 

Додаток 14

 

ХТО І КОЛИ СТВОРИВ

МІЗИНСЬКИЙ АРХЕОЛОГІЧНИЙ МУЗЕЙ


Таке питання мізинців може здивувати: вони знають, що 52 тис. речей тут зібрав Куриленко. Але це фактично, але юридично це ще потребує уточнення. Помилку мою тут виявила 07.02.2003 р. на 15-й стор. газета  „Гарт”, де сказано, що коли я приїхав „на початку 1970–х років, „щоб створити в Мізині музей, у школі вже була створена музейна кімната”. Це не так дещо. Тому варто про все сказати спочатку.
На подив, „це почалося ще в 1946 р.” Тоді мої батьки ввели в мою кімнату якогось мандрівника. Він розгорнув якусь дивну книгу і сказав мені:
-     Ти не приймай мене за жебрака – я інша людина. Тобі йде 16-й рік, освіта – три класи. Але ти станеш досвідченим, навіть дуже... Жити будеш в багатьох містах, але повернешся в село. Створиш тут невеликий науковий заклад, будеш працювати в нім вченим мати кілька підлеглих... Але йти в високу, глибоку науку я б тобі не радив: там будеш мати невдачі!
Я слухав його погано, а потім сказав батькам:
-         Мені бути вченим?! В Курилівці?! Дурниці це: бикам хвости крутити „по вченому” чи що?
Все це забулося, а в 1961 р., коли Шовкопляс закінчив розкопки всесвітньо відомої Мізинської стоянки, встало питання утворення тут музейного куточка. Його тоді не створили. Кремені і з дюжину кісток залишили в підвалах. А передбачення „чорнокнижника” почали здійснюватися. Я вже пожив в місті Шостка, Боково-Антрацит, Красноводськ, Могилів-Подільський, Гомель, Сімферополь, Прилуки, Чернігів. Частково, як художник.
А кремені і кістки мамонта з підвалів почали виймати і міняти на горілку і срібні монети. Це визвало війну директора школи І. Є. Ковальчука і завуча. На цьому все і скінчилось. А в 1963 р. в Ленінграді я побачив себе в списку студентів Художньо-графічного факультету Інституту ім. Герцена. Відразу пішов в Музей Антропології і побачив там великий заголовок: ”Мізинська стоянка”. Стало шкода, що цього нема в Мізині. Потім в Ермітажі – в Трипільськім залі, побачив дивні наконечники вістря з кременю. Згадав, як сторож школи в Мізині говорив:
-         І чого це вчителі не назбирають на острові різних черепків і стріл? Там їх стільки вимивають хвилі.
І там, на канікулах, в 1964 р. я виявив схожі речі і показав їх директору Ермітажу Піотровському. Той подзвонив „головному археологу” П. Й. Борисковському і я доставив знахідки на його стіл.
-          А звідки ви?” – спитав він.
-         Я? Та я з Мізина родом, село там таке є на Україні. Ви не знаєте.
-         Чернігівської області Понорницького району? – спитав професор.
-          Точно! От диво! А звідки ви це знаєте?
-         Ми, дорогий, ваш Мізин знаємо краще, ніж ви самі, – відповів він.
Так я почав в них вивчати основи археології, показувати „мізинські знахідки” археологу В. П. Левенку, який велів виставити їх в школі с. Мізин з залишками кісток мамонта. В 1964 р. вчитель праці О. С. Пурига створив двоповерхову вітрину 57х118 см, де я розмістив знизу кістки мамонта, зверху сотні 2-3 своїх знахідок. А в 1965 р. сказав Левенку, що їду в Мізин, створювати там музей.
-     Та ви зійшли з розуму! – запротестував він.
Але я переїхав в Мізин. Там, на першій же педраді вчитель хімії А. Д. Леоненко заявив:
-         Кинути Ленінград, аспірантуру і копати в селі смітники – це не серйозно.
Це взірвало директора школи Ковальчука:
-     Дурниці ви говорите! Музей для нас і для району – велика честь! Творіть, Василь Єлисейович, не слухайте нікого. Я вас підтримую.
Так 17.ІХ.1965 р. в ІІІ кл. школи, потім в будинку біля школи я відкрив музей. В 1967 р. інспекція райвно його розгромила і я перестав їм цікавитися. Але появилися туристи і в 1966 р. „відкрили” книгу відгуків. А в 1967 р. нас дуже похвалила археолог О. М. Мельниковська і передала нам ящик черепків юхнівської посуди, хоча її в нас було вже досить. Тоді ж всюдисущі журналісти „відвоювали для музею” 6-кімнатний дворянський особняк, що стоїть на розкопі стоянки.
Тут я - напівбезробітний, працював безкоштовно тому в 1969 р. надіслав документи в Бельцький педінститут /Молдова/ і звідти отримав телеграму: ”Поздравляем единогласным избранием по конкурсу на должность старшего преподавателя изоискусства Бельцкого пединститута. Проректор Логиновская.”
Я виїхав в Молдову. Тему дисертації там назвав „Орнаменти Десни, як історичне джерело”. В відпустках збирав у Мізині орнаментовану кераміку, малював її і здавав в музей, якому дали дві ставки. В 1972 р. голова Сільради М. Н. Костомаха і відділ культури умовили мене повернутися в Мізинський музей, який занепав. Цілий тиждень ми з Костомахою стукали в двері музею, але даремно. Врешті голова сказав:
-          Ну що? Будемо ламати замок?
Але мій колишній гуртківець М. Г. Куриленко сказав:
-          А навіщо ламати?
Нажав на замок нігтем і він розкрився. У Костомахи округлилися очі:
-          О! А як же це ти зробив?
-          А так, як роблять хлопці, коли захочуть випити в музеї!
-          Ось тобі й на ! А куди ж дивиться завмузея?!
-          В вікна. Бо тоді його в музей не пускають!.
Я  прийняв душе порідівший музей, а в грубі знайшов листа до зава від лаборантки Шовкопляса. Вона передала йому подяку Шовкопляса, за то, що створив такий музей і гарантію вступу до університету. В столі я виявив і паспорт – документ на музей, відкритий в 1970 р., який я забув написати в 1965 р. і ледве не став „стороннім”: ці 5 років  - (1965-1969) мені в музейному стажі не враховано й досі. На щастя, знайшлась і „Книга відгуків” гостей музею, відкрита 17.ІХ.1965 р., щоденник розвідок гуртка при музеї, розпочатий 10.ІХ.1965 р., паспорт музею за 1968 рік. В Мізині живуть, чи навіщають нас, колишні гуртківці – М. Е. Філько, А. М. Корбаш, М. Ю. Мануйлович, В. Ю. Мануйлович і ін. Отже створено музей в 1965 році, а перший його паспорт ми виписали в 1968 році. Причиною запізнення стала місцева некомпетентність і наша недооцінка музею.

В. Є. Куриленко (Засновник музею)
25.02.2003 р.

Додаток 15


В ПОЛОН ЗАБИРАЛИ, НА ЧУЖИНУ ГНАЛИ

Збірка речових і текстових матеріалів Мізинського музею документує сторію краю від часів, коли Мізин був дном моря до сучасності. Минуле закрито “завісою часу”, але навіть крейдяні гори віком в 70 млн. років розкривають свої тайни.
Із-за обертів Землі весняні хвилі ріжуть високі західні обриви Десни, оголюючи закам’янілості, залишені морем. Ось тут в ньому була куча раковин, а тепер тут – брила кременю. Її утворили тіла першопоселенців краю. Вони застигли, як у казці – по них геологи вивчають сторію Землі. Тут говорить навіть кам’яний окатиш. Інформацію про наступні епохи ховають “підземні архіви” – нашарування городищ, островів, дюн, дворищ. Вони розкрили нам тайну 19 культур краю.
Показники кількості археологічних культур ми поєднали в діаграмі і статистика “заговорила золотою мовою”. Виявилося, що, наприклад стоянок неоліту було біля 50, а наступної – середньодніпровської культури перших землеробів доби бронзи – лише 29. І крива – показник поселень пішла різко вниз. Отже історичний прогрес боляче переживається населенням. І так по всіх епохах.
Поселень Київської Русі в окрузі ми знайшли (без зони Радичева) 30. А після нашестя Батия їх виявилося лише 5. “Тож який мерзотник, той Батий!” Але стриваємо: звалювати всі гріхи не слід і на Батия. Бо перед його нашестям було вже лише 13 поселень. Навіть місто Хоробор (може це Радичев?) в 1234 році “туже взяша” (може спалив?) Данило Галицький.
Причиною падіння кривої в містах і селах тут виявилися нашестя половців та міжкнязівські війни. Отже “зла сила” діяла і до Батия. Але коли пройшло ще три століття – рани на тілі Чернігівщини, околиць Мізина повинні б зажити. Але вийшло інше – поселень XVI ст. ми знайшли лише 4. Чому так? Де ділось 16 століття?
Може і Мізин тоді зник? Уламки кераміки 16 ст. ми знайшли на Сірівській горі, на болотній дюні Березова. Мізин 1551 року згадує і грамота Сіверського монастиря: “Да по речку Студенку – вверх до устья р. Ласки – до Мезинского пруда – рыбные ловли и бобровые гоны” (Гумилевский, 1869, с. 97). Скарб срібних монет 1547 року – часу правління матері Івана Грозного – Олени Глинської, знайдено в 1920-х роках біля Мізинського городища. Він був захований і не дістався ні господарю, ні його близьким. Значить “відбулася лиха година”. Яка саме – неясно. Навела на роздуми пісня про долю України: “В полон забирали, на чужину гнали”. Може нове татарське нашестя подіяло на ситуацію?
Ну, а чи були тоді тут татари? Виявляється – були. В Курилівці живе і досі топонім “Татарське КЛАТБИЩЕ”, а за с. Карасівка – “Татарський шлях”, біля м. Мена (с. Партизан) – “Татарський брід” і “Татарський шлях”. Болотний аір – “татарське зілля” оточує і “півострів Хуторище” в Курилівці.
Хуторище було заселеним з VIII по XVI століття, кераміки XVII століття ми там не знайшли. Отже, чи не було населення Хуторища в XVI столітті вигнане татарами? Але з Хуторища легко було втекти “на північ” – через зарослі вільхи і аіру на острови і дюни та за Десну. Саме там виявлені їх сліди. Найкращим місцем там була Дубина – острів в 1 км довжини. Там я знайшов художньо розмальовані посудини та кахлі XVII ст. Кому вони належали – повідомив Філарет Гумілевський. Він писав: “Вниз с. Мезина, от селища Рожницького... – рыбные ловли… що в 1633 р. були монахами передані в оренду мізинцям”.
Представники найстаршого в Курилівці племені – Ларченків знають, що їх предки в XVII ст. жили на Дубині в ролі слуг шляхтича Рожницького. Слідів поселення XVI ст. на Дубині нема, отже, чи не з Хуторища переселилися в XVI ст. Ларченки на Дубину, та за Десну в джунглі с. Тимонівки – в “лісову глухомань”, де живуть Ларченки і досі. І лише тут.
Допомагає тут нам і легенда. Вона говорить, що с. Карасівку в сиву давнину “накрила хмара татар”. І вигнали тоді вона на Татарський шлях всіх, крім одного парубка. Він заховався тоді в ... туалеті.
Карасівка – село мого дитинства і я виявив там на городах багато уламків кераміки XVII-XVIII ст. і зразки – XVI ст. Поселень Х-ХІІІ ст. не виявлено. Отже “дата народження” Карасівки неясна. Про це я розповів і краєзнавцю В. Д. Кириєвському з м. Шостки. І він дав мені виписку з грамоти Сіверського монастиря 1551 р. Вона говорить: “Да под Карасевою пристаню ез” (частокол поперек течії річки для вилову риби). Отже в XVI столітті хутір і р. Карасівка снували і “попали в літопис”.
Ну, а може частокіл був на р. Лоска? Ця версія відпала. Карасева балка і її гирло йде по північній стороні карасівського “півострова”, який омивається озером – р. Лоска з півдня. Це були володіння Сіверського монастиря. “Да по речке Студенке от устья р. Ласки” – “починок, что были, став на р. Ласка». Тут діяли монастирські рибалки, працівники переправи, що була західніше с. Сухомлинівка, Лоска (Гумилевський, там же).
А з південного боку на “озері”, по розповідям діда Івана Рябця була страшенна багнюка, де ходу не було ні зимою, ні літом. А р. Студінка текла біля Курилівки через мій город, де дід в човні веслом не діставав дна. Я вирішив покопатися в болоті і виявив масиви піску по лугу. Потім побачив болото, прорізане траншеями газопроводу і виявив над масивом торфу 2-3 метрову “ковдру” алювіальних наносів супісі, ватоподібні корні вільхи.
Згадав розповіді матері, що з Карасевої балки колись текла річка, що мала “на Ігнатівській дорозі” її “дальній” – північний міст в 4-5 метрів висоти над водою. Тут в 1935 році мій батько вистрілив з дробовика в велетенську щуку. Отже річку цю пам’ятаю і я.
З релікта цього мосту я почав пошук слідів річки в Карасевій балці. В гирлі, де був частокіл Карася виявив “каракумські піски”, що йшли по балці на 300 метрів. Це наслідки колишніх порубок лісів, які насадили знову. Ще далі – в котловані сухого озера виявився хутір, мабуть заснований Карасем. Але його околиці не досліджені. Стало ясно, що якщо річка текла по балці Карася здалека, то в тих пісках могли зберегтися і релікти болотної флори і фауни, русла річки.
Дійсно в 1 км від гирла балки появилися піщані змійовидні береги річки в 5 м висоти, 10 м ширини і, навіть широкі долини приток р. Карасівки з заростями вільхи. Ще далі пішли лісові кручі, виходи крейди, древній брід з дорогою, тераси, привабливі для поселення, які визвали радість відкриття.
А далі великий подарунок мені зробила лисиця. Вона винюхала на схилі з глибини 0,6 м дуже великий скелет “підводного володаря” цього урочища – бобра. А це сліди глибокої і повноводної “річки Карася”, куди з гирла озера, від частоколу йшла на кілька кілометрів в ліс риба. Ця вдала розвідка пройшла по мерзлій вже землі. Може в балці “заховалася” і Київська Русь?
В усякому разі в XVI ст. Карасівка вийшла за межі балки – почала заселювати і південний сектор півострова – повернувши на південь в заплаву р. Лоски на озері-болоті. Встало питання, коли висохла Балка Карася – і позбулася карасів? Може вже років 300?
З таким питанням я звернувся до свого родича-пенсіонера – Михайла Дятла. Його прізвище, як і мого діда Рябця, теж народилося тут у лісі.
-   Та що ти!? – каже він. – В Карасевій балці ми ловили карасів ще в 1940 році. Там, в одному кілометрі від болота, в лісі, на терасі Мосейкин ровик, в озері вода стояла круглий рік. З неї витікав і струмок. що йшов на болото. Потім болото осушили меліоратори. І озерце висохло, як потім і болото, наші сади, навіть колодязі. Про це й ти тоді писав в газеті.
І це дійсно так – “місцеве горе” забувається, а колись національне – входить в пісні: “В полон забирали, на чужину гнали. А я не скорилася...” – співають і досі.
В.Є.Куриленко 15.01.2




Додаток 16

РОДОМ ІЗ НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО

Говорячи про історію краю, не хочеться. Обминути одну «і примітивну і дивну орнаментальну» композицію з Новгород-Сіверської палеолітичної стоянки. Ці нарізи нанесені на «лінійку» 60 см довжини, 3 см ширини, виготовлену з ребра мамонта. На ній бачимо 2, розділені пірамідальною позначкою, групи насічок, схожих на вбиті в землю палки та мітли. Серед них 5 видів знаків. Майстер розбив їх на групи, якими «щось хотів сказати». Домінують ритми трійок.
Перша ліва має три найбільші палки, що копіюють ритми фази Місяця круглого. Вона відокремлена, як і в мізинськім широкім браслеті. Наступні дві трійки (ритми 4-9) вдало сідають на ритми фази рушака, адже на 9-й день Місяць стає напівдиском – майже серпом: фаза рушака закінчується. Десь з 10-го дня настає фаза старичка, що закінчується 14-го в короткім, 15-го – в довгім циклі. Це видно і «в небі», і в усіх календарях. 16-17-го дня Місяць не світить – настає фаза новомісяччя. На ребрі ці ритми передано вже не кілкам, а «мітлами».
Але в короткім пів циклі Місяць-молодик може народитися 18-го, а в довгому – 19-го дня. Саме тому на ребрі 18-й ритм передано «унікальним знаком» – не палкою, не мітлою – скоріше – кілочком з «гілками». На 19-й день молодик видно завжди, тому в композиції і його виділено особливо – прямою, «красивою палкою». «Як і положено» – бо цей день народження Світила.
Усі наступні ритми передані мітлами, але 30-ий – відмічено палкою – він особливий – в циклі малім його рахувати не приходиться. Отже, на «лінійці» виділено групу ритмів циклу короткого і довгого в одній моделі. Про них мисливці вже знали. Вони знали і про ритм трійок. На композиції виділено трійка фаз Місяця круглого, дві окремі трійки фази рушака. Вони найважливіші, бо дають найбільше світла. Відокремлено фазу старичка, новомісяччя – день народження Місяця, смерті і ін.
Отже, всі ритми композиції бездоганно зливаються з графічною і математичною моделлю протокалендаря. Виявляється ця примітивна композиція може «правити за календар» і досі. А так як цю стоянку вважають древнішою за Мізинську, то, мабуть, і мізинський календар годиться новгродсіверському «в онуки». Адже «батьківської схожості обличчя» тут немає. Але ж деяка схожість є: розпочинаються обидва календарі не з молодика, а з Місяця повного, день смерті і зачаття Місяця в мізинськім календарі виділено меандром, а в новгродсіверськім – «мітлами». Але це питання складне.
В.Є.Куриленко 5.V.2005
 



Додаток 17




КРЕМ’ЯНІ ДОРОГИ

            Дороги – атрибут  буття людей. Не випадково Гоголь писав: “Какое странное и манящее, и несущее, и чудесное в слове дорога!” Факти говорять, що великі дороги людина долала вже в палеоліті. Морські  раковини середньоземно- морського походження знаходили в глибині континенту – Франції, Німеччині, на Дону в Костенках. [1]  Як це робилося – не ясно. Зрозуміло  лише, що дороги тоді не були “чудовими” – мандрівнику не допомогала ні рушниця, ні казанок. Крім того на шляху людей ставали незрівнянно більші, ніж нині, ріки, багнисті болота, моховища і велетенські озера. [2] Десна тоді теж мала ширину в кілька кілометрів.
            Як її форсували, теж невідомо. Але вважають, що в добу палеоліту прибульці зі Східної  України перетнули в напрямку з заходу на схід материк Євразії і досягли течії сибірських рік Ангари, Лени та ін. Пізніше, по сухому тоді Беринговому мосту, вони заселили Америку [3].
            Що гнало їх у таку далечінь? Мабуть, природний приріст племені, пошуки промислових тварин і родовищ кременю. Відомо, що вони були відкриті людьми палеоліту в покладах піску і крейди на Північній Новгородсіверщині. Плато площею 1 х 0,5 км в с. Пушкарі стало своєрідним центром обробки  промислового кременю. Сюди ще 80 тисяч років тому, у добу мустьє, здалека пролягла “Крем’яна дорога”. Сюди, в “столицю кременю”, упродовж  десятків тисяч років йшли шукачі кременю аж до часів неоліту! [4]  У ті часи, коли людина ще не знала заліза, це була “дорога життя”, адже тоді кременевою зброєю людина вбивала навіть “царя звірів” – мамонта.
            Як люди без компаса, карт і автобусів знаходили цю дорогу, доводиться лише гадати. Однак Пушкарі були не єдиним родовищем кременю. Розсипи уламків кременю ми знаходили на березі Десни біля сел Бужанки,  Курилівки, Мізина, але найбільше – біля  Карасівки, на горі Сокирки і Памірки: де я вибрав для музею 88 кременів, здебільше відщепів, що мають “відзнаку” глибокої давнини – голубу патину.  Інколи на ріжучій стороні мікроретуш – сліди спрацьованості. Сокирки я в 1989 р. відвідав з петербурзьким археологом – палеолітчиком В.І. Біляєвою. Вона ці кремені віднесла до мустьєрських. Але тепер публікації про дослідження в нашім краї виходять у Росії, тому ми про мустьєрську добу Пушкарів знаходимо суперечливі дані: “Зібрані там колекції бідні й непридатні для науково-повноцінного аналізу” [5]. Чи ж це так?
            Інші (більш ранні і більш пізні) видання дають протилежну інформацію про мустьєрські і верхньопалеолітичні знахідки в Пушкарях, особливо про палеоліт верхній. “Знахідки ці все ж дозволяють установити, що північ Чернігівщини була заселена неандертальцями” близько 80 тисяч років тому. А про верхній палеоліт Пушкарів уже в 1984 році повідомлялося, що тут було викопано “більше 100 тисяч розщеплених кременів і понад  2500 знарядь”. [6] Чому ж з’явилися розсипи кременю в Пушкарях і в Карасівці? Схили ці, схоже , були пошкоджені льодовиком, а в Карасівці ще й потоками велетенського джерела -  підземної річки, що й досі витікає з крейдяних  мезозойських надр у сусіднім с. Ушівка. Нині площа джерела розміром із кімнату,  у 1913 р. його фонтан досягав 2 метрів. А після сходу льодовика – пробки, що закупорила “дірку”, жерло  криниці, мабуть, нагадувало вулкан. Вода розмивала балку, оголюючи крейду, осадочні породи круч потім руйнувалися, перемішувалися з кременем.
            Звичайно, порівняти з карасівськими знахідки більш пізньої мізинської стоянки не можна. Серед 7 знайдених нами в окрузі Мізина палеолітичних пунктів головними є Залісна і 2-га Мізинська палеолітична стоянка “Костомахин колодязь”, що лежить за 0,5 км північніше музею на глибині 8 м. Вона ще не розкопана, але знайдені там у вугіллі крем'яні вироби типу “напівгігантоліту”, кістяні залишки незрозумілої водоплаваючої істоти (перо риби на шарнірнім суглобі) нічим не нагадують чудові вироби зі знаменитої Мізинської стоянки. Знахідки з “колодязя” ближчі до неандертальських. Кремені зі сколами викопали в лесовій горі на глибині 8 м західніше колодязя [7,с.40,11,13].
Мізинська стоянка, на думку Шовкопляса, заселилася 20 т.р. тому на східному схилі балки. На південь від неї, угору по яру, йде дорога до Залісної – трикутного плато зі сторонами 2 км. Воно оточене велетенськими – палеолітичними ярами, на дні яких ми знаходили кістки мамонтів [7с.40].   На плато вузький вхід з напільного боку є лише із заходу. Його  використали в 1943 р. і німці, що утворили тут, в урочищі Братські могили, криваву бійню. Лише в цю “горловину фляги” на плато, можна було загнати мамонта при полюванні, для чого природа утворила в центрі плато чудові умови – глибокий яр Хоромки. Ще в 1960 р. з-під Каолінової гори витікала криниця. Тому тут виникла ферма.
Біля неї, у 1968 р.,  на глибині 9 метрів я  виявив бурий похований палеолітичний шар гумусу, чого немає ніде в окрузі. На його західнім краю ми виявили скупчення розчленованих кісток мамонта, яке, як ми вважаємо, є стійбищем мисливців Мізинської стоянки. До неї звідси й досі йде по яру дорога, яку, здається, не могли обминути мисливці на мамонта.
Інша, більш крута і коротка, дорога йде по глибокому Музейному яру на менше  північне плато, яке теж зручне для полювання. На його північному краю у  велетенському Оришкиному яру, під східним обривом, ми знайшли кістки мамонта. Дороги ці опустіли тоді несподівано – і в однім із жител на стоянці “поселилася полярна сова”.
Отже, найкраще була заселена Північна Новгородсіверщина. Одним із своєрідних “засобів зв'язку” в палеоліті був і місячний протокалендар, який мені довелося вивчити при створенні макета дисертації. Мізинські палеолітичні орнаменти виявилися вершиною орнаментики тієї доби, пов’язаної із селенарною семантикою. Але за нею стоїть більш примітивний, більш зручний і більш древній новгород-сіверський протокалендар.
Дуже важливо, що поселення Пушкарі замикає добу палеоліту і генетично пов’язується з мезолітом [6,с. 14]. Може, заселення південних околиць Новгород – Сіверського йшло не без впливу округи Пушкарів? Довжина сезонних переміщень людей тоді могла досягати 200 км [8]. Пунктів мезоліту в окрузі Мізина ми виявили близько 5. З Мізинською стоянкою вони генетичних зв’язків не виявляють, отже, засновані прибульцями. Ранньонеолітичних пунктів дніпро - донецької культури ми виявили 8. На картах ареал розселення цієї культури займе смугу, що йде зі сторони Харкова через Київ  до Білорусії, із північною межею в Чернігові. Виходить, нам вдалося розширити цю смугу від Чернігова по Десні до Новгород – Сіверського, можливо, услід за іншими дослідниками [9с.62].        
            Вважають, що в нас неоліт виник на основі прийшлих і місцевих племен. Пізньонеолітичної ямково-гребінцевої кераміки ми виявили 51, а разом з округою с. Кудлаївки – 65 пунктів. Це нагадує “демографічний вибух”. Чим це пояснити? Є думка, що така кількість цих поселень зумовлена звичкою до постійних змін місць проживання, що викликає сумніви. Так вважається, що в нас доба неоліту тривала близько 1500 років. [10]      Отже, розділимо 1500 років на ті 50 пунктів і отримуємо умовний вік кожного поселення в окрузі Мізина біля 30 років. Виходить, ці 1500 років “народили” лише 50 пунктів. А якщо їх мешканці переміщувалися частіше, то слідів від поселень було б набагато більше.
            Суперечить тезі про “неолітичних кочівників” і поселення на боровій терасі Дзвінкове  -  на шляху між с. Свердловкою і Тимонівкою. У 1990 р. тут ми виявили  цілу “вулицю” неолітичної забудови. Наземні, заовалені і круглі в плані, конусоподібні, схоже, житла з круговими лежанками були заглиблені в пісок мінімум на 1 м. У них напрошуються і “вишки” – настил нижче на крівлі. Головний круглий дім 8 м. в діаметрі знаходився за 12 м від реліктового озера. Ансамбль сплановано у вигляді правильного напівмісяця чи лука, “тятива” якого (70м. довжини) зорієнтована по лінії захід-схід, вісь мала – на Полярну зірку. Цей дім виглядає явно домінантним – може, місцем відпочинку, ритуалів і т. ін.
            Отже, комплекс (можливо, був круглим) не схожий на тимчасовий табір кочівників – тут бачимо довготривале, стаціонарне поселення з різними спорудами, південний сектор яких знищив кар’єр. Про надзвичайно багатий археологічний потенціал Дзвінкового мені писав у 1978 р. виходець із с. Тимонівки Л.В. Бацура, але дослідити пункт завадив мій переїзд у Короп. Лише пізніше, коли Дзвінкове було зрите, я виявив разом із залишками 9 археологічних культур згаданий неолітний комплекс із житлами розміром 3х4 м, 3х6 м, 3х8 м, великою прямокутною спорудою господарчого призначення та господарчими ямами – погребами. Вони були північніше – за межами житлового комплексу, що передбачає наявність зовнішнього двору, який захищав ями від звірів.
            Спорудити з допомогою крем'яних знарядь такий комплекс, щоб його невдовзі покинути, було неможливо:  тут поруч з явними літніми стійбищами були “центральні  - зимові квартири” на надзвичайно зручній для мешкання місцевості, яка була заселеною від неоліту до ХVІІІ ст. Отже, у нас теза про чисто кочовий спосіб життя в неоліті викликає сумнів. Хоча сліди неолітичних стійбищ часті і на непридатних для постійного проживання місцях “на воді”, але їх варто віднести до типу куренів, що роблять тут і сучасні рибалки.
            Отже, внутрішні “малі дороги” неолітичних аборигенів не сковували: усі, навіть малі, важкодоступні й досі   острівці, віддалені від “чернігівських” і “сумських” берегів 3 - 4 км, зберегли  сліди заселень доби неоліту й бронзи. Це передбачає широке використання мешканцями цих “фортець” якихось плавзасобів – човнів чи “плавунів” з озерних пробкових рослин “ситника”, із якого ми робили “плавуни” ще в 6-річному віці. А на острівці тоді завозили  багато вантажів, що робити весною через бурхливу Десну важко й досі, – я був очевидцем трагедій. Тому вважаю, що мої неолітичні земляки були “вправними мореходами”.
            Тут варто обережно говорити про суто споживчий спосіб життя в неоліті. На поселенні Голе болітце в Курилівці ми дослідили залишки “майстерні” з виготовлення човнів і ночов з дерева в неоліті методом випалювання та сколювання по надрізах крем'яним закругленим долотом, яке  зберігається в нашому музеї. Однак розпізнати таку “майстерню” не так просто. На розкопках нас довго дивувала маса трісок, обпалених лише зверху. Лише потім ми розкрили цю загадку. Неолітичні аборигени не поспішали з переходом на рейки виробничого господарства, поки воно само не “наступило їм на п’яти” десь у кінці ІІІ т. л. до н.е.
            Але й тут не все ясно. Є думка, що неоліт в Україні змінили племена мар’янівської культури, що, мабуть, так і було. Але в нас таких прямих доказів бракує. Відомо, що наявність археологічних періодизацій ойкумених не повинно заважати локальним періодизаціям [11]. З керамічної орнаментики, зібраної нами за 40 років, видно, що мотиви неолітичної орнаментики  відбилися не  на мар’янівській, а на середньодніпровській кераміці. Отже, схоже, що в нас неоліт змінили середньодніпровські племена. [12] Вони і принесли професійне землеробство, тваринництво, що відбилося і в екологічнім середовищі.
            В Африці, Приураллі стада копитних та аридизація клімату перетворили квітучі луки (Сахари й ін.) в пустелю. На Десні, на відміну від районів поливного землеробства, антропогенна дія на природу не стала згубною – тут стада перекочовували і рослинність заплави відновлювалася. [13] Але наші розкопки на Сумщині на притоці Галаганове, західніше с. Тимонівки, виявили сліди, схоже, антропогенної дії на середовище. Над шаром неоліту в піску простежено культурний шар пізньої середньодніпровської культури, змішаний з болотною молодою рудою. Очевидно, у результаті знищення лісів тут виникли розливи рік, зокрема сусіднього великого озера Хотинь. Вода невідступно залила неолітичне поселення, на броду Галаганівки виникає, мабуть, свайне поселення, і у високих болотних травах йде процес заболочування броду.
            Звідки прийшли сюди середньодніпровські племена, не зовсім ясно. Ареал розселення племен шнурової кераміки вражаючий – він зайняв територію від Рейну до Волги. Тому існує теорія так званого загальноєвропейського горизонту цих культур,  які, мовляв, виходять із єдиного культурного шару цих культур, племен тваринників, що розтеклися по Європі [14]. Але ж цей процес не був таким прямолінійним. Ряд цих культур існує і в Україні. Ми тут говоримо лише про “свою” – середньодніпровську культуру, що склалася, вважають, від дії складних взаємовпливів на раннім етапі на півдні Києва. На середнім етапі, як говорять наші дослідження в окрузі Мізина, ця культура проникла в Новгород – Сіверське Подесення, потім заповнила, як видно на картах, все “дерево рік Подесення”[14,с.36]. Ця культура зайняла лісові райони Верхнього і Середнього Подесення. Але питання про походження  культур залишається одним з найгостріших в історії стародавньої Європи. [9]
            У наш край середньодніпровська культура, схоже, прийшла двома хвилями – слабою першою й могутньою другою. Але на Десні її вивчає нині лише Мізинський музей, отже, можуть бути й інші уточнення. Куриленко виявив на заплавних “островах” (Мізинськім, Свердловськім, Березовій і Дубині), зокрема в могильниках, найбільш ранню для округи кераміку, яку Артеменко відніс до середнього етапу. Вона відрізняється від пізньої кераміки і складає окремий тип посуду. Мабуть, вона прийшла сюди з півдня. Пізніших поселень тут ми знайшли понад 30. Вони розселилися  і по берегах заплави, балках, спробували проникнути на кручу. Важливо, що орнаменти і вінці цієї посуди часто копіюють орнаментику посуду племен ямної культури, що жили тоді і в Приазов’ї,  і в Нижнім Придніпров’ї. Мабуть, вони прийшли звідти. В. Н.Даниленко писав, що в процесі розселення племен ямної культури в область племен неоліту ямково-гребінцевої кераміки виникла деснянська група середньодніпровської культури [15]. Це пояснює факт, чому взаємовпливи керамічної орнаментики виявилися не на мар’янівській,  а на середньодніпровській кераміці. Але в господарчій ямі на Поповій ми разом із середньодніпровською керамікою знайшли і мар’янівську. Вона, як зауважував І.Артеменко, була синхронна піздньодніпровській. Отже, їх шляхи перетиналися.
            Малі  внутрішні дороги вивчені краще. Перші середньодніпровці жили на островах. Після приросту населення чи приходу “носіїв ямної культури” з півдня [16,с.36]  пізні поселення виникають і на Сумщині [с.Тимонівка, Собич], на правобережних, заплавних підвищення. Традиції неолітичних племен порушуються: землеробство зумовлює відрив від Десни – три пункти виникають високо над заплавою,  на родючих землях. Цю рису різко розширили мар’янівці. Вони створюють оазиси життя в джунглях на притоках Десни, на необжитих ніколи болотних гривах (Савин грудок, Висока грива, р. Лоска, Студінка і ін.).
            Кількість поселень збільшується, потім вони зникають:  схоже, сюди знову повертаються середньодніпровці, що передають естафету сосницьким племенам. В орнаментиці останніх бачимо вплив і мар’янівської, і середньодніпровської культури. Але далі “соснівці” створюють свою орнаментику, що не має аналогів. Як показали розкопки могильника на Дубині, у них зароджуються елементи математики, астрономії й астрології [17]. Але цей чудовий розвиток несподівано припинився.
            У кінці ІІ т.р. до н.е. настає арідна доба – засушливість клімату піднімає на ноги хвилю степових кочівників – скотоводів. Вони, знищуючи рослинність, спрямовуються зі сторони Поволжя на Десну. Їм сприяє і такий фактор:  наближається одна з найважливіших в історії людства подія  - велика залізна революція. Разом із сосницькими племенами зникає і їх чудова орнаментика. На посуді дивом уціліває й існує ще тисячу років сакральний, схоже, мотив огорожі. Його ми знайшли на посуді сосницької культури в окрузі Мізина, потім у літературі у вигляді клейма на днищах слов’янської посуди 2 ст. біля с. Сіньково під Брянськом. Як він туди “транспортувався” і вижив там із доповненнями – залишається загадкою. Схоже, частина сосницьких племен відійшла по Десні вверх,  частина залишилася [18].         
            Це помітно по деякому впливу сосницької орнаментики на посуд племен бондарихінської культури, які під натиском скіфських племен – грабіжників відкочувалися зі сторони Харкова “до нас і далі в Білорусію”. Бондарихінська орнаментика дещо позначилася і на посуді наступної лебедівської культури. Проте нас запевняли, що “там у вас на Десні цих культур нема”, але при їх показі археологам Харкова останні розпізнали “свою рідну бондариху” [12,с.52,54].     
            Лише деякі  вкрай слабі елементи декору сосницької кераміки (мотив мілкозубчастої гребінки) у збільшеному вигляді ми зустріли на посуді лебедівської культури, що створила свої мотиви орнаменту. Далі вони зникають, а гребінка стає ще більш великою, грубою і створює інші нові мотиви скупого орнаменту на перед’юхнівськіх посудинах [12,с.54,мал.10,1-9]. Між перед’юхнівськими і юхнівськими орнаментами відчувається генетичний зв’язок – схоже, що перед’юхнівські племена близько V ст. до н.е. утворили юхнівські городища, але в зменшеній кількості. Отже, мабуть, частина “перед’юхнівців” теж мігрувала, тим більше що, зі слів Мельниковської, вона “цю загадкову кераміку знаходила і в Білорусії”. Та частина їх залишилася: на Свердловському городищі ІІІ (на р. Головесна)ми бачимо процес переростання цієї культури в юхнівську.
            Але довга дорога судилася і юхнівцям: їхні городища, проіснувавши три століття, у ІІІ ст. до н.е. зникли, не започаткувавши безперервної історії сучасних сіл. Чомусь історія відвела всім цим суміжним культурам  біля трьох сторіч віку. Такий схожий вік мала перед’юхнівська, юхнівська, почепська, черняхівська, київська і роменська культури. Під цю схему підпадає і Київська Русь: у золотоординський період почала складатися інша культура.
            Юхнівські племена відійшли вгору по Десні – усі 2 Мізинські і 4 Свердловські  городища опустіли, але городище в х. Смілий залишилося частково заселеним племенами почепської культури, генетично пов’язаними з юхнівцями. Мабуть, хтось не захотів залишати могили предків без нагляду добровільно чи згідно з неписаним законом, і цей оазис життя на притоці Десни Головесні у важкодоступних і досі “джунглях” не зник.
Пізніше тут будуть племена черняхівської, потім київської культури ІІІ – VІ ст., які через три століття, у часи Великого переселення народів, підкоряючись якійсь долі, залишать Десну – “підуть на Дунай”, візьмуть участь і в розгромі ненависної тоді всім Римської імперії, приблизно через три століття – VІІІ – ІХ ст. повернуться вже як племена слов’янської (теж  роменської) культури на Десну.
Вони створюють свою Роменську Русь, яка де добровільно, а де (як показали розкопки згорілих поселень) силою зброї ввійде в державу Київська Русь. На цьому, здавалося б, доба великих доріг племен закінчилася, адже засновані роменцями села тут, по Десні, існують і досі. Їх історія не переривалася, хоча деякі села (Радичев, Курилівка) відкочували на сусідні, більш зручні місця, бо дуже розрослися.
Справжньою мандрівницею виявилася моя Курилівка. Вона виникла близько 2-го ст. як пункт черняхівської культури на боровій терасі Попова, проіснувала тут до VІ ст, перейшла на сусідній напівострів (на 0,5 км південніше) Хуторище, де  існувала  до ХVІ ст. Після нападу татар у ХVІІ ст. існувала як хутір Рожницького на сусідньому “острові”, дюні Дубина   в 1 км довжини, до листопада 1708 р. Після цього була відроджена знову на Хуторищі як хутір козака Курила. Там їй стало тісно: вона вийшла за межі городища – на піщані бугри з західної напільної сторони. Але тоді ж русло р. Лоски, яка крутила млин Курила, чомусь відмандрувало на північ – у сторону Дубини, де почало з’їдати її з південного боку. На нові береги річки, на безмежний простір Курилівсько – Студінської тераси, потягнулися з Хуторища і мої земляки, яких прозвали Куриленками. До них тоді перейшов з Дубини рід Ларченків. Чому їм дали тоді таке прізвище – неясно: може, їхній дід, слуга Рожницького, навідувався до панського ларчика? Правда, за сімейними переказами, Ларченки тоді, після пожеж 1708 р., виїхали з паном у Польщу, але, як говорять, у гостях гарно, а дома -  краще,  тому і Ларченки повернулися на свою Україну. Для них, як і для Гоголя, дорога стала “и манящей, и несущей, и чудесною”.
Але дані про малі, внутрішні дороги забуваються чи залишаються в пам’яті топоніміки. Це “Татарське кладбище”, на якому лежить дворище “поляків” (Ларченків), “Татарський шлях”, що лежить за с. Карасівкою, де народилася моя мати. А великі дороги входять у національні пісні України: “У полон забирали – на чужину гнали”. Правда, і “малий татарський шлях”, що за “Карасівським бором”,  міг би дуже багато чого розповісти про те, як ці “малі дороги” ставали великими, навіть дуже, бо йшли вони з нашого краю аж до моря, а може, й далі – “за море”.       
         
ЛІТЕРАТУРА
1.      Всемирная история. т.1,1955,с.74
2.      История СССР, т.1,1966,с.25
3.      История открытия и исследования Советской Азии. М.,1969,с.206
4.      Беляева В.Н., Марисова В.И. Первые поселения человека в Новгород – Северском Полесье //Новгород – Северскому 1000 лет. Чернигов, 1989, с.5-7; Зализняк Л.Л. Типы экономики Новгород – Северского Полесья в финальном палеолите и мезолите. с.9; Ногін Евгеній. Доба палеоліту на Чернігівщині.// Сіверянський літопис,4.2004, с.11-12
5.      Археология УССР,т.1,1985,с.47
6.      Археология СССР. Палеолит СССР, М.,1984, с.94,177,241
7.      Куриленко В.Е., Котова Н.С., Неолит Мезинского Подесенья, Древности Северского Донца. Вып.4, Луганск, 2000, с.40)(в нумерації є помилки)
8.      Зализняк Л.Л. Охотники на северного оленя украинского Полесья эпохи финального палеолита. К.,1989, с.120
9.      История УССР, т.1,К.,1981,- с.117,118
10.   Неприна В.И. Неолит ямочно-гребенчатой керамики на Украине //К.,1976,-с.122,138,141,142.  Археология УССР, - К.,1985,-с.186
11.   В.И. Неприна. Неолитические традиции в культуре ранней бронзы на северо-востоке Украины. //Каменный век на территории Украины, - К.,1990,-с.17
12.   В.Є. Куриленко, В.В. Отрощенко. Динамика культурних змін за добу бронзи у Мізинському мікрорайоні на Десні //Археологія,- 1.,1989,-с.48-49
13.   Черносвитов П.Ю. Демографические и экологические процессы как факторы изменения археологических культур //Советская археология, -3,1985,-с.291
14.   Археология СССР. Эпоха бронзы лесной полосы СССР, - М.,1987.-с.35,36; Советская археология, - 4, 1975,-с.296
15.   Даниленко В.Н. Энеолит Украины, - К.,1974,-с.77,80
16.   Амброз А.К. Раннеземледельческий культовый символ ромб с крючками //Советская археология,- з.,1965,- с.14
17.   В.Є. Куриленко. Памятники археологии на стыке Сумщины и Черниговщины у с. Мезин // Питання археологіі Сумщини,- Суми,1990,-с.36, таб.2; В.Є. Куриленко, В.В. Отрощенко. Мізин на Десні. Динаміка зміни археологічних культур // Сіверський літопис, - 2-3,1996,с.29,30
18.   В.А. Шнирельман. Возникновение производящего хозяйства. М.,1989,с.166,167,179
19.   Ханс Майбаум. Сирия – перекресток путей народов, М.,1982,с.10,13
20.   Всеобщая история архитектуры, т.1,М.,1970,с.390-391; Баландин Р.К., Бондарев Л.Г. Природа и цивилизация, М.,1988,-с.113  

ПІСЛЯМОВА
            Розвідка про дороги, ініційована В.Д. Кириєвським, торкається питання руху людей Північної України в усі епохи, включаючи і перших носіїв виробничого господарства, яке поступово йшло до нас з місць його появи – Східного Присередземномор’я через Балкани, Дунай, Трипілля  [18]. Адже там, на Сході, росли дикі хлібні злаки, які окультурила людина вже 10 тисячоліть тому, зокрема в біблейському місті Єрихоні. [19]
            Наука знає кілька моделей міграції людей. Перша – пов’язана зі зміною природних умов. Так найбільш благодатний для людини клімат у добу вюрсмького зледеніння був у Східному Присередземномор’ї , де   розвиток культур не переривався від пізнього палеоліту до неоліту протягом 10 тисячоліть (18,с.34) Але цей час зазнав багато метаморфоз.
            Археологам відомо більше тисячі древніх міст і сіл, покинутих людьми через зміни русла рік, інтенсивної експлуатації землі, що привело  до її засолювання. За даним Страббона, старогрецькі мандрівники бачили в долині р. Інд “країну більше 1000 міст і сіл, покинутих мешканцями через перехід Інда в нове русло”. Археологів вразив драматизм боротьби мешканців Мохенджо – Даро - одного з найбільших міст Харапської цивілізації ІІІ - ІІ т.р. до н.е. Місто заливало грязюкою з Інду 5 разів, тому було споруджено велетенську стіну, але прийшов голод і місто опустіло. Загибель найвищої давньої цивілізації довершили більш відсталі, але сильні племена аріїв, що прийшли з північного заходу. [20]
            На Десні зміни русел не були катастрофою: ми бачили, як р. Лоска на її нове русло перемістила Курилівку з пустиря Хуторище на дуже зручну терасу. Хуторище залишилося як сон дитинства моїх земляків. Щось подібне було і в кам’янім віці: коли мандрівниця Десна утворила нові великі стариці, переповнені рибою і водяними ліліями, земляки тільки раділи. І досі на ці “довгі озера”, Стару Десну  біля Свердловки, йдуть охоче люди. Мені ж дуже хочеться там писати картини. Але “заважає археологія”, забираючи весь час.
            На жаль, різкі зміни, пов’язані з дією води, прогнозуються в майбутньому, при чому  у планетарнім масштабі. Після танення льодовика рівень Світового океану піднявся десь на 130 м, затопивши дуже багато суші. Сьогодні, через глобальне потепління, танення льодових гір піднімається рівень океанів і йде аридизація клімату. Передбачають, що до  2025 р. третина планети буде похована пустелею, яка загрожує  й Україні, яка, як ми бачили, аридизацію клімату вже пережила, спричиняючи цим  і хвилі міграцій. Вони йшли то мирно, то у вигляді військових зіткнень, навіть погромів, суперечок через поля, луки, “рибні лови”, що базувалися  на економічній основі. Зростання населення, поголів’я тварин вело до “демографічних вибухів”, тоді надлишки населення робили від брунькування – сегментацію колективів. Усе це залежало від різних умов.
            Так у нас у кінці неоліту кілька середньодніпровських пунктів виникли на великих островах. Сліди впливу їх орнаментики у вигляді слабких заштрихованих трикутників на неолітичному посуді, мабуть, йдуть не від них,  а від пізніх середньодніпровців, які й принесли перемогу виробничого господарства. Отже, існувала і третя модель міграції, зумовлена економічно – соціальними факторами. У добу заліза, швидкого кінного переміщення виникла паразитична форма кочів’я – поселення на колесах. Такими були і скіфи, що кочували з сім’ями і спеціалізувалися розбоєм та грабунками. Мирні землероби реагували на це утворенням городищ.
Куриленко В.Є. 28.02.2005


Додаток 18
ПЕРВІСНІ МІСЯЧНІ КАЛЕНДАРІ НАШОГО КРАЮ
Наше Сіверське Подесення на подив багате місячними календарями доби палеоліту, неоліту та бронзи. Вперше сліди кален­даря на Мізинській стоянці мисливців на мамонта почав шукати сибіряк Б.О.Фролов  на початку 1960-х років.  На сьогодні в Україні цим займаються лише науковці Мізинського музею. В 1992 р. консультант фільму про наш музей професор О.П.Моця повідомив, що тут в пошуках археологів на берегах Десни зароджується в Україні нова гілка історичної науки – астроархеологія.
У 2005 р. в шурфі під вікнами музею за межами стоянки на глибині 4 м нам вдалося виявити кремній, кістки різних ви­копних тварин, включаючи мамонта, уламок ноги зубра на якій збереглася група з 29-30 нарізів, що влучно співпадають з ри­тмами фаз Місяця і можуть працювати як місячний календар. У 2007 р. унікальний матеріал про сенсаційну знахідку опубліковано в місті Шостці в просвітницькій брошурі «Далеке минуле-рідного краю». В брошурі також надрукована і модель іншого протокалендаря, виявлена нами на знаменитих мізинських браслетах та модель ранньоземлеробського календаря племен середньодніпровської культури доби бронзи. У 1990 р. в Сумах у збірни­ку „Питання археології Сумщини" був надрукований і місячний календар доби бронзи племен сосницької культури І ти­сячоліття до н. е. У 2005 р. в Шостці був надрукований  розроблений нами дуже простий Новгород-Сіверський палеолітичний протокалендар.
В цьому році виповнюється століття як чернігівський краєзнавець Добровольський, а потім і Вовк, приват-доцент з Петербурга, відкрили Світу Мізинську стоянку. Назустріч цій події ми з чернігівським археологом Євгенієм Ногіним по­чали писати статтю про Неоліт Північної Чернігівщини. Мені довелося переглянути накопичені в музеї за 44 роки пошуків залишки неолітичної кераміки. Кілька днів пере­мальовував блок гостродонної неолітичної миски, заштрихованої примітивними, як здається на перший погляд, ямками. В дійсності вони вражають довершеністю, а в мене (дипломованого митця) вони виходили якісь „мертві" . Мабуть тому, що я малював їх як круги навколо циліндра, а треба було малювати як зігнуті промені, що йдуть від центра 7-виткової спіралі. До речі, на мальтинській палеолітичній блясі така ж спіраль означає, вірогідно, фазу Місяця-старичка, коли рахувати від верху до центра,  і фазу Місяця-молодика, коли рахувати від центра-точки місця смерті і зачаття Місяця-молодика. Нам довелося підрахувати кількість ямок у кожному промені, їх повсюди по 11. Коли до них додали 7 одиниць (витків) спіралі отримали число 18. А це кількість днів у моделі молодого напівциклу Місяця, якщо її розпочинати з дня його зачаття в центрі спіралі. На 19-й день (ритм) в небі  ми бачимо неозброєним оком „дуже поганий" день Рушака -- момент ущерблення диску. З нього і починається старий напівцикл. Саме це „число" - ритм Рушака на мисці виділено окремим поясом з серповидних насічок, нанесених зазубреною раковиною. Він і розмежовує на посудині цикл молодий і старий. Як бачимо, ритми на орнаментальній композиції миски і ритми Місяця злилися. Отже, в цих косих променях кожна ямка означає добу. Тоді до 19, виявлених нами днів, треба добавити 7 днів фази старичка, що містяться в 7-витковій спіралі, і отримаємо 26 днів циклу Місяця, що містить дещо більше днів(29-30). Залишається виявити на мисці ще 3-4 дні. Саме три ряди ямок бачимо там - вище ординарного пояса «дня Рушака" - ритму №19. Так ми ще виявили разом 29 одиниць, 30-ю має бути вінець, але він відламався на усіх уламках 3-х мисок, знайдених нами. Причиною обломів саме тут, схоже, було різке потоншення посудини, що помітно йде від товстого днища. Повторні пошуки уламків вінчиків у розкопах не дали результату.


 Отже, ритми на орнаментальній композиції миски, як і в небі у Місяця будуть: (7+11+1)+(4+7)=19+11=30. Це ритми місячного календаря візуального первісного, який діє й понині. Пам'ятаю, як у 1930-х роках моя мати сказала батьку: „А куди це ти нарядився з рушницею? Сьогодні - день Рушака - вдачі на полюванні тобі не буде". І батько зняв тоді з плеча рушницю та повісив на гвіздок. Гадаю, у неоліті якось теж люди „відмічали" день рушака. Про це говорить і домінанта - різко виділена «лінія рушака'»; фази молодичка та старичка. Можливо, існував і який-небудь міф про «Недобродія Рушака». Аборигени вже знали число 30, „Священну 7-ку", яку, до речі, вже знали і мізинські мисливці, на мамонта: вони в широкому меандровому браслеті  свої поля зигзагів однозначно створювали із 7 елементів. Кожний із 3-х ромбів там „охороняє" лінія із 7 елементів зигзага. Як бачимо, наше  Сіверське Подесення було „країною" місячних первісних календарів. Поки що це, по-суті, єдиний на Україні багатий календарями «астроархеологічний регіон», що підмітив, мабуть, першим О.П.Моця у Києві. У ранньому віці заліза орнаментика з посуду зникає і слідів календаря на ньому ми не знайдено. Наші розкопки дали підстави вважати, що в добу бронзи орнаменти на жертвенній посуді, яку закопувати на полі, служили меті збільшенні врожаю -   меті родючості, у вік заліза тут надії покладали на плуг і добрива.
В. Є. Куриленко 7.12.2008 



Додаток 19

ШВЕДСЬКІ ДОРОГИ В ОКРУЗІ МІЗИНА НА ДЕСНІ
Військові грози 1708 року, що пройшли по Сіверщині, залишили в окрузі Мізина багаті сліди, але тепер знайти їх важко, навіть у фольклорі. Мене не раз запитували: «А чи правда, що острови в лузі шведи насипали шапками?» доводиться говорити, що на островах ми знаходимо на глибині 1 метра сліди поселень неоліту віком у 5-6 тисяч років, а шведи були тут три століття тому. Там, де були шведи існують легенди про їх загублене золото. У Мізині це діжка з золотом, у Свердловці золота карета, у Радичеві – «золотий кінь». У 1970-х роках на міжобласній конференції хтось закликав археологів «не лінитися і розкопати у Бахмачі колодязь наповнений золотом». Зал вибухнув сміхом.
Правда причини скарбоманії не зовсім безпідставні: відомо, що мізинці у ХХ ст. знайшли на острові три скарби монет часів Петра І, а в 1970 році копачі шули знайшли на 80 м західніше Мізинської школи скарб великих шведських талерів, часів коли там стояли Карл ХІІ і Мазепа, мабуть штабом. Вперше у Мізині Мазепа побував у 1708 році, коли робив рекогносцировку місця майбутньої переправи при поїздці в с. Гірки. Метою були пошуки початку шляху в столицю Лівобережжя Батурин. Він знав, що туди буде йти і Петро І.
Найкращим місцем для форсування Десни і заплави був острів біля с. Кудлаївки. Але там виник «великий шлагбаум» - історичний пам’ятник Північній війні у нашім краї – неприступні укріплення Петровські редути. Їх добре пощипали у нічній вилазці шведи, але штурмувати їх було недоцільно, тому з недобудованої Мазепою Дігтярівської церкви Карл ХІІ з гетьманом у підзорну трубу почали шукати місце наміченої вже Мазепою переправи і затрималися тут на 2 дні. Їх деякі історики вважали «дивною тратою часу» [1]. Але це не так.
За ці 2 дні таємно, по замислу Мазепи, шведи зробили надзвичайно важливу справу. Шведську армію, що йшла з Дігтярівки по правому борту, між с. Ігнатівка і Мізин (Курилівка) зустріли непрохідні болота. Тут по свідоцтву мого діда Рябця Івана не було проходу ні літом, не зимою. Багнюку просікали три річки: Карасівка, Лоска і Студінка. Про це історики якось не згадують. Аналіз щоденника Крмана, що супроводжував шведів, показує, що вони вивчили і дуже невигідну «через мочариська й гори» для них об’їзну (шведську) дорогу через західну Лощенську переправу [7]. По царській грамоті Івана. Грозного 1551 року здається тут на переправі в с. Лоска, починалося і будівництво філії Сіверського монастиря «починка, что был Стонки, на реке на Лозке с пашнею и бортным ухожем» [5,с.144].
Тут «на сусідній гірці» Крман бачив «дерев’яну церкву й монастир оздоблений кількома чудовими вежами» - можливо, двоповерхову дивну побудову готелю – «нового починку» на місці Стонків 1551 року, точніше на місці «что были стаюн», як писав Гумілевський [3,с.97]. У 1984 році мене – викладача архітектури і мистецтва, вразив цей дивний твір і для його врятування довелося настояти на його перевезення в Київ у Музей просто неба [2]. Думка деяких журналістів, що ця церква, вежі і т. ін., були у с Курилівці, дуже хибна. В моїй Курилівці церкви не було ніколи – не було тут тоді й Курилівки: вона як «хутір Рожницького» існувала вже у 1633 році «выше с. Мезина, от селища Рожницкого» як «бортни и угодья Спаского монастыря» [3,с.97]. Від Накоту її відділяли десь 3 км непрохідних джунглів з правого берегу Лоски. А «Селище Рожницького» - «Скрипкине дворище» я копав сам.
З насолодою навів бінокль на чудовий силует пошкодженої снарядом Дігтярівської церкви. Саме з неї дивилися на це «Скрипкине дворище» два керівники держав, шукаючи місце переправи, та укріплення росіян. Я знав, що у 1708 році цей хутір згорів. Шляхтич, разом зі слугами Ларченками виїхали в Польщу. Так сказав і їх нащадок М.А.Ларченко, що навістив тоді тут мене. Розкопки відразу виявили сліди пожежі, від якої сплавився деякий метал, скляні віконні диски…
Сліди «дачи Рожницького» з уламками кераміки ХVІІ – ХVІІІ ст. виявилися на 0,5 км східніше на острівку Гірочки («Красні гірки»), але вона досить скромна, щоб її хтось прийняв за монастир чи церкву на «сусідній» з дорогою гірці.
Отже у 1708 році шведи, «розлучившись з Лоскою», отаборилися в х. Сокірки СХ (Накіт), де й почали наводити попередню переправу, через багнюку та р. Карасівку, Лоску і Студінку, що йшла під південним бортом Курилівської балки.
Шведська дорога «Курилівка – Мізин».
Тоді на південному лівобережному кінці Накоту (нині «Греблі») на центральному перехресті сучасної Курилівки, виник 1-й табір на шляху в Батурин. Шурфовка, проведена нами на західному підвищенні перехрестя виявила сліди дворища рубежу ХVІІ – ХVІІІ ст. з уламками кахель, скляних віконних дисків, яких у Курилівці я не знаходив. Може тут на лівому березі, а не селі Лосці на правому березі був у 1551 році «починок Стонки (Стагони,стаюн)» - осередок поселення величезного монастирського угіддя, що мало навколо свій кордон «рубеж», зокрема з заходу «от речки Малотечны по Кропивенскую дорогу, да по горы, да по Куземкин ложок, да от Мезинской дороге по речку по Лозку» [8,с.242]. Ця межа зрозуміла для ХVІ століття, а в ХХІ її дуже складно визначити, хоча можно спробувати. Вірогідно, що Кропивенська дорога вела від монастирського поселення ХVІ ст. «починка селищечка» на річці Малотечі (Мачюлищі) до кропивні, яку ще пам’ятають в деснянському лузі старожили Ігнатівки, села під горами. Куземкин ложок в першій публікації Гумілевським грамоти 1551 року названо «Коземским». Але від того його сутність як вузького неглибокого ярка від гори до Десни не змінилася.  Мізинською дорогою мала зватися тут будь яка з доріг, що йшла в напрямку Мізина – єдиного тодішнього населеного пункту округи. Мізинська дорога згадується в грамоті 1551 року ще одного разу як межа рибної ловлі «по Лозке вверх от Мезинской дороги». Цікаво, що в наведеній Гумілевським виписці 1663 року про бортні угіддя Спаського монастиря «отданных в аренду мезинцам» вказано, що межа їх рибних ловель починається від «селища Рожницкого вниз по Десне». Сподіваємось, що хутір виник за поляків на старій Мізинській дорозі. 
Нова дорога у Мізин започаткувалася шведами в кінці Накоту Південного, на поритих при вимостці греблі буграх, по заплившому яру (нині асфальт). Її проклали шведи повздовж Могилок, через Козьмакову (Куземнину?) гору. На бугру, в урочищі Водокачка, вона роздвоювалася. Східна спускалася вниз в Мізин (Забрідки) і повертала вгору, бо далі до Мізинської балки в кручу впиралося велике озеро. Отже на Північних Забрідках Шведська дорога підіймалася на трикутну Веселу гору – обнесену ярами йшла до Мізинської стоянки, залишаючи на півночі три мініатюрні, трикутні, безінвентарні городища – можливо редути, а також інші споруди.
По полю йшла Західна – надзаплавна дорога, яка діяла до 1980-х років. Вона пересікала верхів’я яру Перехоже та ложбину з двома струмками, бугор Зініне, плато Могилки, спускалась в короткий Музейний яр. З заходу до Десни йшов спуск Цегельня і інші яри. Далі дорога вела вниз – до Десни і уверх – на Сірівську гору, на якій в три яруси з надзвичайно вигідних позицій, Карл ХІІ розмістив гармати. Але як показує надіслана нам краєзнавцем В.Кириєвським із Шостки, карта 1861 року, московського архівного (трофейного 1709 року?) зберігання, «План укрепленных позиций», топографічна ситуація тоді відрізнялася від сучасної – трохи по іншому руслу текла Десна, з балок в неї входили річки [6,с.251].
            Отже, до переправи шведи йшли надзаплавною (давньою) Мізинською дорогою, закріпившись і на дуже вигідному – домінуючому над місцевістю, Мізинському городищі. По легендах, там було і підземелля зі зброєю. Можливо, річ іде про східний круглий тунель, що виник не так давно. Тут, на окільних Могилках і на південній – Кіровській горі, розміщує укріплення шведів і згадана «Карта Кириєвського». По східному схилу Кіровської гори спускалися три яруса шведських редутів. За Десною «немов на ладоні» лежали ряди російських укріплень.
А 31 жовтня Мізин і його околиці стривожив грім гармат, запах пороху, вогонь над окільними хуторами. Тоді площу навколо Мізинського парома усіяла картеча, що летіла з обох сторін. По даним Крмана, на Кіровській горі, Карлу ХІІ під ноги впало ядро, що горіло, його маршали впали на землю, а Карл спокійно стояв, дочекавшись, поки ядро догоріло.
            Схоже, що якийсь штаб шведів був на горі – на 80 м західніше Мізинської школи. Там тепер «курган» - «дворище Блиставинки». У 1970 році з західної його сторони над дорогою, копачі шули знайшли великий скарб важких шведських і інших срібних монет-талерів. Вони в десятки разів переважали вагою срібні монети «луску» часів Петра І зібрані мізинцями на острові. На «кургані» виявлена кераміка Х – ХІІІ та ХVІІ – ХVІІІ століть.
            Про кількість вбитих і поранених з обох сторін є суперечливі дані – від кількох сотень до 3 тисяч. Але наші 45 річні пошуки, заставляють скептично сприймати тезу: «Шведи під прикриттям артилерії навели мости для переправи». Це і так і не так. Вивчення ситуації поховання шведської армії в яру Шведівщина у Свердловці і ін., говорять, що у Мізині Карл і Мазепа, зайняту росіянами, багатокілометрову, заболочену, усіяну водоймами заплаву, форсувати наміру не мали. Мали план заманити сюди в «мішок» росіян, а форсувати Десну і заплаву нижче Свердловки в яру Шведівщина. Коли це зробили на лінії «Шведівщина – Дзвінкове», Петро І, зрозумівши все почервонів від гніву. Вирішення цієї стратегічної задачі відкрило шведам шлях у Батурин. Але вже було пізно: їх опередив Меншиков. Перші підступи до шляху в Батурин почалися з Курилівського Накоту. Він «народився як воїн», але історична роль його цим не обмежилася: він прояве себе дуже і як «мирянин».
Цінність Накоту для округи.
Поява Накоту змінила життя не тільки в Курилівці. Накот пов’язав прямою – дуже вигідною дорогою у Новгород-Сіверський округу правобережних сіл і хуторів. Сюди потягнулись пішоходи і підводи з Мізина, Свердловки, Смілого, Радичева, поселенців з приток Десни. В чернігівських книгосховищах я натрапив на описи хуторів дворян, що жили південніше Свердловки по судноплавній тоді – широкій  річці Головесні. Це хутори Павловський, Редьки, Патетковський, Зайцевський, Ярошенко і ін. Вони, як і мешканці інших приток Десни, любили навіщати Новгород-Сіверський [4].
За легендами, у давнину йшла, жахлива лугова дорога «у город» під Десною, по багатьом мостах і водоймах, де тонули цілі підводи. Ці події ще до війни жили в легендах. Легенди залишилися і в моїх родових переказах по історії Курилівки, що стосуються і Накоту. Мабуть, перед його створенням, засновник х. Курилівки – мій пращур – козак Курило (Куриленко) мав свій млин на боровій терасі Хуторище. Окільні ліса, болотні річки Лоска, Студінка, Карасівка – використовували як бортні і рибні ловлі (по грамоті Ів.  Грозного) сіверські монахи. Може з їх допомогою, на р. Студінка, що крутила млин Курила, раптом влилася в р. Лоску. Млин Курила зупинився, а новий – монастирський – виник на Накоті в Курилівці – на «Шведській дорозі». Туди і переселився з болотної глухомані – з Хуторища і Дубини – хутір Курила – Курилівка.
Отже, округа оживала. По Накоту у Мізинську церкву почали добиратися і мешканці Північного берега Курилівської балки, з якого прийшли шведи – з с. Ігнатівки «Заболотної». Філарет Гумілевський, цитуючи «мізинського літописця» - священника Семіона Григорьєва, писав, що «В том приходе, в Мезине, в деревнях Куриловце, Игнатовце, …435 человек обретается» [3,с.98]. Цей «мізинський літопис» передає дивовижно образний, своєрідний колорит мови тих часів, «висвітлює рух історії», яка «пройшла по Накоту».
Накіт вирішив і долю Лощенської переправи, філії Сіверського монастиря, який так і не добудувався. Згадана Філаретом «знаменна» тоді «Мізинська дорога», що йшла від переправи, заглухла, стала локальною, відродилася у 1945 р., коли у Мізин на Пристань, для сплаву по Дніпру потоком пішов ліс. Зате, трудівник Накіт запрацював дуже жваво, ще й тому, що у повінь тут «зносило мости». Великі прірви на їх місці нас лякали і в ХХ ст. Колоди, намощені шведами погнили ще «у ті часи», тому ігнатівці протоптали стежки до Дігтярівської церкви, а монахи примушували курилівських і інших посполітів реставрувати Накіт.
Але монахи допустили велику «методичну помилку». Коли люди здалека до прірви носили на плечах колоди, «головний монах» залізав на колоду, «рятуючись від бездоріжжя». По легендах, «одного разу, зговорившись, селяни скинули монаха в багнюку і привалили колодою». Монастир прокляв «бандитів», відказався від цих угідь – «бобрових гонів та рибних ловлів» і курилівці стали «вільними – казенними селянами». Їх млин на протязі століть був загальною гордістю. Вирішенню питань млина і Накота у 1930-х роках скликалися загальні сільські збори. Туди нас дітей із-за тисняви не пускали. У відповідь ми крізь биту шибку заповнювали приміщення ядовитим димом з перцю, що ріс поруч. Дехто з паліїв за цю «роботу» отримував і «солідну зарплату», бо тоді «все зало кашляло».
            Для мене у спогадах той млин і Накіт з мостами, заставками для випуску води, гульбищами, «водними процедурами» у «бездонних» водосховищах, човнами, які не знали що таке замок – залишився поезією.
Ми вільно навіщали єдиний в Курилівці 2-поверховий, примхливий інтер’єр млина з його «дивними механізмами», куди приєднувалося і зовнішнє, велетенське, здавалося, колесо, яке крутив шалений потік води. Нас звідти гнали, «щоб наші кістки не перетерло на тріски». Не пускали нас і в лотак, по якому пускали з верхнього ставу вниз – під колеса великі колоди. Не приведи Бог там купатися і підставляти голову під колоду, що стрілою несеться у воді на тебе. І ми були тоді якісь «розумні» - ніхто своєї спини туди не підставив. Але особливе, незабутнє враження пам’ятного дитинства залишила «зона млина і Накота» по слуховій лінії. Вечорами, коли околиця засипала, здалека, над болотом до гудіння жуків, примішувався тихий шум води, що десь стікала з водосховища. У 1941 році Накіт запам’ятався, тим, що там у болоті засіла німецька техніка.
А в 1947 році Накіт «проігнорували» курилівці – напряму по болоту протоптали стежку в сторону Дігтярівської – Мазепиної церкви. Дозволила такі дії пекельна засуха. По розповідям мого сусіда коваля Свирида, він тоді йшов з Ігнатівки, користуючись цією стежкою обминувши Накіт. По своїм справам затримався біля куща і почув предивні звуки. Чи то плач, чи то якийсь стогін болота? Ні, каже, - голос людини. «Господи – чує він. – врятуй мене, надішли до мене Спасителя». Виявилося, то була наша з ним сусідка – баба Мокрина, яка йшла не через Накіт з Дігтярівської церкви. Схибила і загрузла в болоті за кущами. «Ось, бабо, явився до тебе Спаситель» - сказав Свирид і повів бабу болотом у Курилівку. А по дорозі, каже почув від баби: «Та ти ж і брешеш мені: який же ти Спаситель – ти Свирид – Давидів син – мій сусід». «Як же я не Спаситель?! – каже коваль, – А хто тебе з болота витягнув?»
            Після цього довго бабуся не пожила – в останнє вона ходила в церкву Дігтярівську – по справах свого єдиного сина Івана, який, я пам’ятаю, у 1941 пішов з усіма чоловіками на війну. А батька його – діда Кузьмича убив снаряд. У вересні 1943 року перший снаряд упав за 15 метрів від мене, коли я біг до нього у погреб, другий снаряд убив діда, а третій відірвав ногу кобилі, що паслась на болоті біля Накоту.* Тут ми зачепили мізерну частину подій, які пов’язані з Накотом, шляхами шведів.
Література
  1. Порфирьев Е.И. Петр І. М.,1952, с.181.
  2. Куриленко В.Є. В Чернігово-Сумському Подесенні. Шостка,2005, с,133.
  3. Гумілевський Д.Г. Прибавление к Черниговским епархиальным  известиям. Чернигов, 1869, с.97.

  4. Материалы для оценки земельних угодий, Том ХV, Кролевецкий уезд, Румянцевская перепись 1767, Червинский П.П. Чернигов, 1887, с.15,200.
*Нині Накіт знову майже непроїзний. Туристи з Шостки, бувало, залишали тут на Ігнатівському шляху – автобус і «Шведською дорогою» добиралися до Мізина пішки, але передумали. Спробували об’їжджати Накіт «за 3-9 земель» через межу Сосниччини. Але це «шлях з великим гаком». Сьогодні у офіційних колах виник план заасфальтування Накоту. Ми його вітаємо. Був би дуже бажаним і якийсь «кам’яний знак» з текстом: «Пам’ятник Північної війни. Накіт. Дорога, вимощена шведами у листопаді 1708 року».
  •  
Куриленко В.Є.2.02.2010 р.

ЗМІСТ
1.      Геологічне минуле і перші поселенці краю.
2.      Розкопки Мізинської стоянки
3.      Журавлі камяного віку
4.      У нетрях Сумського Понесення
5.      У нетрях Тимонівського бору
6.      Від господарства привласнюю чого до виробничого
7.      Великий почин
8.      Від мистецтва до археології
9.      Зустрічі з Артеменко
10.  Пошуки “Країни мертвих”
11.  “Ні, не порадуєте Артеменка!”
12.  Унікальна знахідка в заплаві
13.  Проблеми марянівської культури
14.  У кінці доби бронзи
15.  Нова невідома культура
16.  Племена юхнівської культури
17.  Словяни Подесення          
18.  Сіверяни. Перша хвиля заселення краю
19.  А коли виник Мізин?
20.  Пошуки на Забрідках
21.  Розгадка топоніма Мізин
22.  А скільки літ селу Курилівці?
23.  Мисливський табір князів сіверських
24.  “Вогневе зілля” Коропа і Шостки
25.  Північна війна. Переправа в Мізині і Свердлові
26.  Від Брянська до Києва. Пошуки художніх кахлів
27.  Родові гнізда дворян Право- і Лівобережжя
28.  Казковий птах Сірін
29.  Хороми генерала медицини Шульги
30.  Мізинська церква і її священики
31.  Телефільм “Скарбниця давнини”
32.  Дивний памятник у Коропі
33.  Про історичний шлях керамічної орнаментики регіону
34.  Література

ДОДАТОК. /ВИБРАНІ І ПЕРЕРОБЛЕНІ МАТЕРІАЛИ/

  1. Корисні копалини краю
  2. “Човен з камяного віку?” 
  3. Матеріали конференції в Ліпецьку. Об архитектонике орнаментов мезинських браслетов З досвіду археологічного вивчення Новгород-Сіверського Полісся
  4. Матеріали конференції в Полтаві: До біографії Турвона Кибальчича Неоліт Середньої Десни. За матеріалами Мізинського археологічного музею.
  5. Матеріали конференції в Сумах: Памятки археології на стику Сумщини и 
Чернігівщині                                                 
6.      Художні кахлі Мізинького музею /З журналу “Народна творчість та етнографія”, № 6, 1979/
7.      Перероблена стаття з “Сіверянського літопису” №1, 1998. Сіверяни. Округа міст Радичева і Новгород-Сіверського. Забрідки
8.      Увійшов у безсмертя
9.      Загадка з  життя Кибальчичів
10.  Міф про Левка Кибальчича
11.  Події в Небесному Парламенті /казка/
12.  Селянин і Лев /казка/
13.  Таємниці мізинських браслетів
14.  Хто і коли створив Мізинський археологічний музей
15.  У полон забирали, на чужину гнали 
16. Родом із Новгорода-Сіверського
17. Крем’яні дороги
18. Первісні місячні календарі нашого краю 
19. Шведські дороги в окрузі Мізина на Десні  

Немає коментарів:

Дописати коментар